Філософський Енциклопедичний Словник

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ТИП — запроваджене Данилевським поняття для позначення локалізованих в історичному часі та просторі великих соціокультурних формувань, що в своїй сукупності утворюють всесвітню історію. У своєму розвитку кожен з основних культурно-історичних типів звершує своє життєве коло, пройшовши три періоди: етнографічний, державотворчий, цивілізаційний. Етнографічний, найтриваліший період — це час трансформування етносу в суб'єкт культурно-історичної творчості, формування його неповторного духовного характеру, збирання ресурсів і сил для майбутньої конструктивної історичної діяльності; державотворчий — період становлення властивої відповідному культурно-історичному типу державності, конституювання етносу як нації і закладання основ самосвідомості народу (народів), що є суб'єктом даного культурно-історичного типу; цивілізаційний період — стадія досягнення й існування культурно-історичного типу як цивілізації, відносно короткий і бурхливий час розкриття начал, закладених в особливостях духовного габітусу народів, що утворюють певний культурно-історичний тип під впливом своєрідних зовнішніх умов і разом з тим — період розтрати, хай і корисної, творчої і результативної. У сучасній історичній науці поняття культурно-історичного типу увійшло в досить широкий вжиток і використовується в дослідженнях своєрідності та взаємодій локальних історичних культур і цивілізацій, хоч і без тих завищених оцінок (зокрема, щодо слов'янського культурно-історичного типу), з яким було пов'язане його запровадження.

КУЛЬТУРОЛОГІЯ — гуманітарна наука, що вивчає внутрішні закономірності та структури культури в її конкретно-історичних та регіонально-локальних проявах; конкретні цінності, певні результати культурної діяльності у динаміці, форми зв'язку та механізми трансляції культурного досвіду. Термін "культурологія" був запропонований американським дослідником Уайтом у книзі "Наука про культуру" (1949). Його впровадження було викликане потребою у систематизованому викладі багатоманітності і різноякісності культурних явищ, що були накопичені в різних галузях суспільного та гуманітарного знання, у виявленні загальнозначущого, закономірного та типологічного чинників у культурному різноманітті людського буття. Предметом культурології є генеза, функціювання та розвиток культури як специфічно людського способу буття, в історичних результатах якого віддзеркалюється спосіб мислення, життя, діяльності культурно-історичних суб'єктів; дослідження ментальності, традиційних та чинних культурних парадигм, а також рушійних сил і принципів духовної регуляції (культурні взірці) у напрямі до нового розгортання творчих можливостей людини в різних культурно-історичних світах. (Л. Шинкаренко)

КУЛЬЧИЦЬКИЙ, Олександр Шумило фон (1895, с. Скалат Тернопільської обл. — 1980) — український філософ, автор численних праць зі світоглядової, гносеологічної та психологічної проблематики, публікацій з етнології, педагогіки, літературознавства, германістики. Вивчав філософію, психологію та германістику у Львівському університеті та Сорбонні. У 1930 р. захистив дисертацію "Релігія у вченні Ренана", у 1930 — 1932 рр. спеціалізувався з педагогіки у Краківському університеті, 1940 р. вимушено емігрував. Згодом працював в інституті психології і психотерапії Мюнхена. З 1945 р. — професор психології, згодом філософії Українського Вільного університету. З 1951 р. проживав у Парижі (член управи Наукового товариства ім. Шевченка). Теоретичні засади досліджень Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, філософії Шелера, Бергсона, Гартмана, Муньє, особливо — Канта й Сковороди. Пошуки філософської концепції людини приводять Кульчицького до переконання, що адекватним методом осягнення людської суті є персоналізм; з огляду на це, Кульчицький є автором оригінальної концепції українського персоналізму. Поєднуючи геопсихічні, расово-психічні, соціопсихічні, культурно-психічні чинники формування українства, особливо під кутом зору глибинної психології, Кульчицький розробляє філософсько-антропологічну характерологію української людини. Він акцентує на відносній перевазі емоційної, "ендогамної" підвалини та кордоцентризму над екстравертними виявами персональної надбудови. Відіграючи позитивну роль у внутрішньому збагаченні людини, ця тенденція водночас пов'язана зі слабкістю вольового начала. Однак, враховуючи відносну піддатливість колективної підсвідомості української людини, Кульчицький обстоює постулат щодо можливості внутрішніх психічних змін, пов'язаних з перебудовою політичних та історичних обставин у бік стимуляції та зміцнення раціонально-активних світоглядних настанов. Пізно виступивши на арену світової історії, українська людина має, на думку Кульчицького, кращі дані оминути помилки Заходу та оптимально завершити синтез різних психічних шарів і смуг. Тяжіння до світоглядової центрації предмета філософії та до персоналізму дозволяє твердити про певну подібність філософських уподобань Кульчицького та світоглядово-антролологічних тенденцій, започаткованих вітчизняними філософами-шістдесятниками.

Основні твори: "Вступ до філософії" (1946); "Нарис структурної психології" (1949); "Основи філософії і філософічних наук" (1949); "Введення у філософічну антропологію" (1973); "Український персоналізм. Філософська й етнопсихологічна синтеза" (1985).

КУЛЯБКА, Сильвестр (світське ім'я Симеон) (1704, Лубни, Полтавщина —1761) — український церковний і освітній діяч, філософ, онук українського гетьмана Данила Апостола. Освіту здобув у КМА (1726). Був викладачем КМА, її префектом, а в 1740 — 1745 рр. — її ректором. У 1745 р. виїхав до Санкт-Петербурга, де згодом став єпископом Петербурзьким. Філософські курси, читані Кулябкою в КМА впродовж 1735 — 1736 та 1738 — 1739 рр., складаються з діалектики, логіки, фізики, метафізики й етики, репрезентуючи один із варіантів могилянської барокової схоластики, на якій позначився вплив ідей західноєвропейської філософії. Значний інтерес являє собою етичний курс Кулябки. Виходячи з властивого бароковій добі розуміння людини як єдності протилежних природ, що спричиняють її внутрішні конфлікти, Кулябка вважав завданням етики допомогти людині знайти розумний компроміс між прагненням її духу і потребами тіла, між її приватними інтересами і необхідністю виконувати свої громадянські обов'язки. Щастя він також розумів як досягнення стану внутрішнього бачення, завдяки якому Бог відкриває людині істину. Важливого значення Кулябка надає проблемі взаємодії інтелекту і волі, яку він розв'язує, виходячи з поширеної в могилянських філософських колах концепції етичного інтелектуалізму. Етичний трактат Кулябки містить також розділ про право і закони. Право він поділяє на природне й довільне, а останнє — на божественне й людське. В людському праві виокремлює церковне й громадське право. Розуміння Кулябкою природного права грунтується на властивому новітній філософії понятті вроджених особистих свобод і на інтерпретації держави як людського утворення, продукту добровільної угоди правоспроможних за своєю природою індивідів.

КУМУЛЯТИВІЗМ (латинською cumulatio, від cumulo — згрібаю, нагромаджую) — течія в філософії науки, яка визначає розвиток науки як процес нагромадження позитивного знання, додавання все нових знань до тих, що були одержані досі. Погляд на розвиток знання як просте зростання й накопичення можна вважати традиційним і загальновизнаним ледь чи не до відомої революції в фізиці кінця XIX — початку XX ст. Позицій Кулябки дотримувалися як історики природознавства, так і самі природознавці. Тільки різкі зміни в сфері спочатку фізичного, а потім і інших галузей знання в XX ст. дали підстави для критичного відношення до Кулябки. Але й за цих обставин значна частина природознавців і на початку XX ст. все ще утримувалася на його позиціях. Нищівного удару Кулябці було завдано з боку історичної школи в філософії науки. (Ф. Канак)

КУН, Томас Семюел (1922, Цинциннаті — 1996) — американський історик і філософ науки. Створив історіографічну концепцію науки, спираючись на оригінальну інтерпретацію поняття "парадигма", зокрема тезу про несумірність парадигм. Історична еволюція науки, за Куном, — це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів, в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів. Перший — період "нормальної науки", коли панівна у науковому співтоваристві модель постановки й рішення проблем, тобто "парадигма", не викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Другий — період "наукової революції", коли загальна довіра до парадигми зникає, загострюється суперництво між конкуруючими парадигмами, окреслюється перехід до нового періоду "нормальної науки". Кунівська "парадигма" мінлива й функціонально залежна від особливостей панівної у дану епоху практики наукового співтовариства. Тому демаркація (тобто розмежування раціональної науки і нераціональних форм інтелектуальної діяльності), здійснювана нею, не є остаточною. Кожна нова парадигма здійснює подібну демаркацію по-своєму. Викриваючи метафізичні догми емпірицистського фундаменталізму, Кун обґрунтовує тезу про те, що не існує фактів, які не залежали б від парадигм. Приймаючи ту чи іншу парадигму, творці науки тим самим прирікають себе дивитися на світ крізь її призму. Не тільки факти контролюють теорію, а й теорія вирішує, які саме фрагменти осмисленого досвіду можна вважати науковими фактами. З подібного розуміння співвідношення "факти — теорія" якраз і випливає кунівська теза про "несумірність" наукових парадигм. За всіх недоліків історіографічної концепції Куна вона відіграла важливу роль у подоланні антиісторицистських версій логіко-нормативістської методології науки.

Основні твори: "Коперниканська революція" (1957); "Структура наукових революцій" (1962).

КУНДАЛІНІ — в індійських релігійно-філософських системах — життєва енергія, котpa забезпечує фізичне існування організму, є енергетичним еквівалентом інстинкту самозбереження і зосереджена у найнижчому за ієрархією енергетичному центрі людини — чакрі муладхарі. На рівні людського мікрокосмосу кундаліні є проявом жіночої космічної енергії в акті, яка має найнижчу за інтенсивністю вібрацію у космічній ієрархії, підпорядкована енергетичним вібраціям вищих рівнів і є основною креативною силою у створенні фізичного космосу. Вчення про енергію кундаліні займає значне місце в сучасних містичних, окультних, теософських вченнях (див. Ауробіндо Гош). (Я. Любивий)

КУРБСЬКИЙ, Андрій (близько 1528 — 1583) — письменник і мислитель, російський князь, московський боярин. Ставши в опозицію до Івана Грозного, 1563 р. був змушений покинути Москву та емігрувати до Литовсько-Руської держави. Певний час проживав при дворі князя Острозького. Польський король Жигмонт II подарував йому маєтки на Волині (Ковель) та Литві. Курбський мав певний вплив на Острозького в церковних справах. Співпрацював із Замойською академією, з Острозьким культурно-освітнім осередком. Зробив низку перекладів з латини на церковнослов’янську мову, використовуючи елементи старої української мови. Відомий його переклад — переробка трактату з логіки Спангенберга, що був виданий у XVI ст. Метою цієї праці було навчити учнів правильно будувати силогізми, щоб з допомогою засобів формальної логіки успішно вести полеміку з католиками і реформаторами. У трактаті аналізуються фігури й модуси силогізмів. Цей посібник з логіки мав важливе значення з огляду на розвиток культури дискурсивного мислення в Україні кінця XVI ст.

Основні твори: "Трактат із логіки Й. Спангенберга в перекладі А.М. Курбського" (1988).

КУЦЕНКО, Володимир Ілліч (1921, с. Благодатне Дніпропетровської обл. — 1998) — український філософ. Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка (1948), Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1953). Доктор філософських наук (1972), професор (1972); член-кореспондент НАНУ (1976), академік НАНУ (1985). В 1970 — 1989 рр. — завідуючий відділення інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; в 1972 — 1978 рр. — головний редактор журналу "Філософська думка". Сфера наукових інтересів — проблеми соціального детермінізму, теорії і методології соціального пізнання, передбачення, управління. Ініціатор і керівник (1972 — 1989) науково-дослідницької програми, присвяченої розробці соціальної філософії як теорії соціального пізнання та дії, до виконання якої були залучені, крім українських вчених, філософи з Росії, Німеччини, Болгарії.

Основні твори: "Передбачення і життя" (1966); "Про наукове управління творчим процесом" (1971); "Соціальне завдання як категорія історичного матеріалізму" (1972); "Суспільна проблема: генезис і рішення: Методологічний аналіз" (1984).

КУШАКОВ, Юрій Вячеславович (1946, Бобруйськ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1970). Доктор філософських наук (1983), професор (1986). У 1983 — 1995 рр. — завідуючий кафедрою історії філософії КНУ ім. Т. Шевченка, нині — професор цієї кафедри. Фахівець у галузі історії філософії, зокрема німецької класичної філософії. Автор понад 50 наукових праць.

Основні твори: "Історико-філософська концепція Фоєрбаха" (1981); "Від розсудку до розуму", у співавторстві (1991); "Історія філософії і культура", у співавторстві (1991); "Чи є вихід із кризи, або як нам бути з марксизмом" (1995).

ЛАВДЖОЙ, Артур Онкен (1873, Берлін — 1962) — американський філософ. Освіту отримав у Каліфорнійському та Гарвардському університетах; професор університету Джона Гопкінса в Балтиморі (1910 —1938). Виявляв філософську зацікавленість до епістемології та історії ідей. В галузі епістемології обґрунтував дуалізм, частково базуючись на вченні Локка про первинні (властиві речам) та вторинні (наслідок дії речей на суб'єкт) якості. Іншим джерелом поглядів Лавджоя на дуалізм був критичний реалізм, філософське кредо якого було викладене у праці "Нариси з критичного реалізму" (1920) групою американських філософів (Дрейк, Лавджой, Пратт, Роджерс, Сантаяна, Селларс, Стронг). Розбіжності у групі сконцентрувалися навколо тлумачення проблеми чуттєвих даних. Лавджой, зокрема, обстоював дуальність чуттєвих даних (безпосереднє сприйняття об'єкта) та самого об'єкта, водночас наполягаючи на думці, що між ними не існує нездоланної прірви. Лавджой — засновник журналу "The Journal of the History of Ideas" ("Журнал історії ідей"). У галузі історії ідей його увага зосереджувалася на двох тематичних напрямах — "ланцюг буття" та примітивізм. Перший напрям виходив із "принципу повноти" Платона й охоплював різноманітні прояви ідеї про необхідність здійснення усіх можливостей буття (ієрархічний універсум буття у середньовічній філософії, принцип достатньої підстави Ляйбніца та ін.). Осердям примітивістського напряму в історії ідей є ідея спрощеності, що у працях Лавджоя має різноманітне тлумачення, тяжіючи до ідеалізації минулого, пошуків "золотої доби" у пізнанні, політиці тощо.

Основні твори: "Про деякі новації у новому реалізмі" (1911); "Бунт проти дуалізму" (1930); "Примітивізм та споріднені із ним ідеї в античності", у співавторстві (1935); "Великий ланцюг буття" (1936); "Нариси з історії ідей" (1948).

ЛАКАН, Жак (1901, Париж — 1981) — представник французького структурного психоаналізу. Денатуралізуючи позасвідоме Фройда і обґрунтовуючи його культурну опосередкованість, надавав особливого значення його вираженню у мові як символічній системі. На місце запропонованої Фройдом психічної структури ("Воно" — "Я" — "над Я") Лакан ставить тричленну схему "реальне — уявлюване — символічне", головним компонентом якої є взаємодія уявлюваного і символічного. Лакан відокремлює форму мовних знаків (позначення) від їхнього змісту (позначене) і абсолютизує роль символів-позначень як сили, що зумовлює не тільки поведінку, а й долю людини. Таке розуміння позасвідомого і мови зумовило твердження Лакана про те, що "позасвідоме структуроване як мова". Вагомість цього твердження полягає у тому, що мова тут тлумачиться не як засіб спілкування, а як певний онтологічний вимір, середовище, яке зумовлює і взаємини, і саме існування суб'єктів. Лакан протиставляє свідомість і позасвідоме, трактуючи "Я" як "центрувальну" метафору, зосередження оман та ілюзій, на противагу справжньому децентрованому суб'єктові, що виконує роль своєрідної ланки між "реальним", "уявлюваним" і "символічним". Лакан відокремлює рефлексивне і дорефлексивне, суб'єкт мислення і суб'єкт існування, демонструючи, зрештою, неоднорідність психічного, його об'ємність, структурність та багатоступеневість.

Основні твори: "Функція і царина мовлення й мови у психоаналізі" (1953); "Тексти" (1966); "Мова особистості" (1968).

ЛАКАТОС, Імре (1922, Будапешт — 1974) — англійський філософ, історик науки, представник постпозитивізму. Народився в Угорщині, брав участь в антифашистському опорі. В 1956 р. переїхав до Австрії, а потім до Великої Британії (1968), де викладав у Лондонській школі економіку. Протиставив неопозитивістським варіантам філософії науки сцієнтистської орієнтації, а також методу демаркації філософії і науки (див. Поппер) концепцію, в основі якої лежить ідея взаємодії конкуруючих науково-дослідницьких програм. Їх структура включає два засадничих елементи: "жорстке ядро" та "захисний пояс". "Жорстке ядро" — відносно стабільне поєднання вихідних наукових та "метафізичних", тобто теоретико-філософських, принципів та припущень, "захисний пояс" — мінлива, динамічна сукупність допоміжних гіпотез, перегляд, уточнення і заміна яких мають зберегти "жорстке ядро" в тому разі, коли емпіричні факти науки вступають у протиріччя з науково-дослідницькою програмою. Становлення "зрілої" наукової теорії розглядається як процес заміни дослідницьких програм, які являють собою послідовність теорій, зв'язаних між собою. Неперервність у розвитку кожної програми регулюється правилами "позитивної" та "негативної" евристики. Перша формулює правила-рекомендації щодо подальших ефективних дослідницьких шляхів, друга окреслює дослідницькі шляхи, яких слід уникати. В подоланні догм філософії науки неопозитивізму результати Лакатоса суперечливі. З одного боку, він дав більш глибоке, ніж Куп, розкриття історизму і динамізму науки, ввів у дослідницькі програми певні філософські ("метафізичні") положення як раціональні. З другого боку, реабілітація ролі філософії у Лакатоса є частковою, оскільки філософія мислиться лише як компонент структури науки, а не як автономний і найбільш автентичний різновид філософського знання. Методологія Лакатоса виявилася продуктивним засобом дослідження історії науки лише стосовно певних періодів її розвитку.

Основні твори: "Фальсифікація і методологія наукових дослідницьких програм" (1970); "Змінна логіка наукового відкриття".

ЛАМЕТРІ, Жюльєн Офре де (1709, Сен-Мало — 1751) — французький філософ, лікар за освітою. Викладав медицину у Рейні та Паризькому університеті, практикував як лікар у Берліні при дворі Фридриха Великого. Свої погляди обстоював, спираючись на дані природознавства. Відкидав картезіанський дуалізм, доводив, що існує лише матеріальна тілесна субстанція, головні властивості якої — протяжність і рух. Вважав слушною думку про походження людини від тварини, вбачаючи між ними лише кількісну відмінність. Людина, на його думку, має лише більший ступінь чутливості і розумності. Свідомість, дух — лише природна властивість тіл. На тій підставі, що душа не може існувати поза тілом, заперечував безсмертя душі. Заперечував також гілозоїзм, вважаючи, що свідомість властива лише високоорганізованим тілам. Світогляд Ламетрі має механістичний характер; він не тільки зводив психологію до фізіології, але й останню до механіки. Звідси — погляд на людину як на машину. В теорії пізнання — прибічник матеріалістичного сенсуалізму, чуттєвий досвід розглядав як основу пізнання. Сенсуалізм поширював на сферу моралі, в якій обстоював ідеї гедонізму та евдемонізму, підкреслюючи роль чуттєвої насолоди. Етика, на думку Ламетрі, впливає на унормування людських бажань і підпорядковується законам природи. В питаннях суспільного розвитку головну роль відводив просвіті, свідомій діяльності видатних особистостей. Вважав цілком можливим існування Бога, хоча був переконаний у його непричетності до життя людини. На тій підставі, що людині живеться без страху, обстоював недоцільність віри у безсмертя душі та потойбічний світ.

Основні твори: "Природна історія душі" (1745); "Людина-машина" (1747); "Людина-рослина" (1748); "Система Епікура"(1750).

ЛАНДМАН, Міхаель (1913) — німецький філософ і публіцист; систематизатор теоретичних здобутків сучасної філософської антропології. До кола його філософських інтересів входить розробка антропології об'єктивного духу, творінням і знаряддям якого виступає людина. Першорядного антропологічного значення Ландман надає традиції, яка формує людину. Але водночас він застерігає, що наслідування традиції, культурна спадкоємність можуть обмежувати і контролювати процес культурної творчості, котра потребує відкритості людини світові. Таким чином, на об'єктивний дух, об'єктивовані форуми культурної творчості покладається функція саморегуляції; втім, за Ландманом, людина є не тільки продуктом об'єктивацій, а й індивідуальністю. Суперечливість розгортання людського буття виступає запорукою нескінченності культурної творчості, оскільки "людина є суб'єктивним корелятом незавершеного, а незавершене є основою можливостей людини".

Основні твори: "Філософська антропологія" (1955); "Людина як творіння і творець культури" (1961); "Кінець індивіда" (1971); "Що таке філософія" (1976).

ЛАО-ЦЗИ (Старий Вчитель, Старе Немовля) (близько VI — V ст. до н. е.) давньокитайський філософ, напівлегендарний засновник даосизму. Попри те, що сучасна синологія піддає певному сумніву історичність його персони, традиційно вважається, що він був родом з повіту Ку в царстві Чу, прозивався Лі Ер (Лао Дань, Ли Бояя, Лао Лай-Цзи), служив головним архіваріусом держави Чжоу і зустрічаючись із Конфуцієм, повчав його. За оповіддю, після нього залишився трактат "Дао Де Цзин" ("Вчення про шлях та його переваги"), що містив п'ять тисяч ієрогліфів. Вчення Лао-Цзи спирається на дао як центральну категорію. Дао не може бути ні названим, ні визначеним; виступає водночас і як взірець природності (єства) для всього сущого, у тому числі й людини. Адже людина, на думку Лао-Цзи, втрачає природність після народження, отримуючи знання та виконуючи різноманітні дії для задоволення своїх п'яти відчуттів. Єдиним шляхом повернення до природності є слідування дао, тобто недіяння (у-вей) та відмова від знань. Повернення природності призводить адепта дао до певного стану безсмертя, коли ніщо з оточення не в змозі заподіяти йому шкоди. Соціальний лад також залежить від кожної окремої людини: заспокоївши саму себе, вона втихомирює тим самим усю Піднебесну.

ЛАПЛАСІВСЬКИЙ (механічний) ДЕТЕРМІНІЗМ — принцип детермінізму який абсолютизує форму причинності класичної механіки, стверджуючи що значення координат та імпульсів усіх часток у Всесвіті як замкненій механічній системі у даний момент часу (тобто вихідні форми існування Всесвіту) однозначно визначають його стан у будь-який момент минулого або майбутнього. Походження цього принципу пов'язане із теорією ймовірностей французького математика і астронома Лапласа (1749 — 1827), однією з провідних ідей якої є те, що усі випадковості у світі вкорінені у необхідності. Розглядаючи Всесвіт як своєрідний велетенський годинниковий механізм, лапласівський детермінізм повністю виключає об'єктивне існування випадкових подій (флуктуацій); це суперечить данним науки та практики про наявність якісно інших (немеханічних, нелінійних) форм та типів детермінації у природі та суспільному житті. (О. Кравченко)

ЛАУДАН, Ларрі (1940) — американський філософ постпозитивістської орієнтації. Використовуючи деякі ідеї Лакатоса і Тулміна, розробив концепцію неораціоналістичної методології науки і "сітчасту модель обґрунтування" науки. Лаудан спробував об'єднати крайнощі континуалістського та дисконтинуалістського підходів у методології наукового знання, приділяючи увагу аналізові ціннісного (аксіологічного) виміру пізнавальної діяльності. Під "науковою раціональністю" він розуміє здатність наукової теорії вирішувати плідне, жіноче начало, й разом з тим проблеми, що створює можливість порівнювати різні теорії у площині кількості та якості розв'язуваних проблем; отже, зростання наукової раціональності постає як прогрес науки. На противагу Куну, який оголосив процедуру вибору парадигм та теорій ірраціонально-психологічною процедурою, Лаудан вважає, що прийняті вченими когнітивні норми і цінності можуть бути піддані критичній оцінці, тому вибір найкращої з них є раціональним процесом. Модернізуючи інтерналістський підхід до розуміння природи науки, Лаудан критикує традиційну соціологію знання і намагається показати, що повноцінна реконструкція наукового знання не може бути здійснена без методологічного аналізу цілей та цінностей науки, що історично розвивається.

Основні твори: "Прогрес та його проблеми" (1977); "Наука і гіпотези" (1981); "Наука і цінності" (1984).

ЛАЩИК, Євген (1937, Тернопільська обл. — 1995) — український філософ. Від 1949 р. проживав у США. Освіту отримав у міському коледжі Нью-Йорка та Пенсильванському університеті. Доктор філософії. (1969). Від 1969 — професор філософії в університеті Ля Салл (Філадельфія), де викладав, крім курсу з філософії науки, логіку та епістемологію. Наукові і викладацькі інтереси Лащика охоплювали також широке коло етичних, культурологічних та історико-філософських проблем — морального вибору, щастя, творчості, співвідношення праці і культури, історії східноєвропейської філософії. Особливу увагу Лащик приділяв українській філософії, переважно в історико-філософській площині. Член Американської філософської асоціації, Британського товариства філософії науки, Української академії мистецтв і наук.

Основні твори: "Природа наукової парадигми" (1968); "Аксіологія наукових змін" (1971); "Раціональна реконструкція Куном моделі раціональності в науці" (1978) та ін.

ЛЕВІ-БРЮЛЬ, Люсьєн (1857, Париж — 1939) — французький філософ. Освіту отримав у Парижі. Професор філософії у Сорбонні (з 1899 р.). Головний напрям досліджень — відмінності в структурах мислення первісної ("примітивної") та сучасної ("раціоналістичної") людини. Виступав з критикою еволюціоністської антропологічної школи, започаткованої Тейлором та Фрезером, згідно з якою специфічність уявлень первісної людини пояснювалась браком знань і особистими мисленнєвими зусиллями "дикуна", що прагнув пояснити світ. За Леві-Брюлем, первісне мислення функціює за власними, особливими законами, у формуванні яких головну роль відіграють традиційні колективні уявлення, котрі для представника архаїчного суспільства є нерефлексивно засвоюваною культурною спадщиною. Для такого дологічного мислення природний причинно-наслідковий зв'язок є похідним і несуттєвим, а в основі будь-якої події лежить принцип "партиципації" — співпричетності людини до універсального сутнісного зв'язку всього з усім, який здійснюється через опосередкування ритуально-магічними діями. В останні роки життя Леві-Брюль пом'якшив протиставлення дологічного (первісного) і логічного (сучасного) типів мислення. Концепція Леві-Брюля справила значний вплив на подальше вивчення історичних форм мислення, зокрема на аналітичну психологію Юнга. Піддана критиці з боку структуралістської антропології в особі передусім Леві-Стросса, який заперечував ідею дологічної домінанти у первісному мисленні.