Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Психологія" (1887); "Нариси з експериментальної логіки" (1916); "Реконструкція філософії" (1920); "Людська природа й поведінка" (1925); "Досвід і природа" (1925); "Вчитель і суспільство" (1937); "Досвід і освіта" (1938) та ін

ДЮРКГЕЙМ, Еміль (1858, Епіналь, Ельзас — 1917) — французький соціолог позитивістського спрямування, релігієзнавець. Обіймав посаду професора в Бордо, потім — у Сорбонні. Філософські позиції Дюркгейма мали витоки у раціоналізмі. Дюркгейм зазнав впливу Декарта, Монтеск'є, Руссо. У розробці проблем соціології продовжив традиції Конта. У соціологічній теорії Дюркгейма чільне місце належить поняттю "групи". Група розглядається і як джерело виникнення й формування соціальних норм, і як мета, навколо якої концентруються різноманітні спонуки людської діяльності. Група є також відправним пунктом формування релігійних символів. У методології соціальних досліджень Дюркгейм поєднував еволюціонізм і структурний функціоналізм; орієнтував на дослідження власне соціальних процесів і фактів, а не уявлень про них (відома теза Дюркгейма: "соціальні факти слід розглядати як речі"). Призначення релігії, за Дюркгеймом, — створювати й підтримувати соціальну солідарність; релігія є однією з форм колективних уявлень, породжених суспільством; її основою є тотемізм. Об'єктом релігійного культу Дюркгейм вважав суспільство, а існування релігії — довічним і соціально необхідним явищем.

Основні твори: "Про розподіл суспільної праці" (1893); "Правила соціологічного методу" (1895); "Самогубство" (1897); "Елементарні форми релігійного життя" (1912); "Соціологія і філософія" (1924) та ін.

ЕВДЕМОНІЗМ (від грецького ευδαιμονία — щастя, блаженство) — етичний принцип, згідно з яким щастя є основною і кінцевою метою людських прагнень, критерієм моральної діяльності. Теза софіста Протагора, що людина — це міра усіх речей, була тим поштовхом, який пізніше спричинився до появи етики евдемонізму. Безпосередньо ж передумовою евдемонізму була критика софістів Сократом та його ідея внутрішньої свободи людини. Особливість евдемонізму як етичного принципу в тому, що він не ототожнює повністю поняття щастя і насолоди, як це робить гедонізм. Не відкидаючи положення про зв'язок цих понять, евдемонізм розглядає щастя не лише як індивідуальну насолоду, а й як здатність отримувати її на основі досконалого облаштування внутрішнього світу людини та її стосунків з іншими. Щасливою і доброчесною є така людина, яка спроможна гармонійно розвиватися і таким чином приносити насолоду не лише собі, а й іншим людям. В етиці Аристотеля щастя — це особливий вид самореалізації у розумно спрямованій діяльності, що супроводжується насолодою. Представниками евдемонізму можна також вважати Сократа й Епікура в Античності; Тому Аквінського у Середньовіччі; Локка, Г'юма, Мандевіля, Фоєрбаха у Новий час. Соціальний евдемонізм вбачає мету людських прагнень у здобутті “найбільшого щастя для найбільшої кількості людей” (Бентам) і в цьому наближається до утилітаризму.

ЕВОЛЮЦІЯ (латинською evolutio — розкриття) — термін, що позначає "розвиток найбільшої кількості людей" (Бентам), а також переважно незворотні зміни, які мають місце в живій і неживій природі, а також у соціальних системах. Еволюція може вести до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи (прогресивна еволюція) або ж, навпаки, до пониження її рівня. Можливою є також еволюція при збереженні загального рівня (або висоти) організації, наприклад, еволюція геологічних систем, мовних. Термін "Еволюція" найчастіше застосовується на означення розвитку біологічних об'єктів під впливом природного добору. Ранніми натуралістами еволюція уявлялась як послідовність органічних форм, тобто "драбина істот", пояснення якої не виходило за межі ідей креаціонізму. Незрозумілість механізмів і рушійних сил еволюції призвела до появи спекулятивних концепцій еволюції, найбільш завершеною серед яких була теорія Ламарка. Згідно з нею, еволюція організмів — це двоєдиний процес. Один тип еволюційних змін відбувається під дією внутрішніх сил, інший в результаті пристосування до середовища. Дарвін відмовився від ламарківської теорії безпосереднього пристосування й охарактеризував рушійну силу еволюції через взаємодію спадковості, мінливості і добору. Подальший розвиток теорії еволюції пов'язаний з успіхами генетики, започаткованої законами Менделя про розщеплення ознак при схрещуванні. Успіхи генетики відкрили шлях для дослідження видових популяцій. Особливе місце займає група еволюційних уявлень (від Ламарка до Спенсера), за якими на неадаптивні, незалежні від середовища зміни, накладаються адаптації, обумовлені середовищем. Стосовно соціальних систем еволюція розглядається як аспект розгортання історичного процесу, який базується на поступових кількісних змінах. У цьому розумінні антиподом еволюції є революція.

ЕВОЛЮЦІЙНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ — галузь досліджень пізнавального процесу як продовження еволюції живої природи та її продукту. Основоположником еволюційної епістемології вважається австрійський етолог Лоренц. У практику філософських досліджень термін "Еволюційна епістемологія" був уведений американським психологом і методологом науки Кемпбеллом (1974). Сучасна еволюційна епістемологія існує в двох варіантах. Згідно із"сильним" (уніфікаційним) варіантом еволюція наукового знання — це органічна частина єдиного еволюційного процесу, котрий включає в себе як біологічну еволюцію, так і еволюцію людської свідомості. "Слабкий" варіант був розроблений Поппером; він спирається на теоретико-біологічні уявлення про природу знання, а також концепції психо-фізіологічного моделювання когнітивних процесів. В історичний розвиток еволюційної епістемології важливий внесок зробили Тулмін, Фолмер, Поппер, Піаже, Джилскі та ін. До кола проблем, які перебувають у центрі уваги еволюційної епістемології, входять: прояснення епістемічних питань у річищі біологічної еволюції, побудова ієрархії пізнавальних процесів на різних біологічних рівнях, дослідження еволюції органів пізнання, аналіз еволюційної специфіки когнітивних і концептуальних структур. Стратегія розширення еволюйної епістемології, здійснена Поппером, трансформує її в епістемологічний еволюціонізм, у контексті якого сама еволюція трактується як пізнавальний процес. Термія "пізнання" в епістемологічному еволюціонізмі Поппера означає процес розв'язання проблем методом спроб і помилок, а будь-який прогрес в органічній адаптації розглядається як зростання знання. В дослідженні проблеми історичного розвитку знання епістемологічний еволюціонізм протистоїть неопозитивізму. Він прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, яка б виявилася спроможною подолати обмеженості протиборчих епістемологічних позицій, зокрема тих, які виникли в результаті дискусії емпіристів і раціоналістів. (В. Лук'янець)

ЕВОЛЮЦІЯ та РЕВОЛЮЦІЯ (від латинського evolutio — розвиток; revolutio — переворот) — дві взаємопов'язані та взаємозумовлені сторони розвитку. Еволюція — уявлення про поступові, тривалі, кількісні зміни в певному стані будь-якої системи; революція — уявлення про глибокі, якісні зміни в стані системи, які переривають еволюційний період її розвитку і переводять систему на якісно інший ступінь розвитку. В теорії діалектики поняття "еволюція" та "революція" розкривають зміст закону переходу кількісних змін в якісні за допомогою якісного стрибка. Але якщо поняття "еволюція" знайшло найбільш глибоке втілення в біологічних теоріях розвитку природи, то поняття "революція" найчастіше застосовується для характеристики процесів суспільного розвитку та наукового пізнання (наприклад, соціальна революція, науково-технічна революція, наукова революція та ін.). Теорія еволюції в біології ґрунтовно розроблена англійським природознавцем Дарвіном і його послідовниками, які розглядали взаємозв'язок спадковості, мінливості та добору як рушійну силу еволюції. Остання описується Дарвіном як взаємозв'язок організму і середовища, внутрішніх і зовнішних сил розвитку. Революція соціальна розглядається як спосіб переходу від історично віджилого етапу суспільно-економічного розвитку суспільства до більш прогресивного шляхом корінного перевороту в усіх соціально-економічних структурах. Теорія соціальної революції є центральною складовою марксистського вчення про перебіг соціальних процесів у суспільстві. У сфері пізнання широкого вжитку набуло поняття наукової революції, яке було впроваджене американським вченим Куном. Він розглядає розвиток науки як чергування нормальних та революційних періодів. Концепція наукової революції відходить від позитивістських уявлень про кумулятивний характер розвитку знання і протиставляє їм погляд на розвиток науки як зміну парадигм, тобто як періодичну докорінну трансформацію фундаментальних наукових підходів, конкретизуючи тезу про зв'язок еволюції та революції як взаємопов'язаних аспектів розвитку наукового пізнання. (Л. Озадовська)

ЕВРИСТИКА (від грецького ευρίσκω — знаходжу) — термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов'язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння. Поняття "Евристика" виникло у Стародавній Греції як метод навчання, що його застосовував Сократ. Пізніше евристикою почали називати науку, що вивчає творчу діяльність, її основним завданням є створення моделей пошуку нового розв'язання завдання. Евристика становить комплексну галузь знань, що об'єднує ряд розділів філософії, психології, кібернетики, лінгвістики, теорії інформації, наукової організації праці. Центральне місце в ній посідає психологія творчого мислення, яка досліджує механізми розв'язання різних проблемних ситуацій. Евристичні моменти виявляються тоді, коли наявні умови не підказують людині способу розв'язання певного завдання і минулий досвід не містить у собі готової схеми, що могла б бути застосована за даних умов. Для виходу з проблемної ситуації створюють нову стратегію діяльності. До евристики входить також дослідження умов формування здібностей людини до творчої інтелектуальної діяльності — евристичного навчання і методів його організації. Значення евристики особливо зростає з прискоренням науково-технічного прогресу, з розширенням кола проблем, які потребують розв'язання. Необхідність таких досліджень спричиняється, зокрема, використанням для розв'язання різних завдань ЕОМ. Розвиток кібернетики зумовив виникнення евристичного програмування (спеціального напряму в моделюванні розумової діяльності засобами електронної техніки), яке застосовується, коли людина може оцінювати результати відповідного процесу, але не може дати точного його опису. З цією метою створюються різновиди евристичних програм, які моделюють розв'язання завдань людиною.

ЕВТАНАЗІЯ, ейтаназія (від грецького ευ — добре; θάνατος — смерть) —вихідний термін для однієї з найдавніших проблем філософії, медичної деонтології і практичної етики. В рамках античної філософії проблему евтаназії насамперед пов'язували із питанням про добровільне самогубство. Стоїки вважали, що для мудреця жити відповідно до законів природи — означає бути здатним своєчасно відмовитися від життя, навіть у розквіті сил. Проте вони стверджували, що "прекрасним і розумним" (тобто евтаназією) може бути тільки таке самогубство, в якому наявна певна міра, або гармонія (між вчинком і скрутою обставин). Епікурейці також вважали заподіяння евтаназії необхідним елементом гармонії життя: прекрасним є життя, в якому існує можливість піти у небуття, коли реальність перестає приносити насолоду. Історія філософської і релігійно-богословської думки репрезентує широкий спектр підходів — від визнання самогубства злочином до проголошення необхідності самогубства лише за певних обставин. У сучасній біоетиці і медицині під евтаназією розуміють сприяння безболісному позбавленню життя безнадійно хворих (у тому числі за їхнім власним бажанням). Головний аргумент, який висувають прихильники евтаназії, полягає в тому, що життя можна вважати благом і цінністю тільки за умов, коли вцілому задоволення і насолода переважають над стражданнями і випробуваннями. З огляду на концепцію прав людини, людина має право розпоряджатися власним тілом і життям (отже, право одноосібно вирішувати питання про евтаназію). Проте очевидним залишається факт, що практичні аспекти використання права людини на евтаназію потребують ретельного правового опрацювання. (В. Заблоцький)

ЕГАЛІТАРИЗМ (французькою egalitarisme, від égalité — рівність) — вчення про загальну рівність людей. Його витоки сягають міфів первісного суспільства про минулий золотий вік людства. До егалітаризму зверталися Гесіод та інші античні автори. Аскетична майнова рівність притаманна ранньому християнству, пізніше деяким чернечим орденам, а згодом і сектантським. У докапіталістичну добу виникають соціальні рухи з утопіями переділу землі на засадах рівності. За капіталізму теоретично сформувалась ідея нівелювання майнових прав громадян за умови збереження приватної власності. Руссо обґрунтував ідею рівності на засадах суспільної угоди між егоїстичними за своєю природою індивідами. Втілити у життя ідею егалітаризму намагалися у Великій Британії XVI ст. левеллери, у Франції — якобінці та послідовники Бабефа — бабувісти. Рівність, разом із свободою та братерством, проголошено ідеалами Французької буржуазної революції. За Енгельсом, егалітаризм становить необхідний перехідний період від плебейсько-дрібнобуржуазної революційності до пролетарської. Його риси виразно прослідковуються у теорії та практиці "казарменого" соціалізму. Ідея зрівняльного землекористування з кінця XIX до середини XX ст. поширилася в Азії, Східній Європі, Африці та Латинській Америці. Принцип егалітаризму поділяє сучасне гуманітарне знання на два напрями — неолібералізм, який обстоює різні форми регулювання доходів та життєвого рівня населення, і неоконсерватизм, який виступає проти надмірного втручання держави в економічні та соціальні стосунки. Між цими ідейними полюсами пролягає основне річище соціально-філософських підходів до проблеми рівності. (Б. Головко)

ЕГОЇЗМ (від латинського ego — я) — любов до себе. Егоїзм — етичний принцип, протилежний альтруїзму; згідно з ним поведінка людини визначається, насамперед, інтересами її власного "Я". Виникнення егоїзму в просторі культури обумовлюється соціальною трансформацією природного інстинкту самозбереження. Усвідомлення цінності власного "Я" є необхідною умовою становлення людської особистості, а також важливим елементом суспільного життя: без почуття та усвідомлення власної цінності неможливе почуття та усвідомлення цінності іншої людини. Поза принципом егоїзму неможлива самореалізація особистості, прагнення до вдосконалення. Проте його абсолютизація може призвести й до морально негативних наслідків, коли "Я" та життя іншої людини розглядаються лише як засоби для реалізації цілей суб'єкта, що дотримується принципу егоїзму. Як етичний принцип егоїзм обґрунтовується у філософії Просвітництва — Спінозою у Нідерландах, Гоббсом та Мандевілем в Англії, Гельвецієм та Гольбахом — у Франції. Останній є засновником "розумного егоїзму", який був розвинутий іншими представниками французького Просвітництва. Кант негативно ставився до принципу егоїзму, вважаючи моральним егоїстом того, хто всі зусилля зосереджує на собі. В XIX ст. принцип егоїзму був розвинутий насамперед в концепціях Штирнера та Ніцше. У XX ст. розмаїття етичних напрямів обумовлює й різне ставлення до проблеми егоїзму — від позитивного обґрунтування Фройдом до його спростування Муром. Фромм вважав, що егоїзм не тільки не є синонімом любові до себе, а, навпаки, становить її діаметральну протилежність на тій підставі, що він заперечує любов взагалі. (С. Кисельов)

ЕЗОТЕРИЧНЕ та ЕКЗОТЕРИЧНЕ — поняття, які окреслюють міру оприлюдненості тих чи тих феноменів культури. Езотеричне є поняттям, що охоплює явища культури, які відкриті небагатьом обраним — еліті, яка пройшла духовну ініціацію, що може і не мати чіткого соціального оформлення. Поняття екзотеричного окреслює ті феномени культури, що відкриті для масового сприйняття. Актуалізація понять езотеричного та екзотеричного у сучасній філософії культури завдячує творам Блаватської, Шуре та Генона, в яких представлено спробу розділити будь-яку культуру на езотеричний та екзотеричний прояви, причому езотеричний прояв стає синонімом автентичного, справжнього її буття. На цій підставі езотеричне тлумачиться як універсальне знання, що пронизує всі релігійні та філософські системи світу з найдавніших часів до сучасності. Починаючи з кінця XIX ст., це знання отримало назву "езотеризм". Поділ культури на езотеричну та екзотеричну стосується насамперед релігійної царини, проте з Нового часу, в умовах поширення процесу секуляризації, ці явища характеризують культуру в цілому, а тому корелюють із поняттями елітарної та масової культур.

ЕЙДОС (від грецького εἶδος — вид, образ) — термін, який позначає образ, форму, вид або поняття, близький за смислом, проте не ідентичний "ідеї". У філософії Платона та його послідовників позначає незмінну справжню природу речі, є однією із вічних трансцендентних сутностей, які сприймає людський розум. У філософії Аристотеля ейдос близький за значенням до "іманентної форми", тобто форми, невіддільної від матеріального субстрату речі. Розширюючи поняття ейдосу Туссерль, по-перше, надав йому значення процесуальності, по-друге, застосував у феноменологічному аналізі загальних універсальних сутностей. Вчення про ейдос він називав ейдологією, або ейдетикою. Гуссерль уживав термін "ейдетичні науки", щоб позначити їх відмінність від наук про зовнішні факти. Феноменологічному методу властива також "ейдетична редукція" ("взяття в лапки") індивідуального існування предмета споглядання, яке визначене його місцем серед природних явищ. За допомогою "ейдетичної редукції" з поля зору виключаються всі дані досвіду, судження, оцінки, що стосуються предмета, внаслідок чого ейдос (сутність) стає пізнаваним.

ЕЙНШТЕЙН, Альберт (1879, Ульм, Німеччина — 1955) — фізик-теоретик, засновник релятивістської фізики, яка суттєво вплинула не тільки на розвиток фізики, космології, механіки XX ст., а й спричинилася до створення нової картини світу та зміни стилю наукового мислення. Ейнштейн закінчив Цюрихський політехнікум, працював на посаді професора у Празі і Цюриху та в Берліні (директор дослідницького інституту), від 1933р. — після еміграції з нацистської Німеччини — професор Принстонського університету. За оцінкою самого Ейнштейна, новизна і значущість теорії відносності полягає перш за все в тому, що вона є новою теорією простору і часу. Ейнштейн прийшов до висновку про необхідність перегляду поглядів Ньютона на фізичні простір і час як на абсолютні і первинні щодо матеріальних тіл і явищ. Вчений надав їм статус фізичних конструкцій, тісно пов'язаних із природою фізичного субстрату. Для цього треба було дослідити межі необхідності й обґрунтованості наукових понять, розглянути їх природу та джерела, тобто процес створення фундаментальної фізичної теорії відносності виявився нерозривно пов'язаним із філософським аналізом природи понять простору й часу. Філософські погляди Ейнштейна формувалися під впливом ідей Спінози, Г'юма, Канта, Маха, Рассела, інших філософів. Знайомство з різними філософськими концепціями природи наукових понять та їх критичне осмислення дозволили Ейнштейну створити власну концепцію, в основу якої покладено тезу про "свободу творчості" суб'єкта в процесі створення наукової картини світу. Як вважає Ейнштейн, наука є найбільш об'єктивним і неособистим з усього, що відоме людині; коротке слово "Я" не повинне відігравати ніякої ролі в роздумах вченого. Але досягнення об'єктивного знання неможливе як у руслі емпіризму, так і в руслі раціоналізму. Вчення Канта про продуктивну здатність уяви було інтерпретоване Ейнштейном і постало як "свобода створення понять". Визначення категорій як апріорних форм мислення Ейнштейн вважає "фатальною помилкою" Канта. За Ейнштейном, свобода створення понять полягає у встановленні та фіксації в мисленні найбільш суттєвих ознак і зв'язків між речами матеріального світу без звернення до безпосереднього досвіду. Творча уява або інтуїція необхідні вченому, аби звільнитися від кайданів строгого доведення при переході від чуттєвого досвіду до абстрактного мислення. Але, на відміну від Бергсона, Ейнштейн не бачить в інтуїції підсвідому, ірраціональну силу, яка спрямована на підрив розуму. Навпаки, інтуїція як реальний фактор наукового дослідження доповнює розум, цементуючи розрізнені наукові положення і надаючи їм форми цілісної структури. Методологічна концепція Ейнштейна, попри її певні помилки і обмеження (некритичне запозичення ідеї наперед встановленої гармонії, використання певної махістської термінології тощо), є дуже важливим і необхідним моментом становлення нової, некласичної раціональності наукового пізнання.

ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ (від латинського aequivalentis — рівноцінний) — одне з найпростіших бінарних відношень типу рівності (тотожності, подібності, ізоморфізму), тобто такий зв'язок двох об'єктів, який задовольняє вимоги рефлексивності, симетричності, транзитивності (див. Рівнозначність). У логіці еквівалентність — зв'язок двох висловлювань, який означає, що обидва вони або істинні, або хибні. Відношення типу еквівалентності відіграють важливу роль у формуванні абстрактних понять та в утворенні предметних галузей наукових теорій (див. Абстракція).

ЕКВІВАЛЕНЦІЯ — логічний сполучник ("якщо і тільки якщо"). Складне висловлювання, до якого входить еквіваленція, буде істинним тоді і тільки тоді, коли логічні значення висловлювань-складників збігаються: вони або істинні, або хибні. Коли їх значення не збігаються, таке висловлювання буде хибним.

ЕКВІПОЛЕНТНІСТЬ (від латинського aequipollentis — рівносильний, рівнозначний) — логічна еквівалентність, збіг за значенням при можливій відмінності за смислом. Еквіполентними називають поняття, судження, формули тощо, які позначають ту саму сукупність предметів (але, можливо, мають різний смисл).

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від латинського exsistentia — існування) — один із найвпливовіших напрямів світової філософії XX ст. Формування екзистенційного способу мислення пов'язане з творчістю датського філософа К'єркегора, який асоціює зміст слова "екзистенція" зі специфічно людським способом існування — адже латинська етимологія цього слова вказує на дії, пов'язані з порушенням сталості, певних меж чи норм просторово-часової наявності речей, процесів, явищ. Людина — єдина істота у світі, в діяльності якої результат дії, її ідеальна мета випереджає саму дію, тобто природне причинно-наслідкове відношення ніби "перевертається". Проте, щоб таке "перевертання" стало можливим, людина має вступити у безпосередній контакт і з майбутнім (із тим, що ще не є наявним), і з минулим (із тим, що вже не є наявним). Тілесно, подібно до будь-якої природної речі (тіла), людина не може реально переміститися ані в майбутнє, ані в минуле. Але, на відміну від природних речей (тіл), людина має крім свого природного (біологічного) тіла, ще й таку неприродну (замежову відносно власної тілесності) властивість, як дух. Саме духовно (ідеально), у своїй уяві людина здатна будь-коли "перенестись" у будь-яку мить майбутнього чи минулого часу, тобто людина може безпосередньо контактувати не лише з наявною дійсністю (необхідно їй даною), а й комунікувати з невичерпним "морем" можливостей, серед яких вона спроможна вільно обирати будь-яку їй потрібну. Це означає, що реальні детермінанти власне людської життєдіяльності перебувають здебільшого за межами людського "тілесного" світу ("сущого") і здійснюють свою детермінацію через духовний (замежовий щодо "тілесного") світ людського існування — екзистенцію. Крім філософії К'єркегора джерелами екзистенціалізму можна вважати кордоцентричні інтенції Реформації (німецький пієтизм, французький янсенізм тощо), кордоцентричну філософію українського бароко і необароко (Сковорода, Гоголь, Шевченко, Юркевич та ін.), німецький романтизм, "філософію життя", феноменологію Гуссерля та ін. Класичні школи екзистенціалізму виникають у 20-ті рр. XX ст. у Німеччині (Гайдеггер, Ясперс), у 30-ті рр. у Франції (Сартр, Марсель, Камю, Мерло-Понті та ін.). Істотним є вплив екзистенціалізму у XX ст. також на розвиток філософії в Іспанії (Унамуно, Ортега-і-Гассет), в Росії (Шестов), в Італії (Аббаньяно, Пачі), в Ізраїлі (Бубер), в Африці (так званий "негритюд" Сенгора), в Японії (Нісида), у араб, країнах (Бадаві, Тизині) та ін. Завдяки центральній категорії екзистенціалізму — "екзистенції" (звідки й назва напряму), людська особистість постає з боку свого унікально-неповторного існування, що робить її недосяжною для логіко-раціонального осягнення. Раціоналістична методологія через загальність виявляється несумірною з особистісною (неповторно-унікальною) специфікою екзистенції. Укоріненість екзистенції у замежовому щодо природного буття світі духовності робить її принципово "несхоплюваною" для раціональної методології — наявним "небуттям буття", конкретним "ніщо", реальним ґрунтом творчого постання у світі результатів вільного (і водночас відповідального) вибору, а не стихійного плину світової інертності. (І. Бичко)

ЕКЗИСТЕНЦІЯ (від латинського existo — існую) — специфічно людське існування у світі, що характеризується як "позамежове" (трансцендентальне) відносно натуралістично-психологічних параметрів буття і як посутньо незагальне — однократне, унікальне. Термін "екзистенція" запроваджений датським мислителем К'єркегором у 40 — 50-ті рр. XIX ст.; від нього започаткована назва філософії — "екзистенціалізм". Термін "екзистенція" етимологічно походить від латинського дієслова exsistere, який, на відміну від дієслова sistere (що акцентує момент сталості існування — лишатися, утримувати, тривати тощо), означає процеси порушення сталості, виходу "за межі" її (виступати, виходити, виростати тощо). Це вказує на духовний характер специфіки людського існування на противагу існуванню матеріальних, субстанційних речей і явищ, оскільки духовність є унікальною ознакою людини. Люди, за християнською традицією, є тілесно тотожними істотами і різняться лише душею, яку Бог для кожної людини творить персонально і тим самим робить її принципово "позамежовою" щодо земного світу (істотою "не від світу сього"). Екзистенція, за Гайдеггером, є інтенційним щодо об'єктивного буття "буттям-свідомістю", однократним і тому принципово неузагальнюваним "тут (ось) — буттям", лише "торканням" (а не просторовим "перебуванням в"), "світловою плямою" в бутті. Тому екзистенція завжди "передує сутності" (Сартр), що виступає похідною від екзистенції. Звідси свобода екзистенції, її принципова недетермінованість зовнішніми щодо духовності чинниками, укоріненість у дусі, у "внутрішній людині". (І. Бичко)

ЕКЛЕКТИЗМ (від грецького εκλέγω — той, що вибирає) — 1) Механічне поєднання в одному вченні органічно різнорідних елементів, безпринципне запозичення і змішування суперечливих ідей, засад, оцінок; використовування з тенденційною метою вирваних із контексту фактів, положень, цитат тощо. В історії філософії еклектизм, зазвичай, супроводжує кризові явища в суспільній свідомості. 2) Закономірний спосіб мислення у розвитку пізнання, коли поєднуються елементи знання, що не мають єдиної теоретичної основи і належать до різних, іноді взаємно несумісних концепцій чи теорій. Еклектизм типовий для періодів докорінного зламу і перебудови теорій і виступає або як етап синтезу попереднього пізнавального матеріалу, або як початок диференціації єдиної теоретичної системи. 3) Напрям в античній філософії II ст. до н.е. — II ст. н.е., поява якого зумовлена проникненням у всі філософські вчення скептицизму, який визнавав однакове право всіх філософських вчень на існування і те, що їх окремі положення можуть бути поєднані. Типовим було намагання поєднати стоїцизм із філософськими вченнями Платона й Аристотеля. Засновники філософського еклектизму — Філон з Ларисси та Антіох Аскалонський (І ст. до н.е.). Чільні представники — Варрон і Цицерон, з якими пов'язана спроба створити єдину синкретичну римську філософію, систематизувавши та зібравши в енциклопедіях, антологіях, трактатах усі наукові, філософські та інші пізнавальні здобутки минулого. Термін "еклектизм" запровадив Потамон з Александрії (кінець І ст. н.е.), який створив філософську школу і назвав її еклектичною, відібравши з усіх шкіл те, що йому сподобалося.