Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Філософський Енциклопедичний Словник

.doc
Скачиваний:
973
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
7.13 Mб
Скачать

ЕКОЛОГІЧНА ЕТИКА — напрям у теорії моралі, пов'язаний із процесом осмислення причин і наслідків екологічної кризи, а також із пошуком соціально прийнятних і етично обґрунтованих засобів виходу з неї. В розвитку екологічної етики можна зафіксувати певну еволюцію, зумовлену процесом глобалізації екологічних проблем. Якщо раніше екологічні проблеми виникали в окремих найбільш індустріалізованих регіонах Землі, то тепер екологічна криза стала повсюдною й багатоликою. Поглибленню екологічної кризи та виникненню у зв'язку із цим специфічних моральних проблем сприяє безпрецедентний розвиток науки, техніки, різноманітних технологій. Він спричинив виникнення багатьох засобів руйнації людського життя у всіх його проявах. У західноєвропейській етиці напрям екологічної етики почав формуватися в середині 70-х рр. XX ст. Вирішення проблем екологічної етики пов'язане з тривалою динамікою технологічних зрушень, реальним життєвим устроєм і культурним рівнем людських спільнот. (О. Левицька)

ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА — організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохорони та забезпечення нормальної життєдіяльності й екологічної безпеки громадян. Забезпечення оптимального розвитку сучасного суспільства неможливе без всебічного врахування екологічних наслідків усіх без винятку соціальних та виробничих проектів. Зокрема, при плануванні масштабних, комплексних народно-господарських програм виникає необхідність зважити на демографічний, енергетичний, технологічний, соціально-гігієнічний, соціологічний, інші аспекти, приведення їх у відповідність до екологічних нормативів. Для виявлення оптимальних форм взаємодії людини з її природним оточенням недостатньо лише ретельної реєстрації можливих впливів чинників антропогенного походження. Потрібні точні відомості про те, як відіб'ються ці впливи на життєдіяльності конкретних організмів та їхніх угруповань, на кожній ланці біосу, в тому числі і на людині. Необхідними компонентами сучасної політичної практики в межах окремої держави є всебічне екологічне обґрунтування кожного господарського проекту, організація постійного моніторингу стану природного довкілля, незалежної і компетентної екологічної експертної служби, охорона окремих об'єктів природи, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, проведення необхідних природоохоронних заходів, всебічний розвиток системи екологічного виховання, екологічної освіти. Сутність останньої полягає у створенні системи організаційних та дидактичних заходів, спрямованих на формування екологічного світогляду, глибокого розуміння зв'язків людини з природою, відчуття залежності людського буття від екологічних процесів. У системі сучасної екологічної політики вагоме місце посідає концепція "єдиного всесвітнього уряду", зініційована глобалістами, зокрема представниками Римського клубу. Згідно з нею, лише спільний для усієї планети уряд зможе організувати і підтримувати оптимальний у всіх відношеннях "світовий порядок", раціонально і справедливо використовувати природні і людські ресурси, подолати екологічну кризу й вийти на збалансований режим розвитку. (М. Кисельов)

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ — усталена й усвідомлена система уявлень про стан природного довкілля, здатність (індивідуальна або колективна) до адекватного розуміння органічного зв'язку між людиною та природою і використання екологічних знань та переконань у всіх без винятку сферах практичної діяльності. Невід'ємною умовою формування екологічної свідомості як важливого складника світогляду сучасної людини є система багатоступеневої й фундаментальної екологічної освіти та пропаганди.

ЕКОЛОГІЧНИЙ ФЕМІНІЗМ — термін, що охоплює розмаїтий спектр філософських ідей і форм діяльності, для яких базовим є уявлення про важливі та визначальні зв'язки між експлуатацією природи та пригніченням жінки в патріархальних суспільствах. Згідно з концепцією екологічного фемінізму, неможливо відокремити дії, спрямовані на захист довкілля, від дій, спрямованих на визначення статусу жінки в сучасному суспільстві. Термін було запроваджено Дюбоном (1984) із метою визначення потенціалу жінок у здійсненні "екологічної революції". Екофеміністи вважають, що їхні дослідження можуть бути корисними не тільки для жінок, природи та планети Земля, а й для розвитку світогляду та практичних дій, які є важливими як з екологічного погляду, так і задля досягнення загальної соціальної справедливості. Екофеміністська філософія має відігравати важливу роль як у сфері фемінізму, так і в сфері збереження довкілля. (Т. Гардашук)

ЕКОЛОГІЯ (від грецького οἶκος — оселя, середовище; λόγος — слово) — сукупність наук про взаємодію біологічних систем (у тому числі й людини) із природним середовищем. Термін "екологія" введений у науковий обіг німецьким природознавцем Геккелем (1866). Розглядаючи структуру сучасної йому біології, він звернув увагу на надмірну спеціалізацію наукових досліджень у цій галузі і запропонував розширити предмет фізіології, розділивши його на три напрями: фізіологію живлення, фізіологію розмноження та фізіологію стосунків. Остання отримала визначення — "економіка природи", або екологія. Філософські витоки ідей екології пов'язані з іменами давньогрецьких філософів: Анаксагора, Демокрита, Аристотеля, Теофраста, Лукреція. Істотний внесок у розвиток екологічних уявлень зробили Гіппократ, Альберт Великий, Ібн-Сина, Бюффон, Лінней, Ламарк, Гумбольдт, Дарвін та ін. Становлення екології в Україні щільно пов'язане з філософським і науковим доробком Вернадського. Сучасна екологія являє собою комплекс дисциплін, що досліджують широкий спектр проблем: від фізіолого-морфологічної і топографічної характеристик видів та екосистем до особливостей взаємодії людини з навколишнім середовищем. На сучасному етапі стали реальністю такі міждисциплінарні утворення, як екологічна генетика, екологічна фізіологія, екологічна цитологія, географічна екологія (екологія ландшафтів), медична екологія, тощо. Виникає спектр екологічних дисциплін, де екологічний матеріал залучається для вирішення конкретних завдань інших наук: історії, юриспруденції, педагогіки, соціології, етики й естетики. Екологія набуває дедалі більшого значення у пошуку оптимальних шляхів подальшого розвитку людської цивілізації. (М. Кисельов)

ЕКОЛОГІЯ ГЛИБИННА — напрям екологічної філософії, заснований норвезьким філософом Наесом на противагу "поверховій екології", що базується на західному раціоналізмі й обстоює необхідність розв'язання екологічних проблем індустріального суспільства шляхом зменшення рівнів забруднення й раціонального використання природних ресурсів заради збереження здоров'я й добробуту людини. Екологія глибинна розглядає усі форми життя на Землі як рівнозначні та рівноцінні і, відповідно, є вченням про егалітарне ставлення до світу. Людина як один із біологічних видів не має жодних привілеїв щодо використання інших видів, і її вплив на природу має бути мінімальним. Екологія глибинна виступає з позицій біоцентризму, або екоцентризму, й апелює радше до людської мудрості, ніж до наукових аргументів. Вона спирається на розмаїття форм світосприйняття і претендує на синтез багатьох філософських вчень, наполягаючи на створенні принципово нової етики, яка ґрунтується на "традиції недомінування над природою", а не на розширенні меж дії існуючої етики. Екологія глибинна заперечує централізовану бюрократичну владу й технократичне суспільство, протиставляючи їм простоту "природного життя" на чолі з духовними менторами та виступаючи за спілкування з природою, що ґрунтується на інтуїції та духовності. (Т. Гардашук)

ЕКОЛОГІЯ ГЛОБАЛЬНА — наукова дисципліна, що вивчає структури та функції навколишнього середовища як єдиного планетарного цілого у комплексі взаємодій соціальних та природних чинників. Основи екології глобальної розроблені Будико (1977), який її центральною проблемою вважає дослідження колообігу речовин та енергії в біосфері. Сучасна екологія глобальна акцентує увагу на вивченні ролі чинників антропогенного походження. (М. Кисельов)

ЕКОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА — термін, введений у науковий обіг у 20-х рр. XX ст. американськими соціологами, представниками Чиказької школи — Парком, Берджесом, Макензі, котрі досліджували взаємозалежність між просторовою організацією міст, організацією праці, розселенням у містах різних соціальних груп та механізмами ринкової конкуренції. В сучасному тлумаченні екологія соціальна — це напрям екологічних досліджень, який вивчає процеси взаємодії між суспільством та природним довкіллям, розробляє загально-наукові засади раціонального природокористування. Спрямування на осмислення специфіки взаємовпливів соціальної, економічної, географічної, біологічної та культурної сфер, процесів еволюції соціуму і природи, зокрема впливу виробничої діяльності людини (чинників антропогенного походження) на довкілля й, навпаки, "олюдненої" природи на здоров'я та генофонд людських популяцій зумовлює міждисциплінарний, інтегративний характер екології соціальної. (М. Кисельов)

ЕКОНОМІКА (від грецького οἶκος — оселя; νόμος — закон) — правила ведення господарства. Розрізняють два значення терміна: 1) господарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, що використовуються людьми для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; 2) наука про господарство та способи його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Першими джерелами класичної економічної теорії є праці Сміта, Рикардо, Дж. Cт. Мілля, Маркса, наукові здобутки історичної школи в німецькій політичній економії (Рошер, Гільдебранд, Кніс, Шмолер, Брентано). У розробці загальних теоретичних засад економіки велика роль належить працям Кейнса. Засновниками економічної соціології були Спенсер і Маркс. Подальший розвиток економіки пов'язаний із дослідженням проблеми розподілу праці Дюркгеймом, розробкою теорії соціальних і економічних організацій М. Вебером, теорії підприємництва Вебленом. Якщо на початкових етапах становлення економіка як наука основні зусилля зосереджувала на аналізі впливу різноманітних інститутів (політичних, релігійних та ін.) на економічне життя суспільства, то за сучасних умов у центрі її уваги — економічна сфера суспільства як система ролей і статусів, пов'язаних із виробництвом і розподілом товарів та послуг. Основний напрям дослідження — виявлення впливу економічних чинників на різноманітні форми соціальної поведінки, аналіз взаємовідносин таких феноменів, як клас, статус, влада, мала група, соціалізація в цілісній системі суспільних відносин, включно з економічними (див. Відносини суспільні. Відносини виробничі).

ЕКСПЕРИМЕНТ — емпіричний метод пізнання явищ дійсності в умовах спеціального відтворення природних закономірностей на основі певної наукової теорії, що визначає мету, спосіб проведення та інтерпретацію результатів експерименту. Як засіб зіставлення теоретичних моделей з реальними фізичними процесами експеримент забезпечує емпіричну осмисленість величин, що задають абстрактний об’єкт теорій, а тим самим їх пізнавальну цінність. Сучасна наука використовує: 1) реальні експерименти, серед яких розрізняють: якісні експерименти, мета яких — встановити наявність або відсутність постульованих теоріями явищ; вимірювальні експерименти, спрямовані на те, щоб встановити кількісні значення досліджувальних характеристик об’єкта; 2) мислиннєві експерименти, здійснювані з метою створення ідеалізованої мисленнєвої картини об’єкта, який являє собою перехідний щабель від реального до абстрактного об’єкта теорії. Ідеалізація в мисленнєвому експерименті не тільки об’єкта дослідження, а й приладів та умов здійснення експерименту дозволяє уникнути непосильних труднощів практичного характеру, на які наражається реальний експеримент. Останнім часом великого значення у науці набуває комп’ютерний експеримент. (Л. Озадовська)

ЕКСТЕНСІЙНОСТІ ПРИНЦИП — принцип, який виражає умову рівності множин: множини рівні, якщо складаються з однакових елементів. Згідно з екстенсійності принципом, поняття з однаковими обсягами еквівалентні (наприклад, “прямокутний ромб”, “рівнобокий прямокутник”, “квадрат”). Екстенсійності принцип застосовується при побудові числень за правилами еквівалентних перетворювань (заміна рівного рівним, згідно з екстенсійності принципом). У класичній логіці така заміна можлива у будь-яких контекстах (вона не змінює логічне значення висловлювання), але в більшості модальних логік вона обмежена, не конкретна (у так званих інтенсіональних контекстах). Наприклад, якщо висловлювання “Першокласник Іваненко знає, що 2x2=4” є істинним, то висловлювання “Першокласник Іваненко знає, 2x2=22 є (радше) хибним, хоча 4=22. В загальному сенсі інтенсіональне визначається як таке, де не діє екстенсійності принцип, на відміну від інтенціонального (властивість ментального) — протилежного просторовому (пов’язаному з принципами феноменології, а не логіки).

ЕКСТЕРНАЛІЗМ та ІНТЕРНАЛІЗМ — альтернативні й впливові течії в історіографії та філософії науки, які розрізняються за відповіддю на запитання: які фактори — зовнішні чи внутрішні — відіграють вирішальну роль у розвитку науки. Екстерналізм (від латинського еxternus — зовнішній, сторонній) вирішальну роль у розвитку науки відводить зовнішнім факторам: економічним, соціально-політичним чи ідеологічним. У річищі такого підходу вважається, зокрема, що експериментальна наука виникла завдяки потребам виробництва (Бернал), а наука як соціальний інститут стала можливою внаслідок заміни конфронтації паралелізмом і навіть певним перетином сфер теології й науки (Мейсон); що виникнення протестантської етики — з її звеличуванням самовідданої праці та проповіддю тисячолітнього царства розуму, в якому людина стане володарем природи, — було серед найважливіших передумов зближення раціоналізму й емпіризму, і на цій підставі виникла природнича наука (Мертон, Вебстер та ін.). Прихильники екстерналізму не змогли, однак, конкретизувати дію зовнішніх чинників на рівні творчого пізнавального акту, хоча думка про те, що науково-пізнавальна діяльність не може розглядатися поза широким соціокультурним контекстом, пізніше знайшла підтвердження. Інтерналізм (від латинського internus — внутрішній) виходить з того, що не можна пояснити зміни в науково-інтелектуальній сфері чинниками виробництва і що інтерпретація наукової революції як побічної гілки промислової революції не коректна (Койре). Визнаючи певний паралелізм соціально-економічного, соціокультурного і науково-інтелектуального процесів, інтерналісти не вбачають тут прямої детермінації інтелектуальної сфери соціальною (Холл). Розвиток науки постає безпосереднім наслідком розвитку інтелектуальності та прогресу її форм, тому наука, згідно з інтерналізмом, — це розгорнута в часі цілісність, в якій дедалі більше утверджуються раціональність, продукційні ідеї про світобудову та прогностична потуга теорій і таке інше. З 60-х рр. XX ст. гострота дискусій між прихильниками екстерналізму та інтерналізму пішла на спад. Це виявилося, зокрема, в тому, що серед представників обох орієнтацій з'явилися впливові групи дослідників, схильних до думки, що розвиток науки не можна вивести лише із зовнішніх або лише із внутрішніх чинників (Ліллі, Россі, Гессе та ін.). (Ф. Канак)

ЕКСЦЕНТРИЧНІСТЬ (від латинського ех — поза та centrum — центр) — властивість людського світовідношення, пов'язана з характерною для людини формою "фронтальної поставленості стосовно довколишнього середовища" (Плеснер). Життя тварини є центричним, людини — ексцентричним, позаяк остання, поставлена в середину свого існування, знає цю середину, переживає її й тому її порушує. Вона не може розірвати центрованості, проте водночас виходить за межі останньої. Як "Я", котре уможливлює повне обернення живої системи до себе, людина перебуває більше не в "тут та тепер", а поза останнім, поза самою собою, поза будь-яким місцем, немовби розчиняючись у ніщо, у просторово-часовім "ніде-ніколи". Вона переживає не тільки "стояння у собі", а й "стояння поза собою"; у цьому парадоксальність людського існування. У такий спосіб Плеснер обґрунтовує "закон утопічного місцезнаходження" як один із наріжних в антропології: позаяк ексцентричність не дозволяє своєму носієві однозначно фіксувати власну позицію, людині не дано остаточно знати, "де" перебуває вона та відповідна її ексцентричності дійсність; якщо ж людина конче прагне цього, варто покластися на віру (тут — апріорний стрижень будь-якої релігійності). За Шелером, ядро людського буття стає ексцентричним світові, як тільки людина здатна сказати "ні" дійсності, завдячуючи духовності, ідеації, безмежному просуванню у відкриту світову сферу, котре не заспокоюється на жодній даності. У соціальній філософії Дж. Ст. Мілль схвально ставився до ексцентричності як до одного з виявів творчої потуги і максимальної свободи індивіда, що він їх уважав необхідними чинниками впровадження у суспільстві нових, нестандартних ідей і підходів за умов ліберальної демократії.

ЕКУМЕНІЗМ, екуменічний рух (від грецького οἰκουμένη — світ, заселена земля) — рух за об'єднання християнських церков, що виник у протестантизмі. Початок екуменічному рухові поклала Всесвітня місіонерська конференція в Единбурзі (1910). Міжконфесійні організації "Віра і порядок" і "Життя та діяльність", які виникли згодом, мали на меті: по-перше, подолати догматичні і канонічні розбіжності у християнстві; по-друге, погодити християнство з актуальними проблемами сучасності. У 1937 р. від імені цих організацій було утворено "Комітет 14", що виступив з ініціативою скликання Всесвітньої асамблеї церков, яка відбулася в 1948 р. і прийняла ряд ухвал, створила Всесвітню раду церков (ВРЦ). Екуменізм як всесвітній християнський рух відбиває кризу окремих християнських церков і напрямів, є наслідком секуляризації суспільного життя, інтеграційних процесів у суспільстві. Заходи, що здійснюються керівними органами екуменічного руху, являють собою одну із спроб подолати кризу релігії. Екуменізм має ряд рівнів. Насамперед, це рух за об'єднання християнських церков, який координує ВРЦ. Він підтримується більшістю протестантських і православних конфесій, Вірменською Апостольською та іншими церквами. Другий рівень — діяльність міжнародних протестантських організацій, таких як Всесвітня лютеранська федерація, Всесвітня методистська рада, Всесвітня рада баптистів та ін., а також взаємні контакти автокефальних православних церков. Третій рівень — діяльність республіканських організацій у масштабах однієї країни типу "національних рад церков", чого поки що немає в Україні, міжконфесійні відносини в якій значно поліпшилися б завдяки розвитку українського екуменізму; Цей рівень репрезентують Національна рада церков Христа в США, Британська рада церков. Четвертий рівень — діяльність релігійних об'єднань у масштабах регіону чи низки країн (наприклад, Африканська конференція церков). Існують і "галузеві" міжнародні релігійні об'єднання (Всесвітня федерація студентів-християн та ін.) і міжконфесійні міжнародні рухи (Християнська мирна конференція та ін.). ВРЦ підтримує відносини і співпрацює з цими міжнародними організаціями. В екуменічний рух активно включився і Ватикан. II Ватиканським собором (1962 — 1965) був прийнятий "Декрет про екуменізм". Представники Ватикану беруть участь як спостерігачі в форумах ВРЦ. Християнський екуменізм зазнає впливу процесів інтеграції і диференціації, які відбуваються в нехристиянських конфесіях (діяльність Всесвітнього братства буддистів, Всесвітнього ісламського конгресу та ін.). Ідеологія екуменізму спирається на різні концепції теології і релігійної соціології, відбиває настрої соціально-політичного протесту (ідеї "теології звільнення" та ін.). Необхідно враховувати широкий соціально-культурний діапазон діяльності багатьох екуменічних організацій, їх участь в акціях загальнолюдського гуманістичного спрямування, що у великій мірі сприяє послабленню міжконфесійного відчуження, релігійного фанатизму та екстремізму, встановленню миру і злагоди між віруючими різних релігій і церков. (П. Яроцький)

ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА — антична філософська школа V ст. до н.е., отримала назву від м. Елея (Південна Італія), де мешкали майже всі її представники. Предтечею елейської школи вважається Ксенофан, а засновником — Парменід, який виклав засадничі ідеї вчення в поемі "Про суще". Інші представники — учень Парменіда Зенон Елейський та самосець Мелісс. На відміну від інших ранньофілософських космогоній (мілетців, Геракліта, Анаксагора тощо), елеати не визначають першопочаток сущого у вигляді певної субстанції — води, вогню, суміші тощо. Спільне всім досократикам усвідомлення того, що дійсне буття є єдине, вони перетворюють на сутнісне визначення сущого, яке постає у вигляді Єдиного (Одного). Через елейське поняття "Єдине" здійснився перехід від метафоричних і наочних уявлень про достеменне буття, характерних для інших досократичних космогоній, до цілковито умоглядної його версії. Ознаки Єдиного виводяться з самого поняття буття: воно вічне, незмінне, не має частин, завжди дорівнює собі, суцільне, безперервне, нерухоме тощо. Світ у вигляді розмаїття багатьох різноякісних речей, що виникають, змінюються, зникають, постає лише у межах чуттєвого сприйняття і є оманливим. Лише буття є, небуття немає, і це буття є Єдиним. В елейській школі вперше формулюється принцип тотожності мислення і буття: буття є мислимим, а те, що немислиме, — не існує. Відтак мислення отримує значення того способу і критерію, яким засвідчується буття у його достеменності. Парменід виділяє і протиставляє два види пізнання: докса (гадка, опінія), яка спирається на чуттєву даність речей, і знання, яке засновується на здатності мислення та є продуктом логічного умовиводу. Лише знання містить істину і здатне репрезентувати справжній зміст сущого. Докса придатна лише для орієнтації людей в ілюзорному світі множинних речей. Справою Зенона стала передусім розробка аргументів на підтвердження вірності парменідівського вчення. Він сформулював численні апорії (ускладнення), які виникають у разі припущення реальності руху і множинності. Найбільш відомі чотири апорії проти руху. Саме від Зенона бере початок практика логічного доведення філософських тверджень, через що Аристотель і називає його засновником діалектики. Останній із представників елейської школи — Мелісс систематизував і виклав прозою (на відміну від Парменіда) елейське вчення, додавши до нього тези про необмеженість та безтілесність Єдиного. В елейській школі онтологія звільняється від оболонки космогонії і набуває вигляду умоглядного вчення про сутність і достеменність буття. Не менше значення діяльність елейської школи мала й для становлення філософського методу. В опонуванні елейським апоріям виникає як атомізм Демокрита, так і теоретична фізика Аристотеля. Значний вплив онтологія елеатів мала на вчення мегариків. (С. Пролеєв)

ЕЛІТА (від латинського electus — кращий) — група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій еліти стали італійські політичні мисленики Моска (1858 — 1941) та Парето (1848 — 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 — 1936). Концепції еліти з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду еліти) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів). Ідейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях — виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни еліти (циркуляції еліти), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій еліти стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму. Відповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "еліта" до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають еліту: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі еліти тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій еліти на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що еліта має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають еліту як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії еліти, то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт еліти, бо відкриває можливість вважати елітою будь-яку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо чи квазі елітою. Причини виникнення псевдо еліти можуть бути політичні (наприклад, бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" еліти) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (наприклад, люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" еліти з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами еліти у сучасних суспільствах є професійні еліти, зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями приналежності до еліти є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в тому числі дотримання норм професійної етики); про наукову еліту можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджежь та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття еліти перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв еліти приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції еліти можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування еліти створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція еліти відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (так званий "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію еліти як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної еліти. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Східної та Південної Європи, які входили до складу імперій. На ролі еліти у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший — консерватизм, другий — націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми еліти. (В. Лісовий)