Філософський Енциклопедичний Словник

ЕПІКУРЕЇЗМ — давньогрецьке філософське вчення періоду еллінізму. Своєю назвою завдячує філософу Епікуру. Епікуреїзм має яскраво виражену етичну спрямованість. Головною метою особистості вважається досягнення щастя шляхом пошуків насолоди й уникання страждань. Велику роль в епікуреїзмі відіграє поняття "міри"; саме вона не дозволяє насолоді перейти в страждання. Крім того, існує два типи насолод: фізичні і духовні. В фізичних насолодах, за епікуреїзмом, варто задовольнятися життєво найпотрібнішим і уникати марнотних бажань. Духовні насолоди стоять на щабель вище, бо не залежать від зовнішніх обставин. До духовних насолод епікуреїзм зараховує пізнання, що позбавляє людину марновірства і страху смерті, а також мудрість, справедливість, дружбу. Найбільш послідовним прихильником епікуреїзму був Лукрецій Кет (трактат "Про природу речей"). Пізній епікуреїзм був поглинутий християнською культурою. Нова хвиля його поширення припадає на добу Відродження. Доволі стійким виявився синтез епікуреїзма з платонізмом (діячі флорентійського Ренесансу) та стоїцизмом (Монтень, Еразм Роттердамський). Епікуреїзм також сприймався як альтернатива умоглядному аристотелізму (Гассенді). Ідеї, що тяжіли до пояснення етики через фізику, яскраво виявилися в працях сенсуалістів, які поєднували елементи епікуреїзму з досягненнями тогочасних природничих наук та кальвіністським антропологічним вченням. Значного поширення епікуреїзм набув у Франції доби Просвітництва. Характерним для цього періоду було його ототожнення з гедонізмом. Елементи епікуреїзму наявні в позитивізмі та екзистенціалізмі. Засновник гуманістичної психології Фромм вважав Епікура одним із перших представників гуманістичного світогляду.

ЕПІСИЛОГІЗМ — силогізм, що є складовою частиною полісилогізму. Один із засновків епісилогізму водночас є висновком попереднього силогізму —просилогізму (іншої складової частини полісилогізму).

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (від грецького ἐπιστήμη — знання; λόγος — слово, вчення) — галузь філософії, яка досліджує наукове пізнання, що історично розвивається, у всій повноті його соціокультурних вимірів. В епіцентрі проблемного поля епістемології знаходяться питання, які стосуються природи пізнання, його генези, історичної еволюції, умов достовірності його результатів, історичної зміни його структури, соціокультурного статусу, стратегічних цілей, взаємозв'язків із життєвим світом людини, з мовною, духовно-практичною, виробничою, технологічною та іншими видами некогнітивної діяльності, з усім розмаїттям соціокультурних практик. Залежно від специфіки філософських припущень, які знаходяться в основі епістемології, вона може бути: "епістемологією здорового розуму", "натуралістична епістемологія", "історична епістемологія", "аналітична епістемологія", "еволюційна епістемологія", "генетична епістемологія" та ін. У наш час не існує впливових філософських течій, у яких була б відсутня своя власна епістемологія. Проте далеко не у кожній із них епістемологія займає панівне становище. Статусом домінанти вона звичайно наділена лише у розмаїтих течіях сцієнтизму (позитивізм, аналітична філософія, критичний раціоналізм, постпозитивізм, критичний реалізм і таке інше). В антисцієнтистських напрямах філософської думки (екзистенціалізм, феноменалізм, герменевтичний реалізм, антропологія філософська і таке інше) проблематика епістемології не займає центрального місця (див. Теорія пізнання).

ЕПІХЕЙРЕМА (від грецького epiheyrema — скорочений умовивід) — силогізм, обидва засновки якого представлені ентимемами. Правильність епіхейреми перевіряють через відновлення кожної ентимеми — складника епіхейреми в повний силогізм. Із висновків відновлених повних силогізмів будують новий силогізм. Якщо висновок останнього співпадатиме із висновком аналізованої епіхейреми, то епіхейрема буде правильно побудованою. Кожну епіхейрему можливо перетворити в сорит, якщо засновки епіхейреми перетворити в повні силогізми і розташувати їх певним чином (див. Силогізм, Ентимема, Сорит).

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ, Дезидерій (псевдонім Герхарда Герхардса) (1466, Роттердам — 1536) — голландський мислитель, теолог, письменник доби Відродження, цілком підставово зажив слави лідера європейського гуманізму. Навчався і викладав у Парижі, згодом у головних культурних центрах Європи. В Сорбонні вивчав середньовічну філософію і теологію. Останні роки життя провів у Базелі, займаючись письменницькою, перекладацькою та редакторською діяльністю. Зусиллями Еразма Роттердамського були видані грецький текст Нового Завіту та його латинський переклад, здійснені численні коментарі до Євангелій. Проте значно більшої популярності набув як письменник-сатирик. Найвідоміший твір Еразма Роттердамського — "Похвала глупоті", в якому він піддає нищівній критиці крайнощі схоластичної псевдо-мудрості. Характерне для гуманістів протистояння середньовічній схоластиці досягає у цій книзі кульмінації. Світовідчуття Еразма Роттердамського ґрунтується на двох тезах: 1) парадоксальна двоїстість усіх явищ буття та 2) згубність будь-якої одержимості, що межує з інтелектуальною засліпленістю. Сутність поглядів Еразма Роттердамського полягає в свободі та ясності духу, миролюбстві, здоровому глузді, освіченості, опозицію яким становлять фанатизм, невігластво, насильство, лицемірство, ускладненість. Еразм Роттердамський був прихильником церковної реформи, прагнув звільнити християнство від псевдовченості та догматизму, виявити його істинне, приховане під зовнішньою обрядовістю значення. Реформу церкви розумів як відродження первісного християнства. Пристрасно захищав свободу волі; у цьому питанні його гнівним опонентом був Лютер. Захист свободи волі Еразма Роттердамського базувався на принципі скептицизму та розкритті можливостей людського розуму. Підтримував концепцію християнського епікуреїзму, сполучаючи принцип насолоди Епікура із цінностями християнської моралі.

Основні твори: "Презирство світу" (1490); "Похвала глупоті" (1509); "Про свободу волі" (1524); "Послідовник Епікура" (1533).

ЕРИСТИКА (від грецького eristikē — сперечаюся) — мистецтво дискутувати; вчення про логічну структуру, функції та правила ведення суперечки. Еристика виникла в Стародавній Греції як засіб відшукання істини в процесі суперечки. Поділялася на діалектику і софістику. Діалектику розвивав Сократ. Софістика зводила еристику до сукупності засобів захисту або спростування будь-яких положень незалежно від того, істинні вони чи хибні. Тому Аристотель визначив еристику як боротьбу під час суперечки неясними засобами. В наш час еристику відрізняють від софістики. Наукові основи еристики пов'язані з математичною теорією рішень та теорією конфліктів, логікою питань та правдоподібних висловлювань, логікою наукового дослідження та психологією творчості.

ЕРОС — 1) Взаємини між чоловіком та жінкою на духовному, душевному та сексуальному рівнях, які у вищих своїх проявах стають еротичною любов'ю. 2) Бог любові в давньогрецькій та римській міфології (синоніми: латинською Амур, Купідон). Архетиповим для античного світу є міф про пошуки Ероса Психеєю, яка поєднується із ним після драматичних випробувань. Емпедокл розглядає ерос як єдність чоловічого з жіночим; Афродита є силою, яка з'єднує елементи буття у цілісність. Платон називає Ерос "найдавнішим із богів", який не має батьків. Сутність еросу, за Платоном, це потяг до краси й Абсолюту, тому практика анамнезису, яка повертає людину у світ гармонії, є еротичною за природою. У філософській та психологічній культурі XX ст. поняття "ерос" використовується досить широко. Фройд на ранньому етапі творчості ототожнює ерос з енергією лібідо, а пізніше вияскравлює його природу, протиставляючи Танатосу. Бердяєв розглядає ерос як творче злиття чоловічого та жіночого, що дарує їм боголюдські риси. З другої половини XX ст. поняття "ерос", як правило, протиставляється поняттю "секс". Ерос розглядається як духовно-душевне злиття чоловіка та жінки, секс — як тілесно-інстинктивне злиття, з іншого боку, підкреслюється необхідність єдності еротичного і сексуального. Мей наголошує суперечність сексу та еросу в екзистенційному просторі сучасної людини і необхідність їх гармонізації; відсутність якої деформує волю і здатність любити. Лоуен показує, як слабкість духовно-еротичної єдності руйнує сексуальну гармонію (див. Любов). (Н. Хамітов)

ЕСТЕТИКА (від грецького αἰσθητικός — здатний відчувати) — загальна характеристика певної сфери пізнання ("нижчої теорії пізнання" у порівнянні з логікою) (Баумгартен). Це визначило в подальшому долю естетики порівняно із "філософією мистецтва", яка мала попередню багатовікову історію. Кант ("Критика здатності судження") сформулював принцип автономії естетики та мистецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєво-приємного, утилітарно-доцільного та раціонально-дискурсивного. Доцільність естетики міститься не в самих речах та їхніх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здібностей, в почутті задоволення, обумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. У європейській традиції естетика остаточно визначилась як галузь філософського знання, виробленого німецькою класичною філософією. Вирішальним поштовхом до розвитку естетики послужила кантівська ідея "незацікавленості судження смаку". Кантівські ідеї автономії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхідністю та моральною свободою були розвинуті Шиллером ("Листи про естетичне виховання") у тлумаченні естетики як самостійної сфери "гри" та "видимості", як образу, що поєднує форму і матерію, чуттєвість і духовність людини. Якщо Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику наукою про "правила чуттєвості взагалі", то Гегель ототожнює естетику з "філософією мистецтва", оскільки її предметом є "царство прекрасного", або художня творчість. У зв'язку з цим категорія естетики не знаходить у Гегеля безпосередньої розробки, хоч категорія "прекрасного" як "чуттєвого явлення ідеї", як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою е також характеристикою естетики в сфері мистецтва. З розвитком позитивізму проблеми "філософії мистецтва" залишаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетичні феномени з огляду на емпіричні дослідження та дані конкретних наук. Звідси бере свій початок проблема розмежування та визначення своєрідності "художнього" та естетичного, естетичної діяльності і мистецтва, тощо. Водночас набувають поширення соціологічні (Спенсер, Конт), психофізіологічні (Фехнер), психологічні (Ліппс), культурологічні (Тейлор) дослідження феноменів естетики як таких, що вийшли за межі мистецтва і ототожнюються з усією сферою культури. З кінця XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, ідей Кассирера про символічну природу культури та мистецтва, принципової спорідненості естетичної і міфологічної свідомості в герменевтиці Гадатера на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність естетики як ціннісної експресивної форми, властивої людській культурі вцілому. Іншим шляхом до обґрунтування всезагальності естетики йшов марксизм, який пов'язував естетику із практичною діяльністю людини, через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне відношення і сприйняття. Марксистське уявлення про всезагальність естетики знайшло свій розвиток у критиці репресивної тотальності й афірмативного мистецтва Адорно, а також запропонованій Бодріяром концепції "трансестетики". Наголошення всезагальності у марксистській естетиці суголосне апології сакрального теургічного призначення естетичного у російській релігійній філософії (Флоренський, Федоров). Проблеми співвідношення естетики та раціонального, естетики та етичного, естетики та утилітарного, естетики та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної естетики. (О. Білий, Л. Левчук)

ЕСХАТОЛОГІЯ (від грецького ἔσχατον — останній, кінцевий і λόγος — вчення) — релігієзнавчий, теологічний термін, який включає: 1) елементи вчення різних релігійних систем про кінцеву долю людства і людини; 2) розділ християнського канонічного вчення про страшний (останній) суд і його класичні та некласичні, єретичні трактування богословами. Розробкою християнської есхатології займалися видатні теологи раннього християнства, середньовіччя, нового і новітнього часу. Тематика страшного суду Месії безпосередньо пов'язана з кінцевим спасінням як метою існування людини і людства, спокутуванням гріхів і поверненням до Бога. У християнській есхатології відсутній дуалізм: спасіння людини визначає спасіння людства і навпаки. Згідно з поглядами Оригена, кінець світу має привести до порятунку всіх грішників. Упродовж християнської цивілізації есхатологічне вчення набувало різного змісту та діапазону — від канонічних трактатів до символу віри окремих сект та революційних рухів середньовіччя. Есхатологічна тематика у новий час розроблялася західними богословами у гносеологічному, натуралістичному контексті (Тейяр де Шарден, Ренер), а також російськими ідеалістами (Бердяєв) й еклектиками (Мережковський). Есхатологія знайшла відображення у світогляді нетрадиційних релігій західнохристиянського і східнохристиянського взірця (західний окультизм, теософія, вчення живої етики).

ЕТИКА (від грецького ἠθικόν — звичай) — 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Етика як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "етика" закріплюється у філософському вжитку від ІV ст. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, етика займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та етику; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі. Кант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення етики в контексті практичної філософії — у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права — спостерігаємо в кінці XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Хабермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії етики істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді етика поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, французькі просвітники), інколи — як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках — як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, етика, що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна етика, яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну етику (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й етику локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в етиці визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в етиці вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну етику, що базується на авторитеті Святого письма; автономну етику, що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну етику (Дюркгейм, Леві-Брюль та ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну етику та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини. Конкретна тематика філософської етики зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній етиці головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується етика й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Етика XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини. Сучасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом. Формується екологічна етика. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин етики й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної етики, як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська етика, які ведуть до появи нових етичних дисциплін (див. Біоетика). (В. Малахов)

ЕТИКА ДІАЛОГІЧНА — напрям в етиці, що вбачає джерело моральних зобов'язань суб'єкта в стосунках до іншого. Ґрунтується на засадах філософії діалогу Бубера, Розенцвайга, Бахтина, Левінаса та ін. Акцентує необхідність самоподолання “Я”, його відкритості й співпричетності щодо інших і разом з тим наполягає на збереженні смислової дистанції в міжсуб'єктних стосунках. Являє специфічний варіант подолання опозицій автономної й гетерономної, деонтологічної й аксіологічної етики. Висуває проблеми співвідношення зобов'язань щодо Ти й Інших у третій особі, симетрії (Бубер) й асиметрії (Левінас) в інтерсуб'єктивних взаєминах, ідей множинності людських світів і "ціннісної вертикалі'' (Батищев), що уможливлює діалог. Має перспективи застосування в галузі як міжособистісних, так і міжкультурних, міжконфесійних та ін. відносин.

ЕТИКА ФОРМАЛЬНА і МАТЕРІАЛЬНА — відмінність між етикою формальною та етикою матеріальною, що була вперше тематизована Кантом, а потім конкретизована Шелером (в опозиції Канту), грунтується на розбіжності поглядів щодо морально-етичного підґрунтя людських прагнень та дій. Якщо етика матеріальна (Шелер, Гартман та ін.) виходить із того, що моральні належності спираються на змістово визначені цінності, з яких виводяться моральні норми, то етика формальна (Кант, дискурсивна етика) спирається на формальні принципи розуму, завдяки яким обґрунтовуються і матеріальні (змістові) цінності. Сучасним проявом етики матеріальної є етика ціннісного консерватизму, яка ґрунтується на певній ієрархії цінностей. Навпаки, комунікативна (дискурсивна) етика є формалістичною, оскільки вона виходить із формальних процедур дискурсу, на якому ґрунтуються норми і цінності.

ЕТИКЕТ (від французького étiquette — встромляти) — система правил поведінки і відповідних ритуалізованих дій, призначення якої — зовнішньо впорядковувати людські взаємини через суворе узгодження форм поведінки з тією чи іншою ситуацією спілкування. Термін "етикет" виник у XVII ст. при французькому королівському дворі, коли було запроваджено спеціальні картки для придворних із переліком обов'язкових правил поведінки. Певну цілісність сукупності правил і прийомів етикету надає їх зв'язок із формами моральних стосунків (повага, шанобливість, тактовність, делікатність, ґречність тощо), а через них — із засадничими моральними цінностями (людська гідність, загальне порозуміння та ін.). Це робить етикет підсистемою моральної культури суспільства. У різних формах свій етикет мають усі культури і прошарки населення; пріоритетними сферами його поширення і побутування є світське життя, дипломатія, судочинство, військова служба. (В. Нестеренко)

ЕТИЧНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ — теоретичний принцип пізнання та інтерпретації феномена моралі і тип етичного вчення, що ним засновується. Методологічною засадою етичного релятивізму є абсолютизація історичності моралі та відносності моральних поглядів, норм, кодексів. Етичний релятивізм, особливо у його радикальних формах, заперечує моральні універсали, елімінує з етичної теорії проблему істини ("правильності'' та, відповідно, хибності), відмовляється від спроб раціонального обґрунтування моральних настанов. Одна з основних особливостей етичного релятивізму — наголос на конкретній соціокультурній та емотивно-психологічній детермінованості моральних поглядів і суджень, що позбавляє їх загальної "обов'язковості". Виникнувши у стародавні часи (школа скептиків), етичний релятивізм прибирав різних форм — культуро-антропологічний (Герсковіц), емотивно-ціннісний (Вестермарк), лінгвістичний (Геєр, Франкена), ситуаційний (Флетчер, Фут). У новітній етиці тенденція релятивізації моралі значно посилилась, а у філософії постмодернізму набула статусу визначального теоретичного конструкта: "контекстуальний релятивізм" Платта, "епістемологічний етичний релятивізм" Хармена. При цьому відбувається модернізація релятивістських постулатів — ідея непередбачуваності, випадковості моральних вчинків ("перспективізм"). Прихильники сучасного етичного релятивізму вважають, що саме антинормативний, вільний від диктату абсолютів стиль морального мислення, який руйнує "репресивний образ" моральних настанов і всезагальних етичних формул, сприяє звільненню людини, зростанню її свободи. Втім багато в чому справедливе заперечення раціонально визначеної моральної нормативності й абстрактної "належності" у етичному релятивізмі обертається іншою метатеоретичною хибою — онтологізацією випадковості, наголошенням радикальної контекстності моральних вчинків. Опоненти етичного релятивізму з огляду на це пропонують різні варіанти розв'язання дихотомії абсолютного і відносного у моралі: "комунікативна етика" (Апель, Габермас), ціннісний етичний консерватизм (Клюксен), етичний "комунітаризм" (Тейлор), які прагнуть подолати крайнощі етичного релятивізму, що нерідко використовується для виправдання морального нігілізму і вседозволеності. Антирелятивістські етичні концепції розробляють теоретичні засади філософії моралі, які не потребують подальшого обґрунтування (ідеї дискурсивної етики, макроетики взаємовідповідальності, конвенційної "внутрішньої" моралі тощо). В сучасній етико-філософській літературі спостерігається також спроба сформувати соціально верифікований варіант етичного релятивізму, використовуючи для цього ідеї суспільного договору та аргументи антропологічного характеру. Ці концепції відбивають суспільну потребу у "новій етиці", адекватній часу, вимогам "практичної філософії", етичної "меліорації" суспільства, сучасної виховної та освітньої діяльності. (В. Пазенок)

ЕТНОЕКОЛОГІЯ — науковий напрям на перетині етнографії та екології людини, який вивчає форми взаємозв'язків етнічних спільнот з їх довкіллям. Етноекологію також визначають як напрям, що досліджує традиційні екологічні знання, тобто знання місцевого населення про своє довкілля та шляхи використання цих знань в освоєнні довкілля, його ресурсів та окремих елементів в інших сферах матеріального й духовного життя. Традиційні екологічні знання — це системи знань, набутих певною культурою для класифікації об'єктів, діяльності та подій універсуму даної культури. Вони репрезентують досвід, накопичений упродовж тривалого часу спілкування людських спільнот з їх безпосереднім довкіллям. Поняття традиційних екологічних знань увійшло в науковий обіг у 1980-х рр. На відміну від наукових екологічних знань, традиційні екологічні знання є не просто системою знань та їх практичного застосування, а інтегрованою системою знань, практики та вірувань. (Т. Гардашук)

ЕТНОЕТИКА — галузь етичного знання, новий різновид теорії моралі, який з'ясовує співвідношення моральних універсалій і національно-специфічних моральних уявлень та норм, особливостей відбиття в них вселюдських моральних вимог. Базуючись на комунікативному принципі рівноправ'я та справедливості щодо відмінних моральних цінностей, етноетика конкретизує та доповнює макроетику, етику екуменізму. Як розділ теорії моралі етноетика вивчає різні аспекти моральної самосвідомості національних спільнот: онтологію моральних взаємин, специфіку модифікацій етичної свідомості, співвідношення абсолютного і відносного в моралі, питання свободи і права націй на розвиток відповідно до власних традицій і цінностей самореалізації. Виявляючи архетипічні джерела моральних поглядів, звичаїв, норм, етноетика фіксує інваріантні моральні цінності народів, з'ясовує своєрідність розуміння моральних чеснот (честь, спільне благо, обов'язок, повага до "інакшості"), сприяючи тим самим самоідентифікації етносів як суб'єктів моралі у контексті історичної долі даної національної спільноти. Етноетика відіграє важливу соціальну роль: формує сучасну комунікативну культуру міжетнічних стосунків, сприяє запобіганню конфліктних ситуацій в інтернаціональній сфері, викриває і спростовує міфи, що живлять шовінізм, радикальний націоналізм, ідею меншовартості, ксенофобію. Виконуючи пропедевтичну функцію "науки жити разом", етноетика впливає на процеси забезпечення суспільної злагоди, цивілізованого спілкування людей, стабільного поступу суспільства. (В. Пазенок)