Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "Малоросія в її словесності" (1870); "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873); "Боротьба за духовну владу і свободу совісті в XVI — XVII ст." (1875); "Антракт з історії українофільства" (1876); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879); "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892); "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894); "Зібрання політичних творів". В 2 томах (1905 — 1906) та ін.
ДРОГОБИЧ (Котермак), Юрій (близько 1450, Дрогобич — 1494) — український мислитель-гуманіст, астроном, астролог, медик. Навчався у Львові, Кракові, Болоньї (Італія). У 1481 — 1488 рр. — ректор Болонського університету. Наприкінці 80-х рр. викладав астрономію і медицину у Краківському університеті, де його учнем був Коперник. Усі твори Дрогобича сповнені гуманістичних міркувань про природу, Бога, людину. Дрогобич високо цінував людський розум, вірив у його силу і можливості, зокрема, у пізнанні таємниць світу і його закономірностей, які можна було б використовувати на благо людей. Людський розум, освіту, активну діяльність людини він вважав також головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу. Порушуючи проблему взаємин небесного і земного світів, Дрогобич вирішував її у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою сповнений Всесвіт; вважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитися до Бога. Праці Дрогобича були добре знайомі у багатьох тогочасних країнах Європи, зокрема, в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині, Польщі.
Основні твори: "Прогностична оцінка поточного 1483 року"; "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р."; "Трактат з шести розділів про затемнення" (1490).
ДРУЖБА — міжособисті стосунки, що виникають внаслідок індивідуального вибору, ґрунтуються на спільності духовних інтересів та взаємній прихильності. Слово "Дружба" походить від давньослов'янського "дроужьба", що тлумачиться як близькість, товаришування, товариство. Історично становлення дружби обумовлене поступовою втратою кровнородинними відносинами статусу абсолютної цінності. Міжособистісне спілкування поступово індивідуалізується й психологізується, акцент у ньому переноситься з договірних стосунків на емоційну прихильність. Тлумачення дружби у давньогрецькій філософії фіксують зрушення у розумінні цього терміна від універсальної космічної сили (Емпедокл) до поцінування міжіндивідуальної близькості, вояцького товариства (Гомер), далі — до високої духовної спорідненості, що перевершує родинну (Платон). За Аристотелем, дружба — сама по собі благо, одна з найнеобхідніших чеснот, "набута якість душі". Геродот першим ужив поняття "політична дружба", яке поширюється на міжособистісні стосунки. Набувши більш раціонального і вибіркового характеру, дружба означає відтепер взаємини однодумців, людей, об'єднаних спільними інтересами. Саме таке розуміння дружби переходить у римську культуру. У Цицерона знаходимо положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків з інституціалізованих на морально-психологічні. В Середні віки складається канон дружби, що утверджує як її провідну характеристику — становість. Життєвий побут села зводив зазвичай дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. Психологічна інтимність була знову реабілітована в Нові часи. Гуманісти Відродження сприяли формуванню розуміння дружби як інтелектуального спілкування, в основу якого покладено спільність духовних інтересів. Довершена дружба добровільна, незалежна й неділима (Монтень). З часів Просвітництва дружба починає осмислюватися у контексті її моральних цінностей. Її вважають однією з найзагальніших передумов моралі. В романтизмі дружба набуває значення світоглядного й життєбудівничого принципу, що відповідає інтимній безпосередності суб'єктивного ставлення до світу. Серед найважливіших образів дружби XX ст. — досить суперечлива гама — від наближеної до умов ясперсівської "екзистенційної комунікації" дружби героїв Ремарка (взаємне тяжіння людей, спустошених сучасною відчуженою й технізованою цивілізацією), до ідеологічно зумовленої людської солідарності, характерної для тоталітарних режимів (наприклад, де-клароване за радянськіх часів гасло "Людина людині — друг, товариш і брат"). (В. Єфименко)
ДУАЛІЗМ — філософська позиція, що виходить із визнання подвійності (двоїстості, бінарності) субстанцій, або першоначал світу (духа і матерії); рівнів пізнання (наприклад, трансцендентального та емпіричного), морально-етичних начал (добра і зла). Термін "Дуалізм" увів німецький філософ Вольф для позначення метафізичної протилежності духовного і матеріального. Ранньою формою онтологічного дуалізму, що ґрунтується на визнанні двоїстого характеру субстанцій, є метафізичний дуалізм Платона, згідно з яким лише ідеям притаманне істинне існування. Від нього радикально відрізняється хибне, недосконале існування людства, яке можна порівняти з перебуванням людини в печері, де вона в змозі осягнути лише тіні об'єктів на її стінах. У філософській метафізиці Платона окреслено також дуалістичне співвідношення добра і зла, бо істинний світ ідей ототожнюється з добром, а недосконалий, хибний — із злом. Онтологічний дуалізм субстанцій виразно представлений у філософському вченні Декарта (протиставлення субстанції, яка мислить res cogitans, та субстанції тілесної res extensa). Одним із виявів революції у філософії, яку здійснив Кант, є перенесення ним дуалізму із метафізичного ґрунту на ґносеолоґічний. Для його філософії характерним є не дуалістичний поділ субстанцій, а дуалізм формального і матеріального, трансцендентального й емпіричного, аналітичного і синтезуючого елементів досвіду. Кроком до подолання цього дуалізму у філософії Канта є введення ним синтетичних апріорних суджень. У різних релігійних вченнях і концепціях дуалізм виявляється у протиставленні надприродного, трансцендентного, горішнього — долішньому, природному, що піддається чуттєвому, земному сприйняттю. Формою дуалізму є також абсолютне розмежування добра і зла (парсизм, неоконфуціанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство та ін.).
ДУБНЕВИЧ АМВРОСІЙ (?, с. Подгурка — 1740) — український церковний і громадський діяч, філософ. Після закінчення Київської академії — учитель нижчих класів, у 1727 р. — префект, викладач курсу філософії, у 1731 — 1737 рр. — ректор, викладач курсу богослов’я. У 1733 — 1735 рр. брав участь у складанні Зводу Литовського Статуту та Магдебурзького права. При митрополиті Заборовському перший з ігуменів Братського монастиря отримав сан архімандрита, тобто був першим ректором-архімандритом, згодом переведений у Михайлівський Золотоверхий монастир, у 1739 р. — у Троїце-Сергієву лавру. У 1742 р. призначений єпископом Чернігівським. Помер у Глухові. До запису його філософського курсу додані — дискусійні питання, а також перелік студентів-слухачів, що брали участь у диспутах з філософії. Не сприйнявши ідей новітньої західної філософії, зокрема Декарта, вчення якого він частково все ж таки викладав у своєму філософському курсі, Дубневич залишився в межах барокової схоластики.
ДУДРОВИЧ, Андрій Іванович (1782 — 1830) — український філософ. Закінчив Пештський університет (1803), вивчав угорське право і політичні науки в Кашавській академії. Вчителював у Чернігівській та Харківській гімназіях. Викладач (1863), професор (1819) філософії, ректор Харківського університету (1829 — 1830). Доктор філософії, учень Шада. Заслужив промовисту епітафію: "Жив так, як учив". Католик, масон; виділявся "моральним впливом своєї особистості" на студенство. Добре розумівся у філософії Канта, Фіхте, Шеллінга. Був переконаним шеллінгіанцем. Вважав: "тільки філософія робить людину істинно освіченою"; органом філософії є "інтелектуальна інтуїція"; "принцип існування тотожний з принципом пізнання"; "здорова філософія може бути... тільки пізнанням Бога"; "природний стан людини є водночас і громадським"; "в абсолютному розумінні" немає жодної різниці між юриспруденцією та вченням про мораль; держава "здорова" лише тоді, коли спирається на подвійне законодавство — політичне й водночас моральне".
Основні твори: "Короткі філософські міркування" (1811); "De studii academici natura" (1815); "Про тваринний магнетизм" (1818).
ДУМКА — акт мислення, частина процесу мислення або його результат, зміст, продукт мислення, ідея. Висхідною формою процесу мислення є судження. Його зміст розкривається у міркуванні, що відбувається у формі умовиводів і здійснюється шляхом зіставлення різних суджень. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теоретичних системах знання стає формою розвитку ідеї і розгортається, знаходить свою об'єктивацію завдяки системі категорій. При цьому процес взаємопереходу категорій і понять є обопільним і постійно діючим, що і дозволяє просуватися від окремого до загального, від абстрактного до конкретного і навпаки. Саме ж осмислення цих процесів стає можливим завдяки застосуванню у кожному конкретному випадку методів індукції, дедукції, законів взаємозв'язку, діалектики різних форм мислення.
ДУНС СКОТ, Йоган (близько1266, Макстон, Шотландія — 1308) — шотландський філософ, теолог. Член францисканського ордена (з 1278 р.). Нетривалий час навчався в Оксфорді, потім протягом трьох років — у Парижі. Викладав в Оксфорді, Парижі, Кельні. Філософія, за Дунсом Скотом, не повинна бути служницею теології, вона теоретично пізнає світ, спираючись на розум і волю, більшість теологічних суджень не піддається раціональному обґрунтуванню і не потребує його. Головною категорією своєї філософії Дунс Скот робить буття, що охоплює всю дійсність, включаючи і Бога, і може бути предметом як знання, так і віри. Як предмет знання, буття конкретизується через проблему матерії і форми. Форму Дунс Скот розглядає як початок, що надає речам індивідуальності. Індивідуальне для нього важливіше за загальне. Загальні поняття не є продуктом тільки людського розуму. Позицію Дунса Скота не можна однозначно віднести ні до номіналізму, ні до реалізму, проте його зацікавленість індивідуальним дає підстави вважати її ближчою до номіналізму. Засобом пізнання індивідуального у Дунса Скота є чуттєві споглядання, з яких починається пізнання і в яких інтелект в процесі абстрагування знаходить загальну природу і утворює загальні поняття. Процес пізнання має вольовий, активно-діяльний характер. Сутність людини вкорінена в діяльності свободної волі. В концепції Дунса Скота проступають нові щодо ортодоксальної схоластики риси: емпірично-сенсуалістична тенденція, інтерес до математики та природознавства, скептицизм стосовно раціоналістичної теології. Вчення Дунса Скота — визначного представника францисканської школи — протистояло домініканській схоластиці, що знайшла найбільш завершений вираз в системі Томи Аквінського.
Основні твори: "Питання стосовно книги Аристотеля"; "Про душу"; "Про першопринцип"та ін.
ДУХ — потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Дух характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення дух виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі. Суб'єктивний дух — це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний дух визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний дух, навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний дух постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єкт-об'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний дух виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі духу проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб'єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні дух виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів духу належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода, як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія дух є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, дух це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецькій філософії дух трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як — "нус" (інтелектуальне начало). Так, у стоїків дух водночас і тілесний початок, і — мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація духу, яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював дух з «Погосом, Софією, духовним життям. У християнстві дух розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього духу є церква та душі праведників. Відповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінський) перетлумачують тезу Аристотеля про дух як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, як і в інших європейських країнах, релігійне розуміння духу розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Дух розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про дух втілене у системі Гегеля. Для нього дух — це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку дух визначається як "для себе буття" чи свобода. Вчення про дух розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє дух та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а дух як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для духу стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації духу. Розуміння духу як вільної, творчої сили, що не оречевлюеться, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст. Бердяєвим. Він визначає дух як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості дух виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Дух, за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні духу як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення духу як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких дух маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини. Особлива, але соціально важлива лінія в аналізі духу була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного духу найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного духу розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного духу розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, української ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного духу здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного духу досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного духу мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема духу виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі. (С. Кримський)
ДУХНОВИЧ, Олександр Васильович (1803, с. Тополя, Словаччина — 1865) — український просвітник, поет, письменник, публіцист, педагог, громадський діяч. Закінчив богословську семінарію в Ужгороді. Від 1844 р. — канонік у Пряшеві. Ініціював національно-освітній і національно-культурний рух у Закарпатті: написав і видав буквар для місцевих українців (Будин, 1847, перевидання — 1850, 1852 та ін.); дидактично-моралізуючу комедію "Доброчинність перевищує багатство" (1850); педагогічну працю "Народная педагогія..." (1857). Багато написав "у шухляду". Був першим "національним письменником" Закарпаття і першим у краї народним учителем, теоретиком народницької педагогіки. Визначальними у світогляді були християнство, ідеалізм, просвітницький раціоналізм. За Духновичем, саме через освіту й виховання людина стає власне людиною, народ — власне народом, політик — "освіченим мудрецем", гідним очолити державу та ін. Був непослідовним у своїй мовній та політичній доктринах. Палке українофільство парадоксально поєднав з русофільством (в останні роки життя виступав проти вживання розмовної української народної мови в літературі тощо).
Основні твори: “Твори. В 4-х томах. Томи 1 — 3” (1968 — 1989).
ДУХОВНА КУЛЬТУРА — частина культури, до складу якої входять мистецтво, релігія, філософія. Подеколи до духовної культури відносять також фундаментальну науку. Поняття "Духовна культура" генетично пов'язане з гегелівським поняттям абсолютного духу, який є самопізнанням абсолютної ідеї в царинах мистецтва, релігії, філософії. В межах марксистської традиції духовна культура — надбудова і відображення матеріальної культури; вона має лише відносну самостійність. В концепціях, які виростають з філософії історії Шпенглера, де культура протиставляється цивілізації як духовне матеріально-технічному, духовна культура є синонім культури взагалі. В сучасній українській філософії – зокрема в аспекті екзистенційної антропології — ставиться проблема духовної культури особистості — культури самоактуалізації, творчого зростання та пізнання світу (див. Дух, духовність).
ДУЧЕНКО, Микола Васильович (1931, с. Шевченкове Житомирської обл. — 1988) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Доктор філософських наук (1972), професор. У 1970 —1973 рр. — заступник директора ІПК при КНУ ім. Т. Шевченка. У 1973 р. — завідуючий кафедрою філософії гуманітарних факультетів КНУ, в 1978 р. — завідуючий кафедрою діалектичного матеріалізму цих факультетів. Коло наукових інтересів — проблеми теорії пізнання, діалектики суб'єкта та об'єкта, взаємозв'язку науки та ідеології. Ці проблеми він розглядав не лише в гносеологічному, а й у світоглядно-діяльнісному аспекті людського буття, притаманному київській філософській школі.
Основні твори: "Катерогії суб'єкта та об'єкта в теорії пізнання діалектичного матеріалізму" (1964); "Природа людського пізнання" (1971); "Взаємозв'язок теорії і практики", у співавторстві (1981).
ДУША (латинською anima — душа) — поняття, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до переживання, співпереживання або відчуження. У більшості філософських та релігійних систем душа протиставляється як тілу, так і духу. Якщо дух розглядається як джерело креативних та раціонально-пізнавальних можливостей людини, рух до трансцендентного, то душа — джерело морально-комунікативних можливостей, спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філософських культурах душа виражається символом "Серце"; особливо яскраво ця тенденція виражена в українській традиції філософії серця. Перші уявлення про душу формуються у межах анімістичного світогляду, осердям якого є ідея про одушевленість усіх явищ світу. На цій основі розвивається вчення про метемпсихоз, згідно з яким, душа після смерті може переселятися в нові тіла, причому як в людські, так і в тіла інших живих істот. В найбільш розгорнутій формі ідея метемпсихозу властива культурі індуїзму, проте має своїх прибічників і в Античності (Піфагор, Платон, Вергілій, неоплатоніки). Рання антична натурфілософія виходить з ідеї тотальної одушевленості Космосу, ототожнюючи живе та суще (гілозоїзм). Для Аристотеля душа — активне начало живої істоти, її внутрішня оформленість. У християнській культурі Середньовіччя та Відродження душа — опосередкування між тілом та духом. З іншого боку, душі надається надзвичайно важливе значення у спасінні людини. Спокушаючи людину, диявол завжди пропонує обміняти на земні блага саме душу. У філософії Нового Часу екзистенційна тріада "тіло — душа — дух" замінюється гносеологічною парою "матеріальне — ідеальне". Різниця духу та душі розчиняється в ідеальному як нематеріальному. В німецькій класичній філософії, яка поставила на перший план проблему суб'єкта пізнання, можна побачити обидві ці тенденції. Гегель, міркуючи про безсмертя людини як безсмертя душі, використовує поняття і душі, і духа. З іншого боку, в "Науці логіки" зустрічаємо досить чітке розділення душі та духа в традиціях християнської антропології; душа трактується як щось середнє між тілесністю та духом. Така суперечлива позиція пов'язана з тим, що Гегель ототожнює душу з суб'єктивним духом —рівнем розвитку духа, який замкнений у межах індивідуальності. Бердяєв розділяє поняття "Душа" та "Дух", показуючи укоріненість душі в емпіричному світі і зазначаючи, що реальність душі є реальністю природного порядку. Екзистенціалізм практично відмовляється від використання поняття "Душа", замінюючи його на поняття "екзистенція". Причина цього полягає, напевно, у загносеологізованості категорій і душі, і духа попередніми філософськими традиціями. У психологічному знанні XX ст. виникає тенденція заміни поняття "Душа" поняттям "Психіка". Водночас в гуманістично та персоналістично орієнтованій психології поняття "Душа" зберігається. Більше того, робиться спроба прояснити унікальний сенс душі. В цьому плані показовими є роботи Фромма. Примат "Серця" в класичній українській філософській традиції, її кордоцентризм означає освоєння передусім душевного виміру людського буття. У сучасній українській філософії поняття "Душа" знаходить свій розвиток у понятті "Душевність", яке трактується як здатність до комунікативної відкритості, толерантності, конкретно вираженої любові та співчуття. (Н. Хамітов)
ДЬЮЇ, Джон (1859, Барлінгтон — 1952) — американський філософ, засновник філософії "інструменталізму". Освіту отримав у Вермонтському університеті. Викладав у Мічиганському та Колумбійському університетах. У Чикаго організував експериментальну початкову школу під опікою Департаменту філософії, в якій прагнув впровадити та перевірити розроблені ним ідеї в галузі філософії освіти. Виступав прихильником гегельянства, пізніше перейшов до його критики, зазнавши значного впливу психологічної теорії Джемса. Піддаючи критиці метафізичні спекулятивні конструкції, головна хиба яких, за Дьюї, — гіпертрофування когнітивних функцій філософії ("панування інтелектуалістського погляду") — він запропонував нову модель філософії, характеризуючи її як "інструменталізм". Її призначення — забезпечити перехід від традиційних "проблем філософів" до вирішення "людських проблем" у річищі прагматизму. Філософія, згідно з Дьюї, не повинна займатися побудовою інтелектуальних схем, натомість вона має культивувати себе як метод. Завдання останнього полягає у з'ясуванні природи людського досвіду, аналізі його складових, з тим, щоб найефективніше адаптувати світ до потреб індивіда, виявити шляхи корисних для нього стосунків з об'єктами довкілля. "Досвід" — центральна категорія філософії Дьюї — об'єднує всі форми і прояви життєдіяльності суб'єкта — сферу свідомого і несвідомого, фізичного і психічного. Він має два головних виміри: біологічно-генетичний та ціннісний; людина повинна пристосовуватися до середовища, щоб вижити, її ставлення до світу емоційно забарвлене, практично-ціннісне. В контексті ідей прагматизму та інструменталізму Дьюї інтерпретує проблему істини як родову назву для різних видів ціннісних суджень, застосовуваних у площині досвіду. Критерієм істини виступає "операційна надійність", придатність для розв'язання проблеми; зрештою істина визначається як корисність. Тим самим проблема істини фактично замінюється проблемою цінності, набуває радикально ситуативного і суб'єктивістськи-екзистенційного сенсу ("філософія успіху"). Концепція досвіду та істини створює засади для соціальної спрямованості філософії Дьюї вцілому. У її епіцентрі знаходиться людина, її турботи, потреби, пошуки, адже, згідно з Дьюї всі цінності перебувають не по той бік досвіду, а лише у ньому. Завдання філософії — вказати людям шлях до блага, забезпечити "вірний тип дії". Звідси — велика увага Дьюї до філософії освіти. У навчанні й вихованні чільне місце має належати не досягненню статичних, наперед заданих цілей, а процесу дослідження, змагання, творчості. Центральна ланка останнього — континуум "засіб — мета", у площині якого досягнуті цілі стають засобами для появи наступних; ідеї — інструменти для практичних цілеспрямованих дій. Свобода, за Дьюї, полягає у здатності робити розумний вибір і діяти згідно з ним та особливостями власної самобутньої індивідуальності. Демократія є тим соціальним ладом, який спирається на свободу і створює можливості для розвитку творчого потенціалу індивіда. Демократично визначені ідеї соціальної педагогіки та прагматичної етики Дьюї у модернізованому вигляді використовуються і в наші дні.