shpargalki_po_filosofii

51. Спосіб і форми існування матери (рух, простір і час). Простір це всезагальна форма буття матерії, що відображає протяжність матеріальний утворень та їх співвідношення. Час відображає тривалість існування матеріальний об’єктів, їх співвідношення з наступними матеріальними утвореннями. Протяжністю в часі характеризують нероздільність простору і часу. Простір і час існують в єдності та ніколи не знаходяться у відриві від руху матерії. Їх взаємозв’язок наглядно виражений у формулі V=S/t. З точки зору метафізики простір і час визначали як вміщення об’єктів. Вперше це твердження було заперечене нім філософом і математиком Лейбніцем. Він вважав, що простір і час не можуть існувати окремо від матерії. Лейбніц стверджував, що протяжність і тривалість всіх процесів визначають сили тяжіння та відштовхування і їх взаємодія. Залежність простору від часу особливо наглядно проявляється у Ейнштейна, який вважав, що якби матерія зникла із всесвіту, то не зник би простір, а з точки зору теорії відносності було б навпаки – вони існують у тісному взаємовідношенні і зникнення одного призвело б до зникнення другого. Він вказував на відносність простору і часу. Наприклад, при польоті до центру галактики на годиннику корабля пройшло майже 39років, а на Землі – 400000років. Суперечність простору і часу виражена в тому, що вони одночасно абсолютні та відносні, а також кінечні і безкінечні. В загальному випадку у філософії безкінечність визначається як заперечення конечності. Простір і час – єдність безкінечного і кінечного, при безкінечність розглядається як в якісному так і в кількісному відношенні. Кількісна безкінечність простору це безперервний зв’язок матеріальних утворень систем. Якісна безкінечність означає безкінечне різноманіття якісно різних рівнів структурної організації світу. Безкінечність часу полягає в тому, що матерія вічна в минулому і в майбутньому, що час – форма існування безкінечної матерії. Безкінечність часу є вираженням незворотних світових процесів. Кінечність простору відображається у диференційованості матерії, перервності руху. Кінечність простору полягає в тому, що воно складається з безкінечної множини окремих кінечних матеріальних систем, які знаходяться в незворотних якісних змінах.

52. Генеза свідомості як філософська і наукова проблема. Відображення та його форми. Найперші уявлення про свідомість виникли ще в давнину. З того часу виникло ряд питань стосовно сутності пізнання свідомості. В часи християнства розум людини, її мислення вважалися іскрою божественного розуму. Саме він мислить, бажає, відчуває в людській свідомості. Декарт визначав свідомість як позапросторову субстанцію. Гегель вважав свідомість одним із втілень світового розуму. Він вперше розглядає соціально-історичну природу свідомості. У ХХст виникла теорія відображення. За цією теорією свідомість є вищою формою відображення. Таким чином свідомість формується діяльністю, аби потім впливати на цю діяльність, визначаючи та керуючи нею. Свідомість це вища, властива лише людині, пов’язана з мовленням функція мозку, яка полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість є єдністю психічних процесів, що беруть активну участь в осмисленні людиною об’єктивного світу та власного буття. Від народження людина потрапляє в світ предметів, створених попередніми поколіннями. Формування людини відбувається в процесі навчання їх ціленаправленого використання, що відбувається лише в процесі спілкування. Саме тому, що людина відноситься до об’єктів з розумінням, із знанням, спосіб її відношення до світу називають свідомістю. Будь-яке відчуття або почуття є частиною свідомості, оскільки воно має значення і сенс. Однак свідомість це не лише знання або мовне мислення. З іншого боку не можна ототожнювати свідомість і психіку, оскільки психіка охоплює не лише свідомі, але й підсвідомі і безсвідомі процеси. Свідомість виникла в процесі суспільно-виробничої діяльності людини і нерозривно пов’язана із мовленням. Свідомість існує в 2 формах: суспільній та індивідуальній. Як будь-яке явище дійсності, свідомість має свої способи існування. Мова – матеріальна оболонка свідомості. Мовлення може бути штучним і природнім. Через мову свідомість стає доступною для сприйняття і усвідомлення іншими людьми. Поза мовою не існує свідомості. На початку свідомість органічно входила в площину праці. Праця і мовлення стали передумовами виникнення свідомості. Але така свідомість виникає в процесі практики. Таким чином, праця і суспільство та свідомість і мовлення виникли одночасно. Мова є безпосередньою дійсністю мислення. Свідомість це властивість суспільно сформованої людини, її здатність відображати світ та конструювати його відповідно до свого задуму. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її внутрішнім змістом. До основних типів відображення сучасна наука відносить: 1) неорганічне відображення - пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл, 2) органічне відображення - властиве живій природі подразливість, чутливість, психіка), 3) соціальне відображення - рівень існування людської свідомості. Різні типи відображення мають загальні властивості: 1) будь-який тип відображення є результатом впливу одною об'єкта на інший, 2) у об'єкті, який був підданий дії, залишається слід, який відтворює особливості структури діючого об'єкта, 3) цей слід впливає на подальше функціонування та розвиток об'єкта. Зрозуміти природу свідомості можливо лише через людську діяльність, тому праця і суспільна практика є основою свідомості.

53. Сутність і структура свідомості. Мислення і мова. Свідомість це вища, властива лише людині, пов’язана з мовленням функція мозку, яка полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість є єдністю психічних процесів, що беруть активну участь в осмисленні людиною об’єктивного світу та власного буття. Від народження людина потрапляє в світ предметів, створених попередніми поколіннями. Формування людини відбувається в процесі навчання їх ціленаправленого використання, що відбувається лише в процесі спілкування. Саме тому, що людина відноситься до об’єктів з розумінням, із знанням, спосіб її відношення до світу називають свідомістю. Будь-яке відчуття або почуття є частиною свідомості, оскільки воно має значення і сенс. Однак свідомість це не лише знання або мовне мислення. З іншого боку не можна ототожнювати свідомість і психіку, оскільки психіка охоплює не лише свідомі, але й підсвідомі і безсвідомі процеси. За відношенням до міри усвідомленості і способу усвідомленості свідомість поділяється на наступні рівні: підсвідомість, усвідомлення, надсвідомість і самосвідомість. До підсвідомості відноситься та інформація, яка в даний момент не усвідомлюється, але проте використовується або може бути використана у виробленні програм поведінки. Підсвідомість наскрізь пройнята соціокультурними впливами і біологічне міститься в ньому в знятому вигляді, як момент. В результаті створюється резерв, з якого постійно черпається творча діяльність, цілі і загальні контури якої знаходяться на рівні свідомості. На рівні усвідомлення формуються цілі і плани діяльності, а також результати діяльності свідомості. Усвідомлення може безвідмовно управляти стандартною діяльністю. При розв’язанні творчих проблем, де процес не може бути повністю спланований заздалегідь відбувається синтез усвідомленої діяльності, що не усвідомлюється, підсвідомості і усвідомлення. Цей синтезуючий рівень, на якому виходять нові творчі результати і формуються нові норми діяльності свідомості, де цілісна свідомість виступає в своїй творчій функції, може бути названий надсвідомістю (за М.Г. Ярошевським, К.С. Станіславським). Самосвідомість відрізняється від трьох попередніх рівнів своїм способом відношення до реальності, що відображається на інших рівнях свідомості: вона відображає не саму реальність, а відношення до неї різних рівнів свідомості. Робота самосвідомості покликана забезпечувати діяльність свідомості загалом, виявляючи проблеми і тенденції цього розвитку, оцінюючи співвідношення його рівнів і елементів. Свідомість виникла в процесі суспільно-виробничої діяльності людини і нерозривно пов’язана із мовленням. Свідомість існує в 2 формах: суспільній та індивідуальній. Як будь-яке явище дійсності, свідомість має свої способи існування. Мова – матеріальна оболонка свідомості. Мовлення може бути штучним і природнім. Через мову свідомість стає доступною для сприйняття і усвідомлення іншими людьми. Поза мовою не існує свідомості. На початку свідомість органічно входила в площину праці. Праця і мовлення стали передумовами виникнення свідомості. Але така свідомість виникає в процесі практики. Таким чином, праця і суспільство та свідомість і мовлення виникли одночасно. Мова є безпосередньою дійсністю мислення. Свідомість це властивість суспільно сформованої людини, її здатність відображати світ та конструювати його відповідно до свого задуму. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її внутрішнім змістом. Зрозуміти природу свідомості можливо лише через людську діяльність, тому праця і суспільна практика є основою свідомості.

54. Суспільна свідомість та її структура: рівні і форми. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Випереджаюча роль суспільної свідомості пов'язана з науково-теоретичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні носії - людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Суспільна свідомість є надзвичайно складним явищем, що має динамічну, складну структуру, яка зумовлюється структурою суспільного буття. Одним з елементів структури суспільної свідомості є її різні рівні - буденна і теоретична свідомість, суспільна психологія й ідеологія. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Вона охоплює об'єкт відображення, як правило, з неприхованої, очевидної сторони. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Вона спрямована на виявлення найбільш суттєвих рис названих процесів. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Вона - важлива умова становлення духовної культури людини, а ідеологія перетворюється в рушійну силу, лише проникаючи в сферу психології. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію. Ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей. Форми суспільної свідомості політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомості. Політична свідомість є відображенням політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших політичних методів, з допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб'єктів політичних процесів. Політична свідомість включає в себе ідеологічний та психологічний аспекти. Правова свідомість являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Правова свідомість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність. порядок, справедливість. Мораль являє собою сукупність, систему норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської думки. Естетична свідомість – відображає об'єктивну дійсність шляхом певних художніх образів. Естетична свідомість відображає пізнання в конкретній наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що здійснюють вплив на наші органи почуттів і викликають тим самим певну емоційну реакцію, оцінку. Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна психологія включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов'язані головним чином з вірою в надприродне. Суспільна свідомість виконує три основних функції: 1) відображення суспільного буття; 2) управління діяльністю; 3) створення програм, здатних управляти діяльністю на основі вірного відображення буття. Таким чином, суспільна свідомість виступає, по-перше, як наслідок природно-історичного процесу розвитку способу виробництва, по-друге, як програма, керуюча людською діяльністю, по-третє, як основа духовного виробництва.

55. Сутність і значення творчості у діяльності людини. Основні форми творчості. Перші підходи осягнути проблеми творчості сягають Стародавньої Греції. Платон: основа творчості - є світова Душа. Він виділяє два види творчості: людську і Божу. В Античності творчість розглядається як наслідування природи, в середньовічній філософії два підходи - теологічний (творчість - прерогатива Бога) і логіко-гносеологічний. Філософія Нового часу відстоювала логіку, аналіз в творчості. Німецька класична філософія (Кант - "пізнання починається з досвіду", Гегель - розробка проблем свідомості, логіки і теоретико-творча проблематика: "творення - це діяльність абсолютної ідеї", Фейєрбах: 1) основа творчої діяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини,2) спілкування між людьми). Іван Франко - інтуїція і неусвідомлене в творчому процесі. Соловйов, Бердяєв - ідея про людину як творця: людська сутність проявляється в творчості. Творчість - це категорія для відображення синтезу різних форм діяльності, що здійснюють сутнісні внутрішні зміни з метою виходу на новий рівень. Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал. Творчість – діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Рух від старого до нового. Творчість, як розвиток виявляється лише через різні форми людської діяльності, вона властива лише суспільно-історичній істоті людині. Починаючи з самих витоків людського суспільства, його історії становлення людини до світу має універсальний, діяльнісний характер. Ця діяльність, з одного боку, виконує функцію виробництва умов життя, з іншого – є предметом життєвого інтересу сама по собі. Отже, основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з діяльністю. В переважній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма, атрибут діяльності. Універсальні здібності людини органічно пов’язані з багатогранними формами діяльності, універсальністю безлічі розумових і предметних дій. Чим більше розвинені, урізноманітнені форми діяльнісного ставлення до світу, тим ширша палітра здібностей, природних можливостей до оволодіння все новими й новими знаннями. Тобто міра творчості виявляється через міру урізноманітнення форм діяльнісних відношень. Це не відокремлені одне від одного діяльнісні відношення, а такі, що перебувають у єдності, синтезі. Саме на основі розмаїття міжсуб’єктивних стосунків через творчий синтез здійснюється опредметнення нових сфер реальності або вихід в запороговий зміст світу. Розрізняють наступні форми творчості: 1) раціоналістична творчість; має два розгалуження: а) практико-емпірична творчість, б) науково-теоретична; 2) інтуїтивна, позасвідома (відкриття), 3) духовно-космологічна; 4)раціонально інтуїтивна. І нарешті догматична творчість, яка є негативною. За суб’єктом творчості виділяють: індивідуальну, колективну, індивідуально-колективну. За об’єктом (предметом) виділяють : предметно-практичну, наукову, технічну, філософську, художню.

56. Зміст, методологічне значення і світоглядний аспект основних законів діалектики. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процесії мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з’ясування суттєвих моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Тотожність - це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності: тотожність одного предмета; тотожність багатьох предметів (процесів, явищ тощо). У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які при взаємодії, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі - рушійними силами. Поняття "джерело розвитку" ширше за своїм змістом, оскільки воно є одночасно і рушійною силою. Джерелом розвитку виступає суперечність, вона - рушійна сила розвитку. Суперечності не є стабільними. Їхні зміни пов’язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. Розрізняють такі форми суперечностей: тотожність-відмінність; відмінність; суттєва відмінність; протилежність тотожність-відмінність як зародкова "ембріональна" суперечність; відмінність як щось; суттєва відмінність як відмінність по суті; протилежність як нетотожність. У суспільстві соціальні суперечності набувають нових форм, як, наприклад, соціальний конфлікт, антагонізм. Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. На різних етапах суперечність проявляє себе по-різному: на етапі тотожності-відмінності - як суперечність, яка зароджується, виникає; на етапі відмінності - як суперечність, яка дає уявлення про деяку нерівномірність у тотожному предметі; на етапі суттєвої відмінності - як суперечність, що є нерівністю за суттю; на етапі протилежностей - як суперечність, усвідомлювана як "боротьба" сторін, що не збігаються; на цьому етапі суперечності розв’язуються; на етапі антагонізму суперечність набуває різкого загострення, форми взаємовиключення, протидії сторін. Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм діалектичного розвитку. За цим законом розвиток відбувається шляхом поступових кількісних змін, що переходять у нову якість. Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого. Закон заперечення заперечення можна сформулювати наступним чином: в процесі прогресивного розвитку кожна стадія, що є результатом подвійного заперечення-зняття, є синтезом попередніх стадій і відтворює на більш високій основі характерні риси, структуру вихідної стадії розвитку. Таким чином, будь-який розвиток не можливий без заперечення. В законі заперечення заперечення йдеться про повторюваність особливого характеру, безпосередньо пов’язаною із дією основного джерела розвитку – діалектичного протиріччя, тобто взаємовідносини і взаємодія протилежностей, що боряться між собою і разом з тим перебувають в єдності. Головна ідея закону заперечення заперечення – здійснення діалектичного синтезу. В дії цього закону здійснюється наступність (спадковість) у внутрішній формі, в структурі, причому із рівнем більш ранім, ніж той який був до другого заперечення. Найвищим видом заперечення є заперечення-синтез. Таке заперечення надає організованість та ритмічність розвитку матеріальної системи. Закон заперерчення заперечення (діалектичного синтезу) не співставний із деструктивними запереченнями, із зеперченнями в колообігах, механічному русі. Він не пов’язаний однозначно із запереченняи-трансформаціями, хоча в процесі свого розгортання він його включає, як і заперечення-зняття. Лише два заперечення-зняття за певної визначеної системи відліку є складовими частинами даного закону. Безперечно, закон заперечення заперечення інтегральний. Інтегралність цього закону полягає в акумуляції змістовних моментів прогресивного розвитку, а його найбільш загальноє ознакою є повтор на вищій стадії характерних рис нижчого вихідного ступеню розвитку. Таким чином дані закони - універсальні закони діалектики, оскільки діють у природі, суспільстві та пізнанні.

57. Специфічні риси та методологічне значення категорій діалектики у процесі пізнання. Категорії - це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості. відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Категорії діалектики можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. З цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини, і відображають об'єктивну дійсність у певних, конкретно-історичних умовах. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент. Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Категорії одиничного, особливого і загального стосуються усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах - онтологічному, гносеологічному і логічному. Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцiйні і співвідносні. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність". Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Категорії співвідносні органічно пов'язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: сутність і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків. Співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності. Таким чином, категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, які мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського суспільства.

58. Альтернативи діалектики як концепції розвитку (метафізика), як логіки (софістика та еклектика), як гносеології (релятивізм і догматизм). Найважливішими вимірами діалектики є діалектика як теорія розвитку, як логіка і як теорія пізнання. Антиподом діалектики як теорії розвитку є метафізика. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці, як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал. Діалектика, з одного боку. виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певною часу. 3 іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того. що с, для розвитку того, що буде. Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації певного визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на використанні різних значень одного і того ж слова. Софістика, на відміну від метафізики, не є самостійною теорією пізнання чи його методом, софістика як спосіб мислення має виключно суб'єктивний характер. Софістика виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, коли діалектика тлумачиться як наука про закони і форми відображення в мисленні розвитку об'єктивного світу. Еклектика це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат, на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів. Софістика і еклектика - це грані однієї й тієї ж медалі, за своєю природою мають суб'єктивний характер, стосуються певної думки мислення, відповідної інтерпретації фактів До альтернатив діалектики як гносеології відносяться догматизм і релятивізм. Догматизм антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм - це визначальна характеристика консервативного мислення. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди, таким чином, фактично ведучи до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її. Релятивізм - теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності. Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика, якщо розглядати діалектику як логіку, то й альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то й альтернативами виступають догматизм і релятивізм.