shpargalki_po_filosofii

33. Еволюція сучасної релігійної філософії: неотомізм, персоналізм, тейярдизм. Головне питання релігійної філософії - це питання про ставлення Бога до створеною ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. В основі онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Завдання філософії - допомогти людині наблизитись до откровення для укріплення віри Найавторитетнішою течією є неотомізм (офіційна філософська доктрина Ватикану). Представники: Е. Жільсон, Ж.Марітен, Ранер, К.Войтило. Неотомізм базується на вченні Ф.Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму Неотомісти розрізняють два джерела пізнання - природний розум (науку) і божественне откровення (віру). Ядром є метафізика. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога), прикладна метафізика - це філософське вчення про світ та людину. Бог, за основним положенням метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування. Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого - атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Представники: П Боун, М Калкінс, Лакруа. Предметом філософського дослідження в персоналізмі є творча суб'єктивність людини Дві тенденції в персоналізмі: американська і французька. Особливості американського персоналізму: 1)в центрі філософських інтересів лежить релігійно-етична проблематика, 2)основна увага приділяється питанням свободи та морального виховання. Французькі персоналісти виділяють три основні риси особистості: І)екстеріоризація - це самовтілення людини в зовнішньому світі; 2)інтеріоризація - духовний світ індивіда, 3) трансценденція - це осягнення вищих божественних цінностей - істини, краси. Значне місце в сучасній релігійно-філософській думці займає християнський еволюціонізм Т Де Шардена. В його системі значне місце займають елементи наукового світогляду та ідеї гуманізму, що стало причиною ослаблення захисної соціальної функції релігії. Людина разом з її свідомістю розглядається Шарденом як частина більш широкого процесу - еволюції космосу. Підставою для розуміння еволюції Всесвіту можна вважати еволюцію людини. Метою феноменологічного пояснення дійсності є показ важелів, з допомогою яких людина "включена" в об'єктивний процес еволюції світу. Свідомість людини є частиною цього процесу, який вона відображує і виражає. При розгляді процесів розвитку в неживій природі Шарден використовує поняття енергії. З одного боку, вона характеризується у відповідності з даними науки як властивість, що невіддільна від матерії, як "лице" самої матерії, а з іншого, - протиставляється як деяка таємнича організуюча сила. Держави, нації, цивілізації, за Шарденом, - це нові форми життя, наділені великими "біологічними можливостями", через них і завдяки їм утворюється єдиний організм людства. Таким чином, Шарден створює нову модель християнства - еволюційну, якій надає космічного масштабу. Дотепер імпонують релігійно-ідеалістичні елементи концепції Шардена, акцент на відповідальності людини за подальшу еволюцію світу.

34. Основні методологічні концепції мови науки і природньої мови у неопозитивізмі: логічний позитивізм, лінгвістичний позитивізм. "Третя" історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і одержує назву неопозитивізму. Його представники М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Б. Рассел, А. Тарський і Я. Лукасевич. Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є "логічний позитивізм", що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона не змістовна наука про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування. Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань. Тому філософія повніша розробити принципи перевірки них висловлювані, у відповідності з досвідом людини. Всі висловлювання діляться на три основні категорії: логіко-математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необґрунтовані). Філософія повинна провести аналіз наукових висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забезпечити побудову ідеальних логічних моделей обгрунтованих наукових побудов. Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. - істина). Згідно з ним принципом тільки ті висловлювання мають науковий сенс, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Неопозитивісти вважають, що необхідно говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукупністю фактів. Важливе поняття неопозитивізму - конвенція - закони, категорії тлумачаться, як результат договору між вченими, результат згоди, а об'єктивна істина - псевдопроблема. На підставі цього виникає "логічний синтаксис", в основі якого -конвенціалізм. Суть його в тому, що кожен логік може побудувати "власну логіку", тобто вибрати таку форму мови, таку систему "аксіом" і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяльність - не більше як мовна "гра" за довільно вибраними правилами. Поступово неопозитивісти акцентують увагу на змістовно-смисловому тлумаченні мовних форм. Цей підхід одержав назву "логічної семантики", хоча і вона не виходила за межі модифікованого логічного аналізу мови. Таким чином, світ завжди дасться "переломленим" через мову. Звідси завданням філософії є логічний аналіз мови науки. Філософія повинна, залишивши на стороні не вирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислений висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія - це "терапія" мови. Філософ - це "лікар" мови науки.

35. Концепція розвитку наукового знання за К.Поппером і теорія наукових революцій за Т.Куном у філософії постпозитивізму. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом книги К. Поппера "Логіка наукового відкриття", а також книги Т. КУНА "Структура наукових революцій". Характерна риса постпозитивізму - значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика. До постпозитивізму належать фальсифікаціонізм К. Поппера; концепція наукових революцій Т. Куна. Постпозитивісти створюють різні образи науки па шляху її розвитку, обмірковують специфічні проблеми, які з'являються в рамках концепцій, пропонують різні вирішення методологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони турбуються про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії. В постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає розуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, їх цікавлять проблеми: як виникає нова теорія? як вона домагається визнання? чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій? На відміну від неопозитивістів, постпозитивісти доводять, що відкриття нового знання та його обгрунтування - це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обгрунтуванням. Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів постпозитивістського періоду, можна відзначити такі: Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї; Проблема правдоподібності наукових теорій; Проблема відповідності наукових теорій (Кун) – відповідність конкуруючих наукових теорій, тобто про відсутність загальних для них стандартів порівняння; Проблема раціональності. Вузьке розуміння раціональності як таке, що відповідає логіко-метолодогічним стандартам, замінене більш широким; Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою. Позитивізм еволюціонував в напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденного мови і від заперечення філософії до використання аналітичного методу для змістовного аналізу філософських проблем, до розробки, наприклад, методів моделювання, системно-структурного аналізу і ін. Ця філософська течія і понині має значний вплив на розвиток філософської думки.

36. Культурологічні концепції філософії історії (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін). Філософія історії це галузь філософського знання, присвячена осмисленню якісної своєрідності суспільства в його різниці від природи. Предметом філософії історії є дослідження суспільного життя з точки зору світоглядних проблем, питань щодо сенсу життя, проблем існування, розвитку суспільства. Змістом всесвітньої історії філософії є дослідження загальної кількості культурно-історичних типів цивілізації та їх розвиток. Неоціненна заслуга М. Данилевського в тому, що він розглянув проблему цивілізації як проблему множинності цивілізації. Данилевський розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості - цивілізаціями. Цими культурно-історичними типами або самобутніми цивілізаціями у хронологічному порядку, є: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асиро-вавилоно-фінікійський, 4) індійський, 5) іранський, 6) європейський, 7) грецький, 8) римський. 9) аравійський, 10) германо-романський, або європейський. О.Шпенглер, тлумачить цивілізацію як омертвіння відповідної історичної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові, певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію. За Шпенглером їх 8. До них належать: китайська, вавилонська, єгипетська, антична (греко-римська), арабська, культура майя та російська. На його думку, залишилися нерозвинутими перська, хетська та кечуа Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур — індійської, античної, арабської та західноєвропейської. Про це переконливо свідчать його відомі таблиці синхронічних епох. За А. Тойнбі філософія історії займається вивченням історичного буття як універсального людського досвіду через призму внутрішнього досвіду людини, внутрішньої динаміки людської душі. Основним питанням філософії історії є питання про людський сенс історії, питання про зовнішню та внутрішню гідність людини в часі. Об’єктивні процеси історії значною мірою опосередковані особистістю, оскільки відбуваються через її внутрішній світ, внутрішній досвід, внутрішні конфлікти. В історії за Тойнбі діє божественний закон – логос. Взаємодія божественного логосу та людства складають сутність історичного процесу. Історія суспільства це взаємозв’язок, взаємодія історичного, часового, надісторичного, вічного. Тойнбі вважав, що об’єктом вивчення історії філософії можуть бути лише певні культурно-історичні типи – цивілізації. Він налічує в історії понад 30 цивілізацій, з них як розвинуті виділяє двадцять одну, зводячи, зрештою, їх чисельність до тринадцяти. 3 них донині збереглося, на його думку, лише: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська). Сорокін порівнював культуру із суперсистемою. Культурних утворень є багато і їх поєднує споріднена до них суперсистема. Він розрізняє такі етапи розвитку культури: ідеальна, сенситивна, ідеалістична. Формування цивілізації, за Шпенглером, відбувається як деформація першофеномену, або внутрішньої форми культури Це період, коли виснажуються, сходять нанівець джерела творчості. З приходом цивілізації і вербальна, і образотворча мистецька творча діяльність, гадає він, вироджуються в спорт. Синхронно з цим у галузі етики і філософії на зміну продукуванню символів, які відіграють щодо культури конститутивну роль і утворюють її ядро, насувається холодне, рефлексивне критичне осягнення цих символів та їхнє регулятивне значенні або ж навіть відвертий скептицизм і нігілізм. Таким чином кожна історична епоха відрізняється від іншої своєю специфічною ситуацією, а роль філософії полягає у тому, щоб за допомогою філософської віри об’єднати людство на загальних духовних засадах.

37. Специфічні риси і коло проблем сучасної герменевтики як теорії розуміння, методу гуманітарних наук, мистецтва тлумачення текстів та інших досягнень культури людства (Х.-Г.Гадамер). Герменевтика це мистецтво й теорія тлумачення, що має метою виявити зміст тексту, виходячи з його об'єктивних (граматичне значення слів та їх історично обумовлені варіації) і суб'єктивних (наміру авторів) підстав. Виникає в період еллінізму у зв'язку із завданнями наукового дослідження й виданням класичних текстів та розвивається далі в рамках тлумачення “Свящ писання”. У філософському розумінні цей термін почав вживатися в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика з самого початку була пов’язана з ідеями інтерпретації та розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Є.Бетті, Х.Г. Гадамер, М. Ладман) вбачають в ній не лише метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі. Відомий діяч епохи німецького романтизму Ф. Шлеймахер тлумачив герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності – „іншого”. Предметом герменевтики виступає аспект вираження, оскільки воно є втіленням індивідуальності в її проявах. Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм – нім історик культури і філософії, представник філософського життя, основоположник розуміючої психології та школи історії духа (історії ідеї) в нім історії культури. Центральним для Дільтея є поняття „життя”, культурно-історичні реалії. Дільтей, вважав, що людина не має історії, вона сама – історія. Завдання філософії (як науки про дух) полягає в розумінні „життя” виходячи з нього самого. В зв’язку з цим Дільтей запропонував метод „розуміння” як безпосереднє досягнення деякої духовної цілісності – цілісного переживання. Основна проблема герменевтики, за Дільтеєм, полягає в розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначимого об’єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя. Подальше опрацювання цієї проблеми здійснював нім філософ Х.Г.Гадамер, учень М.Хайдеггера, який тлумачив герменевтику в широкому розумінні – як вчення про буття, як теорію пізнання. Багато наслідуючи у Дільтея та Хайдеггера, Гадамер надав герменевтиці універсального змісту, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання з точки зору герменевтики є світ людини, котрий трактується як область людського спілкування. Саме в цій області відбувається повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.

38. Ідея суспільного прогресу: історія і сучасність. Проблема критеріїв суспільного прогресу. Суспільний прогрес означає поступальний рух суспільства по висхідній лінії. Основними ознаками суспільного прогресу є: поступальна направленість соціальних процесів, їх подальше ускладнення та об’єктивність (соціальні реформи), які ведуть до розквіту суспільства. Критерії суспільного прогресу: 1) ступінь розвитку виробничих сил, 2) тип економічного ладу, 3) надбудова ступінь розвитку науки, культури, особистості; ступінь росту свободи; форми політичного життя суспільства; всенародна доступність до освіти та до досягнень культури та науки. Будь-яке суспільство володіє рисами і прогресу, та регресу, але в суспільстві прогресивні риси повинні домінувати, інакше це суспільство не буде розвиватись та загине. Спосіб виробництва являє собою основу суспільно-економічних формацій, а в самому способі виробництва визначальним моментом є продуктивні сили, на які активно впливають виробничі відносини. Але суспільна структура не вичерпується цією своєю основою. У суспільстві існують різні установи, інститути, ідеї, без яких воно не може існувати. Для того, щоб виявити місце цих явищ в структурі суспільно-економічної формації, їх взаємозв’язок з основоположними елементами, К. Маркс використовує категорії “базис” і “надбудову”. Базис – це сукупність історично певних виробничих відносин, що складають економічну структуру суспільства. Ведучі положення в базисі займають пануючі виробничі відносини. Він є об’єктивним підмурівком, на якому формується відповідна йому надбудова. Надбудова включає: а) суспільна свідомість; б) ідеологічні відношення (правові, естетичні, політичні, релігійні, соціальні); в) суспільні установи і інститути, що закріплюють ці відносини (держава, політичні партії, творчі союзи, культурно-освітні організації, суд, прокуратура, церква). Практична динаміка процесу відображення базису в надбудові визначається економічними інтересами класів, соціальних шарів суспільства, матеріальними потребами людей. По мірі усвідомлення людьми своїх соціальних інтересів проходить перетворення соціально-об’єктивного в соціально-суб’єктивне. Взаємозв’язок базису і надбудови знаходиться в суворо об’єктивній детермінації: надбудова породжується економічним базисом. Базис і надбудова як найважливіші структурні компоненти суспільно-економічної формації знаходяться в суворо об’єктивній субординації: базис детермінує відповідну надбудову; надбудова відображає породжуючий її базис; еволюція і революційні зміни базису спричиняють за собою еволюційні і якісні перетворення надбудови. У історії розвитку суспільства проявляється закономірна тенденція: з переходом до більш прогресивної суспільно-економічної формації зворотний вплив надбудови на її базис, на всі сфери життя суспільства посилюється. В умовах сучасного суспільства роль надбудови зростає, вона надає нову функцію – служить засобом свідомої побудови нового базису. Тому таке величезне значення набувають перетворення в надбудові. Необхідно пам’ятати, що основною ланкою революційних змін в суспільстві є перетворення надбудови, формування демократичних форм управління.

39. Походження людини як філософська проблема. Специфіка та основні проблеми людського буття. Питання про суть людини, її походження і призначення – найважливіша проблема філософської думки. Філософія виходить з того, що людина виступає як вищий рівень живих організмів на Землі, істота генетично пов’язана з іншими формами життя, виділилася з нього завдяки здатності виробляти знаряддя праці, володіє членороздільною мовою, здібністю до спілкування, мисленням, етично-етичними якостями. Людина - унікальне творіння природи, суспільства, та самої себе, є сукупністю всіх суспільних відносин. Соціалізація кожного нового покоління взагалі і людини зокрема — процес складний і багатосторонній. Він здійснюється у безперервному «діалозі» безлічі різноманітних людських вимірів. Цю безліч можна розподілити на три рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Поняття індивід підкреслює передусім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду людини розумної. Тут значущими є здоров'я, фізична краса, задатки здібностей, характерні особливості психіки, що успадковуються від батьків. Поняття особистість містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до настанов суспільної моралі. Поняття індивідуальність визначає зміст неповторного духовного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Справжня духовність як основна характеристика індивідуальності орієнтована на безумовні цінності гуманістичного, морального змісту. Вона викликає у людини піднесені та найінтимніші переживання. Слід зазначити, що ці безумовні цінності, як правило, знаходяться за межами наявного буття та існують у вигляді ідеалізованих, метафізичних образів. Діалог у вимірі людських відносин має такий вигляд: відношення «я — я», внутрішній діалог, умова формування самосвідомості і самооцінки; відношення «я — ти», царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби; відношення «я — ми» — царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності, соціальної справедливості; відношення «я — людство», умова усвідомлення своєї належності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій; відношення «я — друга природа», царина оцінки світу речей, створених людиною, можливість стати «мірою всіх речей»; відношення «я — природа», царина прояву найрізноманітніших інтересів — від прагматичного до естетичного, царина формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой, Торо, Швейцер ); відношення «я — універсум», царина формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті. Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви. Стимули, процеси їхньої реалізації і використання, результат цієї діяльності. Щодо цілей, то вони є відображенням вимог згадуваних потреб, інтересів, норм, змісту і характеру ціннісних орієнтацій. життєвої позиції особистості. Суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти д-ті. Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. Ці предмети у процесі діяльності перетворюються із однієї своєї форми на іншу і чинять новий, досить сильний вплив на людину. Діяльність суспільства та діяльність соціальної спільності чинять вплив на діяльність індивіда і на його численні різноманітні риси. Одні риси під цією дією змінюються досить сильно, інші — незначним чином, треті — деградують. Під впливом діяльності можуть виникати і нові риси даної особистості, яких раніше не було. Відомо багато видів діяльності, її класифікують за різними ознаками. Розрізняють практичну та духовну, фізичну та розумову, моральну та аморальну, законну та незаконну, корисну та безкорисну, прогресивну та реакційну, колективну та індивідуальну, активну та пасивну, творчу та нетворча. Слід відзначити різноманітність видів людської діяльності за її сферами, це трудова, освітня, споживча. громадська, політична, ігрова діяльність. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття "спілкування" полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємозв'язку, яка виникає в процесі спільної дії для досягнення певних цілей.

40. Поняття методу і методології. Класифікація методів. Певна система методів та форм пізнання становить наукову методологію. Під методологією розуміють вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності. На сучасному етапі розвитку методології науки виступає необхідність появи нового рівня - метатеоретичного. На основі певних філософських установок узагальнення результатів теоретичної діяльності та самої практики наукового пізнання фіксуються загальні передумови теоретичної діяльності. Для позначення метатеоретичного рівня вводяться нові поняття "архетип наукового мислення", "картина світу". Наукове пізнання являє собою самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається з таких компонентів: пізнавальна діяльність спеціально підготовлених людей; об’єкт пізнання може не збігатися з об’єктом виробничої діяльності; предмет пізнання проявляється в певних логічних формах; особливі методи та засоби пізнання; результати виражаються у законах, теоріях, гіпотезах; цілі спрямовані на досягнення істинного та достовірного знання. В науковому пізнанні формуються основні форми пізнання: поняття, судження, умовиводи, а також специфічні - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, вони взаємопов’язані між собою. В науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні здійснюється спостереження, експерименти, встановлюються закономірні зв’язки. На теоретичному створюються системи знань, теорії. Теоретичний та емпіричний рівень відрізняються: гносеологічною спрямованістю досліджень, пізнавальною функцією, характером і типом результатів, методами одержання знань та співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На емпіричному рівні використовуються такі методи: спостереження, вимірювання, експеримент та загальнонаукові методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація). На теоретичному рівні використовуються такі методи: аксіоматичний (деякі твердження приймаються за вихідні аксіоми, а інші виводяться з них); гіпотетико-дедуктивний метод (висування гіпотези і виведення з цієї гіпотези висновків шляхом дедукції); історичний; логічний.

41. Рівні, форми і методи наукового пізнання. Наукове пізнання є особливим видом соціальної діяльності, що об’єднує в собі гносеологічну (пізнавальну), конструктивну (творчу), аксіологічну (соціально-ціннісну) і праксеологічну (предметно-перетворюючу) сторони. Методологія наукового пізнання охоплює всі його сторони, формуючи розпорядження по оптимізації цілеспрямованих дій в кожній з названих сфер функціонування наукового знання. За мірою спільності методи наукового пізнання поділяються на філософські, загальнонаукові і одиничні, а за сферою застосування – на емпіричні і теоретичні. Під філософським методом наукового пізнання розуміється метод діалектики, що протиставляється метафізичному методу. Ним є принципи матеріалістичного монізму, невичерпності матерії, детермінізму, цілісності, саморозвитку, єдності змісту і форми, одиничного і загального, явища і сутності, принцип відображення, метод сходження від абстрактного до конкретного, конкретності істини. Науковому пізнанню властиві методи розсудливої діяльності, що отримали назву логічних форм пізнання, такі, як аналіз і синтез, відвернення і узагальнення, абстрагування, порівняння, доказ, індукція і дедукція, припущення, передбачення, пояснення, суперечка. Нарівні з логічними методами пізнання в науці використовуються і неформалізовані методи, менш усього вивчені розумові операції, на основі яких відбуваються відкриття, розв’язання проблем, формулюються нові наукові поняття, узагальнення і теорії. Формально-логічні і неформалізовані методи отримання нового знання в реальному пізнанні взаємопов’язані і доповнюють один одного. До загальнонауковиx методів пізнання відносяться методи, що розроблені в ході розвитку наук і внаслідок своєї спільність отримали застосування у всіх науках або в ряді суміжних наук. До них відносяться ймовірно-статистичний метод, метод системного аналізу, структурно-функціональний підхід, метод програмування, аксіоматичний метод, інформаційно-кібернетичний метод, метод моделювання, еволюційно-історичний метод, прогностичний метод і ін. Не втратили свого значення в розвитку сучасного наукового пізнання і такі загальнонаукові методи, як індуктивний метод і тісно з ним пов’язаний метод класифікацій, аналітичні методи, метод дедукції. Емпіричні і теоретичні методи розрізняються за рівнями наукового пізнання. Перші – спостереження і експеримент – відображають дійсність з боку зовнішніх зв’язків, ознак і відмінностей, форм і явищ Вони пов’язані з початковим рівнем пізнання живим спогляданням, сприйняттям, уявленням, розпізнаванням, початковою формою класифікації відмінностей. Теоретичні методи, що включають логічні операції мислення, філософські, загальнонаукові і значна частина спеціальних методів, мають своїм об’єктом суть, внутрішні закономірності явищ, що спостерігаються, що відтворюють предмети з боку об’єктивної логіки, тенденції їх розвитку. Єдність емпіричних і теоретичних методів пізнання витікає з принципової єдності матеріальних об’єктів, матеріальної єдності світу. Цим зумовлюється також необхідність діалектичного синтезу емпіричного і теоретичного знання, подолання емпіризму, що виражається, з однієї сторони, в ігноруванні теорії, і тим самим виходом на новий рівень знання, а з іншої – в абстрактному теоретизуванні.