Співвідношення сутності, існування та дійсності в процесі розвитку.
Ді́йсність (похідне від слова "дія") - здійснена реальність у всій своїй сукупності - реальність не тільки речей, але і втілених ідей, цілей, ідеалів, суспільних інститутів, загальноприйнятого знання. На відміну від реальності, дійсність включає в собі також все ідеальне, яке прийняло втілений, матеріальний характер у вигляді різних продуктів людської діяльності - світу техніки, загальноприйнятого знання, моралі, держави, права. Поняття "дійсності" протилежне не поняттям "ілюзія", "фантазія", які також можуть бути здійснені, а поняттю "можливість". Все можливе може стати дійсним.
Дійсність у діалектичному матеріалізмі У діалектичному матеріалізмі дійсність — об'єктивна реальність як конкретно розвинена сукупність природних і суспільно-історичних явищ; що все існує з необхідністю як результат закономірного розвитку природи, суспільства і духовної культури в її об'єктивному значенні. Дійсність зазвичай протиполягає фантазіям, ілюзіям, нездійсненим і нездійсненним планам, намірам, нереалізованим можливостям і видимості, що приховує справжню картину і зміст явищ, подій, поглядів і теорій. Дійсність розкривається як система реально існуючих фактів, що зрозуміла в їх конкретно-історичній взаємодії, в процесі її саморозвитку, в її конкретній суті, оскільки вона складається насправді незалежно від волі і свідомості людей, суб'єкта. Кожне окреме явище в загальному контексті дійсності може мати абсолютно інше значення і зміст, ніж будучи штучно або природно ізольовано від неї.
Термін «дійсність» носить гносеологічний відтінок, на відміну від терміну «матерія». Протилежністю дійсності в актуальній реальності є видимість (здаєтність, те що здається).
Положення Гегеля: "Все дійсне є розумним; все розумне є дійсним", яке, по суті, було філософським виправданням деспотизму. На думку Гегеля, в процесі розвитку все, що було дійсним, стає недійсним, втрачає свою необхідність, право на існування, свою розумність. Місце відмерлої дійсності мирно займає нова дійсність, якщо стара була досить розумною, щоб загинути без опору, і насильно, якщо опирається цій необхідності. Таким чином, це гегелівське положення перетворюється завдяки самій гегелівській діалектиці в свою протилежність: все дійсне стає з часом нерозумним, а значить, воно нерозумне вже по своїй природі; а все, що є розумним в людських головах має стати дійсним, хоч як би воно не суперечило існуючій дійсності.
На думку Гегеля, в процесі розвитку все, що було дійсним, стає недійсним, втрачає свою необхідність, право на існування, свою розумність.
Дійсний, тобто такий, що існує з необхідністю, зв'язок закону єдності і боротьби…
Суперечності необхідності та свободи. Феномени детермінізму та волюнтаризму.
В історії філософської думки свобода традиційно розглядалась у співвідношенні з необхідністю. Сама необхідність розглядалася як правило у вигляді долі, яка керуючи вчинками людини заперечує її свободу волі.
Протиставлення понять ≪свобод≫ та ≪необхідність≫ як філософських антиномій, заміна
одного іншим більш ніж два тисячоліття були нелегким завданням для мислителів.
Різні філософські школи, різні мислителі по‒різному намагалися збагнути сутність свободи. Діапазон думок тут дуже широкий: від абсолютизації свободи, що зводилась до відсутності будь‒яких обмежень у діях людини, – до розуміння свободи як суто внутрішнього стану особи, що звужувалось до твердження, нібито свобода людини існує тільки в ній самій, а отже, у навколишньому світі все детерміновано і людина на плин подій впливати не може. Як не важко помітити, ці суперечки пов’язані з діалектикою категорій свободи і необхідності. Тому варто бодай побіжно нагадати ці філософські поняття.
Свобода і необхідність – філософські категорії, що відображають діалектичну суперечність і єдність між об’єктивними законами, яким підлягають явища природи і суспільства (необхідність), і специфікою діяльності людини як розумної істоти, здатної до вільного діяння. Проблему свободи і необхідності філософи довго уявляли як антиномію (суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі): або все підпорядковано необхідності – тоді не може бути свободи; або ж є свобода, яка заперечує необхідність.
Свобода – самовизначення духа, свобода волі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості – це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв’язок
різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв’язана з проблемою відповідальності.
Одним із перших, якщо не найпершим секулярним мислителем Нового часу, у філософській системі якого ідеї свободи, в сенсі звільнення від моральних заборон, відводиться центральне місце, є Спіноза, який свободу визначив як усвідомлену необхідність – саме в цьому він убачав діалектичний зв’язок між свободою і необхідністю. Акцентування уваги саме на пізнанні необхідності було значним досягненням філософської думки, завдяки чому виникла можливість з’ясувати (хоч і в абстрактній формі) діяльне ставлення людини до світу, встановити співвідношення між людськими цілями та певними законами розвитку природи й суспільства.
Спіноза не приділяє при цьому уваги особистій свободі, свобода у нього існує тільки в сфері теоретичних роздумів, адже там без неї ніяк – бо тоді настав би кінець і філософії, і філософам. Фіхте вважав суперечність між необхідністю і свободою головною проблемою етики. Під впливом Спінози він визнає, що воля людини і уся її духовна діяльність взагалі детерміновані таким же чином, як і фізична природа. Людина підкоряється законові причинової зумовленості не тільки як частина або явище природи, а й як суб’єкт громадянського
історичного процесу. Згадана детермінованість визначається настільки жорсткою, що Фіхте визнає усі поняття про випадковість лише удаваними, такими, щовиникають з недостатнього розуміння суті справи, з необізнаності.
Як і Спіноза, Фіхте вбачає в свободі не безпричиновий акт, а дію, щоґрунтується на пізнанні необхідності. Однак, на відміну від Спінози, Фіхте вводить поняття «ступеня» свободи, що фіксує доступність свободи людям залежно від рівня історичного розвитку суспільства, в якому індивід перебуває, а не від індивідуальної мудрості. Свобода складається не з вилученої природної чи суспільної необхідності, а з добровільного підкорення індивіда законам та цілям людського роду. Таке підкорення базується на суспільному пізнанні необхідності. Постановка проблеми в історичному контексті допомагає Фіхте показати, що існують різні ступені
свободи, зумовлені відмінностями історичних епох. За Гегелем розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко.римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.