Філософський Енциклопедичний Словник

ДОМБРОВСЬКИЙ, Іван (кінець XVI — початок ХVII ст.) — український мислитель гуманістичного спрямування, автор історичної поеми "Дніпрові камени", один із культурних діячів-католиків, які перебували при дворах українських князів і виступали захисниками їхнього регіонального сепаратизму. "Дніпрові камени" Домбровського — одна з визначних пам'яток українського Відродження. Виходячи з ренесансно-гуманістичного розуміння історії як наслідку діянь видатних особистостей, автор славить подвиги предків та ставить їх за взірець для наслідування багатьом сучасним йому політичним діячам. Твір є не просто поемою на історичну тему, а й історичним дослідженням, до якого додано докладні примітки, коментарі і посилання на достеменні джерела. Пояснення автором тих чи тих подій минулого пов'язані не з метафізичними, а з моральними чинниками; відчувається послаблення фаталізму в інтерпретації цих подій, акцентується увага на свободі вибору. Як типовий представник Відродження Домбровський розглядає людину як активного суб'єкта історії, що робить свідомий соціально-моральний вибір. Загалом він високо цінував пізнавальні можливості людського розуму, світську освіту, здатність людини бути творцем своєї долі. Його політико-правові погляди відзначаються прихильністю до спадкової монархії. Ідеал правителя для Домбровського — філософ на троні, який дбає про спільне благо.

ДОНЦОВ, Дмитро Іванович (1883, поблизу Мелітополя — 1973) — український філософ, літератор, політик та історіограф, фундатор інтегрального націоналізму. Фах правника здобув у Петербурзькому університеті (1907). Студентом розпочав інтенсивну політичну діяльність, 1906 р. вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Після арешту (1908) емігрував до Австро-Угорщини, де студіював право у Віденському університеті. У 1913 р. пориває з соціалістичними ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі студентів від УСДРП і засуджуючи все ще впливові в Галичині москвофільські ідеї; закликав до відокремлення від Росії. З 1914 р. жив у Відні та Берліні, з 1916 р. — у Швейцарії; активно включився в роботу Союзу визволення України, який невдовзі очолив. На початку 1918 р. повернувся до Києва, де працював у гетьманських урядових структурах, створив (разом з Міхновським) Партію хліборобів-демократів. З 1919 р. — знову в Швейцарії, на чолі Українського Пресового Бюро. З кінця 1939 р. знову емігрує (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті жив у Монреалі, де певний час (1948 — 1953) викладав українську літературу в університеті. Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соціалістичної ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політичний радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції і пристрасність стилю роблять постать Донцова контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (Янів). Політична позиція Донцова, що давала підстави кваліфікувати його як "апостола українського сепаратизму", з 1913 р. залишалася незмінною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Донцов звертається до популярних у Європі початку XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауера, Гартмана, Ніцше, Сореля та ін.). Речник "агресивного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади — найвища функція нації") та пріоритет ідеї власновладності. Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, говорячи про принципові обмеження просвітницького варіанта інтелектуалізму, Донцов приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінняям", вбачав у їх синтезі узгодженість Логосу й Еросу. Така узгодженість є для Донцова запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення національної ідеї та національного Еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Донцова, хибує українська спільнота. До опонентного кола Донцова належали насамперед "драгоманівщина", яку він визначав як "раціоналізму культурі, федералізм у державі і демократизм у громаді" і котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді"; а також соціалізм Маркса — Леніна, "пересякнутий отрутою москвофільства", противагою якого в Донцова є ідея політичної нації. Ідеалом і метою останньої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з Росією, під оглядом соціальним — негація соціалізму. В інтуїтивістськи-волюнтаристському світосприйнятті місце епістемологічної істини посідає аксіологічна правда, котрій належить бути тільки "своєю". Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Донцов усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов'язаний з ними ідеал надлюдини — визначальні моменти світогляду Донцова.

Основні твори: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917); "Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації" (1918); "Українська державна думка і Європа" (1919); "Підстави нашої політики" (1921); "Націоналізм" (1966); "Наша доба і література" (1937); "Дух нашої давнини" (1944); "Правда прадідів великих" (1952); "Туга за героїчним" (1953); "Від містики до політики" (1957); "Дві літератури нашої доби" (1958); "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961); "Росія чи Європа" (1955).

ДОПОВНЯЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ — концепція опису, розвинута на основі принципу доповняльності Бора, яка розроблялась копенгагенською школою фізиків у зв'язку з побудовою та інтерпретацією квантової механіки, але згодом набула загальнометодологічної форми, а саме: в процесі пізнання відтворення цілісності явища потребує застосування симетрично доповняльних класів понять, кожен з яких придатний для однозначного опису явища лише в своїх специфічних умовах. Доповняльні описи, зберігаючи основні принципи побудови науки, звільняли місце для формулювання нових квантових законів, несумісних з старими законами класичної фізики. Принциповим у трактовці доповняльності концепції є філософське розуміння суперечливих (симетрично доповняльних) сторін явищ або як повністю роз'єднаних, взаємовиключних, що веде до зовні рядоположних еквівалентних описів, або ж як внутрішньо, об'єктивно поєднаних. Доповняльності концепція встановлює і характеризує зв'язок між тими даними, які одержані за різних умов досліду і можуть бути наочно витлумачені лише на основі взаємовиключних по відношенню одне до одного уявлень. Крім фізики, є інші численні галузі людської практики, де тільки вся сукупність симетрично доповняльних явищ вичерпує властивості об'єкта. Йдеться не про якийсь неповний опис, довільне висмикування різних елементів реальності, а про раціональне проведення розрізнення між істотно відмінними експериметальними установками й процесами вимірювання. Тут з кожною постановкою досліду пов'язана відмова від іншого аспекту опису явищ, які разом є доповняльними один до одного. Доповняльності концепція є узагальненням старого ідеалу причинності, який не враховував, що поведінка об'єкта може залежати від способів його спостереження. (О. Кравченко)

ДОСВІД — важливий, історично наскрізний елемент пізнавальної і практичної діяльності; одна з форм фіксації, збереження й передавання знання в процесі комунікації. Виділяється кілька значень досвіду, що мають однаково важливий з філософського погляду сенс. По-перше, досвід є реакцією органів чуття людини на механічні, фізичні й інші впливи зовнішнього світу, а також усе, що відбувається з людиною в процесі її життя (світовідчуття, самопочуття, чуттєвий досвід, відчуття тощо). По-друге, досвід є емпіричним знанням, здобутим у процесі життєдіяльності, практики, виробництва; дорефлексивна основа знання, яка додає достовірності науковим твердженням (емпіричні дані, життєвий і практичний досвід). Нарешті, говорять ще про досвід як про інтуїтивно експліковане з практики знання, як про систему навичок до певної діяльності і підсумковий результат цілеспрямованої діяльності, яка потім використовується як загальна світоглядно-теоретична й методологічна основа суб'єкт-об'єктної взаємодії. Повсякденне (житейське) розуміння досвіду суттєво відрізняється від наукового. Воно стосується процесу формування людини, її виховання та освіти, на підставі чого кожна людина створює власну систему уявлень про світ та своє місце у ньому. Це означає, що загальні поняття людина наповнює змістом, "пропущеним" через власний досвід. Поняття наукового досвіду включає систематичне спостереження за певними типами явищ та їх особливостями на ґрунті наукових понять шляхом створення певних експериментальних умов. Залежно від того, як трактується зміст терміну "Досвід", можна віднайти певну філософську традицію його осмислення та використання в процесі розв'язання актуальних гносеологічних, методологічних та загальнофілософських проблем. Наприклад, з досвідом як чуттєво-конкретною формою пізнання пов'язана дискусія про джерело пізнання й адекватність знання дійсності; з досвідом як емпіричним знанням пов'язане з'ясування проблеми теоретичного й емпіричного в пізнанні; з досвідом як категорією, що входить до структури діяльності, тісно пов'язані проблеми співвідношення традицій і новаторства у творчості, внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку науки та ін. Окрім того, потрібно розрізняти зовнішній досвід, під яким розуміється сприйняття світу зовнішніх речей, і внутрішній досвід як факт переживання суб'єктом самого себе, власних ментальних дій, певних станів, які не зумовлені зовнішніми впливами. Поняття внутрішнього досвіду як рефлексії розуму над власною діяльністю і способах її прояву вперше було вирізнене Локком, а потому докладно розглянуто Гегелем. В соціології часто за допомогою категорії досвіду описується поведінка соціальних груп, еліт тощо. У такому випадку досвід виступає як гармонійна єдність знань та вмінь, як спроможність втілити знання в практичні результати. (Ф. Канак)

ДОСОКРАТИКИ — загальна назва еллінських філософів, котрі жили і творили до Сократа. Доба досократиків зазвичай розглядається як перший період історії античної філософії, для якого є характерним розвиток філософської думки у формі космогонічних концепцій. Головна проблема демократичних вчень — виникнення і будова світоустрою, внаслідок чого добу досократиків називають також епохою ранньофілософських космогоній. Період починається творчістю Фалеса (початок VI ст. до н.е.) і завершується діяльністю останніх досократиків — Зенона, Емпедокла, Анаксагора. Досить поширеним було віднесення до числа досократиків також софістів, а інколи й Демокрита. Цей погляд не є виправданим ані з точки зору хронології (софісти є сучасниками Сократа, деякі — як от Торгій — на десятки років пережили його; це стосується і Демокрита), ані з огляду на зміст їх філософських вчень (атомізм Демокрита уособлює у собі глибинну трансформацію і перегляд спільних для досократиків метафізичних очевидностей, а софістичні концепції за своєю проблематикою і підходами співзвучні ідеям Сократа). Натомість, змістовним критерієм для розмежування перших епох античного філософування є не особистість, а інтелектуальна творчість Сократа — так званий "сократичний поворот" у філософському мисленні, коли його головною темою стає не космогонічне питання (генезис Космосу), а проблема людини. Сократичний поворот прокладає межу між періодом ранньо-філософських космогоній (досократиків) і класичною еллінською філософією. Софістам у цій теоретичній трансформації мислення належить не менш значна роль, аніж Сократу. У філософії досократичної доби виділяють дві гілки: іонійську філософію (Мілетська школа — Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт; виходець з Іонії, перший афінський філософ Анаксагор) та італійську філософію (Піфагор і піфагорійці; Ксенофан та Елейська школа — Парменід, Зенон, Мелісс; Емпедокл). Наявність цих двох гілок пов'язана передусім з історичними, а не суто інтелектуальними чинниками. У 646 р. до н.е. персидський цар Кір захоплює Лідійське царство і поступово підпорядковує своїй владі еллінські поліси на західному малоазійському узбережжі (Іонію). У відповідь на встановлення влади персів (яка стає вкрай беззастережною після придушення повстання іонійських полісів 500 — 495 рр. до н.е.) відбувається широка еміграція з іонійських міст у грецькі колонії — передусім до Південної Італії і Сицилії (так звана "Велика Греція"). Характерно, що перші італійські філософи (Піфагор, Ксенофан) є уродженцями Іонії. У вирішенні питання про генезис і будову світоустрою досократики, попри розмаїтість їх учень, поділяють певне коло спільних онтологічних очевидностей. До їх числа слід віднести: аналіз буття у вигляді вирішення космогонічної проблеми; уявлення про генезис світу як перехід від хаосу (невпорядкованого стану буття) до Космосу (цілісний і впорядкований світоустрій); виокремлення проблеми достеменного (справжнього) буття та інтуїція достеменного буття як єдиного, протиставленого оманливому навколишньому світу множинного (розмаїття речей); пріоритет умоглядності як способу досягнення істинного знання, на противагу хибності почуттів; невід'ємність законів людського буття від законів всесвіту. Головний концепт досократичних космогоній — єдиний першопочаток буття, який синтезує в собі низку функцій, визначальних щодо наявного світу (Космосу). Він є 1) тим, з чого виникає світ (генетичний початок); 2) тим, чим є у своїй основі і з чого складаються всі речі (субстрат всього сущого); 3) тією силою, дією якої утворюється Космос (породжувальна причина); 4) буттям у власному сенсі слова, в яке "повертається" світ із закінченням свого існування у вигляді розмаїття окремішних форм. Загальним вектором розвитку космогоній досократиків є відокремлення від первинної субстанції світовпорядкувальної сили як окремої онтологічної сутності (Нус на противагу Суміші в Анаксагора). (С. Пролеєв)

ДОСТАТНЬОЇ ПІДСТАВИ ЗАКОН — один з основних законів традиційної формальної логіки, згідно з яким будь-яка думка може бути визнана істинною лише тоді, коли вона обґрунтована, коли впевненість в її істинності має достатню підставу. Достатніми підставами вважають твердження, істинність яких уже доведена або очевидна (наприклад, закони науки, аксіоми, інші безсумнівні положення, а також конкретні факти). Достатня підстава є основою доведення. Заперечення та порушення достатньої підстави закону є однією з характерних особливостей софістичного мислення (див. Софістика). Хоча достатньої підстави закон з давнини лежав в основі логічних теорій як особливий принцип, вперше сформулював його Ляйбніц. У математичній логіці достатньої підстави закон не має формального виразу, а виступає змістовим принципом, що частково реалізується через вимогу повноти системи аксіом.

ДОСТОВІРНІСТЬ, вірогідність — термін, що позначає сприйняття істини чи переконань в істинності певного знання. Якщо достовірність характеризує відповідність знання дійсності, вона фіксує фактичну істинність. Якщо ця відповідність є проблематичною чи предметом суб'єктивного переконання, достовірність стає варіантною, залежно від змінних ситуацій прийняття того, що вважається суб'єктом незаперечним чи інтуїтивно очевидним. В останньому разі те, що є достовірністю для одного (індивідуального чи колективного) суб'єкта, може не мати статусу достовірності для іншого суб'єкта; те, що є достовірністю для однієї епохи (часу), може стати недостовірним для іншої епохи (часу). Достовірність передбачає інтерсуб'єктивність, тобто стандарти, парадигми, норми (чи символи віри) аргументації, обґрунтування, демонстрування, свідчення, які визнаються колективним досвідом певного культурного середовища. Основною філософською проблемою, пов'язаною із поняттям достовірності, є питання про можливість знання, яке мало б статус достовірності для будь-якого суб'єкта, питання про можливість "абсолютної" чи "понадсуб'єктивної" достовірності. Релятивізм та скептицизм в тій чи іншій формі заперечують можливість достовірності, яка б не залежала від часу (історичної епохи) та соціально-культурного середовища. Найбільш виразно в наш час це заперечення відстоював Поппер, який наполягав на конвенційності достовірності в науці. Однак в європейській філософії домінує уявлення про зв'язок поняття достовірності з самою ідеєю науки, яка орієнтована на здобуття знання, в істинності якого суб'єкт переконаний і має численні засоби і підстави це переконання зберігати і поглиблювати. В науці існує певне "когнітивне ядро", якому надають статус достовірності у відповідності з прийнятими нормами і стандартами перевірки і обґрунтування наукового знання. Деякі елементи "ядра достовірності" з часом, можливо, виявлять свою відносність чи наближений характер, але це аж ніяк не означає, що всі вони з часом будуть фальсифіковані. Згода (консенсус) наукової спільноти щодо достовірності певного "когнітивного ядра" спирається на величезний колективний досвід багаторазової перевірки, підтвердження знання, традиції його плідного використання, безуспішність спроб його фальсифікації. Водночас пізнавальна практика встановлює певні обмеження для сфери, де це знання зберігає статус достовірності, вносить необхідні уточнення і корективи в його зміст. Колективний досвід людства є також підставою для надання статусу достовірності розлогому масиву знань життєвого світу людини, нагромадженому, зокрема, у вигляді народного досвіду та народної мудрості. В теорії імовірностей достовірність — подія, імовірність якої дорівнює 1. (В. Свириденко)

ДОСТОЄВСЬКИЙ, Федір Михайлович (1821, Москва — 1881) — російський письменник, мислитель, публіцист. Увійшов у європейську філософську традицію (й світову філософію в цілому) завдяки глибокому художньо-філософському осмисленню фундаментальних екзистенційних проблем людського буття. Формування світогляду Достоєвського визначає поєднання ідей "натуральної школи" (молодий Достоєвський — спадкоємець Гоголя й шанувальник Бєлінського) і радикалізму, властивого романтизмові. Арештований у 1849 р. за участь в гуртку петрашевців, він переживає спочатку, внаслідок інсценізації страти, момент екзистенційного пробудження. Пізніше, після зіткнення з реаліями каторжного життя, з одного боку, і осмислення релігійно-моральних інтенцій народної свідомості, з другого, вступає у період "переродження переконань". Останній привів до зміщення уваги з перетворення зовнішніх умов суспільного життя, як основного засобу подолання дисгармоній людського буття, на перебудову внутрішнього, духовного світу людини, а також до переконаності у розбіжності шляхів Росії та Заходу. Достоєвський наголошує на тому, що західноєвропейська цивілізація, внаслідок органічно властивих їй вад — утилітаризму і відсутності "братського" першопринципу єднання людей, перетворила суспільство на індивідуалістичний "мурашник" і тому не лише не має позитивного значення для російської людини, а й не заслуговує на гідне місце в подальшому історичному поступі. Як рушій історії, людська свобода є двоїстою і може бути чинником як відходу людини від Бога, так і її наближення до нього й тому повноцінного, духовно насиченого існування. Повноцінність буття людини в історії полягає не в позірній величі видатних історичних осіб, а в духовному самоздійсненні кожної особистості. Втім, хоча в історії немає "маленьких" людей (оскільки навіть нікчемність соціального статусу не применшує самоцінності будь-якої людини, зумовленої її неповторністю), в різних культурах переважає один з двох можливих основних варіантів духовної самореалізації індивіда — або демонічна снага, за принципом "все дозволено", що зумовлює відречення людини від Бога аж до богоборства й самообожнення; або ж — подолання негативних спонук "свого підпілля", виявлення і дбайливе плекання морального й духовного багатства людської душі, що може сягнути, зрештою, щаблю святості. Для Заходу типовим є перший варіант, для Росії — другий. Російський народ, на переконання Достоєвського, має врятуватися не в комунізмі, не в механічних формах європейського соціалізму, а через єднання вищих станів суспільства з народом та їхнє прилучення до ідеї православ'я, справжніх християнських ідеалів всебратської злуки в любові та загальної вселюдської гармонії. Ці думки Достоєвського здійснили безпосередній вплив на В. Соловйова та його осмислення російської ідеї, а також на наступних її адептів. Внесок Достоєвського у світову культуру й, зокрема, філософію полягав не стільки в розробці однієї із самобутніх національних ідей, як у своєрідному філософському осмисленні екзистенційних обріїв існування людства, в розширенні й поглибленні "самого метафізичного досвіду" (Флоровський). Як один із провісників екзистенційного філософування, він був переконаний, що в історії, зрештою, торжествують не мільйони людей, не потужні матеріальні сили, а "непомітна спочатку думка і часто якогось, вочевидь, найнікчемнішого з людей". Такий підхід становив внутрішній стрижень власне художньої творчості Достоєвського, яку він розумів як "реалізм у вищому сенсі". Саме такий "реалізм" був спроможний розгледіти за зовнішніми обставинами й — подіями у їх найскладніших переплетіннях найглибші спонуки і найтонші нюанси дій неповторної людської індивідуальності. Якісно новими є твори Достоєвського і за своєю формою, вимагаючи від читача активної співучасті з автором у розв'язанні порушених проблем, формування спромоги до особистого вибору у складних моральних колізіях. Глибина і своєрідність мислення Достоєвського як письменника й філософа зробили його творчість надбанням культури усього людства.

Основні твори: "Бідні люди"(1847); "Записки з підпілля" (1864); "Гравець" (1866); "Злочин і покарання" (1865); "Ідіот" (1874); "Біси" (1871 — 1872); "Щоденник письменника" (1876); "Брати Карамазови"(1879 — 1880) та ін.

ДОЦІЛЬНІСТЬ — відповідність явища, процесу певній цілі. Розрізняють доцільність природну; доцільність людського світу; як свідому цілепокладальну діяльність людини; особливий методологічний принцип. Отже, доцільність розглядається як особлива іманентна характеристика певного об'єкта й одночасно — суб'єкт-об'єктне відношення. Генетично поняття доцільності тісно пов'язане з цілепокладанням як сутнісною характеристикою людської діяльності. Доцільність світу — це об'єктивний історичний підсумок перетворення людиною природи, той рівень, на якому природні процеси відбуваються у формі практики. Світ — це доцільна матерія, і він настільки доцільний, наскільки є "світом людини". Тобто доцільність світу зумовлена доцільністю людських суспільних відносин. Така доцільність не є ні природною програмою розвитку матерії (її своєрідним генетичним кодом), ні "регулятивною ідеєю" Канта, за допомогою якої людина впорядковує світ. Існує два підходи до співвідношення доцільності і цілепокладання у культурі. Перший: цілепокладання "вище" доцільності, оскільки перше є вільне покладання цілей, а друге — узгодження своїх цілей з наявним буттям. Другий: доцільність включає в себе цілепокладання; природний перебіг подій набуває цільової спрямованості (антропоморфні, телеологічні концепції). Теологія вбачає у доцільності природи прояв божественного розуму. На думку Ніцше, доцільність у природі є справою випадку. За Кантом, цілі у природі є лише корисні фікції, яким дійсність "нібито" (als ob) відповідає. Що стосується органічної доцільності, то це питання наразі є відкритим. Поняття доцільності використовується у сучасній науці при розробці деяких методів і підходів, зокрема принципу зворотного зв'язку, так званому цільовому підході до наукового дослідження.

(В. Загороднюк)

ДРАГОМАНОВ, Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина — 1895) — український філософ, історик, літератор, політолог, соціолог. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1863). 1864 — 1875 рр. — викладає історію в цьому університеті, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київської Громади. Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з університету, Драгоманов у 1876 — 1889 рр. плідно і активно працював у Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист. Брав участь у створенні "Женевського гуртка" — першого українського соціалістичного осередка, здійснював — через Павлика та Франка — визначальний вплив на український радикальний рух у Галичині. 1885 р. Драгоманов через свої ліві погляди позбавляється підтримки київських "українофілів"; продовжує тісно співпрацювати з галицькими молодими інтелігентами у розробці теоретичних засад радикального руху і в розробці філософії національної ідеї. Людина різнобічного обдарування, Драгоманов здійснив вагомий внесок в історію, літературну критику і літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію і соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідеї романтизму, Драгоманов згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в тому числі й соціалістичним, Драгоманов і щодо них, як і щодо всіх інших ідейних феноменів доби (наприклад, близької йому концепції Конто) був, за власним визначенням, єретиком, послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Його гаслом стало — "в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, оскільки у філософії Драгоманова присутні властиві українській духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. У системі цінностей беззастережний пріоритет віддано людині, її свободі й гідності, а його соціалістичні ідеї мають виразне етичне забарвлення ("етичний соціалізм"), у світлі якого піддано критиці як російське народництво з його націленістю на бунт, так і марксизм з його революціонаризмом. В центрі історіософії Драгоманова — ідея суспільного поступу. Рушієм прогресу є не окремі ("історичні") народи, а весь склад людства. Змістом суспільного поступу є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм — утвердження ідеї невід'ємних прав людини. Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою, вищою вартістю визнається особистість. Суспільно-політичним ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб, з усуненням із суспільного життя авторитаризму — через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації — необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лише сукупність націй". Нації — історичні утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом історичного розвитку спільноти і тому доконче мінливий. Але попри всю суттєвість націй, для Драгоманова пріоритетними залишаються громади, що є своєрідними суспільними молекулами. Примат громад не тільки надав соціалізмові Драгоманова своєрідного ("громадівського") характеру, а й вплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги щодо унітарної держави, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції знайшли відбиток і традиції кирило-мефодіївців, як і в критиці централізму імперської влади та відстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці громад. Водночас до головних політичних завдань українства Драгоманов відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними національними утвореннями. У розвитку національної самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним українською свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Драгоманов не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення — українців передусім — невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, національний і соціальний рухи зливаються воєдино. Як переконаний ліберал, Драгоманов обстоював відокремлення церкви від держави і секуляризацію громадського і культурного життя.