Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "З історії боротьби проти унії" (1976); "Георгій Кониський" (1979); "Георгій Кониський — світогляд та віхи життя" (1999). Відповідальний редактор та співавтор колективних праць: "Філософія Відродження на Україні" (1990); "Проблема людини в українській філософії XVI — XVIII ст." (1998). Перекладач філософських текстів з латинської та старослов’янської мов: "Кониський Георгій. Філософські твори". У 2 томах (1990); розділи етики професорів Києво-Могилянської академії: "Пам'ятки етичної думки в Україні XVII — першої половини XVIII ст." (1987); філософського курсу Т. Прокоповича (у 2 томах). Переклад у співавторстві "Сковорода Григорій. Твори". У 2 томах (1994) та ін.
КВАНТИФІКАЦІЯ (від латинського quantum — скільки; faciу — роблю) — 1) Логічна операція, що дає можливість шляхом певної перебудови структури висловлювання вказати предметну область, у межах якої дане висловлювання може бути істинним або хибним. Операція квантифікації полягає в тому, що висловлювання розчленовують на суб'єкт і предикат, що виступають як логічна функція від предметної змінної; потім вводять у структуру висловлювання квантори, визначають, чи є висловлювання істинним (або хибним) для всіх значень змінної чи лише для частини їх. Квантифікацію застосовують при переході від аналізу висловлювання як нерозчленованого цілого до аналізу його внутрішньої структури. В формальній логіці це має місце при переході від алгебри висловлювань до логіки предикатів. 2) Кількісне вираження якісних ознак.
КВАНТОРИ (від латинського quantum — скільки) — логічні оператори, які вказують на "кількість" індивідів ("всі" або "деякі"), що відповідають певній умові. Розрізняють квантори загальності — V ("всі..., такі що..."), квантори існування — 3 ("деякі що...", "існує такий що..."). Різні співвідношення між кванторами загальності та існування і логічними зв'язками логіки висловлювань формалізуються в численні предикати (див. Логіка предикатів),
КВІЄТИЗМ (від латинського quietus — спокійний, безтурботний) — релігійно-містичне та етичне вчення, що виникло в кінці XVII ст. в рамках католицизму; сповідувало опозиційні настрої щодо папства та ворожість до єзуїтів. Ідеї квієтизму були розвинуті іспанським священиком Моліносом (1628 — 1696) у праці "Духовний керівник" ("Guida spirituale"), виданій у Римі в 1675 p., дещо пізніше — французьким єпископом Фенелоном у його "Поясненнях до настанов святих", що були опубліковані у 1697 р. Для квієтизму характерне містично-споглядальне відношення до світу, пасивність, спокій душі, повне підкорення божественній волі, байдужість до добра і зла, до пекла та раю. Вчення квієтизму спрямоване на те, щоб "продати або вбити" власну індивідуальну волю і таким чином відкрити шлях для душі бути повністю поглинутою любов'ю до Бога. В 1685 р. Молінос був засуджений; 68 положень квієтизму були визнані єрессю. Послідовницею Моліноса у Франції була також Гюйон (1648 — 1717), яка за єресь була на п'ять років ув'язнена до Бастилії, потім звільнена за умови перебування під наглядом у маєтку сина, що став центром паломництва послідовників квієтизму у Європі. Елементи квієтизму притаманні частково лютеранському пієтизмові XVIII ст.
КЕДРОВ, Боніфатій Михайлович (1903, Ярославль — 1985) — російський філософ, хімік, історик науки. Закінчив хімічний факультет Московського університету. Академік АН СРСР. Працював в інституті філософії АН СРСР, був ініціатором створення та першим головним редактором журналу "Вопросы философии" (1947 — 1949); у 1973 — 1974 pp. — директор інституту філософії АН СРСР. Розробляв філософську спадщину Маркса, Енгельса, Леніна; проблеми діалектики (діалектики як логіки і гносеології, категоріального апарату діалектики); питання співвідношення діалектичної і формальної логіки; взаємозв'язку, класифікації і синтезу наук; філософські і методологічні аспекти хімії, фізики, біології, геохімії, геології. Приділяв велику увагу дослідженням у галузі історії природознавства і філософії, питанням науково-технічної творчості і наукових революцій; працював з науковим архівом Менделєєва. Активний учасник багатьох всесвітніх філософських та міжнародних конгресів з логіки, методології і філософії науки. Автор близько 50 монографій з різних проблем філософії та історії науки.
Основні твори: "Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання" (1963); "Три аспекти атомістики", У 3 томах (1969); "Науки в їх взаємозв'язку. Історія. Теорія. Практика" (1988) та ін.
К'ЄРКЕГОР, Сьорен (1813, Копенгаген — 1855) — датський філософ. Отримав освіту у Копенгагенському університеті; студіював філософію у Берліні разом із Шеллінгом. В історію філософії К’єркегор увійшов як основоположник філософії екзистенціалізму; вперше увів в обіг термін "екзистенціалізм". Створення власних філософських засад К’єркегор розпочав із критики системи ідеалізму Гегеля та заперечення об'єктивності істини, запропонувавши підхід до "істини як суб'єктивності", що передбачає безнастанне наближення до надії та особистісне самоздійснення. Однією з чільних у філософії К’єркегора є проблема вибору, з'ясування якої розгортається на кількох рівнях — естетичному, етичному та релігійному. На першому рівні індивід прагне до максимуму втіх і задоволень, і свобода вибору його є лише позірною, позаяк він цілковито залежить від власної ситуативної реакції. На етичному рівні індивід піднімається на вищий щабель, бо його вибір регулюється вже не безпосередніми обставинами, а сукупністю універсальних моральних цінностей, на ґрунті яких він чинить власний життєвий вибір. Третій рівень — релігійний — найвищий. Згідно з К’єркегором, тільки здається, що його можливо досягти шляхом самопізнання (як у Сократа, раціонально), бо насправді існує стрибок від етичного рівня до релігійного. Поняття "стрибка" — одне з найважливіших у філософії К’єркегора, включаючи не стільки момент розриву у мисленнєвих зв'язках, скільки радикальну зміну в екзистенційному просторі існування окремішнього індивіда, коли він через "страх і трепет" зрікається універсуму етичного і переходить до віри. Відбувається "теологічне зречення етичного" і зустріч з "абсурдом". Детальний і переконливий розгляд питання про віру як ситуацію абсурду (що виглядає такою з точки зору буденного світогляду) представлено крізь призму духовних колізій у старозавітній притчі про Авраама. Людина, за К’єркегором, поєднує в собі часове і надчасове, вічне. Її життя розгортається через страждання, особливо тоді, коли вона прагне до самоздійснення. Щоб уникнути страждань, людина може розчинитися у групі, колективі, і тоді вона втрачає себе. Коли ж вона від себе не відвертається, то спроможна зробити прорив у вічність — через час — до Бога. Категорії "окремішного індивіда" та "повторення" також належать до засадничих у філософії К’єркегора. "Повторення" — це породження постійного пошуку свободи, бо вічності неможливо досягнути одноразово, одним зусиллям. У царині соціальної філософії К’єркегор — рішучий противник комуністичних ідей у суспільному і політичному житті, а саме: ідей рівності, домінування "людини маси", революційного перевороту. У книзі "Твори любові" він застерігав проти можливого реалізування властивої комунізмові найстрашнішої тиранії — "тиранії страху перед людиною".
Основні твори: "Поняття іронії" (1841); "Сучасна доба" (1842); "Або-Або" (1843); "Страх і трепет" (1843); "Повторення" (1843); "Твори любові" (1848); "Хвороба до смерті" (1849); "Вправляння у християнстві" (1850); "Войовничий нейтралітет" (1851).
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад, де впродовж двох сторіч формувалася церковна та світська українська еліта; наукова інституція, що об'єднувала тогочасний учений світ України і водночас осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури. Заснована 1632 р. як Києво-Могилянський колегіум (на базі злиття Київської братської школи та Лаврської школи) з ініціативи Київського митрополита Петра Могили. 1658р., відповідно до Гадяцької угоди між Україною і Польщею, колегіум набув статусу академії. Цей статус 1670 р. було підтверджено польським королем Корибутом Вишневецьким і 1701 р. — російським царем Петром І. КМА існувала до 1817 р. Значення КМА для подальшого духовного розвитку України полягає насамперед у здійсненні її інтелектуальними силами важливого за своїми наслідками культурного синтезу, метою якого було включення в українізовану греко-слов'янську духовну систему переосмислених надбань західної вченості і входжень України в європейський інтелектуальний процес як самобутньої культурної одиниці. Діяльність КМА спричинилася до зміни способу філософування в Україні (традиційне тяжіння до містичного споглядання змінилося переважною орієнтацією на схоластичний і новітній раціоналізм), до відокремлення філософії від релігії, до утвердження розуміння філософії як окремої системи теоретичних знань, що складається з раціональної, натуральної і моральної філософії. Філософія КМА стала підґрунтям доби українського бароко. Її можна було б визначити як українську версію схоластики барокової доби, яка органічно поєднала характерні для української традиції ідеї з філософським змістом; синтезувала ідеї, що становили підґрунтя духовної творчості попередніх епох, з філософськими здобутками латинського Заходу, вписала в цю систему елементи таких різних філософських і світоглядних станів, як Ренесанс, Реформація, раннє Просвітництво; поряд з властивою цій філософії ретроспективністю й традиціоналізмом уможливила пошук шляхів включення елементів новітньої філософи, а також започаткувала формування ідей наукового знання. До сфери наукових інтересів вчених-могилянців входила антична спадщина (Платон, Аристотель, Плутарх, Сенека, Цицерон, Псевдо-Тален, Діоген Лаертський, Боецій), патристика (Августин, Климент Александрійський, Ориген, ДіонісійАреопагіт, Максим Сповідник, Василій Великий, Григорій Ниський, Григорій Назіанзин та ін.), схоластика (Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Бонавентура, Альберт Великий, Туго Сент-Вікторський, Абеляр, Дуне Скот, оккамісти XIV ст., Раймонд Лумій, Авіценна, Аверроес, Суарес, Братиславський та ін.). З представників новітньої філософії в академії вивчали Мак'явеллі, Кардано, Галілея, Тихо де Брате, Коперника, Декарта, Ляйбніца, Вольфа, Баумайстера, Ліпсія, Гроція, Спінозу, Гассенді, Ф. Бекона. Домінуюча в українській думці неоплатонівська традиція (з характерною для неї етико-релігійною інтерпретацією смислів буття) від початку ХVII ст. доповнюється теоретично викінченою системою аристотелізму. Особливості рецепції західної філософії в лекційних курсах викладачів КМА відстежуються у доборі й інтерпретації ними філософських ідей західних мислителів, у їх тяжінні до тих філософів, які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з'ясуванню проблем метафізики, схилялися до концептуалізму як більш поміркованого варіанту західної середньовічної реалістичної традиції. У XVII ст. філософія КМА забезпечила належний розумовий вишкіл і повагу до теоретичної думки, підготувавши ґрунт до осмислення і подальшого розвитку (хоч і в схоластичному оформленні) новітньої філософії в Україні. Починаючи від ХVIII ст. вчені-могилянці включають у свої курси системний виклад основних положень античних атомістів, а також ідей Гассенді й Ф. Бекона (хоч і дають їм негативну оцінку). Неабияку схильність вони виявляють до філософських ідей Декарта й Ляйбніца. Останні засвоювалися переважно з поширених тоді в Україні творів популяризатора й систематизатора вчення Ляйбніца Вольфа та через підручник представника вольфіанської школи Баумайстера. Не менш популярним був у КМА підручник професора Сорбонни Пурхоція, відомого як радикального послідовника Декарта. В КМА найбільш послідовним прихильником картезіанської системи був Щербацький. У дусі духовних тенденцій епохи бароко вчені-могилянці поряд з питаннями теології велику увагу приділяли логіко-гносеологічній і натурфілософській проблематиці. В галузі етики найбільша увага зосереджувалася на проблемах взаємозв'язку волі і розуму, самопізнання, сенсу життя та вибору шляху досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро, а досягнення щастя розглядалось як компромісне поєднання задоволень тілесних та духовних потреб людини. До останніх належав також пошук пізнання істини, себто природи і Бога. Проблему взаємозв'язку волі і розуму могилянці розв'язували, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму, що утверджувала пріоритет розуму над волею, його моральний вплив на волю (через надання останній різних варіантів вибору між добром і злом). КМА увійшла в історію розвитку філософії в Україні також завдяки такій яскравій постаті, як видатний український філософ Сковорода, який тут навчався у роки 1734 — 1735 та 1744 — 1745. У галузі політико-правової думки чільні представники і вихованці академії — Петро Могила, Сильвестр Косов, Иосиф Тризна, Мілетій Дзик, Варлаам Ясиневський, Пилип Орлик — зробили помітний внесок у розвиток державотворчих ідей. Це стосується розмірковувань Петра Могили про роль церкви в державі, про необхідність утвердження в Україні влади сильного православного володаря, "філософа на троні"; спроб в академічних інтелектуальних колах обґрунтувати божественне право Богдана Хмельницького з метою розв'язання проблеми легітимності гетьманської влади в Україні; статей "Конституції" Пилипа Орлика та політико-правових ідей його ж меморіалу під назвою "Вивід прав України". Група вчених-могилянців, що працювала на терені Росії (Прокопович, Яворський та ін.), узагальнювала і розвивала досвід російських політичних традицій. Так, Прокопович створив російську просвітницько-абсолютистську версію теорії природного права й суспільного договору, а Яворський та Лопатин обґрунтували концепцію розмежування світської і церковної влад, обстоювали автономію церкви. (Я. Стратій)
КИЗИМА, Володимир Вікторович (1942, Олов'янинський район Читинської обл.) — український філософ. Закінчив фізичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1965). Доктор філософських наук (1991), професор, завідуючий кафедрою філософії науки та культурології ЦГО НАНУ. Коло наукових інтересів — проблеми філософії науки, діалектики, зокрема питання детермінації процесів оновлення культурно-історичних трансформацій. Створив лабораторію постнекласичних методологій, в якій у межах постнекласичної парадигми розробляється нова метафізика як вчення про тотальність (Тоталлогія). Започатковано видання "Totallogy. Постнекласичні дослідження" (з 1995 р.). Автор численних статей, розділів колективних монографій, індивідуальних праць.
Основні твори: "Культурно-історичний процес і проблема раціональності" (1995); "Універсум як тотальність: становлення нового світогляду" (1993); "Сизигія метаморфоза" (2000).
КИРИК, Дмитро Платонович (1929, с.Турбів Вінницької обл.) — український логік, філолог, філософ. Закінчив відділ логіки, психології та української мови ЛНУ ім. І. Франка (1954), аспірантуру цього університету (1957). Кандидат філологічних наук, професор. З 1964 р. викладає в Київському інституті театрального мистецтва. Автор багатьох наукових статей з української мови, логіки, історії філософії.
Основні твори: "Завдання логіки і методика розв'язання логічних задач" (1962); "Філософія Сковороди", у співавторстві (1972); "Логіка", у співавторстві (1999).
КИСЕЛЬОВ, Микола Миколайович (1942, с. Грузьке Сумської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971), аспірантуру інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976). Доктор філософських наук (1991), професор (1996). З 1976 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. В даний час — провідний науковий співробітник інституту. Дослідницькі інтереси лежать у сфері філософії й методології сучасної науки, філософсько-світоглядних та етнокультурних проблем екології, зокрема тих, що стосуються впливу екологічних реалій на освітянський процес, державотворення й становлення громадянського суспільства в Україні. Має понад сто двадцять наукових праць.
Основні твори: "Об'єкт екології та його еволюція" (1979); "Наш спільний дім" (1986); "В гармонії з природою" (1989); "Соціально-філософські проблеми екології", у співавторстві (1989); "Світогляд та екологія" (1990); "Методологія екологічного синтезу", у співавторстві (1995); "Національне буття серед екологічних реалій", у співавторстві (2000) та ін.
КИСІЛЬ, Адам (1600 — 1653) — український політичний мислитель, відомий державний діяч на теренах королівської Польщі XVII ст. Освіту здобув у Замойській академії, його домашнім учителем був Касіян Сакович. Займався дипломатичною діяльністю, обіймав посади чернігівського підкоморія (1633 — 1639), чернігівського каштеляна (1639 — 1645), київського каштеляна (1645 — 1648), брацлавського (1648) і київського (1649 — 1651) воєводи. У численних промовах у польському Сеймі Кисіль сформулював політико-правову концепцію регіональної українсько-руської шляхетської політичної нації руських сарматів, що, уклавши угоду з польськими сарматами, несуть відповідальність за свою спільноту, очолюють її, забезпечують її політико-культурну єдність, релігійні і мовні права, обстоюють її інтереси в плані захисту від ворожих зазіхань і вважають себе рівноправним партнером польської шляхетської нації. Кисіль вплинув на розвиток політичної та історичної свідомості України-Руси, зокрема, сприяв ідеям трансформації українського народу (gens) на українську націю (natio).
КІЛЬКІСНІ МЕТОДИ в природознавстві — сукупність методів у природничих науках, впровадження яких робить можливим математичний опис природничонаукових об'єктів. Kількісні методи є однією з складових математичного підходу до вивчення й опису явищ, суть якого полягає — у кількісному вираженні якісних характеристик явищ (наприклад, зведення якогось кольору до випромінювання з певною довжиною хвилі та частотою), трансформації якісних понять науки у кількісні, вимірювані величини; у представленні природних зв'язків і закономірностей у вигляді відношень між математичними символами. Внаслідок такого підходу стає можливим використання математичних теорій і моделей для опису, пояснення й передбачення природних і суспільних явищ. Теоретизація сучасного природознавства набуває розвитку залежно від того, наскільки воно стає математизованим, наскільки в ньому поширені кількісні методи. Методи цього типу мають неоднакову ефективність у різних природничих науках. Зазвичай, їх питома вага визначається рівнем теоретизованості наукової дисципліни; в науках з потужною емпіричною складовою (наприклад, біологія, медицина) кількісні методи мають поширення тільки в окремих розділах. Впровадження кількісних методів в природничих науках виражається значною мірою у застосуванні формальних моделей, числових систем з функціональними відношеннями, логіко-математичних структур і пов'язаних з ними методів кількісного та структурного аналізу. (Ф. Канак)
КІНІКИ (кінічна школа) — найвпливовіша (не рахуючи Академії) з сократичних шкіл, що виникла на початку IV ст. до н. е. Школа отримала назву кінічної або від грецького слова "пес", або від назви гімнасію "Кіносарг", де навчав Антисфен — засновник школи та учень Сократа. Інші представники кінічної школи — Кратет, Метрокл, Меланіни, Біон, Керкид, Діон Хрисостом та ін. Найвидатніша постать і уособлення кінізму — Діоген Синопський. Як ідейна течія кінізм проіснував до кінця античного світу, що засвідчує на початку V ст. н. е. Августин. Кініки відкидали значення теоретичної думки, визнаючи лише практичну філософію, яка задовольняє потреби людського життя. Зайве порушувати питання про сутність речей. Усе слід сприймати таким, яким воно є у безпосередній даності досвіду. Це означає знати речі у їх власному змісті, без того, що додає абстрактне мислення і людське встановлення. Головний принцип кінічного вчення — жити у відповідності до вимог природи, нехтуючи вимогами соціальності як хибними та ілюзорними. Всі життєві зусилля спрямовуються максимою "ні в чому не мати потреби". Звідси випливає відмова від цінностей і принад, що володіють людиною у суспільстві, а також ідеал самовладання, силою якого людина підпорядковує власне прагнення до насолоди. Найперше благо людини — це свобода, яка досягається через "слідування природі", вимоги якої засвідчує неупереджений розум. Зразком для наслідування в кінізмі став Геракл, антигероєм — Александр Македонський. Кініки створили перше філософське обґрунтування "практики спрощення", тобто відмови від культурних надбань в ім'я позакультурних (висхідних, природних) засад життя. Унаочненням кінічної позиції стала поведінка представників школи, передусім Діогена, відомого асоціальним способом життя і багатьма вчинками, в яких безкомпромісно і відважно відкидалися всі культурні умовності. Через це ще в античності існувала суперечка, як слід розуміти кінізм: як філософську позицію чи просто як особливий спосіб життя? Кінічне вчення справило значний вплив на формування християнської етики, зокрема на Тертуліана. (С. Пролеєв)
КІРЕНАЇКИ (кіренська школа) — одна з сократичних шкіл, що отримала свою назву від м. Кірена, звідки походив засновник школи Аристип, учень Сократа. Основу вчення кіренаїків становив гедонізм, який вперше в історії був сформульований і розроблений цією філософською школою. Кіренаїки уподібнювали людину до зачиненої звідусіль фортеці, мешканці якої не отримують свідчень іззовні. Відтак дійсним є лише те, що кожен переживає як власні стани. Два протилежних полюси цього переживання — насолода і страждання. Люди повинні прагнути першого і уникати другого. Але це не означає перетворення людини на безтурботного раба задоволень. Досягнення справжньої насолоди неможливе без здатності самовладання, стриманості, подолання шалених пристрастей. Сліпа жага насолоди здатна принести лише страждання. Тому необхідно розуміти, яким чином і якою мірою можливо досягти задоволення, не зашкодивши власному самопочуттю. Кіренаїки не обмежували задоволення тілесними відчуттями, надаючи великого значення насолодам душі — дружбі, повазі, приязні, вдячності, любові до батьківщини тощо. Кіренаїк III ст. до н. е. Гегесій (240 — 200 до н. е.) взагалі відкидав можливість досягнення насолоди через те, що, маючи тіло, котре є смертним і вразливим, людина приречена на постійні страждання. Виходом з цього становища він вважав самогубство. Гедонізм кіренаїків мав значний вплив на філософію Епікура, в якій уникання страждань та їх відсутність стає головною метою життя і ототожнюється з насолодою. (С. Пролеєв)
КІСТЯКІВСЬКИЙ, Богдан Олександрович (1868, Київ — 1920) — український філософ, правознавець, публіцист. Дійсний член Української Академії наук (1919), декан юридичного факультету Київського університету (1919). Вивчав історію під керівництвом Антоновича, соціологію та філософію — у Зіммеля та Віндельбанда. Вважав себе учнем Драгоманова, брав участь в українському соціалістичному русі (так звані "драгоманівці"), діяч конституційно-демократичного російського та українського рухів. Головна філософська проблема — з'ясування загальних принципів створення системи наукових знань про суспільство. На початковому етапі своїх наукових студій виходив з розуміння суспільства як колективного цілого, тобто єдності "індивідностей" (індивідуальних буттів), яку називав генетичним поняттям, на відміну від метафізичних понять "духа" чи "необхідності"; вважав індивідуальність витоком суспільного розвитку. Надалі це уявлення зазнало коректив ("Соціальні науки і право", 1916): розвиток пояснюється як взаємодія суспільного та індивідуального начал, історична реальність визначається певною відповідністю між рівнем розвитку культури суспільства та окремих "індивідностей" (груп, класів, націй), а характер епохи — змістом суспільної свідомості, притаманним їй способом переживання ідей. Основою свідомої діяльності людини Кістяківський вважав принцип належнісного: у суспільстві, на відміну від природи, відбувається перетворення необхідного на належне завдяки діям людей, які керуються усвідомленням свого обов'язку; сама ж необхідність здійснюється як індивідуальний збіг обставин, що визначається культурними цінностями — нормами (логічними, етичними та естетичними), що їх досліджує наукова філософія. Суб'єктом суспільної діяльності є культурна спільнота. Роль інтелектуалів полягає у тому, щоб надати "культурного вияву" тим цінностям, якими вони керуються. Протиставляв два стилі мислення — генетичний (критичний) та метафізичний. Перший ґрунтується на доповняльності методів, множинності, плюралізмі теоретичного пояснення, включає дослідження статистичних імовірностей. Обстоював ідею плюралізму і доповняльності теорій (зокрема у галузі правознавства), оцінював філософію як критику понять, що допомагає обмежити теоретичні узагальнення, подолати їх метафізичність і вияснити зміст тих логічних норм, якими керується дослідження.
Основні твори: "На захист науково-філософського ідеалізму" (1906); "Реальність об'єктивного права" (1910); "Раціональне та ірраціональне у праві" (1911); "Проблема і завдання соціально-наукового пізнання" (1912); "М. П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру" (1912); "Держава і особистість" (1916).
КЛАГЕС, Людвіг (1872, Ганновер — 1970) — німецький філософ, представник філософії життя. Освіту здобув у Мюнхені; там же створив центр з вивчення характерології — науки про дух на засадах класифікацій психологічних типів. У центрі світоглядної позиції Клагеса — проблема суперечливого відношення між життям і духом. Клагес стверджує антагонізм двох підвалин життя — "духа", позитивна функція якого в його концепції, зрештою, залишається невизначеною, і "душі", розвиток якої завжди сполучений з руйнівною силою духа. Тому завдання полягає в тому, щоб, відсторонивши дух, дати змогу розвиватися душі. По суті, душа у Клагеса уособлює життя, але це — позасвідоме, оргіастичне життя. Під цим кутом зору Клагес трактує шлях наукового прогресу як згубний для людини, тому що дух, або розум, дедалі більше усуває справжню сутність людини — душу, а отже, нищить саме життя. Завдання філософії, за Клагесом, полягає у "врятуванні душі", але домогтися цього можливо не за допомогою мислення, а безпосереднього споглядання, що знаходить вираз у міфах, сказаннях, образах. Песимістична оцінка Клагесом цивілізації — як панування духа — та критичне відношення до духовної культури були сприйняті в націонал-соціалістичній ідеології як настанови до руйнації та знищення духовної спадщини.
Основні твори: "Принципи характерології" (1910); "Людина і земля" (1920); "Про космогонічний ерос" (1922); "Дух як супротивник душі" (1929); "Дух і життя" (1934).
КЛАСИФІКАЦІЯ ЛОГІЧНА (від латинського classis — розряд; faciу — роблю) — багатоступінчастий, послідовний поділ обсягу поняття з метою систематизації, поглиблення і отримання нових знань щодо членів поділу. Результатом класифікації логічної є система співпорядкованих понять: подільне поняття є родом, а нові поняття (члени поділу) є видами цього роду, видами видів і таке інше. Розрізняють штучну і природну класифікації.
КЛАСИЧНА ЛОГІКА — сукупність логічних теорій, що характеризуються класичною оцінкою істиннісних значень формул та класичним розумінням заперечення. Класична оцінка формул полягає в тому, що головна інтерпретація розглядається як приписування кожній формулі одного з двох значень — "істинне" чи "хибне". Інші інтерпретації допускаються, але вважаються штучними. Класичне розуміння заперечення ґрунтується на визнанні положення, за яким подвійне заперечення рівноцінне ствердженню. Відхід від класичних принципів здійснюється різними шляхами.