Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "Розмова про бароко" (1943); "Консерватизм" (1958); "Інтелектуальні початки нової України" (1958); "Роль України в новітній історії" (1963); "Україна між Сходом і Заходом" (1969); "Між історією і політикою" (1973).
ЛИТВИНОВ, Володимир Дмитрович (1936, смт. Черкаське Донецької обл.) — український філософ, літературознавець, перекладач. Закінчив факультет іноземних мов ЛНУ ім. І. Франка (1963). Кандидат філософських наук (1974). З 1980 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Член Спілки письменників України. Основний напрям наукової діяльності — історія філософії України.
Основні твори: "Латинська мова" (1984, 1996); "Історія філософії України", у співавторстві (1993, 1994); переклади з латинської мови філософських творів Еразма Роттердамського (1981, 1993), Цицерона (1998); "Латинсько-український словник", укладання (1997); "Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України" (1983); "Ренесансний гуманізм в Україні" (2000).
ЛИХО — життєвий стан, обумовлений істотною втратою для даного суб'єкта. На відміну від неприємностей і невдач, лихо, як таке, відзначається глибиною і непоправністю. Внутрішнім аспектом лиха постає комплекс переживань (суму, скорботи, жаху, відчаю тощо), за допомогою яких людська особистість зрештою здобуває нову рівновагу в стосунках з реальністю. Лихо — незамінне джерело життєвого досвіду людини. Воно спонукає до усвідомлення справжнього сенсу життєвих цінностей і разом з тим — до самоподолання як способу виходу з важкої ситуації, безпосередньо засвідчує трагічну повноту життя. "Серце мудрих — у домі жалоби" (Еклезіаст. 7, 4). Водночас надмірне лихо здатне зламати особистість; негативний, руйнівний ефект людських страждань — важливий компонент морально-психологічного досвіду сучасності. (В. Малахів)
ЛИЧКОВАХ, Володимир Анатолійович (1946, Варшава) — український філософ, естетик. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1974). Доктор філософських наук (1996). З 1990 р. — завідуючий кафедрою філософії та культурології Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка. Сфера наукових інтересів — естетика і мистецтво авангардизму і постмодернізму. Досліджує естетичні аспекти людського світовідношення, проблеми розвитку некласичної естетики в Україні.
Основні твори: "Людина і світ" (1994); "Переживання краси" (1997).
ЛІ (китайською — принцип, закон, істина, атрибут) — 1) Одна з основних категорій китайської філософії, визначає ідею загального, універсального упорядкувального начала, закону, властивого Всесвітові, а також кожному об'єктові або явищу. У філософському сенсі зустрічається, починаючи з Мен Цзи, Мо Цзи, Сюнь Цзи. Для Хань Фея лі є загальною "культурою формування речей". 2) Етикет, церемонії, ритуали. Використовувалась у найстаріших пам'ятках "Ши цзин" та "Шу цзин" в значенні релігійних та придворних ритуалів, обрядів. Для Конфуція лі означає комплекс ознак поведінки людини як на особистому, так і на державному рівні. Дотримання нормативного набору лі є головним показником пристойності людини і основною характеристикою ідеального типу особи — цзюньцзи. В цьому значенні категорія лі використовувалась представниками раннього конфуціанства, що дало привід для критики конфуціанців з боку інших філософських шкіл (моїзм, легизм, даосизм), які вбачали інші важелі регуляції поведінки людей в суспільстві. В таких творах китайської філософії, як "Лі Цзи", "Чжоу. Лі" категорія лі набуває значення соціального, етичного та загальнокультурного нормативу, стає в один ряд із категоріями "гуманність", "доброчесність" та ін. (А. Усик)
ЛІБЕРАЛІЗМ (від латинського liber — вільний) — 1) Світоглядна орієнтація, спосіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на проблемах емансипації, розширенні меж та форм свободи, перш за все — свободи особистості. 2) Сукупність ідейно-політичних течій, політичних та економічних доктрин, концепцій та програм, які ставили за мету ліквідацію (пом'якшення) різноманітних форм гноблення, державного та суспільного примусу по відношенню до індивіда. 3) Різновид політичної ідеології. Становлення лібералізму відбувалося протягом XVII — XVIII ст., інтелектуальні передумови утвердження лібералізму створювали Локк, Сміт, Вольтер, Монтеск'є, Мандевіль, Шефтсбері, Беккаріа, Кант (вчення про суспільний договір, додержавний "природний" стан людини, про природжені права людини та ін.); подальший розвиток ліберальний світогляд отримав у творчості Токвіля, Констана, Бентама.Дж. Ст. Мілля, Спенсера, Хобхауза, Ірина, Мізеса, Ойкената ін. Особливу роль в оформленні лібералізму відіграли Американська та Французька революції. Значного поширення лібералізм набув у XIX ст. — "класичний" (економічний) лібералізм обґрунтував невтручання держави в економіку (доктрина "Laissez faire et laissez passez"). Лібералізм — водночас і узагальнюючий вектор соціальної емансипації (в усіх вимірах, формах та визначеннях), і передумова, засіб цієї емансипації. Є підстави розглядати лібералізм як невід'ємну складову єдиної емансипаторської метаідеології розвитку, в межах якої він уособлює всеосяжний рух, швидкість, затвердження нового. Консерватизм (як ідеологія) здійснює функції внутрішньої критики лібералізму, соціалізм репрезентує один з ключових принципів розвитку, а націоналізм — практичне використання ліберальних принципів на національному рівні тощо. Світоглядне осердя лібералізму складають індивідуалізм, гуманізм, толерантність, демократичність, космополітизм, соціальний оптимізм, наголошення на самоцінності особистості. Лібералізм ґрунтується на певних уявленнях про людську природу, передбачає здатність розуму адекватно сприймати світ, спроможність людини змінювати світ на краще. Головна функція лібералізму — всебічне обґрунтування необхідності розвитку і змін, відкритості різноманітним інноваціям, в кінцевому підсумку — соціальним трансформаціям. Це зумовлює радикалізм лібералізму, його протистояння звичаю, традиції, усталеному порядку. Особливе значення з цієї точки зору має комунікативний аспект лібералізму, який полягає в тому, що лібералізм об'єктивно забезпечує суттєве прискорення соціального розвитку шляхом залучення до нього нових соціальних спільнот, груп та індивідів, зняття тих чи тих перешкод на шляху спілкування (комунікації). Оскільки уявлення про свободу, фундаментальні засади та цілі розвитку постійно змінюються, відбувається й еволюція лібералізму — від класичних форм (ринковий, економічний, "буржуазний" лібералізм продовжує зараз існувати як лібертаризм) до сучасних, коли нове розуміння сутності і параметрів соціального розвитку вимагає посилення соціальної складової лібералізму, обґрунтування ним відповідних функцій держави ("соціальний лібералізм"). Лібералізм зараз репрезентований в діяльності державних та суспільних інституцій, у певних процедурах та принципах управління, що дає змогу практичної реалізації ліберальної політики. (В. Заболоцький)
ЛІБЕРТАРИЗМ — 1) Доктрина, сучасна течія політичної ідеології, прихильники якої вважають, що держава повинна обмежитися захистом прав індивідів; радикальні лібертаристи обстоюють думку, згідно з якою людина не повинна підкорятися жодним інституціям, авторитетам і владам, відносно яких у неї немає довіри і згоди. Вцілому позицію лібертаристів визначають як намагання поширити принципи функціювання вільного ринку на увесь соціальний лад та перебіг соціального життя. Захист такої "ринкової методології" відчутно відрізняє лібертаризм від інших ліберативних течій сучасності, зокрема консерватизму і лібералізму. На відміну від консерваторів, лібертаристи не вважають обов'язком держави піклуватися про суспільну мораль, боротися проти проституції, вживання наркотиків і сексуальних перверзій, які не завдають шкоди іншим, — тобто втручатися в сферу, де людина сама визначає себе і реалізує свої права (нехай і завдаючи собі безсумнівної шкоди). Лібертаристи закликають критично (негативно) сприймати будь-які інституції (релігія, сім'я, будь-які традиції), що закріпачують людину, роблять її погляд на світ вузько запрограмованим і мертвотним. Вони виявляють критичну налаштованість відносно мілітарної політики національних держав, зокрема упереджено відносяться до великих витрат бюджетних коштів на національну оборону. Лібертаризм поширений здебільшого не у вигляді системної доктрини, а певної позиції або ставлення. Основні соціально-філософські ідеї лібертаризму викладені в працях Рейд, Ротбарда та ін. 2) Філософська концепція, метафізична теорія, яка виступає протилежністю і запереченням детермінізму, особливо стосовно природи людської діяльності (яку треба розглядати як неупереджену активність морально відповідальних агентів, спроможних вчинити будь-що під свою відповідальність або ж відмовившись від неї). Цю філософську версію прихильники лібертаризму називають також об'єктивізмом. (В. Заболоцький)
ЛІНГВІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ, лінгвістичного аналізу філософія, філософія звичайної мови — напрям аналітичної філософії, одна з форм неопозитивізму. Виникла в 40-х рр. XX ст. у Великій Британії ("пізній" Вітгенштайн; Райл, Віздом, Остин, Строссон та ін.). Відомі дві лінгвістичні філософії: оксфордська, яка виходить із філософських традицій Мура, і кембриджська, на формування якої мав найбільший вплив Вітгенштайн. Своєрідність лінгвістичної філософії як аналітичної філософії полягає в аналізі звичайної повсякденної мови. Завданням лінгвістичної філософії, на думку її прибічників, є виявлення уявного характеру філософських проблем і джерел їхнього виникнення в мовній практиці, очищення мови від філософських двозначностей. Прихильники лінгвістичної філософії критикують логічний позитивізм за звернення до логіко-математичних моделей і нехтування "мовною реальністю". Відмовляючись від аналізу об'єктивної детермінації змісту мовних виразів, лінгвістична філософія розглядає їх як засоби конструювання світу.
ЛІНГВІСТИЧНИЙ ПОВОРОТ у філософії — кардинальне зміщення центру уваги філософів з аналізу "суб'єкт-об'єктної проблематики" на дослідження "проблематики мови". Лінгвістичний поворот здійснила не тільки англо-американська аналітична філософія, а й континентальна; остання під впливом головних трьох течій філософської думки: структуралізму Соссюра, постфройдизму Лакана, фундаментальної онтології Гайдеггера. Лінгвістичний поворот датується від появи у 1947 р. "Листів про гуманізм" Гайдеггера, де він відкрито дистанціювався від екзистенційного гуманізму Сартра і переключився на дослідження мови як "дому буття". У1953 р. Мерло-Понті в інавгураційній лекції у Колеж де Франс наголосив на тому, що теорія знака Соссюра надає європейській філософії можливість подолати одвічну категоріальну опозицію "суб'єкт — об'єкт" і завдяки цьому оновити природу філософської рефлексії. Приблизно в той же час Леві-Стросс запропонував проект, в якому соссюрівська концепція "мови" застосовувалася для дослідження міфу і структури спорідненості. Паралельно з ним Лакан використовує цю ж концепцію "мови" як аналітичне знаряддя для деконструкції психоаналізу Фройда. Лінгвістичний поворот оновив загальноєвропейську культуру філософської рефлексії; його ініціатори замінили класичне уявлення про рефлексію якісно новим уявленням про неї як про "конкретну рефлексію" — конкретну у тому сенсі, що вона, на відміну від картезіанської самосвідомості ("я мислю"), опосередкована всім універсумом знаків і тому може прибирати наступних форм: герменевтична практика; практика освоєння реальності за допомогою наративів; семіологічна практика; граматологічна практика; практика розмаїтих переописувань світу в термінах "фінітних словників"; практика деконструкції та ін. Тема лінгвістичного повороту є однією з центральних у сучасному філософському дискурсі Заходу. В її обговоренні беруть участь представники багатьох впливових течій філософії, антропології, культурології, соціології, герменевтики, психоаналізу, лінгвістики, семіології та ін. В їх числі — Рикер, Варт, Деррида, Апель, Габермас, Ліотар, Рорті, Бауман, Девідсон та ін. (В. Лук'янець)
ЛІНИЦЬКИЙ, Петро Іванович (1839, Лебедин — 1906) — український філософ, представник української духовно-академічної філософії. Закінчив Охтирське духовне училище та Харківську духовну семінарію, магістр ХХП курсу (1861 — 1865) КДА, з 1865 р. — викладач філософських наук у КДА, з 1867 р. — бакалавр, з 1869 р. — доцент, з 1871 р. — екстраординарний, з 1890 р. — заслужений професор філософії КДА. Протягом майже 20 років очолював кафедру історії філософії (з 1869 p.), а з 1887 р. — кафедру логіки та метафізики. Читав курси з історії філософії, логіки, педагогіки, метафізики. Філософський спадок вченого охоплює близько 20 фундаментальних праць та велику кількість статей, що упродовж 40 років постійно друкувалися в "Трудах КДА" та в богословсько-філософському часописі "Віра і розум", виходили окремими виданнями. Дотримувався ідеалістичних поглядів, які характеризувалися різко антипозитивістською спрямованістю та витлумаченням багатьох гносеологічних проблем у дусі кантіанства. При цьому доробок Ліницького важко приєднати до якоїсь певної та окремої традиції, позаяк його філософія була в своїй основі поєднанням різних філософських течій та тенденцій. На відміну від Юркевича, котрий центром суб'єктивності вважав серце, Ліницький наголошував роль розуму, не заперечуючи при цьому і значення серця в духовному і душевному світі людини. Його позиція є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму та дедуктивізму. Високо оцінював умогляд як основну форму пізнавальної діяльності. В поглядах на суспільство піддавав нещадній критиці теорію економічного детермінізму, великого значення надавав праву власності, при цьому не заперечував здатності соціалізму гармонізувати відносини між людьми, але наполягав на здійсненні спочатку інтелектуальної революції.
Основні твори: "Огляд філософських вчень" (1874); "Слов'янофільство та лібералізм" (1882); "Витончена література й філософія" (1893); "Основні питання філософії: Досвід системного викладу / Підручник для духовних академій" (1901).
ЛІОТАР, Жан-Франсуа (1924, Париж — 1998) — французький філософ, представник постструктуралізму. Застосував поняття постмодернізму до розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як "філософію постмодерну". Модерн, на думку Ліотара, є епохою панування "великих метарозповідей" ("діалектика духу", "емансипація людини", "герменевтика смислу" тощо), які намагалися обійняти статус універсально легітимних. Епоха постмодерну — це епоха недовіри до метарозповідей, їх делегітимації, вивільнення "мікронаративів", що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуативно. Загибель метарозповідей надає простору різноманітним мовним іграм, що не мають поміж собою нічого спільного й існують лише в межах власних сфер релевантності. Згодом Ліотар конкретизує поняття мовної гри, застосовуючи терміни "жанр дискурсу" (тобто історична і топологічна специфіка дискурсу) і "режим речення" (ствердження, заперечення, підозра, доведення тощо). Кожен жанр дискурсу запроваджує, за Ліотаром, свої правила прийнятності ходів мовної гри, неспіввимірні з правилами інших жанрів, оскільки правило є не денотативним, а суто прескриптивним судженням. Звідси — різні жанри дискурсу не можуть нічого "довести" один одному, а жанру жанрів, що стояв би понад ними, не існує взагалі. Тому "суперечка", що точиться між жанрами дискурсу, є єдино можливою формою їх взаємодії, запобігаючи зміцненню тоталітарних прагнень до єдності й уніфікації. Поняття постмодерну вказує, за Ліотаром, не стільки на хронологічний, скільки на змістовий елемент розвитку філософії. Загибель метарозповідей і запанування радикального плюралізму є природним наслідком модерну, реакцією на його вади. Постмодерн, на думку Ліотара, завжди був вписаним у модерн і лише сьогодні досяг свого чіткого оформлення. Постійна неузгодженість між змістом, котрий потребував виразу, і хронологічними конотаціями, невід'ємними від терміна "постмодерн", примусили Ліотара в 1988 р. замінити цей термін іншим — "переписування модерну". Широкого розголосу набула полеміка Ліотара з німецьким філософом Габермасом, який вважав постструктуралістські спроби критики культури необґрунтованими і називав їх "запровадженням принципу, що піддається хіба лише заклинанням".
Основні твори: "Постмодерністська умова" (1979); "Економія лібідонального" (1971); "Розбрат" (1983); "Могила інтелектуала" (1984).
ЛІСОВИЙ, Василь Семенович (1937, с. Старі Безрадичі Київської обл.) — український філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1962). Кандидат філософських наук (1971). У 1962 — 1966 рр. викладав філософію в Тернопільському медінституті. У 1970 — 1972 рр. — молодший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. 1972 р. написав "Відкритий лист до членів ЦК КПРС" з протестом проти арештів серед української інтелігенції, був заарештований і засуджений до семи років таборів і заслання. У 1990 р. після поновлення вченого ступеня був відновлений на роботі в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Від 1997 р. — завідуючий відділенням історії філософії України. Фахівець у галузі логіки, історії філософії та політичної філософії. Спосіб філософського мислення і стиль філософського мовлення сформувався під впливом аналітичної філософії і критичної герменевтики.
Основні твори: "Культура, ідеологія, політика" (1997); переклад з англійської книги К. Поппера "Злиденність історицизму" (1994); антології "Консерватизм" (1998) та "Націоналізм", у співавторстві (2000). Укладач творів Д. Чижевського (у 4 томах) та антології "Лібералізм".
ЛІТЕРАТУРОЦЕНТРИЗМ — ідейна течія в культурі сучасного суспільства. Представники літературоцентризму надають винятково важливого значення вдало мовленому слову, поезії, роману, статті. Прихильники літературоцентризму — це "люди слова", мета яких —перетворити словесність із "літератури при владі" в саму владу, надати літературоцентристській мові статус нормативної мови масової свідомості, статус мови народу, держави, влади. В міру того як літературне слово втрачає в масовій свідомості ореол вищої достовірності, а звідси і свою масову аудиторію, літературоцентризм вичерпує свій пропагандистський потенціал; воно позбавляється здатності змінювати порядок речей в соціокультурній дійсності. Літературоцентристська мова при цьому поступається своїм місцем не одній якійсь мові, а сімейству різних мов, які відрізняються від неї байдужістю до влади. (В. Лук'янець)
ЛОБАС, Володимир Хомич (1942, с. Пустовіти Вінницької обл.) — український філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1964). Доктор філософських наук (1983), професор (1984). Працює на кафедрі суспільних і гуманітарних наук Київського інституту залізничного транспорту (з 1997 р.). Філософські інтереси охоплюють проблеми семіотики, культурології та конфліктології.
Основні твори: "Семіотичний аналіз знакових засобів передачі інформації" (1980); "Формування діалектико-матеріалістичного світогляду в процесі викладання природничих наук", у співавторстві (1985); "Світоглядний потенціал гуманітарних наук", у співавторстві (1990); "Українська і зарубіжна культура", у співавторстві (1997).
ЛОГІКА (грецькою λογική — наука про умовивід, від λόγος — слово, поняття, судження) — дослідження міркувань (філософських, математичних та ін.) з метою створення теорії їх правильності. Необхідність цих досліджень виникає у зв'язку з потребами обґрунтування знання. В цьому аспекті логіка розглядалась багатьма філософами як частина теорії пізнання (органон). Предмет логіки уточнюється як дослідження не змісту міркування ("про що"), а його форми ("як"). У цьому аспекті логіка характеризується як формальна, на відміну від "змістовної", якою вважається діалектична логіка. В сучасній логіці з появою таких розділів, як модальна логіка, логіка дії, логіка запитань і відповідей та ін. її "формальність" вважається відносною і пов'язується із ступенем схематизації міркування, що робить відносним розподіл логіки на теоретичну і прикладну. Головні напрями досліджень у сучасній логіці: 1) теоретична логіка: теорія доведень, теорія аналізу, формальна семантика; 2) практична логіка: логіка дій, логіка рішень, евристика, праксеологія, конфліктологія; 3) філософська логіка: часова логіка, динамічна логіка, епістемічна логіка, когнітивна логіка, логіка тропів (метафор, аналогій), деонтична логіка, логіка оцінок, логіка норм, логіка імперативів; 4) логічний аналіз мови: теорія комунікації, теорія аргументації, теорія мовленнєвих актів, аналіз дискурсу, дискусій, риторика, семіотика; 5) логіка інформаційних технологій: логіко-когнітивний аналіз, комп'ютерна логіка, логіка програмування, логіка "штучного інтелекту". Метапроблеми логіки: історія логіки, соціологія логіки, філософія логіки, викладання логіки.
(А. Ішмуратов)
"ЛОГІКА АВІАСАФА" — логічний трактат, що зберігся в рукописному збірнику "Приточник" з 1483 р. в колекції Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відомий також під назвою "Київська логіка". "Логіка Авіасафа" близько 1462 р. була перекладена в Києві давньоукраїнською мовою зі староєврейської. В її основу лягла перша частина логічного трактату арабського філософа XI — початку XII ст. Аль-Газалі "Повчання філософів", що була вступною частиною до іншої відомої праці Аль-Газалі "Спростування філософів". Як встановили дослідники, "Авіасаф" — це єврейський варіант імені іншого арабського філософа Аль-Фарабі. Аль-Газалі цитує спершу Аль-Фарабі, а відтак його спростовує. На початку XV ст. логічний трактат Аль-Газалі був перекладений з арабської мови на єврейську. Відомий також латинський переклад, який на початку XVI ст. двічі виходив друком у Венеції. Український переклад стоїть ближче до арабського оригіналу та до його єврейського перекладу, аніж до латинського. Проте "Київська логіка" охоплює текст Аль-Газалі не в такій повноті, як латинський варіант. У своїй основі "Логіка Авіасафа" — це виклад формальної логіки Аристотеля. У ній досить широко викладені вчення про поняття і терміни, предикаменти, судження, силогізми, про універсали та логічні доведення. Поява "Логіки Авіасафа" в українському перекладі в другій половині XV ст. була значним кроком вперед у розвитку науки логіки в Україні порівняно з попереднім періодом, коли єдиним джерелом логічних знань була "Діалектика" Йоана Дамаскіна, що давала лише уявлення про систему категорій. (І. Заславський)
ЛОГІКА ВИСЛОВЛЮВАНЬ (пропозиційна логіка) — розділ сучасної логіки. Логіка висловлювань є основою сучасної логіки, де досліджуються міркування із складних речень, відволікаючись від структури простих речень (принцип двозначності). В пропозиційній логіці повністю абстрагуються від смислового значення висловлювання, до уваги береться лише його предметне значення. Предметним значенням висловлювання, або його денотатом, виступають, два абстрактних об'єкти: "істина" та "хиба", тобто його логічні значення. Так, наприклад, висловлювання "2x2=4, або логіка — наука", "Якщо Київ розташований на Дніпрі, тоді сніг білий" можуть стати предметом дослідження в логіці висловлювань. Логіку висловлювань цікавить лише те, як з простих висловлювань утворюються складні та як залежить значення істинності складного висловлювання від значень істинності простих висловлювань, які його утворюють. Щоб задати мову логіки висловлювань, необхідно з'ясувати її алфавіт, тобто задати список знакових засобів і визначити формулу. Список знакових засобів мови логіки висловлювань включає такі знаки: знаки змінних, знаки логічних сполучників (заперечення, кон'юнкція, диз'юнкція, імплікація, еквіваленція), технічні знаки. Логіка висловлювань як логічна теорія може бути визначена синтаксично (аксіоматично), семантично (таблиці істинності для зв'язок).
ЛОГІКА ВІДНОШЕНЬ — розділ сучасної логіки, в якому вивчаються логічні властивості відношень та операції над ними. У сучасній логіці поняття відношення зближається в об'ємному аспекті з поняттям "властивості", а формально-дедуктивно логіка відношень будується як ускладнена ще декількома операціями логіка класів. Самостійне значення логіка відношень має як логічна теорія графів.
ЛОГІКА ДИНАМІЧНА — напрям логічного моделювання динамічних аспектів міркувань; у широкому розумінні логіка динамічна — моделювання потоку інформації, у більш вузькому розумінні логіка динамічна — логіка програм. Програма вважається динамічним об'єктом, що переводить один стан світу (комп'ютера) в інший. Пропозиційна логіка динамічна містить вирази, які поділяються на дві категорії — формули і програми. Вихідними для побудови формул є пропозиційні букви, логічні зв'язки і оператор виконання програм. Значення формули логіки динамічної ототожнюється з множиною всіх станів, у яких ця формула істинна, а значення програми — з множиною пар, таких, що якщо ця програма стартує в стані "а", то може завершитися в стані "b". Логіка динамічна отримана шляхом модифікації "статичних" модальних логічних систем. Базовим поняттям логіки динамічної є поняття бінарного відношення переходу між станами обчислення (відношення досяжності в семантиці модальної логіки). Найбільш близьким до відношення переходу є інтерпретація відношення досяжності у логіці часу як відношення часового порядку. (В. Навроцький)
ЛОГІКА ДІЇ — розділ сучасної формальної логіки, в якому практичні міркування досліджуються шляхом побудови формальних моделей поведінки людей. Перша система логіки дії, розроблена шведським логіком Вригтом у 60-х рр. XX ст., стала базисом деонтичної логіки. Логіка дії Вригта була заснована на логіці часу; інші системи логіки дії тісно пов'язані з тими розділами сучасної психології, в яких аналізуються моделі поведінки.
ЛОГІКА ЙМОВІРНОСТЕЙ — логіка, що досліджує висловлювання, які набувають не тільки значень "істинне" та "хибне", а й безліч ступенів істинності, що є проміжними між істинним та хибним (більш істинне, менш істинне, імовірно істинне тощо). Термін "Логіка ймовірностей" застосовується у двох значеннях: як індуктивна логіка і як логічна ймовірностей теорія. Справжній логічний підхід до вивчення властивостей понять типу "ймовірно" полягає у розгляді їх як особливих модальностей. У зв'язку з цим логіку ймовірностей розглядають як розділ модальної логіки.
ЛОГІКА КАТЕГОРНА — новий розділ математичної логіки, що базується на такій математичній дисципліні, як алгебраїчна теорія категорій, яка, поряд із теорією множин, застосовується як основа для розбудови усієї математики. Для конструювання логіки категорної використовують спеціальні алгебраїчні категорії, які називаються топосами.
ЛОГІКА КЛАСІВ — розділ математичної логіки, в якому елементарні висловлювання (див. Логіка висловлювань) розглядаються з боку їхньої суб'єктно-предикативної структури. Кожні суб'єкт і предикат, що входять до елементарного висловлювання, ототожнюються з їхнім обсягом, тобто класом (звідси — назва об'єктів, яким вони відповідають).