shpargalki_po_filosofii

59. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання. Суспільна форма руху матерії відрізняється вищими, ніж в природі, темпами розвитку, що також визначає в значній мірі особливості соціального пізнання. Специфіка соціального пізнання визначається передусім його предметною областю. Предметом соціального пізнання є людина, її діяльність, культура, що представляють собою найважливіші органічно взаємопов’язані елементи суспільного життя. У соціальному знанні на відміну від природничо - наукового людина одночасно виступає не тільки як суб’єкт, але і як об’єкт соціального пізнання. Суспільство при цьому виявляється таким об’єктом пізнання, яке в той же час є суб’єкт діяльності. Людина сама створює себе і нове середовище свого існування. Характеризуючи суб’єкт і об’єкт соціального пізнання, особливо потрібно звернути увагу на те, що не тільки індивід, людина виступає одночасно об’єктом і суб’єктом соціального пізнання, але і суспільство, в різних зв’язках і відносинах. Не можна зрозуміти суть людини поза суспільством, оскільки все соціальне в людині формується суспільством, а суспільство є продукт взаємодії людей. Суспільству властивий специфічний спосіб організації і розвитку життєдіяльності, представлений в культурі, яку в самому загальному плані можна розглядати як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною, а також способів їх створення, застосування і передачі. У соціальному пізнанні культура розглядається як явище історичне, що розвивається з розвитком суспільства. Опановуючи в процесі своєї соціалiзації культурні цінності, людина виявляється “запрограмованою” свідомо (і несвідомо) уявленнями про світ, про вищі цілі і форми діяльності, навичками, нормами поведінки, уявленнями про способи поводження з предметами споживання, закріпленими в мові, і що зберігаються в “соціальній пам’яті”. Специфіку пізнання соціальної дійсності не можна з’ясувати, не зрозумівши значення в ньому діяльного підходу, оскільки людина і засвоює, і творчо розвиває культуру через діяльність. Історія розвитку суспільства твориться шляхом перетворення навколишнього середовища, реалізації людських цілей і цінностей в діяльності, на основі якої створюються умови для життя суспільства і особистості. Саме тому діяльний підхід до розуміння соціальності є найважливішим, інтегральним, методологічним принципом, пронизуючим все соціальне пізнання. Таким чином, суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

60. Суб'єкти суспільного розвитку. Місце та роль культурно-історичного суб'єкта у соціальній структурі суспільства та проблема його формування в умовах побудови в Україні громадянського суспільства. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Особливе місце в соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості - з іншого. Філософія в Україні розвивалася як невід’ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що відбуваються в суспільному житті нації. Як особлива форма самосвідомості національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв’язку з суспільною, політичною, науковою і релігійною думкою. Філософія вінчає розвиток національної культури. І чим більш вільна нація, тим повніше її культура, що є головною умовою для розвитку філософської думки. Українська національна культура зазнала жорсткого переслідування. Незважаючи на ці несприятливі історичні обставини, українська наука і філософія належать до числа стародавніх. Пам’ятки нашої древньої філософії можна розділити на дві групи: перша – це тексти, які виникали на території Київської Русі (оригінальна література), друга – переклади текстів, які різними шляхами поступали з інших країн. Найавторитетнішими представниками переказів були: Василь Великий, Іоан Златоуст, Григорій Богослов. Багатий філософський зміст мають твори вітчизняних мислителів: “Слово про закон і благодать” Ілларіона, “Успенський збірник”, “Моління” Данила Заточника, “Слово” Кирилла Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха, “Житія” Бориса і Гліба, “Ходіння” Даніла Поломника, “Повість временних літ”, “Печерський Патерик” та інші. Синтезуючи західну і східну думку, вітчизняна філософія набувала оригінального і самобутнього характеру. Моральні уявлення засновувалися на християнському вченні, вони також підпадали під вплив східного і азіатського світогляду, античних етичних вчень. Абсолютним ідеалом етичної думки був Іїсус Христос. Християнська ідея милосердя перетворилася в предмет моралі, пропагувались не тільки християнські заповіді, але і такі форми між людського спілкування як дружба, шанування старших і батьків, правда, щедрість. Домінування цих категорій утворило той духовний стержень, який властивий вітчизняному менталітету сьогодні. Специфічні соціально-економічні умови XVIст свідчать про розширення ідей гуманізму. Фундаторами гуманістичної культури в Україні XV-XVIст були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріхiвський. Для гуманізму цього часу є характерним утворення людини не тільки як природної частки космосу, але і як “вінця” природи, її господаря. Поширенню філософської і духовної культури сприяла діяльність українських полемістів XVI – XVIIст, братства яких виникають в багатьох містах України. Величезну роль в діяльності полемістів зіграв Острожський культурно-освітній центр. Діячі центру усвідомлювали значення рідної мови для самозбереження українського народу, проти його колонізації і проти прийняття католицизму. Необхідність розвитку філософської думки, вимога конфесійної і національної боротьби привела до усвідомлення необхідність створення Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія зіграла важливу роль в розвитку духовної, в тому числі і філософської культур східних і південнославянских народів. Європейський рівень освіти, активна наукова і освітня діяльність в Україні і за її межами, розширення зв’язку із західними університетами, зміцнювали авторитет академії, сприяли її становленню як ведучого інтелектуального центру в православному слов’янському світі. Києво-Могилянська академія була тим духовним центром, в якому українська нація відточувала свій інтелект, могутньо сприяла культурному зростанню інших слов’янських народів. Філософська думка України XIXст включає багатогранний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової філософської думки. Як закономірне явище в історії філософської думки філософська культура України XIX віку відкрила великі можливості для розвитку суспільних ідей, демократії, науки, літератури, мистецтва, духовності. Розвиток соціально-політичної і філософської думки в Україні у другій половині XIX – початку XX віків пов’язано з діяльністю М. Драгоманова, Лесі Українки і І. Франко. Кожний з них зберіг свою оригінальність мислення, свій метод дослідження, своє власне бачення проблем українського народу і шляху їх вирішення, але всі вони були єдині в одному – за свободу і незалежність України необхідно боротися. Після короткого сплеску національно культурного прогресу в Україні наступає період нової Руїни. У кінці 1920 року Червона Армія остаточно встановлює контроль над українськими землями. Марксизм-ленінізм стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і в філософській) сфері, офіційною, партійно-державною точкою зору. Однак в 30-х роках XX сторіччя багато філософів зазнавали репресій, були вигнані з наукових установ: В. Юринець, Я. Білик, П. Демчук, Е. Гірчак, Т. Степовий, М. Логвин, Р. Левік, Я. Блудов. У 60-90-і роки в Україні розробку філософських проблем здійснюють Інститут філософії НАН, філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченко, кафедри філософії ведучих вузів України. Сьогодні, в незалежній Україні, філософія має теоретично осмислити нові умови суспільного розвитку і ті процеси, які відбуваються в самій філософії: переусвідомити методи діалектики під точкою зору її альтернатив і різних моделей, місце філософії в авангарді суспільної практики. Свою задачу філософія може успішно виконати, коли буде своєчасно осмислювати головні події в країні, на світовій арені.

61. Платон (Арістокл). Гїппій Більший (ідея прекрасного). Полеміку Сократа з софістом Гіппієм щодо краси Платон відтворює в діалозі „Гіппій більший”, показуючи нездатність Гіппія відповісти на поставлене питання. Власна відповідь Платона: „Ніщо інше не робить річ прекрасною, ніж присутність прекрасного самого по собі”. Справді, не можна назвати серед предметів навк.світу предмет, котрий би був реальним буттям загального – красою взагалі. Дiалог "Гіппiй" присвячений відмежуванню естетичної області від всіх інших областей людської свідомості. У вступi зустрiч Сократа iз софiстом Гiппieм. Сократ ставив питання про прекрасне взагалi, а не про ок-ремi прекраснi предмети. У 1 роздiлi говориться, що прекрасним є особливого роду загальна iдея все, що приєднане до неї стає прекрасним. У 2 роздiлi виникає нова спроба визначити прекрасне як "придатне й наділене здатністю творити благо". Тут Платон вводить ще один — етико-естетичний аспект проблеми прекрасного, що бере початок, очевидно, від сократівської традиції з її першорядним інтересом до етичної сфери: "придатне й наділене здатністю творити благо" характеризується як корисне. Таким чином, "і прекрасні тіла, і прекрасні звичаї, й мудрість - все це прекрасне, тому що воно корисне". Але корисне — це те, що творить благо, а тому воно не може бути прекрасним самим собою, оскільки в такому випадку треба було б визнати, що прекрасне є причиною блага, але таке визначення, якщо воно й можливе, є невірним, тому що причина предмета ще не є сам предмет: батько ще не є син. Таким чином, прекрасне не є чимось корисним чи придатним, тому що воно безвiдносне. Подальші пошуки приводять до сенсуалістичного розуміння ідеї прекрасного, коли прекрасне визначається "як задоволення, отримане через слух і зір". Платон застосовує його, щоб аргументовано відхилити: задоволення не може бути тим, що визначає прекрасне, бо існують задоволення, не пов'язані з прекрасним, що виникають через їжу, пиття, любовні утіхи, тобто через відчуття, не пов'язані із слухом і зором. Крім того, для прекрасного не так важливо те, що ми бачимо, оскільки існує прекрасне і для слуху, не так важливо для прекрасного також і те, що ми чуємо, бо існує прекрасне і для зору. Насамкінець робиться спроба поєднання утилітаристського, сенсуалістичного й етичного визначення: "прекрасне — це задоволення, яке є корисне", "корисне ж те, що творить благо". А те, що творить, і плід цього творення, як виявилося,— речі різного роду. "Ні благо не може бути прекрасним, ні прекрасне — благом, якщо кожне з них є відмінним від іншого". Таким чином, діалог Гіппія і Сократа так і не приводить до кінцевого й однозначного визначення прекрасного, і здається, що єдиний позитивний висновок, який з цього діалогу випливає, розкривається в останній фразі Сократа: "Прекрасне — річ складна". Але це лише на перший погляд. Насправді ж у ході діалогу, виходячи з негативного визначення прекрасного, тобто через послідовне заперечення його як конкретної фізичної речі, відповідного, придатного, корисного і врешті через відхилення сенсуалістичного розуміння прекрасного у софістів, що розглядали його як задоволення завдяки зору й слуху, Платон робить важливий філософський висновок про те, що прекрасне — це якась "сутність", "ідея", яка, приєднавшись до речі, робить її прекрасною.

62. Арістотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття). А. створив найб. обширну наукову с-му античності, першим дослідив усі доступні йому роботи попередників. Ядром філософії вважає онтологію – науку про буття. В основному ф-му трактаті „Метафізика”(те, що після фізики) А виступив з критикою вчення Платона про ідеї. Він говорить, що непорушні ідеї не м.б. причинами речей, не м.б. причинами руху. А.стверджує, що справжнім, існуючим у собі самому, буттям, субстанцією. М.б.тільки одиничне буття. Тому світ є сукупністю множини таких субстанцій, кожна х яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Основою всякого буття вважає першу матерію, яка чуттєво неосяжна, її не можна ототожнювати з буттям чи вважати складовою частиною буття, це субстрат. У бутті вона проявляється поєднанням 4х елементів. Друга матерія – це будівельний матеріал речей, матерія визначена завдяки діяльності форми. Чотири елементи – земля, повітря, вогонь, вода – представляють проміжну ланку між першоматерією та реальним світом. Матерія – пасивна, форма – активна. Ці 4 елем. – основа усіх речей, але допускається заміна од. ел. ін., оскільки всі вони є модифікацією першоматерії. Форма утворює із потенціального буття ( першоматерії та 4х осн. елементів) дійсне, реальне буття. У вченні про буття А виступив як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває в стані постійних змін, руху. Рух тісно пов’язаний з конкретними формами буття, він не існує окремо від речей. А. вважає, що з однієї сторони, рух характерний самим речам і є саморухом – його джерелом є співвідношення матерії і форми, а, з другої сторони, можливе пояснення чинника руху за допомогою нерухомого першодвигуна бога. Час – це рух відносно попереднього і наступного, він є неперервним. Простір - це особлива реальність, яка може проявлятись у рухові тіл, існуючи незалежно від них. Будь-який рух відбувається завдяки наявності причини. Розрізняє осн. види причин руху: матеріальна, формальна, активна та кінцева. Матеріальна міститься в першоматерії, виступаючи потенціальною причиною. Формальна поєднана з формою, яка творить з матерії істинну реальність. Активна (рухаючи) поєднана із джерелом руху і з процесом переходу можливості в дійсність. Кінцева (цільова) пояснює мету і сенс руху. Визнавав об’єктивність необхідності та випадковості. Необхідність – те, що повинно бути обовязково, це фактично діяльність форми. Випадковість – діяльність матерії, опір формі, те, що м.б. іншим.

63. Аврелій Августин (Блаженний). Сповідь (вчення про створіння Всесвіту, поняття часу та основні ознаки його вимірювання). Сповідь – це лірична автобіографія, яка описує внутрішній розвиток Августина, від немовляти до зрілості. Він зумів показати протиріччя становлення особистості, від констатації темних куточків душі А. приходить до висновку про необхідність божественної благодаті, яка виводить особистість від гріховної інерції і тим самим спасає. Августин розвиває вчення про творіння природи богом з нічого актом своєї волі, своєї вільної волі. У Августина історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, яка ловить хвіст (кругообіг). Історія людства має початок, має зміст та має кінець, завершення. Зміст історії в перемозі християнства у всесвітньому масштабі, в християнізації всього людства. Її початок – творення першолюдей. В основу періодизації історії людства Августин поклав “Біблію”. Він поділив історію на 6 періодів. П’ять періодів у нього пов’язані з старим завітом. Шостий період почався з першого пришестя Іісуса Христа. Він закінчиться “другим пришестям”, страшним судом, відділенням грішників від праведників. Книга 1частина 1 Похвальна молитва - "Великий єси, Господи, і достойний безконечної хвали"; "велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй". Частина 2 Бог є в людині — людина в Бозі ... Отже, я не існував би, Боже мій, не існував би взагалі, якщо б Тебе не було в мені. Або, скоріше, я б не існував, коли б я не був у Тобі, "з Якого і в Якому - все"? Куди ж волаю до Тебе, коли я сам у Тобі? Або звідкіля ввійшов би Ти в мене? Бо куди ж я б мав відійти поза небо й землю, щоб звідтіля вступив у мене Бог мій, що сказав: "Це я виповнюю небо й землю" ... Частина 14 Аналіз поняття часу. Отже, не було б часу, коли б Ти нічого не робив, тому що Сам Ти створив час. І нема такого часу, що був би одного віку з Тобою, бо ж Ти триваєш завжди; а коли б щось тривало, то воно не було б часом. Бо що ж таке час? Хто ж міг би пояснити це влучно й коротко? Хто ж навіть у думці зможе ясно збагнути це поняття, щоб згодом передати його словами? Чи ж у нашій мові є якесь частіше вживане й краще відоме поняття, ніж поняття часу? Коли ми говоримо про нього, ми розуміємо його. Це випливає з того, що говоримо саме ми, але ж так само ми розуміємо, коли про нього говорить хтось інший. Отже, що таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю. Однак я сміливо тверджу, що знаю ось що якби ніщо не минало, то не було б минулого часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього. Частина 17 Де знаходяться минувшина і прийдешність? Я шукаю, Отче, я не тверджу; помагай мені, Боже, і керуй мною...Хто б наважився мені сказати, що нема трьох часів (ми ж вивчали це ще дітьми, і самі навчили дітей, що є минулий, теперішній і майбутній час), а лише теперішній, оскільки ті два не існують? Нехай кажуть і далі: "Є три часи: минулий, теперішній і майбутній", — тому що це хибне вже узвичаїлось; нехай так кажуть, мені це байдуже, я не противлюся, не ганю, але з умовою, що вони розуміють те, що кажуть, і нехай не уявляють собі, що майбутній час уже існує, а минулий ще існує. Бо ж ми дуже рідко вживаємо слона у притаманному їм значенні, здебільшого — у значенні, не притаманному їм, і все ж розуміємо, про що йдеться. Частина 21 Нові труднощі вимірювання часу. Отже, я вже сказав, що ми вимірюємо час в ту хвилину, коли він проминає, аби можна було твердити, що цей проміжок часу удвічі довший, ніж той, або такий же, як і той, а вимірявши, визначити якесь відношення між частинами часу. Тому-то, як я вже сказав, ми вимірюємо час у ту хвилину, коли він минає. Але що ми вимірюємо, як не час у визначеному просторі? І коли ми говоримо про тривання поодиноке, подвійне, потрійне, рівне та інші подібні відношення, то тут теж йдеться про часові простори. Отже, у якому просторі ми вимірюємо час тоді, коли він минає? Частина 28 час вимірюємо розумом. Але в який спосіб зменшується й вичерпується прийдешність, коли її ще нема? В який спосіб зростає минувшина, коли її вже нема, якщо у нашому розумі, де все це відбувається, не було б ось таких трьох дій: він очікує, зосереджується, пам'ятає, аби те, на що він очікував, перейшло через те, на чому він зосереджувався, у те, що він пам'ятає. Отже, хто ж заперечить, що прийдешності ще немає? Адже сподівання прийдешності вже існує в дусі І хто сумнівався, що минувшини вже немає? Але ж пам'ять минувшини ще в дусі.

64. Тома Аквінський. Сума теології (вчення про буття Бога). Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов. Культурна спадщина цього мислителя досить широка, особливе місце займає монументальна праця „Сума теології”. В „Сумі теології”(сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика. Галузі науки і віри чітко визначені. Задачі науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Над царством ф-го, метафізичного пізнання є інше царство, яким займається богословія. Сюди не можна проникнути силою мислення. Ф-я повинна служити вірі, сама вона не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи. „Сума теології” містить 5 доказів. 1) базується на тому, що все рухається чимось іншим. Цим визначається необхідність існування першодвигуна, яким є Бог. 2) виходить із сутності діючої причини. У світі є ряд діючих причин, але першою причиною є Бог. 3) витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. Вивчаючи ланцюг цього в зв’язку також не можна йти до нескінченності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного або в собі. 4) ступені якостей, які йдуть один за другим, які є всюди, в усьому сущому, тому найвищий ступінь досконалості – Бог. 5) теологічне. В його основі покладена корисність, що проявляється в усій природі. Пізнати Бога можна 3ма способами: опосередковано Божим впливом в природі, все м.б. зрозумілим як частинка нескінченної досконалої сутності Бога, на основі подібності творця і створеного. У створеному Бог реалізує свої ідеї. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії. Цим зумовлюється її незнищеність і безсмертя. Прагнення людини до безсмертя пояснював як доказ безсмертя душі. Розрізняє вегетативну (рослинну), сенситивну (у тварин) душу. У людини додається інтелектуальна здатність – розум. Розуму він надає перевагу перед волею. Джерелом пізнання є не належність до божественних ідей, а чуттєве сприйняття, яке потім обробляється інтелектом. Пізнання сутності можливе за допомогою абстракції. Сенс життя бачить у щасті, яке розумів як пізнання і споглядання Бога. Пізнання – найвища функція людини, а Бог невичерпний предмет пізнання.

65. Ніколас Кузанський. Про учене незнання (пантеїстична тенденція та її зв'язок з діалектичною ідеєю взаємодії всього сущого, вченням про збіг протилежностей, про згорнення світу у богові і розгортанні бога у світі). Н.К. намагався реформувати схоластику, привівши її у відповідність з новими знаннями про світ. Вченню Н.К. властивий сильний діалектичний елемент. Одним з най важливіших творів є „Про вчене незнання”, у якій виклав ідею зв’язку, єдності протилежностей, безконечності Всесвіту. Головною проблемою була проблема Бога та його співвідношення зі світом. Офіційною точкою зору було вчення, згідно з яким, Бог, створюючи цей світ перебуває поза ним, перевершуючи його своєю могутністю та досконалістю. Основною тенденцією у ф-ї К. було прагнення подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ (пантеїзм – ототожнення світу з Богом). Основу пантеїстичної онтології К. Становить вчення про абсолютний максимум і мінімум та їх єдність. Абсолютний максимум – це одна з назв Бога, це єдине начало, поза яким нічого немає і не м.б. Максимум і мінімум – протилежності, але взяті у своєму граничному виразі, вони збігаються. Абс.максимум і є збігом протилежностей. Протилежності властиві лише речам, які підлягають збільшенню чи зменшенню, абс.максимуму вони не властиві. Він вищий за всі протилежності. Отже осягнути його можна, лише долаючи їх і розкриваючи їхню єдність. Проте досягти цього звичайним розумом, що пристосований для пізнання скінченних речей, неможливо. Звідси і поняття „вченого незнання”, тобто розуміння обмеженості мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою конечних визначень осягнути безконечну природу абсолюту. Його нескінченність можна або пізнати інтелектуальним спогляданням, або символічно виразити математичними поняттями. Єдність, або зв’язок Бога зі світом, у самому світі виявляється як органічна єдність речей між собою. Для пояснення світу застосовує гасло „Усе в усьому”(Анаксагора). Своє розуміння єдності Бога і світу конкретизує у вченні про згортання множинного світу в єдності Бога і про розгортання Бога у світ. Світ з усіма його відмінностями є результатом саморозгортання абсолютної єдності Бога. Світ із самого початку присутній у Богові, але ідеальним чином, він згорнутий у ньому так, що всі його протилежності і відмінності зведені тут до неподільної тотожності. Те, що у Богові згорнуто в абс.єдність, у світі розгорнуто у багатоманітності речей. Поняття Всесвіту є другим за значенням після поняття абс.максимуму. Це таке первинне начало речей, як і Бог, тільки конкретно обмежене. На відміну від безкінечності Бога, безкінечність Всесвіту - це безмежність, нескінченний процес, який ніколи не м.б. завершений. К. один з перших поширив властиву Богові нескінченність на природу, на матеріальний світ. Якщо цей світ безмежний у часі, то втрачає всякий сенс твердження про його початок і кінець. Всесвіт він порівнював із сферою, центр якої повсюди. К. підкреслював високу цінність людини. Людина належить світові, є однією з його частин, але такою частиною, яка втілює у собі ціле світу, його безкінечну сутність. Вона є вищою ланкою природи, у якій природа досягає найвищої досконалості. Людина стає земним втіленням Бога. Вона є єднальною ланкою між Богом і речами, тому є мірою всіх речей.

66. Бекон Ф. Новий Органон (вчення про індукцію як істинний метод (шлях) пізнання, поняття чотирьох видів ідолів, які обсідають уми людей). Б. – засновник матеріалізму та експериментуючої науки нового часу. Автор трактату „Новий Органон” у якому розвинуте нове розуміння задач науки і основи наукової індукції. Б вважав, що досягнути знання здатності науки збільшувати владу людини над природою може лише наука, котра осягає істині причини явищ. За відношенням до всього передуючого знання Б займає скептичну позицію. Однак він не заперечує можливість достовірного знання, але для досягнення істини вважає необхідним реформу метода. Першим кроком у цій реформі повинно бути очищення розуму від омани (ідолів). Після знищення помилкових думок можлива побудова нової науки на основі істинного судження. За Б ця наука повинна бути раціональною переробкою фактів досліду. Посиланнями її висновків (середніми аксіомами) будуть положення, засновані на поняттях, одержаних шляхом методичного узагальнення або індукції. Передумову індукції утворює аналітичне розуміння експерименту. У своїй теорії Б вперше вказав на значення „отрицательных” інстанцій, тобто підбору випадків, які протирічать раніше зробленому узагальненню і тим самим вимагають його перегляду. Індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент головні умови раціонального методу. В „Новому Органоні” Б свідомо протиставить своє розуміння науки та її методу тому розумінню, на якому заснований „Органон” Арістотеля. Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб’єктивних суджень, які, наче примари відволікають його від істинного шляху, заважають бачити речі, якими вони є. За Б. існує 4 класи помилкових думок, або примар, властивих людському розуму: 1) примари роду;2)печери; 3)ринку або площі; 4)театру. Примари роду мають основу в самій природі людини та в самому роді людському чи поколінні. Ідоли роду походять із недосконалості людського розуму. Примари печери – це ідоли людини як індивіда, адже кожен індивід має свою печеру, бо кожному належить власна природа, кожен отримав різне виховання. Примари ринку виникають шляхом взаємного спілкування, домовленості в суспільстві. Неправильний вибір слова перешкоджає розумінню. Примари театру своїм корінням заглиблюються в науку і ф-ю. У концентрованій формі в них проявляються усі недоліки існуючих методів отримання знань. Чуттєвий досвід має стати основою розвитку усіх наук. Саме він веде до відкриття нових істин і є тією сферою, де народжується вірогідне наукове знання. Б розрізняє 2 види дослідів : „плодоносні” – що мають на меті принесення безпосередньої користі людині; „світоносні” – мета – не безпосередня користь, а пізнання науки законів і властивостей речей. Передумова перетворення науки – критика існуючої схоластики та сумніви у істинності всього того, що раніше вважалося істиною. Б підкреслив значення тих випадків, що спростовують узагальнення, протирічать йому. В історії науки чітко виступають 2 методи дослідження: догматичний та емпіричний. Догматичний метод починається із загальних положень та прагне вивести з них всі випадки. Емпіричний метод полягає у розумовій обробці матеріалу, який одержується дослідним шляхом. Відкриттів було б більше, якби дослідники користувались правильним методом. Метод – це шлях, головний засіб дослідження. До нього належать засоби, здійснюючі здатність нашого сприйняття та засоби, здійснюючі саму людську думку. Науку розвиває активне випробування природи – експеримент. Головною умовою прогресу знання є вдосконалення здатності умовивід, важливою формою якого є правильна індукція.