shpargalki_po_filosofii

42. Чуттєве та раціональне пізнання. Співвідношення їх форм. Розрізняють 2 основні рівні пізнання: чуттєве та раціональне. Чуттєве – відчуття відіграють головну роль у процесі сприйняття оточуючого світу. Відчуття є суб’єктивним ідеальним образом предмету, оскільки відображає дію предмету через дію на призму людського пізнання. Головними елементами чуттєвої діяльності та чуттєвого пізнання – відчуття, сприйняття, представлення, емоції, які існують в комплексі. Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття — це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристи­ку дійсності, а лише однобічну її картину. Сприйняття — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього. Чуттєве відображення і його основні форми обмежені в своїх можливостях давати істинне знання. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання. Раціональне пізнання характеризується мисленням, поняттями, судженнями, умовиводами, категоріями. Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення. Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. Судження — це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні, дедуктивні, умовиводи за аналогією. Категорії — це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Таким чином, раціональне і чуттєве — це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

43. Основні проблеми сучасної гносеології. Основні види і принципи пізнання. Гносеологія (теорія пізнання) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основних положеннях. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства. Принцип активного творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Принцип діалектики визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи, суспільства та самої себе, основою, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності. Принцип конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу. Процес пізнання можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі.

44. Наука як феномен культури і об'єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки. Визначення науки вперше було дано Аристотелем, який тлумачив науку як особливу форму знання – знання заради самого знання – і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності. В історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди: 1) особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини. 2) технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з 17ст. до сучасності. 3) орієнтація на розвиток інтелектуально творчого потенціалу особистості (сучасний етап). Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегральних тенденцій у розвитку кожної з них. Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича діяльність людини. Інтегральні тенденції породжуються потребами соціально-економічного характеру. Інтеграція передбачає установлення і посилення зв’язків між науками. Філософія, з одного боку, узагальнює інтегральні тенденції в окремих науках, а з другого - виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез між дисциплінами та їх основними підрозділами. Філософія, що є ядром таких інтегрально-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки. Розвиток будь-якої галузі наук відбувається такими фазами: починається з виникнення "зародкових" робіт; період розвитку ідей; період експлуатації ідей; період насичення: галузь вичерпує себе, і основні ідеї переходять у підручники. Наукова революція як закономірність розвитку науки виконує дві основні функції: критична, руйнівна стосовно системи старих понять теорій, принципів і законів даної науки; конструктивна, творча. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження. З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Наука стає справжньою в тому випадку, коли здійснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання. Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту. Наука є не лише сумою знань, це система знань, що постійно розвиваються і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

45. Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини. Істина це адекватна інформація про об’єкт, що одержується шляхом його чуттєвого або інтелектуального усвідомлення, або повідомлення про нього. Тобто істина існує як суб’єктивна реальність. Цінність знання визначається мірою його істинності. Істина є властивістю знання, а не об’єкту пізнання. В більшості випадків людина досягає істини через крайності та омани. Омана це зміст свідомості, не відповідний до реальності, але сприймається за істинне. Прагматичним критерієм істини є істинні ідеї – ті, що добре працюють (корисні). Це все те, що працює на нас, направляє, що найкраще підходить до кожної частини життя, поєднується з сукупністю нашого досвіду. Наприклад, якщо уявлення про бога будуть відповідати цим критеріям то вони – істинні. Відносна істина це форма вираження об’єктивної істини, характеризує ступінь її точності, повноти, на певному рівні пізнання, залежить від конкретних історичних умов. Тобто розвиток людського пізнання є постійною змінною одних відносних істин іншими, які більш точно і ясно виражають об’єктивну істину. Таким чином, процес пізнання є більш повним і точним пізнанням представлення об’єктивної істини. Абсолютна істина це повне, точне, всебічне вичерпне знання про будь-яке явище. існування абсолютної істини є суперечливим, оскільки в процесі пізнання ми маємо справу лише з відносними істинами. Кожна із них з часом виявляється не досить точною, повною. Чим складніше певне явище, тим важче досягнути абсолютної істини. Абсолютну істину слід розуміти як границю, мету, яку прагне досягти людська свідомість. Кожна відносна істина це крок, сходинка, що наближає нас до цієї мети. Таким чином відносна і абсолютна істини є лише різними формами об’єктивної істини. Людське знання завжди відносне, оскільки воно залежить від рівню розвитку суспільства, техніки, науки. Чим вищий рівень нашого пізнання, тим ближче ми наближаємося до абсолютної істини. Але цей процес не триває безкінечно, так як ми відкриваємо нові характеристики і властивості світу, створюємо про нього більш повне і точне знання. Кожен об’єкт наділений як загальними так і індивідуальними властивостями, тобто до нього необхідний загальний та конкретний підхід. Конкретність це властивість істини, заснована на знанні реальних зв’язків, взаємодії всіх сторін об’єкту, головних тенденцій його розвитку. Такий постійний процес переходу одних відносних форм об’єктивної істини до інших є важливим проявом діалектики в процесі пізнання. Таким чином кожна відносна істина містить в собі частину абсолютної і навпаки – абсолютна істина це межа безкінечної послідовності відносних істин.

46. Суб'єкт, об'єкт і предмет пізнання. Процес пізнання завжди відбувається у діалектичному взаємозв’язку суб’єкта і об’єкту пізнання. Об’єкт - конкретні речі, явища або процеси, на які безпосередньо направлена пізнавальна активність людей, Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб’єктом пізнання. Суб’єктом пізнання можуть виступати окремий індивід, соціальна група, суспільство загалом. Відношення пізнавального процесу включає в себе три члени: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнання – знання. Суб’єкт – це і сукупність готівкових знань, якими він володіє, це і матеріальні засоби дослідження, це і філософські, світоглядні установки вченого. Це означає, що суб’єкт виробляє в своїй свідомості ті або інші образи, абстракції, гіпотези, теорії не “один на один з природою”, а на базі універсальних схем діяльності, що вже сформувалися. Вони задають механізми, відповідно до яких людина розуміє і оцінює ті або інші об’єкти пізнання. Незалежно від того, чи творить окремий індивід сам нові способи пізнання і пояснення реальності він діє на основі культурних даних свого часу. У будь-якому своєму відношенні людина не вступає в контакт з об’єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного буття взагалі, у всій їх нескінченній складності. Спонукаючи до діяльності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи певну мету, вона завжди бере їх як деякий “частковий об’єкт”, або “предмет”. У процесі діяльності відбувається практичне відвернення від інших її властивостей, зв’язків і відносин, що утворить принципову основу історично конкретних способів уявного, теоретичного освоєння реальності. Будь-який об’єкт існує в певних умовах, в певному середовищі, відносно якого він виявляє певні властивості. У рівній мірі це справедливо і відносно діючих на об’єкт чинників. Суб’єкт і об’єкт як протилежні сторони утворюють суперечливе відношення. Суб’єктно-об’єктивна суперечність розвивається на основі виникнення і ускладнення системи опосередкованих ланок. Чим більш різноманітна і досконала ця система, тим більше розвинене ціле, яке пов’язане з цими ланками. Тому між людиною і природою зростають все нові і нові форми і з’являються нові члени відношення: продукти попередньої праці, технічні засоби, цілий світ матеріальної культури і суспільних зв’язків, що складається навколо умов виробництва. Аналогічна картина характерна для процесу пізнання. Суб’єкт не може впливати на об'єкт інакше, як предметним образом. Це означає, що в своєму розпорядженні він повинен мати систему матеріальних посередників своїх впливів на пізнаваний об’єкт – знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реактиви, прискорювачі часток, експериментальні установки. Прогрес пізнання був би неможливий без постійного розширення і ускладнення цього “світу посередників”. Рівним чином механізм впливу об’єкта на суб’єкт передбачає в свою чергу систему посередників: безпосередня сенсорна інформація, різні знакові системи і, передусім, мова.

47. Практика як критерій істини. Структура та основні форми практики. Практика - це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Зміни відбуваються у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах певних суспільних відносин; 3) свідомо. До практики належить пізнавальна діяльність, діяльність митця, ідеолога, рефлексія, саморефлексія. Основою цих дій є необхідність регулювати стосунки між людьми та природою та соціальною дійсністю, між самими людьми з метою задоволення потреб, що виникають. У понятті "форма практики" втілюється міра освоєння предмета. З точки зору теорії і практики першою формою практики є зовнішня діяльність людини (соціальна поведінка). Друга форма практики - власне предметно-утворююча діяльність, що ґрунтується на емпірично-практичному досвіді. Третя форма - практика у поєднанні з науковим знанням. В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини - у цьому головний її зміст. Функції практики: практика є основою пізнання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини. Роль практики як основи пізнання полягає в тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльності людина ніби "втручається" в об’єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об’єктами подальшого пізнання. Практика є джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують наукові напрямки. Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання. Це обумовлюється практичними потребами суспільства. Практика стимулює розвиток пізнання, яке вирішує завдання, що поставлені всім попереднім розвитком наукової думки людства. Пізнання може випереджати практику і відповідним чином направляти її. Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань. З точки зору гуманістичного змісту в структурі практики можна виділити такі моменти: 1)різні матеріально-речовинні елементи; 2)суспільні відносини; 3)власне людина, все, що характеризує її індивідуальність. Філософське розуміння практики має виявити співвідношення матеріально-речовинного та більш широкого - соціально-гуманістичного змісту, перетворюючого ставлення людини до світу. Предмети, що з ними має справу людина у процесі життєдіяльності, набувають гуманістичного змісту, бо вони стають суспільно-предметним втіленням людини. Отже, практика – це основа формування і розвитку пізнання на всіх його рівнях, джерело знання, критерій істинності результатів процесу пізнання і визначник зв’язку предмета з тим, що необхідно людині.

48. Поняття закону. Класифікація законів. Все в світі підкоряється закономірностям. Протягом століть люди помічали певний порядок світостворення, повторюваність явищ. Поняття закону сформувалось на пізній стадії розвитку людського суспільства, в період становлення науки як системи знань. Закон це стійкий, регулярний, необхідний тип зв’язку між явищами, взятий в узагальненій формі відносно умов свого прояву. Важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим. Закон — це зв'язок між сутностями, який є: об'єктивним; необхідним; загальним; внутрішнім; суттєвим; повторювальним. Можна виділити три групи законів: часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); універсальні закони (закони діалектики). Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер - "так, а не інакше відбувається процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" - "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи. Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.

49. Філософський зміст категорії буття. Основні форми буття. Онтологія —це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Важливе значення в розкритті діалектичного взаємозв'язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія "буття". За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування – передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості. Визнання унікальності категорії буття особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, Філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняють: 1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною; 2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття; 3) буття духовне (ідеальне), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне; 4) буття соціальне, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття. Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою. Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне – поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Дух – це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості.

50. Матерія як філософська категорія. Основні форми руху матерії. Світ є матеріальним, складається із різних предметів та процесів, що перетворюються, виникають і зникають , відображаються в свідомості, існуючи незалежно від неї. Ні один із цих предметів не може ототожнюватися з матерією, але все їх різноманіття, включаючи їх зв’язки, складають матеріальну дійсність. Матерія це фундаментальна вихідна філософська категорія, від її тлумачення залежить вирішення практично усіх філософських проблем. З латинського materia – речовина. Речове значення матерії утримувалось до 20ст, коли відбулася революція у фізиці. На початку якісне різноманіття світу виводилося із будь-якої одної якості, визначеного емпірично сприймаючого елементу (вогонь, вода). Але згодом було помічено, що за допомогою однієї певної властивості неможливо пояснити виникнення іншої, оскільки вона не має принципу свого перетворення. Подальший розвиток думки призвів до атомістики. Атоми тлумачилися як цеглини всього існуючого. Дискретна картина світу дала продуктивний поштовх розвитку філософії і науки в цілому. Механіка Ньютона дозволяла пояснити більшість явищ і світових подій на основі взаємодії атомів. Взаємним перетворенням елементарних частин, обмін речовин в клітинах організму, обмін діяльністю між людьми в процесі соціального життя є рухом. Матерія не може існувати поза рухом. Будь-який об’єкт матерії існує завдяки тому, що в ньому відбуваються певні види руху. При їхньому знищенні об’єкт припиняє своє існування, переходить у інші об’єкти. Таким чином рух матерії здійснюється у просторі і часі. Після відкриття електрону, ядерного розпаду, перетворення атомів, електромагнітних полів, ядерних сил існувало нове тлумачення матерії. Спочатку поле уявляли як простір, оточуючий будь-який предмет. Пізніше було доведено, що поле є самостійною реальністю, тобто новим видом матерії, головною властивістю якої є безперервність. Все це призвело до філософської кризи – матерія як речовина зникла. Необхідним було звільнити категорію матерії від її нерозривного зв’язку із поняттям речовини. Необхідно було виділити загальну ознаку, що характеризує всі види матерії. Такою загальною ознакою є здатність бути об’єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю. Визначаючи матерію за такою ознакою діалектичний матеріалізм передбачає безкінечний розвиток матерії та її невичерпність. Нескінченність часу є вираженням того, що у світі відбуваються незворотні процеси. Існування будь-якого матеріального об’єкту можливе лише за умови взаємодії елементів, що його утворюють. Наприклад, атом існує оскільки здійснюється взаємодія між ядром і електронами; живі організми існують завдяки взаємодії їх складових: молекул, клітин, органів; суспільство існує через обмін діяльності між людьми. Крім внутрішньої взаємодії між елементами та частинами відбувається взаємодія об’єктів із оточуючим середовищем. Вони можуть входити у більш складні системи і ставати їх елементами. Взаємодія призводить до зміни властивостей об’єкту, його станів, відношень. Всі ці зміни є невід’ємною характеристикою буття матеріального світу. Зміни в філософії визначають поняттям руху. Рух матерії це не лише механічне переміщення тіл в просторі, але і будь-які взаємодії та зміни станів об’єктів, що виникають за рахунок цих взаємодій. Рух це взаємне перетворення елементарних часток та обмін речовин в клітинах організму, це також обмін людською діяльністю в процесі соціального життя. Матерія не може існувати поза рухом. Будь-який об’єкт завдяки тому, що в ньому відтворюються певні типи руху. Розрізняють 5 основних форм руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. Механічна форма руху матерії це переміщення тіл в просторі, що проявляється як рівномірне, прискорене, обертальне, коливальне. Фізична форма руху матерії включає в себе рух елементарних часток і полів, гравітаційний, тепловий рух. Хімічна форма руху матерії – це рух атомів. Біологічна форма руху матерії характеризується розвитком та функціонуванням живих організмів. Для соціальної форми руху матерії характерним є всі зміни, що відбуваються в суспільстві. Всі ці форми знаходяться у тісному взаємозв’язку між собою. Кожна наступна включає в себе попередню, найвищою є соціальна форма руху. Перехід одних форм матерії в інші є всезагальною властивістю матерії. При вивченні взаємовідносин всіх форм матерії важливо розмежовувати нижчі форми від вищих. Таким чином рух матерії здійснюється у просторі і часі.