shpargalki_po_filosofii

17. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм (Ф.Бекон, Р.Декарт). Б. – засновник матеріалізму та експериментуючої науки нового часу. Автор трактату „Новий Органон” у якому розвинуте нове розуміння задач науки і основи наукової індукції. Б вважав, що досягнути знання здатності науки збільшувати владу людини над природою може лише наука, котра осягає істині причини явищ. Індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент головні умови раціонального методу. В „Новому Органоні” Б свідомо протиставить своє розуміння науки та її методу тому розумінню, на якому заснований „Органон” Арістотеля. Б розрізняє 2 види дослідів : „плодоносні” – що мають на меті принесення безпосередньої користі людині; „світоносні” – мета – не безпосередня користь, а пізнання науки законів і властивостей речей. Передумова перетворення науки – критика існуючої схоластики та сумніви у істиності всього того, що раніше вважалося істиною. Б підкреслив значення тих випадків, що спростовують узагальнення, протирічять йому. В історії науки чітко виступають 2 методи дослідження: догматичний та емпіричний. Догматичний метод починається із загальних положень та прагне вивести з них всі випадки. Емпіричний метод полягає у розумовій обробці матеріалів, котрі одержуються дослідним шляхом. Науку розвиває активне випробування природи – експеримент. Головною умовою прогресу знання є вдосконалення здатності умовивід, вижливою формою якого є правильна індукція. Р.Д. народився у Франції в родині дворянина, багато подорожував. Довгий час мешкав і працював у Нідерландах. Основною рисою філософського світогляду мислителя був дуалізм. Д. допускає існування двох незалежних одне від одного паршоначал: мислячу субстанцію і матеріальну „протяжної субстанції”. В межах його фізики єдиною субстанцією, єдиною основою для буття і пізнання є матерія. В той же час в психології, теорії пізнання, вченні про буття Д – ідеаліст. В теорії пізнання Д вважає достовірною істиною істину про існування свідомості, мислення. Д. співставляв матерію з протяжністю, простором, рахуючи, що якості предметів, що сприймаються почуттями, об’єктивно не існують. Виходячи з цього положення можна зробити висновок, що світова матерія (простір) не має меж, однорідна, не має пустот і безкінечно ділиться. Д все якісне різноманіття природних явищ прирівнював до: матерії тотожної з простором та до її руху. Рух виникає за рахунок поштовху, початковий поштовх дав бог. У своїх судженнях Д намагається відшукати вихідну тезу для всього знання і метод, завдяки якому, можна посилаючись на цю тезу, збудувати достовірну будівлю науки. Вихідним пунктом є сумніви у загальноприйнятому знанні. Сумнів є одним із актів мислення. Таким чином критерій істинності знання полягає не в практиці, а в людській свідомості. Значний вплив на розвиток вчення Д мала релігійність вченого. Він вважав, що для доведення реального існування світу, необхідно довести існування бога. Ідея існування бога володіє найбільшою ймовірністю ніж інші ідеї. В причині повинно знаходитися стільки реальності, скільки її знаходиться в наслідку. Оскільки ми існуємо, і оскільки ми є сутністю першоначала, то існує саме першоначало – бог. Але якщо всемогутній бог існує, то цим виключається можливість, щоб він нас обманював. Цим зумовлена сама можливість пізнання. Можливість існування істини зумовлене існуванням вроджений ідей (істин), до яких Д передусім, відносить матеріальні аксіоми. У свідомості головна роль належить розуму – раціоналізму. Д вважав, що джерелом достовірності знання може бути лише сам розум. В процесі пізнання визначне місце мислитель відводив дедукції. В логічному ланцюгу дедукції кожна наступна ланка є достовірною. Однак, для ясного і чіткого уявлення усього ланцюга необхідна сила пам’яті. Тому безпосередньо очевидні вихідні положення або інтуіції, мають перевагу порівнянно із дедуктивними міркуваннями. Озброєний інтуіцією і дедукцією розум, здатний досягнути достовірного знання в тому випадку, коли буде озброєнний методом. За Д метод складається із 4 вимог: припускати істиними тільки ті положення, які є чіткими і ясними для розуму і не мають ніяких сумнівів і істинності; розділяти кожну складну проблему на її часткові проблеми; методично переходити від відомих доказів до невідомих; не допускати ніяких пропусків в ланках дослідження.

18.Проблема субстанції у філософії Нового часу (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.В.Лейбніц). Раціоналісти вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Основною рисою філософського світогляду Р.Декарта був дуалізм. Д. допускає існування двох незалежних одне від одного першоначал: мислячу субстанцію і матеріальну „протяжної субстанції”. В межах його фізики єдиною субстанцією, єдиною основою для буття і пізнання є матерія. У вченні про буття філософ підтверджує існування духовної субстанції, а також визнає бога у якості вищої субстанції. Д. співставляв матерію з протяжністю, простором, рахуючи, що якості предметів, що сприймаються почуттями, об’єктивно не існують. У своїх судженнях Д намагається відшукати вихідну тезу для всього знання і метод, завдяки якому, можна посилаючись на цю тезу, збудувати достовірну будівлю науки. Вихідним пунктом є сумніви у загальноприйнятому знанні. Я сумніваюсь, оскільки я мислю. Я мислю, відповідно я існую. Оскільки ми існуємо, і оскільки ми є сутністю першоначала, то існує саме першоначало – бог. У свідомості головна роль належить розуму – раціоналізму. Д вважав, що джерелом достовірності знання може бути лише сам розум. В процесі пізнання визначне місце мислитель відводив дедукції. В логічному ланцюгу дедукції кожна наступна ланка є достовірною. За Д метод складається із 4 вимог: припускати істинними тільки ті положення, які є чіткими і ясними для розуму і не мають ніяких сумнівів і істинності; розділяти кожну складну проблему на її часткові проблеми; методично переходити від відомих доказів до невідомих; не допускати ніяких пропусків в ланках дослідження. Б.С. розвинув матеріальну сторону вчення Декарта протиставляючи дуалізму матеріалістичний монізм – філософський погляд, за яким все різноманіття світу пояснюється за допомогою єдиної субстанції – матерії або духу. С. вважав, що існує лише одна субстанція – природа, котра є первопричиною самої себе. З одного боку природа є утворюючою, а з іншого – створеною. Ототожнюючи природу і Бога, С заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Бога в природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи. Одинична річ не виходить із субстанції як зі своєї ближчої причини, вона може виходити лише із іншої кінцевої речі. Тому будь-яка одинична річ не володіє свободою. Від субстанції слід відрізняти світ кінцевих речей або сукупності модусів. За С модус це те, що існує не само пособі, і в іншому. Субстанція - єдина, її сутність виключає будь-яку множину. Модусів є нескінчена кількість, вони відносяться до субстанції як безліч точок, що лежать на прямій, до прямої. Природа існує незалежно від розуму, поза розумом. Людський розум скінченний, тому він осягає існування субстанції як нескінченної лише у 2 аспектах: як протяжність і як мислення (атрибути субстанції). Таким чином у будь-якому випадку людина є частиною природи. За Лейбніцем весь Всесвіт складається з безлічі субстанцій – монад. Монада – це одиниця, проста суть. Вчення про монади він обґрунтовував, виходячи з наступних положень: 1) субстанція є початок всього існуючого і відрізняється абсолютною простотою і неподільністю; 2) вона володіє здібністю до дії і самостійністю. Лейбніц відмічав нерозривність духовного і матеріального, підкреслюючи, що монади є носіями матеріального, але цей вияв другорядний за відношенням до їх духовної суті. Монади як носії тілесного створені, а тому і обмежені, недосконалі. Тільки Бог як верховна монада є абсолютно довершеним і виступає як вільна, чиста діяльність. Історична цінність вчення Лейбніца полягає в тому, що він виявив певні елементи діалектики, висунув ідеї про саморух монад як про джерело їх постійної зміни, вказав на зв’язок нескінченно малого (монад) з нескінченно великим (Всесвіту), представив ідею зв’язку одиничного зі загальним. За Лейбніцем є два джерела знань – це чуттєві дані і дані розуму. Відповідно до джерел знання він виділяв особливості двох видів істин: істини необхідні (або істини розуму) і істини випадкові (або істини факту). Нарівні з питаннями теорії пізнання Лейбніц займався різноманітними проблемами філософії і науки, в його роботах виявляються зачатки діалектичних уявлень про природу і людське пізнання.

19. Матеріалістичний сенсуалізм Д.Локка та ідеалістичний сенсуалізм Дж.Берклі у філософії Нового часу. Д.Б. народився і Ірландії, дворянин, закінчив Дублінський університет, був єпископом. У 17-18ст в Англії відбувається становлення буржуазного суспільства, розповсюджуються ідеї просвітництва. Головними питаннями філософії того часу було відношення знання до віри, відношення нової свідомості до надзвичайних подій священного писання. Історія англійського просвітництва значною мірою була історією розвитку релігійного вільнодумства; ідейною формою цього вільнодумства став деїзм. Деїзм це погляд на релігію як на віру, що обмежується лише визнанням бога в якості першопричини, першорушію, а всі інші положення релігії розглядаються такі, які протирічать розуму. У філософському відношенні деїсти вагались між непослідовним матеріалізмом та ідеалізмом. Деїзм становив серйозну загрозу для ідеології феодального розвитку. Д.Б. був активним ідейним борцем проти просвітництва. Він відкидає матеріалістичний вихідний пункт філософії Локка та вважає відчуття єдиною реальністю, що сприймається людиною. Локк прагнув виявити метод, за допомогою якого, ми підходимо до ідей про матерію і простір. За Локком цим методом є абстракція. Д.Б. доводить, що розум людини не здатний до утворення абстракції. Загальна абстракційна ідея простору, протяжності неможлива, вона є абсурдною і суперечливою. Ці ідеї філософа висвітлені у працях „Трактат про початок людського знання”, „Три розмови між Гіласом і Філонусом”. За Д.Б. ми не можемо чуттєво сприймати матерію, ми сприймаємо лише окремі речі і кожне із цих сприймань є сумою окремих відчуттів або ідей. Також не існує загальної відокремленої ідеї про матерію і простір. Слово є загальним тому що воно здатне бути символом багатьох окремих речей, а не знаком відокремленої загальної ідеї. Людський розум утворює загальну ідею про річ. Вчення – суб’єктивний ідеалізм. У людській свідомості Д.Б. розрізняє ідеї і душі. Ідеї це суб’єктивні якості, що сприймаються людиною, вони пасивні, але це лише стани. Душі – сприймаючі, діяльні нематеріальні суб’єкти духовної діяльності, вони активні. Б. доводив, що речі виникають завдяки сприйняттю і зникають, коли закінчується сприйняття. Філософ намагався уникнути висновку про існування лише одного сприймаючого суб’єкта. Річ, яку перестає сприймати один суб’єкт, може бути сприйнята іншим суб’єктом. Навіть якщо б всі суб’єкти зникли, речі ні у що б не перетворилися. Вони продовжили б існувати як сума ідеї в розумі бога. Бог не може зникнути, тому і не може зникнути весь, створений ним, світ. Бог закладає у свідомість окремих суб’єктів зміст відчуттів.

20. Провідні ідеї, основні проблеми і характерні риси філософії Просвітництва (деїсти: Ш.Л.Монгеск'є, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо; матеріалісти: Ж.Ламегрі, Д.Дідро, П.Гольбах, КА.Гельвецій). Фр просвітники і мaтерiaлiсти були ідейними попередниками бурж. рев. 1783р. видатними представниками буржуазії були Монтеск’є, Вольтер, Руссо. Монтеск’є розрізняв 3 типи правління : республіку, монархію, деспотичне правління; найкращим типом державного ладу вважав конституційну монархію. Монтеск’є стояв на позиціях детермінізму – причинно-наслідкового зв’язку: форма держави залежить від кліматичних умов, в яких знаходиться країна. Вольтер вважав філософію знаряддям розуму в боротьбі проти відмираючого ладу, виступав проти феодальної ідеології. За Вольтером умовою суспільної рівноваги та розвитку суспільства є соціальна та майнова нерівність людей. Свободу людини Вольтер розглядав в абстрактному правовому і політичному змісті. Основним спрямуванням філософських поглядів Руссо є проблема людської нерівності. Руссо вважав, що люди в суспільстві повинні жити за суспільною домовленістю. З прийняттям суспільного договору людина втрачає власну свободу і отримує свободу вищого рівня – громадянську. За Руссо ідеальним є таке суспільство в якому людина не залежить від інших людей ні як виробник, ні як споживач. Це можливо тоді, коли не буде існувати приватної власності. Видатними представниками фр. матеріалізму були Гольбах, Ламетрі, Дідро, Гельвецiй. Вихідним пунктом поглядів фр. мат. на природу є поняття матерії. Матерія - все те, що поза нами, що впливає на наші почуття i викликає відчуття. Головним в матерії є рух. Франц. матеріалісти виходили з розвитого Декартом принципу збереження руху в свiтi. Визнавали, що сума матерії в природі залишається однаковою. Матерія не зникає, світ вічний i нестворений ніким. Матерія активна i є творцем рiзноманiтних тiл в природі. Але будучи механістами, фр. матеріалісти розглядали рух матерії, як кругообіг в природі. Будь-яке тіло існує певний проміжок часу, далі гине з тим, щоб почати знову той же процес свого розвитку. Рух розглядається механічно. Тіло може прийти в рух тільки під впливом поштовху вiд іншого тіла. В притягуванні i вiдштовхуваннi, в причинності фр. матеріалісти вбачали загальні закони природи, котрі діють завжди. Цi закони фр. матеріалісти намагались перенести на суспільство. Людина підпорядкована об'єктивниним закономірностям природи, вiдрiзняється вiд інших істот можливістю відчувати i думати, але це теж дар природи. Дідро уподібнював людину інструменту, що має чуттєвість i пам'ять. Ламетрi в праці "Людина машина" ототожнює людину з машиною i її діями. Людина безпомічна перед силами природи, перед її законами, вона невільна. Тому в кожен момент часу людина є пасивною зброєю необхiдностi. Вся духовна дiяльнiсть людини - мислення, уява, бажання - виводилась з вiдчуттiв. Гельвецiй в праці "Про розум" описував розум як сукупність наших вiдчуттiв. Прагнення звести всю дiяльнiсть свiдомостi до сукупності вiдчутiв, а дiяльнiсть мислення до процесів порівняння вiдчуттiв одне з одним було недоліком вчень фр. матеріалістів. Однак Дідро стверджував, що людська свiдомiсть є не лише почуттям, але й розумом. Фр. матеріалісти відхилили можливість вроджених ідей, як у Декарта, що вiдповiдальнiсть за характер i вчинки людини несе середовище i вихователь. Прийшовши до твердження про необхiднiсть зміни суспільного середовища, за рахунок реформ законодавців або короля. Гольбах, в гарному королі вбачав єдиний шлях до спасіння. Великого значення у вченні про суспільство надавали етиці. Мораль виникає в результаті чуттєвих прагнень. За Гельвецiєм особистий інтерес є основною пружиною людських дiй. Фр. матеріалісти вважали, що iндивiдуальна зацiкавленiсть повинна бути пов'язана з державними інтересами. Критикують релiгiю, церкву, служників культу. Релiгiя - матір безкультур'я, жорстокості. Ідеї просвітництва були надзвичайно прогресивною філософією в зах. Європі XVIIIст., мали значний вплив на розвиток сучасного природознавства i суспільних наук.

21. І.Кант - засновник німецької класичної філософії. Основні проблеми й характерні риси гносеології та етики Канта. Категоричний імператив. Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII cт. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий “критичний” період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистого розуму”, “Пролегомени”, “Критика практичного розуму”. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування. Практична філософія – філософія моральності, звичаїв – містить принципи, які визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання. Знання – є судження, тобто поєднання уявлень та понять у свідомості й через свідомість. Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції “речей у собі”. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються людською свідомістю. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб пізнати явище його треба не тільки спостерігати, а й осмислити. Чисте поняття на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. У основі будь-яких етичних оцінок лежить категоричний імператив, основний закон етики Канта. Імператив є форма наказів, пов’язана з категорією повинного. Категоричним імперативом філософ називає таку форму веління, яка являє собою дію як би ради нього самого, без відношення до іншої мети. Імператив не пов’язаний з прагненням до користі або щастя людей, він носить суворо формальний і апріорний характер і має форму заповіді, безумовної, обов’язкової для всіх людей. Категоричний імператив формулюється таким чином: поступай так, щоб максима (основний принцип) твоєї волі у всякий час могла б служити принципом загального законодавства. Найважливішою конкретизацією категоричного імперативу є імператив “практичний”: поступай так, щоб людство в твоїй особі, так само, як і в особі кожного іншого, неодмінно вживалося як мета і ніколи як засіб. Ці положення, виражаючи принципи гуманізму, мали велике прогресивне значення для свого часу. У них вкладений протест проти феодально-абсолютистського ладу.

22. Діяльнотворча основа буття у філософії Й.Г.Фіхте, сутність його діалектики. Фіхте створив оригінальне суб'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким історія - це діалектична й активна взаємодія абсолютного „Я" (самосвідомості людства) та індивідуального „Я" окремої людини. На перший план Фіхте висуває „практичну" філософію - питання обґрунтування можливості й шляхів досягнення людської свободи, встановлення „справедливого" державного устрою. Фіхтеанство будується на 3 основоположеннях („Я є Я", „Я є не-Я⁷', „Я є Я і не-Я"), які обумовлюють як структуру і внутрішній зміст системи, так і метод її побудови. Цей метод був історично першою спробою розробити теорію діалектичного методу. Спираючись на життєвий досвід людини, Фіхте пропонує відрізняти і протиставити реальні події, подіям, що відбуваються лише в уяві. Філософська система Фіхте ґрунтується, насамперед, на визнанні активної практично-діяльної сутності людини. „Все моє мислення повинно мати відношення до моєї діяльності, воно повинно визнавати себе засобом, хоч і віддаленим, для цієї цілі. Без цього воно - пуста безцільна гра, трата сил і часу". Вихідне поняття системи Фіхте - „Я” постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього. Першим актом цієї діяльності є самоусвідомлення себе, що виражається в тезі „Я є Я". Другий акт виражається антитезою „Я є не-Я". Фіхте підкреслює пріоритет людського суб'єктно-діяльного начала на природним. Природа, по Фіхте, існує не сама по собі, а заради того, щоб утворювати можливості самореалізації „Я". В кінцевому рахунку „Я" освоює „не-Я" і досягає тотожності з самим собою. „Не-Я" виступає як об'єкт, який обмежує свободу „Я" (культура, природа). Через подолання цієї перепони відбувається вдосконалення „Я". Третій акт - „Я є Я і не-Я" (синтез) - зняття протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердження їх тотожності. Однак така тотожність не може бути досягнута на протязі кінцевого часу. Вона є ідеалом, до якого на протязі всього історичного розвитку прагне людство. Сам Фіхте називав свою філософію ідеал-реалізмом, підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю По суті, реал-ідеалізм Фіхте перетворює самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте. Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти, завершується визначенням: «Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе вільним». Я у Фіхте доведене до поняття утворення (конструювання), визначення людського розуму і вільнодумства. Тому свою філософію Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини. Не випадково, почуття, що зв'язує діяльність і волю, називається сумлінням. Сумління не помиляється, є суддею всіх переконань. Сумління вимагає визнання в людині таких же вільних істот, як і людина сама. Тому мета, що стоїть перед людиною, завжди співвідноситься з метою людей. Вимога поступати так, а не інакше, що пред'являється людиною (Я) до самої себе, засновується на відповідальності і боргу. Індивідуальне життя Я, що сприймається єдиним і загальним життям, повністю визначається кінцевою метою. Мета дана Людині із її буттям, життям. Згодом людина може її усвідомити і спробувати досягнути. Людина трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини повинен бути моральним, оскільки розпізнавальними властивостями людини є свідомість і воля в їх єдності. Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі, згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у прийдешні світи, історія підпорядковується у Фіхте світовому наміру, що визначається ним як поняття єдності земного життя людства. Концепція морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює світ, створює саму себе як субстанцію - причину, що створює, - свою історію.

23. Філософія "тотожності" Ф.В.Й.Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції. Основопложником об’єктивно-ідеалістичної філософії тотожності був Ф. Шеллінг. Виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи. Філософська система Шеллінга складається із: 1) "Системи теоретичної філософії"; 2) "Системи практичної філософії"; 3) "Філософії мистецтва" (теологія і мистецтво). У системі теоретичної філософії Шеллінг досліджує проблему: як вивести об'єкт із суб'єкта? Вирішуючи її, Шеллінг створив теорію підсвідомої творчості. Суть її в тому, що діяльність суб'єкта усвідомлена тільки частково; здебільшого вона підсвідома. Тому продукти діяльності сприймаються як незалежні від суб'єкта. В цілому єдність суб'єктивного і об'єктивного відтворюється як об'єкт. Шеллінг абсолютизував: усе в об'єкті є результатом діяльності суб'єкта. В системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода — усвідомлена діяльність, необхідність — підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв'язок між ними. Цей зв'язок — перетворення свободи в необхідність: вільна діяльність, об'єктивуючись, перетворюється в діяльність необхідну. У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як завершення філософської системи. "Мистецтво — зброя філософії". Мистецтво та форма його змісту ("естетичні споглядання") і є процесом пізнання. "Естетичне споглядання — інтелектуальне споглядання". Шеллінг вважав, що інтелектуальне споглядання є головним методом філософії, оскільки воно може об'єднати протилежності. Натурфілософія Шеллінга має показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Основним принципом натурфілософії Шеллінга є єдність мислення і буття. "Природа є не що інше, як закам'яніле мислення". У нього немає відмінностей між матерією і свідомістю. Матерія — не що інше як дух, що споглядає рівновагу своїх діянь. Для Шеллінга сутність мислення є рух. Завдання натурфілософії — розкрити видимість протилежності матерії і духу. Це можна зробити, розкривши історію людського розуму. Знання можливе в тому випадку, якщо між суб'єктом і об'єктом немає ніякої протилежності. Свідомість і світ пов'язані. На думку Шеллінга, знання можливе тоді, коли немає протилежності між суб'єктом і об'єктом. Таким чином, натурфілософія Шеллінга має діалектичний характер. Основні її принципи: 1. Принцип полярності. Цей принцип вивчення природи полягає у зведенні природи до протилежності, двоякості. 2. Принцип історизму: всі форми природи стільки сходинками її розвитку. 3. Принцип системності, що випливає із поняття натурфілософії як виду систематизуючого знання. 4. Принцип єдності сил природи. Шеллінг висунув цей важливий принцип, який у XIX—XX ст. втілився в природничо-наукових законах (закон збереження і перетворення енергії). В цілому філософія Шеллінга справила великий вплив на європейську філософську думку XIX—XX ст., причому на різних етапах її розвитку виділялись та осмислювались різні аспекти багатогранного вчення Шеллінга.

24. Філософська системи і метод Г.В.Ф.Гегеля. Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Основні праці філософа “Наука логіки” (складається з 3–х розділів: вчення про буття; вчення про сутність; вчення про поняття), “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”. Гегель найбільш глибоко і всебічно розробив діалектичний метод мислення і світорозуміння. Гегель створив цей метод в рамках ідеалістичної системи об’єктивного ідеалізму. В основі світу лежить ідеальне начало – абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються, яка є творцем природи і людського суспільства. Абсолютна ідея мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку 3 етапи: до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять і категорій як система логіки; духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; абсолютний дух – на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Людське мислення є однією з форм виявлення абсолютного духу. Найважливішою частиною гегелівської системи є логіка, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Гегель виділяє 3 сходинки діалектичного методу. Першою сходинкою є розсуд. Другою сходинкою діалектичного методу є негативний розум як проміжний етап між розсудом і розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів і категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля здійснюється відповідно до тріади: буття–сутність–поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т. д. Поняття включає в себе 2 моменти: 1) перехід від суб’єктивного поняття до об’єктивного; 2) перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Історія, за Гегелем, є розвитком світового духу в часі. Історія має своєю мету. Її мета – це розвиток свободи. Гегель розрізняє 3 етапи світової історії: Древні східні народи (вони були всі невільні, окрім одного — деспота); Античний світ (були вільні лише деякі); Сучасні західні народи (Гегель називає їх германськими) — повністю усвідомили, що усі люди вільні. Філософська система Гегеля мала значний вплив на наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.