Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Філософський Енциклопедичний Словник

.doc
Скачиваний:
960
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
7.13 Mб
Скачать

ЗНАННЯ — особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання (процесу, відтворення дійсності), яка характеризується усвідомленням їх істинності. Сумнів в істинності пізнавального результату заперечує можливість зведення його до знання та перетворює на гадку. 3нання як право на істину відповідальне перед зовнішнім (матеріально-практичним) і внутрішнім (логічна аргументація та моделювання) досвідом. Підміна верифікаційного критерію суб'єктивною впевненістю у безперечності пізнавального результату може привести до заміни знання на віру. Однак і саме знання в процесі практичного використання перетворюється у переконання людей. Серед таких форм духовного засвоєння результатів пізнання, як гадка та віра, знання є адекватним виразом співвідношення абсолютної та відносної істини. Будучи реалізацією людської здатності до пізнання та усвідомлення істини, знання відрізняється від простої інформації тим, що потребує не тільки розв'язання проблеми адекватності певних уявлень дійсності, а й створення складної системи оцінок зв'язку пізнавального результату з минулим досвідом та перспективами подальшого пізнання, його включення в сферу соціально-культурних цінностей та практичних потреб, методологічних і світоглядних орієнтирів, у певну галузь науки чи діяльності, цивілізацію взагалі. На противагу думці, яка може бути результатом суб'єктивної позиції, знання визначається соціально-практичним процесом зведення одиничного досвіду до рівня загальнозначущого результату. 3нання не редукується до чуттєвих даних, бо, синтезуючи теоретичні уявлення з їх емпіричними передумовами, розкриває за обрієм актуально існуючого потенційність явищ, здійснює передбачення та вибір нових можливостей пізнання та дії, орієнтує соціальне буття людини, виступає керівництвом до дії. Системи знання визначаються через категоріальний лад певних культурно-історичних епох. За рівнем рефлексивності, доказовості та системної теоретизації знання поділяється на буденне (пов'язане з лексикою природних мов), конкретно-наукове (таке, що визначається певними канонами експериментальної та дедуктивної достовірності, нормами каузального та математично-функціонального аналізу тощо) і філософське (яке характеризується всезагальністю, необхідністю та специфічними формами рефлексії). Знаково-мовною реалізацією знання виступає текст як семіотична система, що здатна актуалізувати інформаційні масиви значної потужності. В такому вузькому плані знання може розглядатись як осмислений текст у поєднанні з його розумінням. 3нання, проте, не зводиться до мовних конструкцій. Воно визначається як соціально-культурне явище, що може набувати ідеологічного навантаження. (С. Кримський)

ЗНАЧЕННЯ і СМИСЛ — характеристики знака, які фіксують, з одного боку, те, представником чого знак є, що він іменує, виокремлює, позначає, а з другого — спосіб, яким знак позначає предмет; модус презентації позначуваного; характеристику позначуваних предметів (виражену в самій структурі знака — власний смисл, або таку, яку конвенційно асоціює із знаком деяка спільнота людей — конвенційний смисл), що дозволяє відрізняти їх від інших предметів. Будь-яка інформація про предмет (про сукупність властивостей, певних ознак, які характеризують предмет), що містить у собі знак, є достатньою для однозначного виділення певного предмета подумки. Смисл однозначно визначає значення (якщо останнє взагалі наявне). Сучасні дослідження дихотомії значення і смислу багато в чому спираються на дослідження німецького математика і логіка Фреге, викладені у його програмній праці "Про смисл і значення" (1892).

ЗНЯТТЯ (від німецького — aufheben) — термін філософії Гегеля, що має подвійний зміст: заперечення і збереження. Гегель застосовував його для з'ясування структури процесу розвитку, вважаючи, що принцип попередніх філософських вчень не відкидається, а зберігається в більш розвиненій системі, але не в самостійному вигляді, а як сторона чи момент більш розвинутого цілого.

ІБН РУШД (латинізовано Аверроес), Абу аль Валід Мухаммед; ібн Ахмед (1126, Кордова — 1198) — арабський філософ, лікар. Обіймав важливі державні посади, був суддею, виконував важливі дипломатичні місії. Зажив найбільшої слави як коментатор праць Аристотеля, тому упродовж доби Середньовіччя (і пізніше) був відомий здебільшого як коментатор. До коментарів Ібн Рушда схвально ставився Тома Аквінський, звертався до них у своїх творах. Ібн Рушд вважав і Бога, і всесвіт довічними, проте останній, на його думку, усе ж є результатом вияву Божої волі. Отже, світ довічний, але створений, у той час як Бог довічний, і сам є першопричиною всього сущого. Услід за Аристотелем Ібн Рушд розрізняв активний та пасивний інтелект, вважаючи, що активний інтелект забезпечує людині входження до інтелігібельної реальності вічних сутностей, через подолання обмеженості та інерції інтелекту пасивного. За Ібн Рушдом, окрема людина не є безсмертною у своїй індивідуальній подобі, а лише спроможна поєднатися з універсальним активним інтелектом. Цей висновок Ібн Рушда, що ґрунтувався на інтерпретації Аристотеля, став упродовж тривалого часу предметом суворої критики з боку ортодоксальних теологів і прихильників Аристотеля. Ібн Рушд високо поціновував роль видатних філософів, пророків, містиків, завдяки яким людина дістає можливість бути причетною до трансцендентального світу вічних істин; вважав, що те, що є істинним в релігії, може бути хибним у філософії, і навпаки. Ця теза надала підстави для тлумачення Ібн Рушда як попередника концепції двоїстої істини, хоча сам він не вживав цього терміну, не дав чіткого обґрунтування цієї концепції.

Основні твори: "Коментарі до категорій Аристотеля"; "Про Небеса; про Породження й Падіння"; "Про душу"; "Метафізика"; "Політика"; "Риторика"; Коментарі до "Держави Платона"; "Про гармонію релігії і філософії"; медична енциклопедія — "Загальні зауваги".

ІБН СІНА (латинізовано Авіценна), Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах (980, Афшана, біля Бухари — 1037) — філософ, лікар, вчений, поет. Представник східного аристотелізму. Ібн Сіну приписують понад 400 творів арабською мовою і близько 20 — фарсі. Ібн Сіна заперечує створення світу в часі, розглядаючи його як позачасову еманацію Бога, але не з волі останнього, а через неухильну необхідність, або як вияв "необхідно-сущого самого по собі" (аналогічного Єдиному в неоплатонізмі). Природа, за Ібн Сіном, в подальшому існуванні розвивається незалежно від Бога, за принципом саморуху, але разом з тим є замкнутою у просторі і часі. Ібн Сіна створив своєрідну класифікацію наук, розділивши всі науки на практичні й теоретичні. Практичні науки розглядають проблеми поводження людини в суспільстві і сім'ї, а також людину загалом, як таку. Теоретичні науки спрямовані на досягнення знання. До складу теоретичних наук Ібн Сіна включав "першу" (вищу) науку (вчення про абсолютне буття), "середню" науку (математика, астрономія, музика) і "фізику" (всі природничо-наукові знання свого часу). У тлумаченні універсалій дотримувався позиції реалізму, вважав, що активність розуму звільняє універсали від частковості почуттів, але цього недостатньо для їхнього осягнення. Людський розум має увійти в контакт з розумом вищим (стосовно людини), тобто, за Ібн Сіном, епістемологія у цьому пункті змикається з метафізикою. У галузі психології, услід за Аристотелем, наголошував на важливості розрізнення у живих створінь рослинної, тваринної та розумової функцій.

Основні твори: "Книга зцілення", "Настанови й зауваги" — (підсумковий виклад філософських засад вчення Ібн Сіна); "Канони медицини"; "Поділ теоретичних (intellectual) наук" та ін.

ІВАНОВ, Вадим Петрович (1933, Біла Церква — 1991) — український філософ-шістдесятник, стояв біля витоків Київської світоглядно-антропологічної школи. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка, аспірантуру цього університету. Доктор філософських наук (1978). У1962 — 1969 pp. викладач Київського художнього інституту, з 1969 р. — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1979 — 1987 pp. — заступник директора цього інституту, в 1987 —1989 — завідуючий відділенням філософських проблем культури. З 1989 р. до останіх днів життя — завідуючий кафедрою культури Київського інституту політології та соціального управління. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Творчий шлях розгортався від філософського осмислення методологічної значущості принципу діяльності у розкритті естетичного освоєння дійсності до застосування цього принципу для теоретичного осягнення суті людського буття у світі суспільно створюваної культури. Зрештою, учений виходить на проблему єдності гуманітарних, людських вимірів Всесвіту та універсальних вимірів людського буття — центральну проблему філософської антропології та філософії взагалі. Його наукові здобутки охоплюють також фундаментальні дослідження таких проблем, як практична діяльність у її єдності з духовною, досвід як найадекватніша форма й смислове осердя взаємодії людини зі світом, єдність суспільного та індивідуального у структурі досвіду, динаміка вселюдського та невідчужувано-персонального в культурі тощо.

Основні твори: "Практика і естетична свідомість" (1971); "Людська діяльність — пізнання — мистецтво" (1977); "Людина та світ людини", у співавторстві (1977); "Культура і розвиток людини", у співавторстві (1989) та ін.

ІВАНЬО, Іван Васильович (1931, с. Дунковиця Закарпатської обл. — 1982) — український філософ. Закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1955). Кандидат філософських наук (1966). Від 1963 р. працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Відомий фахівець у галузі естетики, історико-естетичних досліджень, історії української філософії. Один із упорядників і коментаторів повного зібрання творів Г. Сковороди у 2-х томах, виданого у Києві 1973 р. До його вагомих філософських здобутків належить те, що він започаткував дослідження спадщини Сковороди у контексті світоглядних тенденцій епохи бароко; здійснив історико-філософський та історико-естетичний аналіз деяких маловідомих аспектів творчості Духновича, Максимовича, Шевченка, Потебні, Франка, Юринця; фундаментальне дослідження естетичних поглядів Прокоповича.

Основні твори: "Специфіка мистецтва, історико-естетичний нарис" (1970); "Нарис розвитку естетичної думки України" (1981); "Філософія і стиль мислення Г. Сковороди" (1983) та ін.

ІДЕАЛ (від грецького ίδέα — ідеал, першообраз) — уявлення про найвищу досконалість, котра як взірець, норма і мета визначає спосіб і характер діяльності людини або соціальної групи. Вихідною засадою формування ідеалу є усвідомлення суб'єктом діяльності своїх потреб та недовершеності наявної дійсності й відповідно необхідності її реального перетворення. Ідеал — це певна єдність об'єктивного і суб'єктивного. Об'єктивність ідеалу полягає в тому, що він виникає як об'єктивна необхідність у розвитку суспільства, вказуючи на його реальний стан та об'єктивні тенденції подальшого поступу. Суб'єктивність ідеалу пов'язана з тим, що він є суб'єктивним за своєю формою. У залежності від сфер людської життєдіяльності формуються суспільні, політичні, етичні, наукові ідеали, утворюючи своєрідний світоглядний та регулятивний стрижень цілепокладаючої діяльності людини. В різних типах культури формуються різні ідеали, які залежать не лише від типу культури, а й від рівня її розвитку. Отже, ідеал є не тільки соціально-культурним, а й історичним поняттям. (В. Загороднюк)

ІДЕАЛІЗАЦІЯ — 1) Уявлення про когось чи щось як про значно краще й досконаліше, ніж воно є насправді; наділення когось або чогось властивостями, що відповідають ідеалу. 2) Спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теорії (ідеалізовані об'єкти — типу абсолютно чорного тіла, ідеального газу, точки тощо). Вони відображають реальні можливості конструювання моделей емпіричних об'єктів у "чистому" вигляді, звільненому від конкретних властивостей, неістотних з погляду розвитку певної наукової теорії. Результати ідеалізації не є довільними. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають їх інтерпретацію, виходячи з даних спостереження. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою. Ідеалізація відрізняється від абстрагування тим, що спрямована на процеси побудови можливих об'єктів у мисленні.

ІДЕАЛІЗМ — термін, який позначає у метафізиці будь-яку систему, що визначає об'єктивно існуюче принципово як дух, ідею або розум, — тобто як принцип, протилежний матерії і первинний щодо неї. Нерідко такі системи саму матерію розглядають як прояв духа. Розрізняють дві головні форми ідеалізму — ідеалізм об'єктивний та ідеалізм суб'єктивний. У випадку схильності філософів вважати об'єктивно існуючими ідеї чи дух поза людською свідомістю йдеться про різновиди об'єктивного ідеалізму, найголовнішими представниками якого вважають Платона, Шеллінга, Гегеля та ін. У випадку ж акцентування на первинності людської свідомості йдеться про суб'єктивний ідеалізм, до чільних представників якого належать Г'юм, Берклі, Мальбранш, Фіхте та ін. У крайніх формах суб'єктивний ідеалізм має тенденцію до соліпсизму, згідно з яким можна бути впевненим лише в тому, що "Я існую". Для низки ідеалістичних вчень характерними є також наступні спільні риси. По-перше, визнання існування універсальних понять (також відомих як універсала). По-друге, уявлення про те, що відношення між сутностями може трансформувати самі ці сутності. По-третє, досить виразний діалектичний підхід до побудови філософської системи. По-четверте, прагнення трансцендувати категорії "тут" і "тепер". Ідеалісти намагаються визначити справжню, первинну реальність і вказати межі застосування людського розуму, який вони схильні сприймати як духовну силу, що формується протягом усієї людської історії. Досить типовим, хоча і не обов'язковим для ідеалістів є обґрунтування так званого онтологічного існування Бога, згідно з яким розуміння Бога як найбільш досконалої істоти обов'язково означає її реальне існування, оскільки неіснування означало б визнання певної нестачі досконалості. До найвідоміших різновидів ідеалізму належить трансцедентальний, або критичний ідеалізм Канта, згідно з яким, людський розум може зрозуміти досвід лише за допомогою специфічних загальних форм мислення, що мають апріорне походження. Абсолютний ідеалізм Гегеля є однією з найбільш досконалих і розвинутих ідеалістичних систем в історії філософії (див. Абсолютний ідеалізм, Гегель). Його вплив, зокрема, позначився у XIX ст. на французькій (Бозанкет), англійській (Бредлі), американській (Ройс) філософії. Особливе місце в розвитку ідеалізму посідає Марбурзька школа неокантіанства, представники якої (передусім оригінальний інтерпретатор Канта Коген, мислитель платонівського спрямування Наторп та видатний антрополог Кассирер) застосовували кантівський критичний метод до гуманістичних та наукових студій. Розвиток трансцедентального, об'єктивного та абсолютного ідеалізму другої половини XIX ст. вплинув і на українських філософів (Новицький, Гогоцький, Юркевич, Ліницький та ін.). (С. Катусенко)

ІДЕАЛІЗОВАНИЙ ОБ'ЄКТ — одне з ключових понять теорії пізнання. Як розумова конструкція, яка відтворює своєрідність і логічно-каузальну структуру виникнення й еволюції об'єкта дослідження, ідеалізований об’єкт є не нормативно запропонованим способом організації уявлень про предмет, а допоміжною формою умовного сприйняття й осмислення емпіричного матеріалу. Взаємозв'язки досліджуваного об'єкта, відображувані за допомогою ідеалізованого об’кта, вивчаються під певним кутом зору; вони можуть навмисно "підсилюватися", гіпертрофуватися дослідником і доводитися до стану логічної несуперечності. Позаяк будь-який дослідник завжди обмежений історично наявним станом знань і відносністю власних цінностей, то ідеалізований об’єкт неминуче виявляється однобічним. Він завжди залишається моделлю, тобто допоміжним методичним засобом апроксимації реальності; кожне зіставлення емпіричних даних з їх ідеалізованою, логічно несуперечливою моделлю виявляє чергові недоліки й обмеження останньої та вимагає нових уточнень і в такий спосіб спонукає до подальшого дослідження. Отже, ідеалізований об’єкт — це уявна конструкція, яка є продуктом ідеалізації. Будучи елементами теорії, ідеалізовані об’єкти є найважливішими засобами когнітивної діяльності в науці. Специфіка ідеалізованих об’єктів залежить від ступеня розвиненості наукового знання. У розвинутих наукових теоріях звичайно розглядаються не ізольовані ідеалізовані об’єкти та їхні властивості, а структури і системи цілого сімейства ідеалізованих об’єктів. (В. Лук'янець)

ІДЕАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ — філософське тлумачення суспільного розвитку як заснованого на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, вченнях, свідомості людей. Ідеалістичне розуміння історії постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення історичних подій, процесів, явищ. Якщо матеріалістичне розуміння історичного прцесу — в його радикальному варіанті — перебільшує значння матеріальних начал життєдіяльності суспільства, то ідеалістичне розуміння історії гіпертрофує роль чинників духовних (релігійних, моральних, філософських, наукових, правових тощо). Залежно від того, що закладається в основу історичного процесу — об’єктивний дух, надіндивідуальне духовне начало, абсолютна ідея, надприродні сили, чи ідеї, бажання, програми та концепції окремих історичних, політичних або ж культурних діячів, розрізняють — об’єктивно та суб’єктивно — ідеалістичне розуміння історії.

ІДЕНТИЧНІСТЬ, ідентифікація (від латинського Identicus — тотожній; facio — роблю) — термін, що у повсякденному, науковому та філософському мовленні означає те саме; дію встановлення ідентичності називають ідентифікацією. Існує багато різновидів ідентифікації, класифікація яких здійснюється на підставі того, що ми ідентифікуємо, або, як ми ідентифікуємо. Досить часто доводиться мати справу з ідентифікацією поодиноких явищ, які у філософії прийнято позначати словом "індивіди" (партикулярії). Спосіб ідентифікації індивідів значною мірою залежить від того, з якими різновидами індивідів ми маємо справу. Якщо їх класифікувати за ознакою "сталість — мінливість", то маємо поділ: а) сталі утворення, або сталості; б) події; в) процеси. До сталостей належать індивіди з більш-менш чіткими просторовими межами, які можуть мати відповідну структуру або перебувати у деякому стані. Сталими ми їх вважаємо тому, що нехтуємо тими змінами, які в них відбуваються у межах деякого часового відрізку: ці зміни не виходять поза допустимі межі, визначені у вибраному нами критерії ідентичності. Спосіб ідентифікації індивідів залежить також від їх поділу на види буття — тобто від прийнятої онтологічної концепції, на основі якої ми класифікуємо об'єкти (див. Онтологія). Окрім індивідуальної ідентичності та відповідної ідентифікації часто доводиться вдаватися до видової ідентифікації, тобто встановлювати належність даного індивіда до множини чи "сімейства" індивідів. У повсякденному мовленні видову ідентифікацію, як правило, здійснюють з допомогою висловів типу: "це таке (-а, -ий) саме (-а, -ий)". Будь-яка повсякденна мова містить у собі цілий набір різноманітних засобів для індивідуальної та видової ідентифікації: таку роль, наприклад, виконують власні імена (людей, країн, націй, місцевостей, установ, подій, історичних періодів тощо), вказівні займенники (як правило, у супроводі жестів або — як у випадку слова "таке, -а, -ий" — у супроводі деяких зразків), загальні імена (поняття) — разом з відповідними засобами співвіднесення цих імен з індивідами (наприклад, фраза "це — дерево'' у супроводі жесту) і т.д. У філософії способи ідентифікації пов'язані з онтологічними та методологічними концепціями. У сучасній філософії розуміння способів ідентифікації поєднують, як правило, з підходами, які позначають термінами "концептуалізм" та "операціоналізм". Навіть якщо техніка ідентифікації, яку ми застосовуємо, прямо не вказує на своє концептуальне походження (як, скажімо, застосування лакмусовогопапірця в зімічних лабораторіях), то все ж як правило, за цією технікою стоять деякі концепти, деяка теорія; за висловом Поппера, наші лабораторії “заряджені” теоріями. Критерії ідентичності та техніки ідентифікації у різних галузях людської діяльності мають між собою мало спільного — їх окремо встановлюють у кожній галузі. Наприклад, для того, щоб сказати, що щось залишається “тим самим” або є “таким самим”, ми повинні співвідносити свої концепти і критерії з тим, як окремі люди, людські колективи та установи ідентифікують самі себе. Важливою особливістю гуманітарних наук є взаємозалежність та взаємовплив ідентифікації та самоідентифікації.

(В. Лісовий)

ІДЕОЛОГЕМА — назва ключового конструкту (елемента) будб-якої ідеологічної системи; цінність, пов’язана із іншими винятково значущими цінностями, те, що є предметом віри і довіри (див. Ідеологія).

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ — сукупність взаємопов’язаних ідей, символів та переконань, призначених об’єднувати людей задля спільних політичних цілей та ідей. На відміну від ідеологій-світоглядів (див. Ідеологія), ідеології політичні з’явилися тільки в останні століття європейської історії — у так звану епоху Модерну. У їхньому винекненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття “ідеології політичні” пов’язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та ідеології політичної, які на них грунтуються . І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами — “лібералізм”, “консерватизм”, “демократичний соціалізм” (“соціал-демократизм”), “націоналізм” тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія — це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси — важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в ідеологіях політичних більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об’єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом ідеологій політичних є ті чи інші ідеї політичної філософії, ідеологі мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В ідеологіях політичних більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, ідеології політичні мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, — до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше ідеології політичні мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з ідеологіями політичними приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи іншої ідеології політичної полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних ідеологій політичних з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними ідеологіями політичними можуть мати за підставу — відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана ідеологія політична, а також — як дана ідеологія політична розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. Лібералізм, Консерватизм, Націоналізм, Анархізм, Комунізм). Для характеристики різних ідеологій політичних суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із ідеологій політичних виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і тому подібного. Втім, критика ідеологій політичних не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять ідеології політичні, по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в ідеологіях політичних дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої ідеології політичної). З одного боку, суперечка ідеологій політичних, кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і так далі. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії. (В. Лісовий)

ІДЕОЛОГІЯ — сукупність взаємопов'язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, тобто ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки (основою яких є цінності) завжди забезпечували здатність людей до спільних дій. Хоч слово "ідеологія" іноді застосовують як синонім вислову "політична ідеологія", але доцільніше політичні ідеології вважати тільки одним із різновидів ідеології (наприклад, історики, досліджуючи світогляди різних суспільств та цивілізацій, називають ці світогляди "ідеологіями"). Слово "ідеологія" наприкінці ХVIII ст. увів у мову філософії французький філософ Дестют де Трасі (1754 — 1836), який позначав ним "науку про ідеї"" (словом "ідея" в той час позначали не тільки розумові побудови, а й будь-які уявлення). "Наука про ідеї", на думку Дестют де Трасі, повинна була досліджувати виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обґрунтованих уявлень. Ця наука мала базуватися на просвітницькій парадигмі мислення, що продовжувала програму Бекона — усунути владу "ідолів" над свідомістю з метою створити основу для реформування суспільства на науковій основі. У розробці поняття "ідеологія" важлива роль належить Марксу та Енгельсу. У їхній спільній праці "Німецька ідеологія" термін "ідеологія" віднесено до сукупності ідей, що виражають інтереси, упередження та ілюзії певної соціальної верстви ("класу"). Згідно з класовим принципом соціальної філософії вони твердили, що у класовому суспільстві як гнобителі, так і пригноблені не можуть правдиво осмислювати світ та суспільство: розуміння світу та суспільства у таких суспільствах є неминуче хибним, ілюзорним, отже, і колективна свідомість є хибною свідомістю. Цю ілюзорну свідомість вони позначили терміном "ідеологія". Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюдських; посилаючись при цьому на загальнолюдську етику, істину і тому подібне. Тому ідеологія завжди є оманою і самооманою. Звідси випливало, що теоретична критика ідеології є безсилою: хибність суспільної свідомості зумовлена класовою структурою суспільства, а тому тільки ліквідація класів шляхом соціальної революції дозволить замінити "хибну свідомість" правдивою, тобто науково обґрунтованим світорозумінням. Заслуга Маркса і Енгельса полягала у тому, що вони звернули увагу на соціальну зумовленість (детермінованість) ідей та світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до "земної основи", здійснене Фоєрбахом; цей напрям мислення був пізніше розвинутий у "соціології знання", у критичній філософії Франкфуртської школи та комунікативній філософії Апеля й Габермаса. Але принциповою вадою марксистського розуміння ідеології були, по-перше, припущення, що ідеологію можна замінити науково обґрунтованим світорозумінням (тема "смерті ідеології"), а, по-друге, економічний редукціонізм — намагання пояснити природу всіх установ та ідей як зумовлених "економічним базисом". Маркс і Енгельс вважали, що всі теоретичні філософські і суспільно-політичні ідеї є ідеологічними. Твердження, що можна замінити ідеологію (як колективний світогляд та як філософію) "науковим світорозумінням" є доказом того, що, попри всю відмінність між розумінням ідеології у Дестют де Трасі і марксистським, вони поділяють переконання в тому, що наукове пізнання здатне зняти з людини відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій. Нерозуміння різниці між істиною і цінністю властиве для обох. У сучасних демократичних суспільствах різні люди, групи людей та суспільні верстви, як правило, мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей (розходження стосуються навіть того, які саме цінності мають бути віднесені до найважливіших). Це ситуація ідеологічного плюралізму. Цей плюралізм, одначе, не може виключати прийняття деяких найважливіших цінностей та норм, без яких не може існувати жодне демократичне суспільство. До таких норм належать також деякі аксіоми етики спілкування, які забезпечують можливість цивілізованого ідеологічного дискурсу (див. Філософія комунікативна). Дотримання цих норм дозволяє уникнути ситуацій, коли суперечка ціннісних орієнтацій та ідеологія переростає у насильницький конфлікт. У сучасній Україні дослідження ідеології лише розпочинається: українська філософська думка у цій ділянці досліджень сьогодні знаходиться у стані освоєння підставових праць західних філософів. Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним: поняття ідеології визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об'єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). З іншого боку, вплив марксистської тези про майбутнє витіснення ідеології схиляє до позитивістського нехтування ролі ідеології у суспільному житті. Вплив марксистського розуміння ідеології тут сягає поза межі критичного виокремлення позитивного внеску Маркса в дослідження ідеології. (В. Лісовий)