shpargalki_po_filosofii

86. Фромм Е. Втеча від свободи (основна ідея: ідеологія і культура взагалі коріняться в соціальному характері; сам соціальний характер формується устроєм життя суспільства). Фромм один із основних представників неофрейдизму, перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію, переосмислив роль соціальних факторів в розвитку особистості, досліджував вплив психологічних факторів на соціальний розвиток. Фромм виділив такі протиріччя людського існування: екзистенціональні (життя і смерть), історичні (патріархат, матріархат, авторитарна, гуманістична свідомості, протилежні типи характеру, володіння і буття). Основні теоретичні положення психоаналізу Фромма викладені у праці „Втеча від свободи”. В центрі соціально-філософської теорії лежить психологічна модель людини, розвиток як результат пристосування людини до певної соціально-економічної ситуації. Критерієм соціального розвитку є людські самовідчуття (задоволення або не задоволення загальною життєвою ситуацією). Активним психологічним фактором соціального прогресу є соціальний характер - зв’язок індивідуальної психічної сфери та соціоекономічної структури. Людська природа це сукупність потреб, яка реалізується різними способами залежно від певних соціальних умов. Людська природа зберігається, реалізується, модифікується під впливом соціуму. Соціальний характер є результатом адаптації людської природи до структури суспільства. За Фроммом існують такі типи: рецептивний, експлуататорський, накопичувальний, ринковий. В основі кожного типу характеру знаходиться механізм, завдяки якому індивід вирішує свої проблеми: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм (відказ від особистого Я). Єдиним правильним способом вирішення проблем є любов – критерій буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодівання мистецтва любові відбувається зміна структури характеру (наприклад, перехід до гуманізму). Головна ідея твору – створення ідеального суспільства, в якому спрямованість на володіння замінюється орієнтацією на буття. Функцією такого суспільства є створення нової людини, характер якої визначається відмовою від володіння заради буття, а вищою метою життя – всебічний розвиток та відмова від експлуатації.

87. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм (християнських і атеїстичних екзистенціалістів об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності). Сутнiсть i явище - фiлософські категорiї, що вiдображають загальні форми об'ективного свiту, його пiзнання та практичної дiяльностi людей. Сутнiсть - це внутрiшнiй змiст предмету, що виражається в єдностi всiх можливих i суперечливих форм його буття. Явище – певне знаходження (вираження) предмета. В мисленнi категорiї сутність та явище виражають перехiд вiд багатогранностi наявних форм предмета до його внутрiшнього змiсту та єдностi - до поняття. В античнiй фiлософії сутність трактується як начало розумiння речей i разом з тим, як джерело генезису, а явище - як те, що iснує як видимий образ речей. В Демокріта сутнiсть речi навiд'ємна вiд самої речi. В Платона сутнiсть -"iдея", яка має надчуттєвий нематеріальний характер, вiчна та нескiнченна. В Арiстотеля сутність не виводиться з матерiї, з якої будується рiч. В середньовiччi сутність розглядається, як бог носiя, а земне iснування як iлюзорне. В новий час сутність знаходить своє вираження в концепції первинних та вторинних якостей. Кант визнавав об'єктивнiсть сутностi (рiч в собi). Вiн вважав, що сутність не може бути пiзнаною людиною в її самобутному iснуваннi. Гегель стверджував, що сутнiсть існує, а явище - це явище сутностi. Неопозитивiзм вiдкидае об'єктивнiсть сутності. Екзiстенцiалiзм прагне зрозумiти буття, прагне перебороти психологiзм i розкрити онтологiчний змiст переживання. Основне означення буття, як воно вiдкрите нам, тобто нашого власного буття (так званої екзистенцiї) є незамкненiсть, вiдкритiсть. Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр протиставляє речове буття людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза нашому життю. Він вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. За Сартром свобода є протилежнiстю буття, яке вiн трактує як емпірично сутнє. Людина вiльна коли вона сама проектує себе, створює, обирає себе, не визначаючись нiчим, окрiм власної суб'єктивностi, сутнiсть якої полягає в повнiй незалежностi вiд будь-чого. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття буттю речей, щоб злитися зі світом у стійку, гармонійну цілісність. Подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, оскільки призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на річ серед інших речей. За Сартром, вихід з відчуження можливий на шляху гуманізації людської ситуації у світі. Таким чином, екзистенціалізм постає єдиною гуманістичною філософією. На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Специфічність людини пов’язана з її постійною націленістю на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.

88. Камю А. Сіф про Сізіфа. Есе про абсурд (точка зору: абсурд не в людині і не в світі, а в їх спільній пристуності. Сізіф -абсурдний герой). А. Камю тлумачить суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе сторонньою і лише на порозі смерті постає вільно і щасливою. Для описання цього світу він вводить поняття „абсурду” – ясного розуму, що констатує свої межі. Якщо в цьому світі відсутній вищий смисл, то він має „істинну людину”, яка надає смисл життю. Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. В Камю почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням, народжується з нудьги, перекреслює значущість всіх інших переживань. Пошуком буття у світі, в якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”. Камю замислюється над питанням : як жити без вищого сенсу і без благодаті ? Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду : самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникнення одного з них означає припинення абсурду. Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” являє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві знищений той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансцендентного порядку. З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висновку: “Все дозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживань. Абсурд не треба знищувати самогубством або стрибком віри, його треба якомога повніше виживати. Камю пропонує людині міф про затвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням своєї долі, людина мусить нести тягар життя – самовіддача і повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів. З плином часу філософська концепція Камю певною мірою трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про Сізіфа”, де абсурд долається сам по собі, Камю переходить спочатку до індивідуалістичного бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до колективістської моралі “Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людську солідарність у боротьбі проти зла. Тому, вважає Камю, є більше підстав захоплюватися людьми, аніж зневажати їх.

89. Гадамер Х.-Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики (герменевтика е філософією «тлумачення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття). Герменевтика це мистецтво й теорія тлумачення, що має метою виявити зміст тексту, виходячи з його об'єктивних (граматичне значення слів та їх історично обумовлені варіації) і суб'єктивних (наміру авторів) підстав. Виникає в період еллінізму у зв'язку із завданнями наукового дослідження й виданням класичних текстів та розвивається далі в рамках тлумачення “Свящ писання”. У філософському розумінні цей термін почав вживатися в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика з самого початку була пов’язана з ідеями інтерпретації та розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Є.Бетті, Х.Г. Гадамер, М. Ладман) вбачають в ній не лише метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі. Відомий діяч епохи німецького романтизму Ф. Шлеймахер тлумачив герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності – „іншого”. Предметом герменевтики виступає аспект вираження, оскільки воно є втіленням індивідуальності в її проявах. Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм – нім історик культури і філософії, представник філософського життя, основоположник розуміючої психології та школи історії духа (історії ідеї) в нім історії культури. Центральним для Дільтея є поняття „життя”, культурно-історичні реалії. Дільтей, вважав, що людина не має історії, вона сама – історія. Завдання філософії (як науки про дух) полягає в розумінні „життя” виходячи з нього самого. В зв’язку з цим Дільтей запропонував метод „розуміння” як безпосереднє досягнення деякої духовної цілісності – цілісного переживання. Основна проблема герменевтики, за Дільтеєм, полягає в розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначимого об’єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя. Подальше опрацювання цієї проблеми здійснював нім філософ Х.Г.Гадамер, учень М.Хайдеггера, який тлумачив герменевтику в широкому розумінні – як вчення про буття, як теорію пізнання. Багато наслідуючи у Дільтея та Хайдеггера, Гадамер надав герменевтиці універсального змісту, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання з точки зору герменевтики є світ людини, котрий трактується як область людського спілкування. Саме в цій області відбувається повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.

90. Кун Т. Структура наукових революцій (концепція історичної динаміки наукового знання розкриває значення поняття наукової спільноти; парадигма як домінантна модель або «дисциплінарна матриця»). Томас Кун аналізуючи наукову історію та філософію виявив надзвичайно перекручену, романтизовану картину реального перебігу подій. Глибше дослідивши цю очевидну невідповідність, Кун почав інтенсивно вивчати історію науки і результати досліджень опублікував у праці «Структура наукових революцій». Центральною в теорії Куна є концепція парадигми. У широкому розумінні парадигму можна визначити як набір переконань, цінностей і технік, що їх поділяють члени даного наукового співтовариства. Деякі з парадигм мають філософську природу, вони є загальними та всеосяжними, інші ж парадигми керують науковим мисленням у досить специфічних, обмежених сферах досліджень. Наукові спостереження не диктують єдиних і однозначних рішень, жодна з парадигм ніколи не пояснить усіх наявних фактів, і для теоретичного пояснення одних і тих самих даних можна застосовувати багато парадигм. Який з аспектів складного явища буде обрано і який з можливих експериментів буде почато чи проведено першим, визначається багатьма факторами. Таким чином, у принципі неможливо займатися наукою без деякого набору апріорних переконань, фундаментальних метафізичних настанов і відповідей на питання про природу реальності та людського знання. За Куном, парадигми відіграють в історії науки вирішальну, складну і неоднозначну роль. Раннім стадіям наук, що їх Кун описує як «до-парадигмальні періоди», властиві концептуальний безлад і конкуренція великої кількості розбіжних поглядів на природу. Жоден з цих поглядів не можна одразу відкинути як невірний, оскільки вони приблизно відповідають спостереженням і науковим методам свого часу. Як тільки парадигму приймають, вона стає потужним каталізатором наукового прогресу; Кун називає цю стадію «періодом нормальної науки». Більшість вчених увесь свій час займається нормальною наукою, а тому ця окрема сторона наукової діяльності стала в минулому синонімом науки взагалі. Нормальна наука ґрунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, що таке Всесвіт. Нові теорії не виникнуть без руйнування старих поглядів на природу. Нова, радикальна теорія ніколи не буде доповненням або прирощенням до існуючих знань. Вона змінює основні правила, вимагає рішучого перегляду або фундаментальних допущень попередньої теорії, здійснює переоцінку існуючих фактів і спостережень. За теорією Куна, тільки в подіях такого роду можна визнати справжню наукову революцію. Вона може або статися в якихось обмежених галузях людського знання, або радикально вплинути на цілий ряд дисциплін. Томас Кун відзначив, що науковій революції передує період концептуального безладу, коли нормальна практика науки поступово переходить у те, що він називає «екстраординарною наукою». Раніше чи пізніше повсякденна практика нормальної науки обов’язково приведе до відкриття аномалій. Спочатку несподівані результати називатимуться «поганими дослідженнями», оскільки діапазон можливих результатів чітко визначено парадигмою. Коли ж аномальні результати підтверджуватимуться повторними експериментами, це може призвести до кризи в даній області. Протягом деякого часу розбіжність розглядатиметься як проблема, котра зрештою розв’яжеться шляхом модифікацій і вияснень. Після періоду стомливих і марних зусиль аномалія виходить за рамки ще однієї загадки, і дана дисципліна вступає в період екстраординарної науки. До і під час наукових революцій відбуваються також палкі дебати стосовно законності методів, проблем і стандартів. За цих обставин, із розвитком кризи зростає професійна невпевненість. Неспроможність старих правил веде до інтенсивних пошуків нових.