Філософський Енциклопедичний Словник
.docЛОГІКА КОМБІНАТОРНА (від латинського combino — з'єдную) — спосіб побудови логічної системи з термами як послідовностями комбінаторів (аналогами функцій) і формулами як твердженнями про їх рівність.
ЛОГІКА КОНСТРУКТИВНА — напрям математичної логіки, в якому досліджуються міркування про об'єкти та їхні властивості, для яких існують способи побудови чи перевірки їх існування.
ЛОГІКА МАТЕМАТИЧНА — розділ логіки і математики, в якому досліджуються проблеми обґрунтування у математиці, методи доведення, розробляються засади математики (передусім — теорія множин). У логіці математичній виділяють розділи — теорія доведення, теорія моделей; до неї також відносять засади математики та теорію алгоритмів (або вужче — теорію рекурсії). Ідею побудови логіки математичної як формального числення для математики, а також для усіх дедуктивних наук, логіки й філософії висунув ще у XVII ст. Ляйбніц. Початок застосуванню математичної символіки для виразу формально-логічних теорій у логічних численнях поклали англійський математик і логік Буль, шотландська математик і логік Морган, американський філософ і логік Пірс та ін. Основні поняття логіки математичної — висловлювання, предикат, квантор, логічна операція, модель, логічне числення.
ЛОГІКА МОДАЛЬНА — розділ логіки, в якому вивчають міркування з модальностями "необхідності", "дійсності", "можливості", "випадковості" тощо. За видом модальностей розрізняють логіку алетичних модальностей, деонтичну логіку, індуктивну логіку, логіку часу тощо. Першу спробу побудувати логіку модальну зробив Аристотель. З розвитком сучасної логіки було побудовано ряд систем логіки модальної (Лукасевич, Льюїс, Вригт). Розвиток логіки модальної був спричинений труднощами, з якими стикнулася класична логіка при дослідженні як власне логічних проблем, зокрема природи логічного слідування, так і проблем наукового пізнання, зокрема підтвердження гіпотез. Побудова логіки модальної значно розширила можливості логіки як науки. За допомогою логіки модальної можна вивчати не тільки логічні аспекти поняття необхідності, можливості, індукції, а й деякі аспекти причинно-наслідкових зв'язків (див. Причинність), простору і часу, вірогідності, структуру дії і взаємодії.
ЛОГІКА НАУКИ — комплекс філософських і формально-логічних досліджень структури наукового знання. Розвиток логіки науки пов'язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві та основах математики, що виникла на рубежі XIX-XX ст. В теоріях, які вважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичне використання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема в математиці; з'ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписується смисл, несумісний із змістом даних теорій. Логіка науки склалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів і тверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень і аналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю її побудов та зростаючою складністю логічної структури доказів логіка науки набуває дедалі більшого значення для з'ясування об'єктивної істинності теорій та перспектив їхнього розвитку. Для розв'язання цих важливих питань розвитку наукового знання, його теоретичних структур та емпіричного базису логіка науки використовує різні конкретно-методологічні підходи, в тому числі метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій, засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важлива частина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті від математичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе в математиці. Таким чином, істотно розширяється коло досліджуваних проблем і використовуваних методів та ідей. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів і теоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушує суто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усією повнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу в поняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень не можна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будови наукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв'язку теорії з емпіричним матеріалом неминуче й органічно включає вивчення співвідношення теорії і об'єктивної дійсності. Логіка науки стимулює і розвиток формальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребує філософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатів метатеоретичних досліджень.
ЛОГІКА НОРМ (див. Деонтична логіка.)
ЛОГІКА НОРМАТИВНА (прескриптивна логіка) — погляд на логіку в аспекті дослідження логічних феноменів як специфічних норм, дослідження того, як повинен розмірковувати раціональний суб'єкт; уточнення логічної проблематики у зв'язку з іншим, дескриптивним поглядом на логіку в аспекті того, яким чином людина обґрунтовує свої думки і дії. Розрізнення нормативного і дескриптивного підходів проводиться не тільки у логіці, а й у теорії прийняття рішень. Зустрічається інше розуміння терміна "Логіка нормативна" — як логіки норм.
ЛОГІКА ПРЕДИКАТІВ — розділ математичної логіки, що являє собою певне розширення логіки висловлювань. На відміну від логіки висловлювань, де висловлювання розглядають як єдине ціле, в логіці предикатів береться до уваги їхня суб'єктно-предикативна структура.
ЛОГІКА РІШЕНЬ — напрям, головною метою якого є аксіоматизація теорії прийняття рішень.
ЛОГІКА ФІЛОСОФСЬКА — розділ сучасної логіки, в якому досліджуються міркування, найбільш притаманні філософській практиці, а також гуманітарній сфері знання вцілому. Мета досліджень логіки філософської — уточнити ту чи іншу філософську проблему, а можливо, й вирішити її логічними засобами. З появою розділу логіки, орієнтованого на дослідження основ математичного знання, розпочалися й повсякчас точилися суперечки: чи логіка є частиною філософії, чи математики. Але незважаючи на перипетії логіка філософська залишається і дотепер частиною філософії. Зворот "Логіки філософської", що видається тавтологічним, запропоновано у 60-х рр. XX ст. вживати з метою відстояти термінологічно цю тезу, відмежувавши себе від вузьких уявлень про сучасну логіку як прикладну математику. До логіки філософської відносять логіку часу і простору, епістемічну логіку, деонтичну логіку, логіку норм і оцінок та ін.
ЛОГІКА ФОРМАЛЬНА — наука, яка вивчає форми (схеми, способи) різноманітних міркувань. Її головна мета полягає в обґрунтуванні правильності чи неправильності способів отримання нового знання із уже наявного знання. Логіка формальна є основою при побудові логіки дії, логіки норм, деонтичної логіки, логіки практичних міркувань. Результати досліджень логіки формальної застосовуються у мовознавстві, біопроцесі міркування. Будь-яке міркування складається з двох частин: засновків психології, кібернетики, при розробці програм для комп'ютерів, та висновку. Логіка як наука не займається встановленням їх істинності та хибності. Однак, якщо міркування побудоване правильно і при цьому воно спирається на істинні засновки, то його висновок завжди буде безумовно істинним. Якщо ж правильний спосіб міркування застосувати до хибних засновків, то в результаті можна отримати як істинний, так і хибний висновок. Логічна форма міркування, його схема не залежить від його змісту. Логіку не цікавить, про що йдеться в міркуванні, її завдання — аналіз того, як воно побудоване. Схема міркування може бути правильною чи неправильною незалежно від його змісту. Розрізнення між змістом та формою міркування в логіці проводиться на основі застосування формального методу, який полягає в тому, що змістовним, компонентам міркування ставляться у відповідність їх формальні аналоги. Для цього створюються спеціальні штучні мови, які отримали назву формалізованих (формальних) мов логіки. Ці мови будуються за строгими правилами, серед яких розрізняють правила утворення виразів (формул), правила перетворень виразів (формул) і правила інтерпретації виразів (формул). Формальний метод є основним методом сучасної логіки.
ЛОГІКА ЧАСУ — розділ сучасної логіки, в якому досліджуються особливості міркувань про існуючі в часі сутності: об'єкти, дії, процеси. Особливих засобів логічного аналізу потребують так звані часові висловлювання, які залежно від часу можуть змінювати істиннісну оцінку. Логіка часу будується на основі "нечасової" логіки (класичної, багатозначної та ін.), до якої додають аксіоми та правила висновку, що описують дедуктивні якості тверджень з виразами "буде вірно, що...", "було
вірно, що...", "завжди вірно, що...", "буде вірно за... одиниць часу, що..." та ін. Ці вирази вважаються модальними операторами, як і вираз "можливо, що...". Прикладом формального закону логіки часу може бути твердження: "Якщо щось існує, то завжди буде вірно, що воно існувало". Логіка часу є основою при побудові логіки дії, логіки норм, деонтичної логіки, логіки практичних міркувань. Результати дослідження логіки часу застосовуються у мовознавстві, біології, психології, кібернетиці, при розробці програм для комп’ютерів.
ЛОГІКИ НЕКЛАСИЧНІ — напрям сучасної формальної логіки, що вивчає логічні системи, адекватна семантична інтерпретація яких задовольняє хоча б одну із таких умов: 1) наявність більше двох допустимих значень істинності; 2) наявність таких логічних знаків s, що формула sА — не є функцією істинності від А; 3) допустимість пустого універсуму (множина об'єктів інтерпретації); 4) порушення екстенційності принципу (в цьому випадку значення предиката не визначається однозначно його обсягом); 5) порушення принципу підстановки тотожного (можливості підставляти в контекст замість будь-якого імені інше, рівнозначне йому ім'я). Прикладами логіки некласичної є багатозначні логіки, інтуїціоністська логіка, логіки модальні (висловлювань і предикатів), логіка дій, логіка норм, оцінок.
ЛОГІКО-ІНФОРМАЦІЙНА СИСТЕМА (ЛІС) — сукупність логічних і технічних засобів для приймання, зберігання, перетворення й видачі інформації будь-якого виду. В загальнотеоретичному аспекті ЛІС — система, середовищем функціювання якої є знання, а структуру її утворюють логічні відношення й конструкції, призначені для певного перетворення знання. В розробці ЛІС широко використовують теорію систем, логіку, теорію множин, алгебру, теорію імовірностей тощо. Залежно від вихідних понять ЛІС бувають різних рівнів — від загально-системного до логіко-математичного. Загальносистемний аспект ЛІС має велику інформаційну значущість, оскільки систематизація є обмеженням багатоманітності. Заслуговує на увагу параметричний принцип систематизації, в якому абстрагуються від матеріального субстрату (фізичного, хімічного, біологічного, соціального) і дотримуються структурних типів, спільних для предметів, незалежно від того, до якої галузі вони належать. На основі логіко-математичних уявлень ЛІС можна перейти до технічної реалізації її — наприклад, до логіко-інформаційної технічної системи (ЛІТС), інформаційно-пошукової системи. ЛІТС — один із напрямів автоматизації розумової діяльності, який забезпечує успішну виробничу, наукову, педагогічну й управлінську діяльність людини. Однією з основних у розробці ЛІТС є проблема інформаційно-логічної мови (як ідеал — єдиної такої мови). Оскільки синтаксична й семантична структури природної мови складні, то розробляють спрощені логічні структури, придатні для технічного використання.
ЛОГІСТИКА (грецькою logistike — мистецтво лічби) — на початку XX ст. назва логіки формальної, досліджуваної математичними методами, зокрема з використанням аксіоматизації і формалізації. Слово спочатку означало мистецтво обчислення або звичайної арифметики. Ляйбніц уживав його для позначення "числення умовиводів", що він намагався розробити. Термін вийшов із ужитку, поступившись місцем термінам: "математична логіка", "символічна логіка", або "логіка сучасна". У військовій діяльності та менеджменті логістикою називають теорію (мистецтво) розробки стратегій та оптимізації військових або технологічних процесів.
ЛОГІСТИЧНИЙ МЕТОД — метод побудови формалізованих мов для опису наукових теорій, за допомогою якого будують формальну (логістичну) систему і дають інтерпретацію її. Формальна система будується таким чином: задають вихідні символи системи (словник мови), які вважаються неподільними і є двох видів — логічні, що стосуються логіки, на якій базується система, і нелогічні, або спеціальні, належні до конкретної теорії. Логістичний метод є модифікацією поняття аксіоматичного методу. Ефективність логістичного методу полягає в тому, що він при побудові наукових теорій дає змогу однозначно визначити її вихідні абстракції і строго сформулювати поняття доведення. Логістичний метод є важливим знаряддям наукового дослідження. Широко використовується в математиці та в логіці математичній.
ЛОГІЧНА І ФАКТИЧНА ІСТИННІСТЬ — у сучасній логіці поняття, що характеризують істинність висловлювань. Логічна і фактична істинність не створює якогось особливого поняття істини, а є конкретизацією, пристосуванням загальнофілософського поняття істини до потреб логіки формальної. Логічна істинність — це істинність висловлювання, яка зумовлена тільки його логічною формою — певним розумінням логічних операцій і прийнятими для даних міркувань законами логіки. Фактична істинність — це істинність висловлювання, яка зумовлена змістом висловлювання — значеннями його складових елементарних речень, термінів і "фактичним станом справ". Поняття "Логічна і фактична істинність" увійшли в логіку з часів Ляйбніца, який розрізняв необхідні істини, або "істини розуму", і випадкові істини, або "істини факту". Сучасна логіка позбавила це розрізнення абсолютного значення, оскільки відносить його до певних логічних числень.
ЛОГІЧНА СЕМАНТИКА — моделювання на логічній мові змісту висловлювань і основних семантичних понять.
ЛОГІЧНА СИМВОЛІКА — сукупність знаків, якими позначають логічні операції, структуру форм мислення тощо. За допомогою логічної символіки досягають більш точного, однозначного тлумачення змісту висловлювання, характеру логічної дії.
ЛОГІЧНЕ ПРОТИРІЧЧЯ — наявність двох висловлювань, з яких одне є запереченням іншого. Те, що стверджується в одному з них, заперечується в іншому. Логічне протиріччя має місце тільки за тих умов, коли твердження і заперечення є здійсненними стосовно одного й того ж об'єкта, у той же самий час і в одному й тому ж відношенні (Аристотель, "Метафізика"). У формальних системах формула вважається логічним протиріччям, коли в системі породжується її заперечення. З семантичної точки зору, логічне протиріччя є формула певної логічної системи, яка хибна у всіх моделях цієї системи. Щодо множини висловлювань кажуть, що вона є суперечливою, якщо принаймні одне з її висловлювань має значення "хибне". Суперечливість множини висловлювань є запереченням її несуперечності (див. Несуперечність).
ЛОГІЧНИЙ АТОМІЗМ — ідеалістичне вчення про тотожність структури мови і структури дійсності. Засноване на початку XX ст. Расселом і Вітгенштайном. На формування логічного атомізму великий вплив справила логічна модель знання про світ, запропонована Вітгенштайном. За цією моделлю, будь-яке знання є сукупністю елементарних "атомарних" речень, які поєднуються логічними операціями в складні "молекулярні" речення. Ідея побудови мови з елементарних часток була плідною для розвитку логіки. Проте в своїй методологічній основі концепція логічного атомізму ідеалістична, оскільки вона нехтувала тим, що в мові існує зв'язок не лише між значеннями істинності речень, а й між їхнім змістом. За аналогією з структурою мови логічні атомісти уявляли світ як сукупність не пов'язаних між собою атомарних фактів, які об'єднуються в молекулярні факти. Логічний атомізм заперечував закономірний внутрішній зв'язок між явищами дійсності. Абсолютизуючи моменти дискретності, одиничності, логічний атомізм визнавав наявність величезної кількості окремих основ світу (плюралізм). Через логічну й онтологічну неспроможність концепції логічного атомізму самі засновники її вже в 30-х рр. XX ст. змушені були від неї відмовитися.
ЛОГІЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ (див. Неопозитивізм.)
ЛОГІЧНИЙ СИНТАКСИС — система визначень логічних систем як знакових та сукупність методів їх дослідження як специфічних об'єктів, які по можливості абстрагуються від змістовних (семантичних) відношень.
ЛОГІЧНІ ЗАКОНИ — закономірності процесу міркування, що виражають умови правильності, доказовості й адекватності мисленнєвої діяльності, її здатність одержувати істину, виходячи з існуючих істин. Порушення логічних законів призводить до виникнення логічних помилок, непослідовності в процесі міркування, прийняття хибних суджень за істинні. Логічні закони визначають формальні правила переходу від одного судження до іншого в процесі міркування, забезпечують процес виведення одних суджень з інших шляхом перетворення їхньої форми при абстрагуванні від їхнього конкретного змісту. Основним логічним законом у традиційній логіці є суперечності закон, тотожності закон, виключеного третього закон та достатньої підстави закон. В математичній логіці статусу логічних законів набувають тавтології, завжди істинні вирази, кількість яких обмежується лише специфікою предметних галузей дослідження. Логічні закони, хоча і діють у сфері людського мислення, мають об'єктивний характер, тобто їхній зміст не залежить від волі і свідомості людей. Люди можуть відкрити логічні закони, дослідити їх і свідомо користуватися ними, але не можуть створити, відкинути чи змінити їх. Підтвердженням цього є існування комп'ютерів, які функціонують згідно з відкритими логічними законами.
ЛОГІЧНІ ЧИСЛЕННЯ — формалізовані дедуктивні системи, подані разом з їх інтерпретацією. Традиція використовувати числення для представлення знань, вирішення задач певного виду має походження з геометрії Евкліда. Прикладами числень є диференціальне й інтегральне числення, що розроблені в працях Ньютона та Ляйбніца і становлять основу математичного аналізу. Уточнення цього поняття здійснене в логіці математичній. Загальна теорія числень побудована Гільбертом, який, до того ж, дав аксіоматичне представлення геометрії Евкліда. Першими власне логічними численнями є алгебра логіки Буля, а також числення висловлювань та поширене числення предикатів Фреге, які частково втілюють ідею Ляйбніца про універсальну мову, що формалізує будь-які міркування. Базовими логічними численнями є числення висловлювань і числення предикатів.
ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФІЛОСОФІЯ — течія в сучасній аналітичній філософії яка вбачає єдину мету і метод філософії в логічному аналізі мови науки засобами логіки математичної. Логічного аналізу філософія об'єднує вчених різних філософських спрямувань. Завдання логічного аналізу представники цієї течії вбачають у побудові штучних мов-моделей як засобів реконструкції природних мов (у тому числі "мов науки"). Логічного аналізу філософія виникла в першій чверті XX ст. Засновником її був Рассел, який висунув ідею про те, що логічний аналіз відкриває можливості розв'язувати філософські питання і методологічні проблеми науки на засадах нової, логічно досконалої мови. Оскільки універсальною мовою науки вважалася мова математики, то пошуки досконалої, логічно надійної математичної символіки стали основою досліджень представників логічного аналізу філософії. Будь-яку філософську проблему вони прагнули розв'язати шляхом її коректного переформулювання, тобто перекладу "досконалою мовою науки". Якщо переклад не вдавалося здійснити, проблему оголошували псевдопроблемою. Ідеї логічного аналізу філософії розвинув Вітгенштайн (див. Логічний атомізм). Суб'єктивістський характер логічного аналізу філософії найповніше виявився у програмі Віденського гуртка. Пізніше до логічного аналізу філософії прилучилися Львівсько-варшавська логіко-філософська школа, представники логічного емпіризму, неопрагматики та інші, які в галузях логічної семантики, логіки імовірностей, логіки модальної досягли певних успіхів.
ЛОГОС (грецькою λόγος) — термін давньогрецької філософії, що одночасно означає "слово", "речення", "висловлювання", "мовлення", "розмова" і "смисл", "поняття", "судження", "думка", "основа". Ці паралельні ряди значень можна істотно продовжити, бо в словниках давньогрецької мови зафіксовано понад 30 значень терміна "логос", який не передається адекватно жодною іншою мовою, бо в ньому "слово" — це не чуттєво сприйманий комплекс звуків, а сама "думка", а остання розуміється як щось явлене і тому "словесне". Логос включає також чітке числове відношення — рахунок. Він — і смислова упорядкованість буття та свідомості, і протилежність безсловесному, безсенсовому та безформному у світі й людині. Термін "логос" введений у філософію Гераклітом, у якого він означав всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Залишаючись рівним самому собі, логос задає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей. Єдність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу. У пізніших натурфілософів, софістів, Платона й Аристотеля логос втрачає онтологічне значення і вживається тільки у сфері мислення та пізнання, де він розуміється як "поняття", "основа", "розум", "доведення". У стоїків логос трактується як "творчий вогонь", Божественний розум й універсальна доцільність, яким підпорядковані світ і людина. У неоплатонізмі логос уже розглядався не як тонкі формотворчі матеріальні начала, а як еманації умосяжного світу, що творять і формують чуттєвий світ. У Філона Александрійського логос зливається з уявленням про Бога у Старому Завіті. Відтепер логос проявляється як вічна Божественна сила (розум), що є посередником між Богом і людьми. Він — слово і думка Бога, котрий за допомогою логосу створив світ. Християнство розкрило своє розуміння логосу у початковому фрагменті Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово" (в оригіналі — λόγος). У російській релігійно-ідеалістичній філософії логос розуміється як поняття, за допомогою якого передається субстанціональна пронизаність світу Божественним Словом. Пізнання світу через логос не може бути здійсненим тільки за допомогою логічного мислення. Всі сили душі людини беруть участь у пізнанні логосу — Слова Божого. При цьому логос часто залишається невираженим у думці-слові. (Д. Кирик)
ЛОЙ, Анатолій Миколайович (1947, с. Козлів Київської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1989), професор. З 1991 р. працює в КНУ ім. Т. Шевченка, нині — завідуючий кафедрою філософії філософського факультету університету. З 1998 р. — голова Кантівського товариства в Україні. Фахівець у галузі філософської антропології, онтології, сучасної та класичної німецької філософії. Автор багатьох наукових праць.
Основні твори: "Соціально-історичний зміст категорій "час" і "простір" (1978); "Свідомість як предмет теорії пізнання" (1988).
ЛОКК, Джон (1632, Рингтон — 1704) — англійський філософ. Освіту здобув в Оксфорді (ступінь бакалавра у 1656 р., магістра — у 1658 р.). Викладав в Оксфордському університеті риторику, давньогрецьку мову, філософію. З 1667 р. — секретар лорда Біллі (Шефтсбері), з яким він плідно співпрацював до смерті останнього (1683). Перша наукова стаття Локка була опублікована в Голландії, коли йому виповнилося 54 роки. Свій головний твір "Дослід стосовно людського розуму" Локк писав протягом 20 років. Хоча він витримав 4 видання і був перекладений на французьку та латинську мови, новизна висловлених Локком ідей викликала постійну критику. В Оксфорді філософські ортодокси навіть піддали твір Локка формальному осудові, на що його автор відреагував як на добру "рекомендацію книги". В центрі уваги Локка — проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обґрунтування: немає "вроджених ідей", а людський розум першопочатково — це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. На відміну від Бекона, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, Локк змістив акцент на теорію пізнання, передусім — на пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії він дійшов висновку, що всі людські знання мають досвідне походження, причому вони випливають не лише з зовнішнього (відчуття), а й з внутрішнього (рефлексія) досвіду. В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей тіл. Із простих ідей утворюються складні, серед яких вирізняються три різновиди — модуси, субстанції, відношення. Локк вводить поділ знання також на три типи — інтуїтивне (виникає внаслідок порівняння ідей та встановлення їхньої подібності і відмінності); демонстративне (спирається на попереднє, виявляючи узгодженість чи неузгодженість ідей через опосередковуючі щаблі); сенситивне (сприйняття існування одиничних речей). Інтуїтивне знання стосується нашого власного існування (внутрішній досвід); демонстративне — існування Бога; сенситивне охоплює існування зовнішнього світу. Теза про існування Бога є наскрізною не тільки в "Досліді...", а й у "Другому трактаті про громадянське управління". Локк стверджує, що людині притаманні певні засадничі природні права, які є даром Божим усьому людству — право на життя, свободу і власність. Виникнення суспільства Локк обґрунтовує за допомогою теорії суспільного договору, однією із чільних ідей якої є ідея суверенітету народу: народ має право замінити своїх правителів (навіть шляхом революції), якщо вони не облаштовують його добробут та втрачають його довір'я. Ідеї природних прав людини та природного закону належать до засадничих у формуванні ідеології лібералізму. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Локк — один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент — на вихованні характеру й інтелекту.
Основні твори: "Лист про толеранцію" (1689); "Два трактати про управління" (1689); "Дослід стосовно людського розуму" (1690); "Думки про освіту" (1693); "Обґрунтованість християнства" (1695).
ЛОПАТІН, Лев Михайлович (1855, Москва — 1920) — російський філософ. Професор філософії Московського університету (1892 — 1920), голова Московського психологічного товариства (1899 — 1917), редактор (1906 — 1918) журналу "Вопросы философии и психологии", представник неоляйбніціанства в російській філософії. Розробив філософську систему персоналістської метафізики, в якій на підставі критичного аналізу кантівської філософії прагнув обґрунтувати необхідність і можливість метафізичного пізнання. В основі цієї системи "конкретного спіритуалізму" лежать принципи — субстанційності людського духу, причинності, що діє як закон у реальному бутті, й абсолютної причинності, що закладена в бутті ідеальному. Самовизначене за самою своєю природою суще обумовлює вільний творчий розвиток усіх субстанційних сил-монад, що тяжіють у своїй множинності до абсолютного як єдиної й останньої субстанції. Стверджуючи творчу силу духу, примат вільної творчої діяльності над необхідністю, Лопатін наголошував на творчій природі свідомого "Я", особливо виразній у моральнісній сфері. Розмежовуючи сфери знання і віри, філософії і релігії, вважав віру тілесною "творчою силою", позасвідомим передчуттям істини. В психології Лопатін — прихильник методу інтроспекції (самоспостереження).