shpargalki_po_filosofii

1. Філософія і світогляд. Структура світогляду. Філософія – одна з стародавніх і найбільш захоплюючих областей людського знання, духовної культури. У перекладі з стародавньогрецької слово “філософія” означає “любов до мудрості”. Зародившись у VII-VI ст. до н.е. в Індії, Китаї, Стародавній Греції, вона стала стійкою формою суспільної свідомості на всі подальші віки. З давніх віків під філософією розумілося прагнення до вищого пізнання, що відрізняло її від життєвої або інших форм знання, а також від релігійно-міфологічного розуміння світу. Філософи намагалися осмислити основи буття, способи пізнавальної діяльності, суть не тільки явищ природи, але і суспільного життя. Філософія виникла в історії духовної культури як особлива форма суспільної свідомості, що формувала особливий тип знання –знання світоглядне. Основна проблема світогляду – це відношення: людина-світ. Світогляд є системою принципів та знань, ідеалів і вірувань, котрі визначають дію індивіда, органічно входять до його вчинків мислення. Суб'єктом світогляду є особистість, соціальна група. До структури світогляду входять: переконання, уявлення, ідеї, почуття. Тобто світогляд - спосіб практичного засвоєння дійсності. За способом свого існування світогляд поділяється на масовий (відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.) та індивідуальний (відображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості її існування). За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на: життєво-практичний (життєву мудрість) – виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логічно не оформлені уявлення; теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду. Ґрунтується на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. Світоглядна картина, ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Відмінності світогляду особистостей відрізняються у структурних утвореннях - індивідуальному і масовому світогляді. У масовому світогляді Структуру світогляду можна розглядати в історичному аспекті як послідовний розвиток і зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами та типами на різних етапах еволюції людського суспільства. Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, науковий. Таким чином, філософія як особлива форма суспільної свідомості, сприяє виробленню цілісної системи поглядів на об’єктивний світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе, а також формує зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності.

2. Основні історичні форми світогляду та їх специфіка: міфологічний, релігійний, філософський. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні типи: міфологічний, релігійний, філософський. Міф – рання форма духовної культури людства, яка поєднувала в собі зародки знань про природу, релігійні вірування, політичні, економічні і філософські погляди, різні види мистецтв. Людство в формі міфів намагалось дати відповідь на питання про виникнення і влаштування світу, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Міфологічній формі притаманні: Синкретизм – немає чітких відмінностей між матеріальним і духовним явищами. Антропоморфізм – ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Політеїзм (багатобожжя) – кожне природне явище має свою причину – це Бог. Богам притаманні людські риси, пороки, але вони безсмертні. Формування світу розумілося в міфології як його витвір або як поступовий розвиток з первісного безформного стану, як упорядкування, перетворення з хаосу в космос, як творення через подолання демонічних сил. Міфологія відігравала велику роль в житті людей на ранніх стадіях їх розвитку. Релігія – більш пізня і зріла форма світогляду, в ній освоєння світу відбувається через його подвоєння на потойбічний (божественний) і на повсякденний (світ земний, природний). В релігійній свідомості чітко розділяється суб’єкт і об’єкт, а отже долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Принциповою відмінністю релігії від міфології є те, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв’язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії – віра і мораль. Основою релігійного світогляду є віра в одного всевладного Бога (творця земного світу, який постійно контролює цей світ). Віра – засіб існування релігійної свідомості, особливий психологічний настрій і переживання, які характеризують внутрішній стан людини.Філософія зародилась як намагання вирішення основним світоглядних проблем засобами розуму. Поява філософії означає появу пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, їх віруваннями, ідеалами, надіями. Філософія унаслідувала від міфології та релігії їх світоглядний характер, весь обсяг позитивних знань, які на протязі тисячоліть накопичувало людство. Однак вирішення світоглядних проблем в філософії відбувається з позицій раціональної оцінки, з позицій розуму. Світогляд в філософії виступає в формі знань і носить систематизований, впорядкований характер. На відміну від релігійного світогляду з його переважною увагою до людських переживань, надій, до пошуку віри, філософія винесла на перший план інтелектуальні аспекти світогляду, відобразивши потребу, що наростала в суспільстві в розумінні світу і людини з позиції знання, розуму. Вона виступила як пошук мудрості. Характерною ознакою філософського способу освоєння дійсності є універсалізм. Протягом всієї історії культури філософія претендувала на вироблення універсальних знань або універсальних принципів духовного життя. Другою важливою особливістю філософського способу освоєння дійсності є субстанціоналізм. Він проявляється в намаганні філософів пояснити внутрішнє влаштування і розвиток світу через єдине стійке начало. Таким чином, особливості міфологічно-релігійного світогляду пов’язані з низьким рівнем освоєння людиною дійсності, залежністю її від неосвоєних сил природи, від непокірних сил природи і суспільного розвитку, а також з недостатнім розвитком пізнавального апарату. Вирішення світоглядних проблем в філософії відбувається з позицій раціональної оцінки, з позицій розуму. Світогляд в філософії виступає в формі знань і носить систематизований, впорядкований характер.

3. Філософія як специфічна форма суспільної свідомості. Основне коло філософських проблем. Предмет та функції філософії. Філософія як особлива форма суспільної свідомості формує особливий тип знання, в якому об’єктивні характеристики дійсності відбиваються в їх відносинах до людини, крізь призму потреб і інтересів певних соціальних сил. Знання, що формуються філософією носять світоглядний характер. Перше питання, з якого починалося філософське пізнання і яке заявляє про себе знову і знову: що собою представляє світ, в якому ми живемо? Аналізуючи філософські вчення стародавнього світу і нового часу, першорядне значення має питання про відношення свідомості до буття, духу до природи, питання про те, що є первинним і що вторинним. У залежності від того, як філософи розуміли дане співвідношення, що приймали за вихідне, що визначальне, вони становили два протилежних напрями. Ідеалізм – позиція, згідно з якою світ пояснюється, виходячи з духу, свідомості. Філософи, що брали за основу світорозуміння природу, матерію, об’єктивну реальність, існуючу незалежно від людської свідомості, належали до різних шкіл матеріалізму. У філософії триває безперервна боротьба навколо питання про пізнаваність світу. Агностики заперечують пізнаваність світу і намагаються теоретично обґрунтувати неможливість пізнання суті навколишньої дійсності. У теоріях пізнання різних філософських систем при розв’язанні питання про джерело знань зустрічаються дві основних течії: раціоналізм (розумний) і емпіризм (досвід). Раціоналісти (Спіноза, Декарт, Лейбніц) стверджують, що єдиним джерелом достовірних знань і критерієм істини є розум, абстрактне мислення. Представники емпіризму метафізично звеличуючи чуттєвий досвід, вони принижують роль розуму, абстрактного мислення і пізнання. Філософські вчення поділяються також в залежності від методу, що застосовується в них: на діалектичні і метафізичні. Філософія досліджує світ як цілісність, її завдання – дати найбільш загальні уявлення про світ, відповісти на запитання: який цей світ, що лежить в його основі, скінчений він, чи ні, пізнаванний чи непізнаванний, що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти? Філософія вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов’язково співвідносить із людиною. До функцій філософського пізнання належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна. Світоглядна функція характеризує світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, яке визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. Онтологія це вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. У наш час зв’язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія – розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання. Методологічна функція філософії полягає в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Аксіологічна функція (вчення про цінності) досліджує, філософську теорію загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов’язані з соціальною культурною діяльністю людини і суспільства. Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну. Сьогодні перед людством нагально постала проблема його виживання, вибору шляхів у майбутнє. І функція філософії в цих пошуках полягає в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає (“не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шлях у нікуди”), а з іншого – пропонує способи для вирішення цих проблем.

4. Основне питання філософії як філософська проблема: історія і сучасність. З давнини філософи помічали існування матеріальних та ідеальних явищ (образів). Основне питання філософії – питання про відношення свідомості до буття, свідомості до матерії, духу до природи. Вперше осн питання філософії було сформульоване Ф. Енгельсом у праці „Л.Фейєрбах і кінець нім класич філософії”в кінці 19ст. Осн питання філософії має 2 сторони : 1). полягає у вияснені проблеми що є первинним, а що вторинним; 2). Вивчення проблеми пізнання світу (чи здатні ми у наших уявленнях та поняттях про світ отримувати правильне відображення дійсності). Залежно від вирішення осн питання філософії, в історії філософії виділилися 2 осн напрями: матеріалізм, котрий первинним вважає природу, буття, матерію; ідеалізм – першоначалом вважається дух, свідомість, ідея. Історичними формами матеріалізму є : стихійний (наївний) матеріалізм давніх мислителів (давній схід, античній світ), метафізичний (механістичний) матеріалізм (Галілей, Гельвецій, Дідро), діалектичний матеріалізм. В межах цих форм в історії філософії існували їх варіації, що визначалися розумінням духовного першоначала: як світовий розум, або світова воля; як єдина духовна субстанція (ідеалістичний монізм) або безліч духовних першоелементів; як розумне логічно осягаюче начало (ідеалістичний раціоналізм). В історії філософії були спроби примирити матеріалізм та ідеалізм, зняти основне питання філософії. Наприклад, Декарт вважав, що атрибутом духовної субстанції є мислення, а матеріальної – протяжність та форма. Кант вважав, що з рівною доказовістю можуть бути засновані протилежні рішення (світ і кінечний, і не має меж). Більшість філософів визнають пізнаванність світу. Але деякі суб’єктивні ідеалісти пізнають частково пізнаванність світу, або сумніваються, або заперечують її. В сучасній філософії представники неопозитивізму, екзистенціалізму намагаються довести неможливість пізнання світу і людини.

5. Основні методи філософського пізнання. Діалектика і метафізика. Метод – це спосіб пізнання дійсності шляхом впорядкованої діяльності, розкриває засоби і способи пізнання дійсності. Метою методу є вплив на дійсність. Історично склалися дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни. Поняття "діалектика" якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії - мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) у Гегеля діалектика - це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу"; 4) діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика - це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика - це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика - це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку. а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а отже, й у взаємодії, та суперечливості. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, "негативна" діалектика. Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого; 4) метафізика — це наука про з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. Предмет метафізики - розмірковування про абсолютне світове ціле (яке недоступне ніякому відчуттю), про свободу волі, безсмерті, вічності та безкінечності. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилася діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності.

6. Основні способи і форми буття філософії. Філософія і філософування. Західна та східна парадигми філософії і філософування. Філософія – одна з стародавніх і найбільш захоплюючих областей людського знання, духовної культури. У перекладі з стародавньогрецької слово “філософія” означає “любов до мудрості”. Зародившись у VII-VI ст. до н.е. в Індії, Китаї, Стародавній Греції, вона стала стійкою формою суспільної свідомості на всі подальші віки. Розрізняють 2 способи буття філософії: епістемний (вивчаються загальні риси процесу пізнання, основи і межі, достовірність і недостовірність;характерні риси – раціоналізм, систематичний аналіз, логічні докази, прагматизм; тут людина ще не протиставляється світу, мислителі вдаються до природи, космосу); софійський (людина усвідомлена як проблема Ф. софістами (мудрецями), які перші вказали на протилежність людини і світу, суб’єктивного і об’єктивного; людина – "мірило всіх речей"; духовні мотиви та цінності – основа людської діяльності; переважають художні форми мислення, гуманітарне знання). Подвійність способів буття філософії забезпечує її сутнісну єдність та діалектичну взаємодію. Основні форми буття Ф.: ідея (найважливіша функція пізнання будови світу, не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетворення): ідея субстанції (що лежить в основі світу), ідея детермінізму (причинно-наслідкового зв’язку), ідея інтедермінізму, ідея змісту життя, ідея пізнавальності світу; напрямок (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і ірраціоналізм, релігійно-філософський, сцієнтизм, антропологічний); теорія (система понять і уявлень про певне явище, у вузькому змісті – вища, сама розвинута форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та існуючі зв’язки в певній області знань – об’єкта даної теорії); течія (суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм; пантеїзм; деїзм; метафізика; діалектичний матеріалізм; неотомізм; персоналізм; тейярдизм; сцієнтизм – неокантіанство, позитивізм, постпозитивізм, неопозитивізм; марксизм; антрополог. – екзістенціоналізм, герменевтика, фрейдизм, неофрейдизм); Філософствування виступає як специфічна технологія філософського мислення. Філософування і філософія пов’язані як частини цілого. Їх різниця та єдність полягає в тому, що філософування виступає як процес мисленно-умоспоглядальної діяльності (рух думки), а філософія, поряд із цим, включає в себе ще й результат цього процесу (певне цілісне знання концептуально-узагальненої ідеї). Східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, кит. П’ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоствердження.

7. Морально-етичний характер філософської думки Стародавньої Індії: ортодоксальні і неортодоксальні течії і школи. В Індії існує багатовікова традиція, згідно якої всі філософські системи поділяються на дві великі групи: ортодоксальні (правовірні, вони признають авторитет Вед); неортодоксальні (заперечують Веди). До числа ортодоксальних відносяться, головним чином, шість основних шкіл: санкх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. В них даєтсья філософське обгрунтування індуїзму – третього періоду в історії релігії Індії. До неотродоксальних філософських систем відносяться джайнізм, буддизм і чарвака-локаята. Характерною рисою давньоіндійських філософії є близький зв’язок філософії та релігії, слабкий зв’язок з наукою, спрямована на людину і гармонічне відношення людини до природи. Корiння перших філософських узагальнень сягає найдавнiших записiв мiфологiчних текстів, до так званих "Вед" III тис. до н.е. В перекладi "Веди" буквально "знання". До цього часу вiдносяться фiлософсько-епiчнi поеми "Махабхарата" i "Рамаяна". Продовження фiлософських традицiй вiдобразилось в "Ушпанiшадах" VІІ ст до н.е. Східна парадигма характеризується розмитістю меж між людиною i світом. Морально-етична тематика переважає над натуралiстично-емпiричною. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття основну увагу придiляє постiйному самовдосконаленню людини, а не вдосконаленню свiту. Реальний свiт - це iлюзорна картина яка тiльки здається чимось справжнiм. Ця категорiя iлюзорностi носить назву "Майя". Це сприяє одухотворенню буття i байдуже до об'ективно-рацiоналiстичних методiв осягнення реальностi. Звiдси виходять всi фiл. школи. Веданта - найстарiша школа - розглядає свiт, що складається з безособового духу "брахмана". Iндивiдуальна душа хоч i безсмертна та недосконала. Лише коли людинi повнiстю вдасться вiдокремитись вiд повсякденних турбот, тiльки тодi душа зiльється з брахманом. Чарвака - школа чотирьох основних елементiв з яких складається свiт (вода, повiтря, вогонь, земля). Санкх'я - вчення про первиннiсть душi до матерii. Мiманса i джайнiзм розробляли шляхи звiльнення душi вiд матерiального свiту. У Буддизмі свiт розглядається як потiк матерiальних i духовних елементiв- "драхм". Остаточна мета людського життя "нiрвана" Йога - вчення про фiзичнi засоби звiльнення душi вiд свiту. Характерна риса древньоiндiйського суспiльства - розпад його на чотири варни. Кожна варна це замкнута група людей, вона займає строго визначене мiсце в суспiльствi. Розумова праця стала монполiею вищоi варни - жрецiв-брахманiв. Тiльки брахмани могли вчитися за священими текстами. Фiлософiя Древньоi Iндii зароджуеться вже в "Рiгведi", розвивається в її пiзнiх частинах, i досягає своєї вершини в Упаiшоїдах. В "Гiмнi Пурушi" мiститься свiтоглядне пояснення соцiальної нерiвностi людей, системи варн в Індії. В ведах зароджується уявлення про закон. В "Рiгведi" також постає питання про створення свiту. Мiфологiчний свiтогляд яскраво висвiтлений в Брахманах. Це своєрiдний опис релiгiйного ритуалу. Але разом з тим там дано багато положень фiлософii Iн-дii: це i субстанцiйний початок всього iснуючого (брахман), i взаємовiдносини свiту та людини. Ведiйська лiтература стала плiдним грунтом для розвитку фiлософських знань в Iндii.

8.Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм. Філософська думка в Китаї базувалась на мiфологii "П’ятикнижжя" ("Уцзи"): "Книга пiсень", "Книга iсторii", "Книга змiн", "Книга обрядiв" та лiтопис "Чунь-цю". В "П'ятикнижжi" продовжується розвиток древнiх уявлень про двi протилежнi i разом з тим близьких сили - ян та iнь. Поступово зароджується найважливiше для древньокитайського свiтогляду уявлення про "дао" ("шлях") як свiтовий закон, якому пiдкоряються i природа i люди. Древньокитайська фiлософiя включала в себе i зачатки наук: математики, астрономiї, медицини. Однак в Древньому Китаї науки були розвинутi слабо i це залишило слiд на рiвнi китайської фiлософiї. Фiлософiя в Китаї iснувала i розвивалася в таких основних фiлософських школах, як: Конфуцiанство; Моiзм; Школа закону; Даосизм; Школа "iнь-ян" (натурфiлософи); Школа iмен. В бiльшостi шкiл переважала практична фiлософiя, пов'язана з проблемами життєвої мудростi, моралi, управлiння. В Китаї найвпливовішим було вчення Кун Фудзи (Конфуція) - конфуцiанство. Основна праця "Луньюй"). Філософські концепції вчення Конфуція наступні: Концепція жень ("гуманність", "людинолюбство") і лі ("правила", "етикет"). Ці компоненти відбивали погляди Конфуція на державний устрій і соціальну організацію суспільства. Суть другої концепції - "бути відданим, (чесним) сановником, почитати правителів". Вона охоплювала цілий комплекс проблем, пов'язаних із системою керування й насамперед з нормами взаємин глави держави й чиновників. Третя концепція відома як "навчання про середину", якою Конфуцій застерігає від захоплення крайностями. Конфуцій вважав, що всі справи повинні вирішуватися на основі принципу справедливості, тобто, з'єднав воєдино такі віддалені поняття, як "влада" й "справедливість". П'ята концепція стосується відношення людини до тієї віри, яку вона сповідає. Конфуцій не бачить державу окремо від суспільства й одиничної людини. Схеми державного устрою управління державою й суспільством базувалося на лі ("правилах"). Наряду з конфуціанством одинією із осн. течій кит. філософії є даосизм (представники Д. Лаоцзи, Чжуанцзи, Лецзи, Ян Чжу). Д являв собою філос. вчення матеріалістичного. характеру, із зачатками примітивної діалектики. Вихідною ідеєю фылос. Д. є навчання про дао — шляхи, споконвічний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення всього Всесвіту. Будь-яка дія, що суперечить дао, означає марну втрату сил і призведе до невдачі й загибелі. Тому мудрий правитель наслідуючи дао, не робить нічого, щоб керувати країною, і тоді вона процвітає, перебуваючи в спокої й гармонії. Всі речі рівні між собою, а мудрець вільний від пристрасті й упередженості, однаково дивиться на знатного й раба, з'єднується з вічністю та Всесвітом, не засмучується ні про життя, ні про смерті, розуміючи їхню природність і неминучість. Ідеї Д. мали важливий вплив на розвиток кит. культури й філософії.