Філософський Енциклопедичний Словник

ДІАЛОГ (від грецького Διάλογος — розмова, бесіда) — в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії діалог — універсальна форма відношення "Я — Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія діалогу, започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії діалогу є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі —діалогічному. Дослідження сутності діалогу відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів діалогу, розроблення категоріального апарату діалогу, тощо. Так, Бубер досліджує проблему діалогу у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення діалогу, розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття — асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який діалог з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей діалогу у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея діалогу у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Діалог у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому діалог роздвоюється на відношення "Я — Воно" та відношення "Я — Ти". Відома дилема — чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), — вирішується при цьому не у формі протиставлення "або — або", а у формі синтезу "і — і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в діалог. Діалог як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Діалог може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього діалогу, у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній діалог різні рівні і проекції діалогу дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію. (Л. Озадовська)

ДІАЛОГ КУЛЬТУР — процес спілкування культур, у ході якого відбувається їх взаємна трансформація. Діалог культур може розвиватися у межах трьох можливих стратегій: 1) Домінанти однієї культури над іншою. 2) Синтезування їх у нову культуру без збереження цих культур. 3) Синтезування зі збереженням цих культур. Перша стратегія є досить поширеною і подеколи виявляється парадоксальною: цивілізаційне домінування одного народу над іншим не завжди означає культурне домінування (взаємодія греків і римлян у межах Античності). Друга стратегія означає розчинення меж своєрідності культур, що вступили у діалог, і створення нової єдиної культури; в тій чи іншій формі одна з культур домінує. Третя стратегія передбачає взаємозбагачення та синтез культур, при яких межі своєрідності не знищуються і зрештою сприяють розвиткові усіх поспіль культур. (Н. Хамітов)

ДІОГЕН ЛАЕРТСЬКИЙ (перша половина ІІІ ст.) — автор єдиної з античних історій філософії, що збереглася до наших днів і обіймає майже весь період розвитку античної думки. Його твір "Про життя, вчення та вислови славетних філософів" складається з 10 книг. В ньому історія античної філософії подана як розгортання двох ліній спадковості: "іонійської" та "італійської". (Теми книг: І — еллінські мудреці; II — іонійські космологи, Анаксагор, Сократ та сократики; ІІІ — Платон; IV — послідовники Платона по Академії (до Клітомаха); V — Аристотель і перипатетики; VI — кініки; VII — Зенон і стоїки; VIII — Піфагор, Емпедокл, Епіхарм і піфагорейці; IX — Геракліт, елеати, Демокрит, Протагор, скептики; X — Епікур). Він охоплює історію еллінської філософії від напівлегендарних мудреців до Нової Академії, Хрисиппа та Епікура. За викладом матеріалу твір Діогена Лаертського є компіляцією, в якій, здебільшого некритично, опановано близько 200 джерел й описано понад 80 мислителів. Далекий від систематизованості і вельми хаотичний за змістом, твір Діогена Лаертського залишається вагомим першоджерелом з філософії Античності, а у деяких відношеннях (зокрема це стосується текстів Епікура) його значення унікальне.

ДІОГЕН СИНОПСЬКИЙ (412 — 323 до н.е.) — давньогрецький філософ-кінік. Родом з Сипони, більшу частину життя провів на міському звалищі поблизу Коринфа. Помешканням йому слугувала діжа. Учень Антисфена. Творів не писав і зажив слави передусім завдяки притчам та висловам, що ними супроводжував нестандартні ситуації свого життя. У відповідності до кінічного принципу — "жити згідно з природою" — Діоген відмовився від будь-яких узвичаєних людських форм існування, здійснивши тим самим перший досвід радикальної критики культури. Від нього бере початок практика опрощення в європейській традиції. У загальнометафізичному плані його погляди тотожні позиції Антисфена та інших кініків: має право на існування лише те, що відповідає природі; всі людські встановлення надлишкові та шкідливі; слід відмовитись від будь-якого надбання, бо лише це робить тебе вільним; не давай влади над собою спокусі насолод, до всіх спокус залишайся байдужим. Попри відверту асоціальність, Діоген користувався повагою сучасників і разом з Сократом був за античних часів взірцем мудреця.

ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ (див. Псевдо-Діонісій Ареопагіт.)

ДІЦГЕН, Йосиф (1828, Бланкенберг — 1888) — німецький філософ. Закінчив народну школу. Брав участь у революції 1848 — 1849 рр., після чого жив в еміграції в США, потім — в Росії, де працював майстром на шкіряному заводі в Санкт-Петербурзі (1864 — 1869). Повернувшись до Німеччини (1869 — 1884), активно співробітничав з німецькою соціал-демократичною партією, друкувався в соціал-демократичній пресі. Через матеріальну скруту разом з сім'єю у 1884 р. емігрував до США, де й помер. За освітою "напів-самоучка" (Енгельс) та попри впливи (насамперед з боку Фоєрбаха, Маркса, Енгельса), Діцген розробив досить самобутню філософську систему. В цілому вона хоч і доповнює марксистську, але не збігається з нею в тлумаченні багатьох філософських проблем. Матеріалізм Діцгена має дві визначальні риси — він діалектичний та абсолютний. Філософії практики Маркса Діцген або не знав, або не сприйняв. Він прагнув подолати дуалізм духа і матерії, а відтак — зняти уґрунтовану на ньому непримиренну полярність матеріалізму та ідеалізму. Вважав, що через однобічність вони вбачають абсолютну протилежність там, де насправді є лише відносна. Те, що людина розмежовує, природа, за Діцгеном, поєднує. Людина протиставляє матерію духові, а природа охоплює і те й те як цілість. Дух — це теж матерія, але максимально витончена. Чистий (вільний від матерії) дух — це неіснуюча химера філософів. Мислення матеріальне, єдиносущне з матерією. Між матерією і мисленням, за Діцгеном, "як між будь-якими частинами універсальної єдності природи існують поступові переходи і непомітні, лише кількісні, не метафізичні відмінності". Лише ціле (те, що "охоплює все, і є все") — істина, будь-яка частина (фрагмент) цілого є, відповідно, тільки частиною істини. Тому всі речі в "останній своїй сутності" непізнавані. В діалектиці релятивізував момент полярності протилежностей й абсолютизував момент єдності, розробляв діалектику примирення протилежностей.

Основні твори: "Суть головної роботи людини" (1869); "Екскурсія соціаліста до галузі теорії пізнання"(1887); "Аквізит філософії" (1895) та ін.

ДІЯЛЬНІСТЬ — форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною зміни буття. Ці зміни можуть стосуватися речового та енергетичного статусу об'єктів або їх інформаційного потенціалу. Діяльності притаманні — трансформація зовнішнього у внутрішнє, єдність опредметнення та розпредметнення певних смислів, що задають параметри її здійснення. Для людської діяльності характерний вибір можливостей та відповідно — прийняття рішень. Діяльність здійснює перманентну трансформацію суб'єктивного в об'єктивне та навпаки. Ця трансформація виявляє особливості людського духу, який, зрештою, і створює потенціал діяльності. Духовний потенціал діяльності, її смислонаповнення реалізується у певних нормах, цінностях та цілях. У тих випадках, коли діяльність набуває героїчного пафосу й сягає рівня самопожертви (в ім'я людських цілей чи релігійних абсолютів), виникають так звані "безконечні цілі" (Гегель), або вічні ідеали, внаслідок чого цілепокладання перетворюється в маніфестацію духу, в смислозатвердження людини. Діяльність, яка виходить за межі власної імітації чи спонтанної активності, тобто орієнтована на результат, характеризується цілепокладанням та цілереалізацією. Діяльність, яка охоплює і цілепокладання, і самоімітацію (як у деяких ситуаціях гри) та широку сферу смислотворчості, зветься життєдіяльністю, її різновидами є праця, гра, самодіяльність за мірками свободи. Загальний знаменник цих різновидів становить творчість. Усвідомлення особливостей діяльності може, з методологічного боку, виступати як особливий діяльнісний підхід, що долає колізію об'єктивного та суб'єктивного, ідеального та матеріального, характеризується цільовими програмами функціювання. Вчення про діяльність як актуалізацію можливого було закладено Аристотелем. В систематичній формі концепція діяльності представлена в німецькій класичній філософії, зокрема в працях Фіхте та Гегеля, котрі розглядали діяльність як єдність теорії та практики. Її подальша розробка пов 'язана з працями Маркса та марксистських шкіл, які акцентували значення суспільної діяльності та визначальну роль праці. (С. Кримський)

ДОБРО — основна позитивна категорія моралі, що є повною протилежністю зла; відображає сукупний зміст вимог і цінностей моральної свідомості. За давніх часів розуміння добра визначалося переважно уявленнями про міфологічно санкціоноване, узвичаєне, цінне або корисне, для людського життя і діяльності. В цьому відношенні воно збігалося з поняттям блага; сліди такого збігу досі відчутні в європейських мовах. В античній філософії добро теж зазвичай розглядається як синонім або різновид блага, хоча з часом набуває чіткішого концептуального окреслення. Так, у Платона змістом "божественних", або "більших" благ (які він протиставляє благам "меншим", тобто здоров'ю, красі, силі й багатству) слугують власне моральні чесноти людини. Аристотель, критикуючи платонівську ідею блага самого по собі, розвинув разом з тим класифікацію благ, релевантну з етичної точки зору (поділ благ на "поціловані", "схвалені" і "блага-можливості", а також на такі, що завжди або лише принагідно заслуговують на вибір). У стоїків об'єктом етичної рефлексії стає добро як вільне дотримання чеснот автономним індивідом на засадах "правильного розуму". Християнська традиція розглядає добро як втілення божественної волі, стан благої повноти й довершеності творіння Божого, адекватність людського волевияву релігійно санкціонованій ієрархії цінностей. Секуляризація європейської культури в Новий час спричиняє дискредитацію теїстичного тлумачення добра і редукцію останнього до раціоналістично осмисленої корисності (Спіноза, Гоббс, Мандевіль, Гельвецій, Гольбах, Вентам та ін.). Заперечуючи проти такої редукції, Кант визначає добро як відповідність волевияву або вчинку людини апріорному моральному законові; Гегель тлумачить добро як одне з загальних визначень абсолютного духа. Конкретне розуміння добра в рамках тієї чи іншої філософсько-етичної концепції зазвичай обумовлювалося специфічною спрямованістю самої цієї концепції: так, існують спроби ототожнити добро із щастям (евдемонізм), онтологічною досконалістю (перфекціонізм) тощо. Критику подібних "натуралістичних" підходів до визначення добра дає з позицій етичного інтуїтивізму англійський філософ і етик Мур. В роботах Мура та його послідовників (Решдел, Леард, Бленшард та ін.) інтуїтивно осягнуте добро постає кінцевою підставою для виведення усіх інших моральних категорій. Аксіологічно-інтуїтивістський підхід в дослідженні проблеми добра на базі феноменологічного методу розвивають Шелер, Н. Гартман та ін. В умовах сучасного етичного плюралізму, диверсифікації ціннісних моделей різних соціальних груп зростає значення соціологічних і соціально-психологічних контекстів осмислення етичного добра. Водночас загострюється потреба в діалогічному, комунікативному осмисленні останнього крізь призму ідей відкритості, "діалогічної налаштованості", "зверненості до іншого" (Бубер, Левінас та ін.). Як стрижньова ідея моральної свідомості, добро, подібно до істини і краси, очевидно не може здобутися на остаточне сутнісне визначення; сама невичерпність ідеї добра налаштовує на нарощування нових вимірів етичної проблематики, відкриття нових обріїв морального освоєння світу. Разом з тим, ця ідея має бути артикульованою в суспільній свідомості достатнім чином, щоб уможливити людям розпізнавати конкретні ситуації вибору добра і зла і знаходити правильні рішення. Поєднання сутнісної відкритості ідеї добра з обґрунтуванням її життєво-практичного застосування "тут і тепер" — важливий напрям осмислення проблеми добра в сучасній етиці. (Т.Аболіна, В. Малахов)

ДОВГАЛЕВСЬКИЙ, Митрофан — український письменник, професор Київської академії, у 1736 — 1737 рр. викладав курс поетики. Автор відомих драм "Космическое действие" (1736) і "Властотворный образ человьколюбія Божія" (1737), позначених талантом і новизною естетичних принципів. Популярності Довгалевського як драматурга сприяли інтермедії (інтерлюдії) до цих драм, писані близькою до народної мовою. До творів Довгалевського належить "Поетика" (Сад поетичний), що є пам'яткою естетичної думки України ХVII — XVIII ст. У ній Довгалевський виступає як представник барокової теорії поетичної творчості. Характерні для барокового стилю емблеми, символи та ієрогліфи, як їх подає у своїй поетиці Довгалевський, є невід'ємною частиною пізнання тогочасною людиною довколишньої дійсності. Поетичний курс Довгалевського був не тільки шкільним підручником, а й відбивав світогляд своєї добі, спонукав до поетичної творчості.

ДОВГОВИЧ, Василь (1783, с. Золотареве, Закарпаття — 1849) — український філософ, поет, церковний і громадський діяч. Син кріпака. Закінчив гімназію, два класи філософії богословської католицької семінарії, Ужгородську богословську (уніатську) семінарію; священик, директор народної школи. Від 1831 р. — член-кореспондент Угорської академії наук. Писав латиною і угорською (тільки так міг друкуватися), до 1832 р. — вірші (можливо, останній латиномовний український поет), опісля — філософські, наукові розвідки. За світоглядною спрямованістю — просвітник. Зазнав визначального впливу німецьких філософів. Свідчив сам про себе: "вдень і вночі студіював філософську систему Канта", пізніше "дав перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга; ці три системи вважав кумирами". Десь з 20-х рр. "почав турбуватися про створення власної системи". Науково-філософська спадщина Довговича ще не вивчена. Окрім надрукованих угорською мовою творів, залишив латиномовні рукописи "Філософського словника", "Провідника кантовою системою", збірку віршів (131 з них латиною, 41 мадярською, 18 українсько-церковнослов’янською). Перебуваючи в умовах гнітючої політичної і культурної відсталості українського Закарпаття, самовіддано служив справі просвіти свого народу.

Основні твори: "Про будову світу одним кроком вище, ніж Декарт і Ньютон. Порядок усього видимого світу у новому розумінні" (1825 — 1830); "Намагання, спрямовані на доведення існування Бога" (1829); "Поезія Василя Довговича / Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. N10. — Братислава, Пряшів, 1982).

ДОВЕДЕННЯ, доказ — логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки на основі знань, істинність яких безсумнівна. В доведенні розрізняють тезу — судження, істинність якого треба довести; аргументи — судження, за допомогою яких доводять істинність тези; демонстрацію — спосіб логічного виведення тези з аргументів. Доведення поділяють на прямі й непрямі. В прямих доведеннях аргументи безпосередньо підтверджують істинність тези; в непрямих доведеннях істинність тези встановлюють доведенням помилковості супротивного твердження — антитези. Типовим різновидом цього доведення є "доведення від супротивного". Коли в доведенні метою є доказ істинності тези, то це доведення є захистом; коли ж доводиться хибність чи сумнівність думки, то таке доведення є спростуванням. Теза, аргументи і демонстрація підлягають певним правилам (див. Правила доведення). При порушенні правил у ході доведення виникають логічні помилки. Доведення нерозривно пов'язане з практикою як основою пізнання і критерієм істини. Структура доведення склалася внаслідок відображення у мисленні певних сторін і відношень між предметами та багаторазового повторення цих відношень у практичній діяльності людини. Сучасна логіка формалізує процеси доведення, надаючи їм чіткої і послідовної форми.

ДОВІРА — морально-практичне ставлення індивіда до партнера у спілкуванні, яке ґрунтується на вірі в його чесність і щирість. Особистісна настанова у стосунках довіри передбачає обопільне очікування позитивних (благих) наслідків. Довіра може прибрати наївну (дитячу) форму; набувати символічного значення (клятва, присяга та ін.); триматися на особистій відданості чи пристрасті; базуватися на дотриманні інтересів спільної справи. Найбільш поширеною і усталеною формою довіри є авторитет — у взаєминах дітей і батьків, учнів і вчителів та ін., а також у владних стосунках, наприклад, у ставленні до авторитету лідера. Ця форма довіри ґрунтується на ієрархії, і тому може перейти у догматизм. Абсолютна значимість і цінність притаманні довірі у взаєминах дружби і любові, а також — у спрямуванні релігійної свідомості (довіра до Бога). У ділових, партнерських стосунках юридичним гарантом довіри є договір, який регламентує взаємні обов'язки сторін.

ДОГМА (від грецького dogma — думка, рішення, вчення) — положення, ідея (чи система положень або вірувань), все те, що сприймається його адептами безальтернативно, поза будь-яким сумнівом та можливістю критичного перегляду. Для терміну "Догма" характерним є оцінний статус та суб'єктивний аспект у застосуванні. Догми можуть бути усвідомлюваними (коли зміст переконань набуває словесного оформлення й концептуального вираження в позиціях прихильників) і неусвідомлюваними (коли певні переконання виступають на рівні інтуїції, у формі життєвих схильностей, "неявного знання" тощо). Раціоналістична традиція надає поняттю догми негативного, осудливого смислу, оскільки без подолання певних ідей (теорій, вірувань), які прибрали статус догми, неможливий поступ науки і культури, зміни в суспільному бутті. Але цей поступ неможливий також без збереження певних культурних традицій, цінностей, ідеалів, знань і переконань, які набувають ознак догми. Уявлення, що фактично мають характер догми, неминуче виникають і функціюють в науці і суспільній свідомості. Тому за тим, що оцінюється як догма, може приховуватися тверда переконаність суб'єкта в правильності вибраної ним позиції, віра в існування того, що може відіграти роль стабілізуючого чинника пізнання і культури.

(В. Свириденко)

ДОГМАТИЗМ — методологічна позиція (спосіб мислення і відповідний спосіб дій) суб'єкта, який послідовно дотримується в пізнанні, переконаннях та способі життя застарілих поглядів (ідей, теорій, норм та правил), незважаючи на зміну ситуації, нові умови буття чи критику своєї позиції (як вияву консерватизму, шаблонності мислення). Вразливість позиції догматизму полягає в її неефективності, невиправданості, недоцільності при зміні (іноді багаторазовій) життєвих ситуацій, коли дотримання старих поглядів заважає вирішувати нагальні теоретичні і практичні проблеми. В історії філософії термін "Догматизм" мав різний смисл. В античній філософії скептики (Піррон, Зенон) називали догматиками тих, хто вважав можливими достовірні, незаперечні висловлювання про речі. Фр. Бекон протиставляв емпіризм і догматизм, розуміючи під останнім спекулятивно-умоглядний, авторитарно-схоластичний спосіб мислення, який нехтує досвідом і створює псевдонаукові, апологетичні щодо церковних авторитетів системи. Кант під догматизмом розумів спосіб філософування, який, спираючись на певні поняття, ідеї і категорії, приймав їх як щось безсумнівне, "само собою зрозуміле", без спроби критичного аналізу походження, правомірності і обґрунтованості цих понять та ідей. Гегель під догматизмом розумів метод мислення "розсудкової метафізики", яка дотримується однобічних розсудкових визначень, розглядаючи їх "непорушними і істинними в їхній відокремленості". В XX ст. термін "Догматизм" набув негативного сенсу, стосуючись не лише оцінки методологічних орієнтацій суб'єкта, а й його політичної, ідеологічної, економічної, соціокультурної діяльності, коли людина діє лише відповідно до звичних, фетишизованих програм, а результати своєї діяльності ставить поза будь-яким сумнівом, абсолютизуючи їх цінність. Поняття догматизму визначає стан духовного життя в так званих "традиційних суспільствах" чи ідеологічні процеси в тоталітарних державах сучасності. Догматизм характеризує також ідейні течії традиціоналізму та консерватизму. В умовах сучасного плюралістичного світу, з його тенденцією до постійних інновацій та модернізацією форм життя й культури, домінування догматизму в інтелектуальному житті суспільства веде до його консервації і стагнації, блокує можливості соціального розвитку. Водночас реальною є небезпека звинувачення в догматизмі будь-якої тенденції зберегти стабільність певних культурних цінностей, традицій поведінки і мислення тощо. Догматизм протистоїть критицизму і скептицизму, які є цінними і необхідними формами духовного життя, але беззастережне поширення яких є такою ж загрозою для культури, як і панування необмеженого або фанатичного догматизму. (В.Свириденко)

ДОГМАТИ РЕЛІГІЙНІ — основні положення віровчення тієї чи іншої конфесії, що мають силу абсолютного авторитету, є вічними і незмінними істинами, встановленими Богом і обов'язковими для віросповідання. Християнська догматика, що в основі своїй була оформлена на двох перших Вселенських Соборах у вигляді "символів віри", утверджує триєдиність Бога, Боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі, тощо. Пізніше додалися такі догмати релігійні, як учення про божествену і людську природу Христа, про наявність у нього двох воль і двох дій, іконошанування. Специфічно католицькими догматами релігійними є вчення про чистилище, про сходження Духу Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість Папи Римського. В протестантизмі відсутня єдина система догматів, головним серед них визнається "спасіння вірою". В християнстві розроблена ціла наука обгрунтування і витлумачення догматів.

ДОКАЗОВІСТЬ — найважливіша властивість правильного умовиводу, міркування; полягає в обґрунтуваності тези аргументами, внаслідок чого теза обов'язково має бути визнана істинним судженням. Доказовість — необхідна властивість міркувань, що приводить до розширення знань (див. Доведення).

ДОКТРИНА — вчення, система теоретично обґрунтованих поглядів на суттєво важливі соціально-політичні, моральні, релігійні та ін. питання. Доктрина виступає найбільш концептуалізованою формою існування ідеології, яка безпосередньо орієнтована на практичну дію, втілення в життя, дотримання в політиці і повсякденній поведінці. На відміну від ідеології, доктрина часто може існувати у вигляді конкретного документа. Здебільшого категорію доктрини вживають для позначення концептуальних засад політичної філософії і практичної політики (зовнішньополітична доктрина, військова доктрина та ін.). Доктриною також можна вважати певні сутнісні положення ідеологічної системи, за умов збереження яких вона зберігає свою самобутність і визначеність. Процес активного навіювання різними засобами певних ідеологічних поглядів отримав назву "індоктринація". Остання вважається різновидом маніпуляції свідомістю, хоча звичайно індоктринація складає сутнісну основу більшості політичних кампаній, політичної пропаганди тощо. (В. Заблоцький)

ДОЛЯ — поняття-міфологема, що позначає історично першу (міфологічну в своїй основі) форму осягнення детермінованості людського буття. На відміну від інших форм такого осягнення (ідея промислу Божого в релігії, ідея необхідності в науці), доля осмислюється як така, що не піддається ані пізнанню, ані будь-якій зміні. Її можна лише вгадати чи відгадати (ворожіння, пророкування тощо). Доля "дається" і "задається" людині чи цілому народові, і її не можна "обійти", а тільки повстати проти неї або скоритися їй. За висловом Максимовича, головною темою української народної пісні є "боротьба духу з долею". Філософський аспект долі розглядає Потебня ("Про долю і споріднених з нею істот"), співставляючи розуміння долі як "уособлення" та "міфічної подоби". Крім того, він розкриває своєрідність національних контекстів тлумачення долі у різних народів, докладно зупиняється на особливостях розуміння долі в українській народній творчості, зокрема пісенній.