shpargalki_po_filosofii

76. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії (співвідношення між класичною німецькою філософією і марксистською філософією; визначення основного питання філософи та двох його сторін). Великий вплив на формування ф. поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. К Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах; їх гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і ф. метод. По-новому трактуються також ф. ідеї Фейєрбаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" Ф.Енгельс висуває ідею, що в ф завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням ф. Його суть - відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись, як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність). 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаванність). Ідея Енгельса про основне ф питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати ф школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, ям визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію - агностицизмом. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Вони критично переосмислюють й, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й природи, економічних соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання.

77. Юркевич П.Д. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого (поняття серця як осередку духовного життя людини, яке визначає сутність особистості). Філософські погляди Юркевича сформувалися під впливом вчень Платона, Канта, Сковороди. Філософію Ю. можна назвати філософією душі, мікрокосмосу, пізнати який можливо за допомогою людського серця. Поняття ідеї пронизує всю творчість Ю. Предмети пізнання нашого розуму – ідеї, вона має ідеальне буття, вона є щось мислиме, вона лише прообраз реальності. В ідеї ототожнюється мислення і буття. Сама ідея пізнається як закон і норма явища. Між ідеями та явищами стоїть творча воля Бога і людини. Ю. визнає 3 сфери буття – царство ідей (ноуменальний світ), царство розумних істот(реальний світ), царство примарного існування тілесності (феноменальний). Зрозуміти все буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, він не може проникнути в глибину особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму Ю. називає серцем. Органом душі виступає не лише головний мозок, а й усе людське тіло. А оскільки серце поєднує усі тілесні сили, то воно має бути визнане найближчим органом душевного життя. Серце – центр духовного життя людини, в ньому започатковується рішучість, різні наміри і бажання, воно є місцем волі. Серце – центр морального життя людини, в ньому з’єднуються всі моральні стани, це вихідний пункт усього доброго і злого в словах, думках і вчинках, є добрий і злий скарб людини. Світ існує і відкривається передусім для серця, а звідси вже для мислення. У відображені дійсності, яка утворюється нашим мисленням на основі вражень від зовнішнього світу, Ю. пропонує розрізняти 2 аспекти: знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні; душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Саме у цьому аспекті виявляється якість нашого душевного настрою. Не мислення утворює сутність людини, а життя її серця, її безпосередні та глибокі переживання, що походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання тільки тоді принесуть користь, коли вони знайдуть місце у серці. Ю. намагається пов’язати біблейське вчення про серце, за яким серце є прихованим, але основним життям Духа, з християнським началом моральності і цим з’ясувати значення моральності для потреб практичної філософії. Він має надію, що саме у вченні про серце закладені основи релігійної свідомості людства. Ю. вважає, що людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, який виникає з природи серця. Історія людства починається життям особи в спільному – в племені, роді, її моральність – це звичаї племені, а знання – авторитет старших. Не за себе, а за своє плем’я вона радіє і тужить, спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає вона свою душу, одухотворяючи їх. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє світ, що є гідний існувати.

78. Соловйов B.C. Оправдання добра. Моральна філософія (вчення про моральність, пізнання добра і зла). Соловйов створив своєрідну теософську систему. Критикував матеріалізм та атеїзм, вважаючи їх вченнями які спустошують духовну природу людини, ведуть людину в безвихідь. Він доводив, що головним завданням філософії є збагачення теологічними ідеями, стати накою християнського віросповідання. За Соловйовим початком всього існуючого є тотожне з богом абсолютне. Абсолютне сприймається людьми через віру, містить в собі вічні ідеї. Теорія пізнання Соловйова повністю підкоряється його ідеалістичній, релігійно-містичній системі, в якій головна роль відводилася інтуїції та містиці. В основі суспільних відносин люди повинні керуватися християнським вченням – любов’ю до ближнього. В області естетики Соловйов притримувався ідеологічної теорії „чистого мистецтва”, доводячи , що митець творить в тому випадку, коли знаходиться в містичному екстазі, коли його твори є втіленням божественного одкровення.

За Соловйовим первісною основою морального життя людини є сором. У людини пізнання добра і зла не тільки дано безпосередньо у відмітному для неї почутті сорому, але з цієї першооснови, поступово розширюючи свою конкретно-чуттєву форму, воно переходить у вигляді совісті. В межах морального відношення людини до самої себе чи до своєї власної природи почуття сорому (що спочатку має власне статевий характер) зберігає свою формальну тотожність незалежно від того, чи протиставляється воно інстинкту тварин самозбереження, індивідуального або ж родового. Переходячи до іншої області відносин - не до себе самого, як окремої особини і як одному з екземплярів роду, а до ближніх і до Бога, - відносин незрівнянно більш складних, моральна самооцінка проходить через середовище абстрактної свідомості. Сором і совість промовляють різними мовами і з різних приводів, зате суть того, що вони говорять, однакова. Така суть міститься у соромі: совість додає аналітичне пояснення: зробивши це недозволене чи негідне, ти винуватий у злі, гріхові, у злочині. Тільки голос совісті, що визначає ставлення до ближнього і до Бога як добре чи зле, надає йому морального значення, котрого воно без того не мало б, а оскільки сама совість є тільки розвитком сорому, то таким чином усе моральне життя людини, у всіх своїх сферах, виростає мовби з одного кореня, притому кореня чисто людського, чужого світу тваринному.

79. Джеймс У. Прагматизм (поняття прагматизму, прагматичного методу та істини). Прагматизм – це філософський напрямок, що досліджує механізми пізнання і духовні структури, які забезпечують продуктивну діяльність людини. Вільям Джеймс - американський філософ і психолог. Як представник прагматизму Джеймс вважав, що поняття, теорії, визначаються практичними діями, а істинність – успіхом і користю при їх використанні в житті. Головним недоліком попередньої філософії Джеймс вважав її відрив від життя, нерозуміння людської сутності. Істина завжди задовольняє будь-які наші бажання – це вже благо, але бажання різноманітні і можуть бути досить величними; істина, що призивається ними, - подвійне благо. Прагматизм не будує ієрархію людських потреб, гадаючи, що всі агенти психіки рівноцінні у своїх творчих здібностях. За В.Джеймсом, людський досвід досить самодостатній і не має потреби ні в яких трансцендентних сферах, що гарантують його дійсність. Для радикального емпіризму не викликає сумнівів той факт, що відносини між речами переживаються нами так само чітко, як самі речі. Саме таким чином у Джеймса обґрунтовується думка про ймовірну присутність Бога у світі. Люди мають потребу в ньому, хочуть комусь молитися, бути упевненими в стабільності світу, - і вони створюють ідею Бога. Ідея, в свою чергу, визначає їх моральний стан і вчинки. Так ідея породжує реальність, що потрібно людині, отже, сама ідея - у підсумку, на практиці - виявляється щирою. Подібним шляхом стверджується й інший ідеал Джеймса - меліористичний Всесвіт. Віра в те, що світ може змінитися на краще, ми не впадаємо у смуток, а діємо і він стає кращим. Джеймс схильний вважати, що істина визначається особистими інтересами конкретних індивідів. Визначена особистими інтересами, істина повинна вести до успішних дій; вона повинна діяти. За Джеймсом, воля до віри доречна лише в конкретних умовах. Неможливо знайти цю якість як щось, що діє за певних обставин. Насамперед, повинна існувати ясна гіпотеза, що відповідає нашій вірі. Ця гіпотеза покликана бути живою, а не мертвою, тобто, як би за допомогою електричного проводу бути зв'язаною з нашим життям. Визначивши умови, при яких можлива воля до віри, Джеймс потім пояснює, що воля впливає на наші переконання у ситуації вибору, що має характер випадку. Ми бажаємо володіти істиною, ми хочемо вірити, що наш досвід відкриє нам ще більшу істину, і в цьому бажанні ми знаходимо підтримку в інших членів зв'язаного з нами співтовариства. На цій підставі Джеймс стверджував, що наша жагуча людська натура має повне право, і повинна робити справжній вибір, який за своєю природою не може бути здійсненим на основі лише інтелекту. Основні ідеї американського філософа здаються значно випереджальними за свій час. Міркуючи про те, що не слід змішувати екзистенціальну проблему з проблемою цінності, він передбачає появу філософії існування (екзистенціалізму). Джеймс явно формулює гіпотезу, відповідно до якої розумна свідомість – лише одна з форм пізнання світу. Безсумнівно, існують і інші способи світовідчуття. Вони відділені від інтелекту тонкою перегородкою. Дистанція між Джеймсом і сучасним рівнем знання - майже сторіччя, але його праці мають велике значення для сучасності.

80. Вітгенштейн Л. Філософські дослідження (філософія як активність, спрямована на прояснення мовних виразів). Вітгенштейн розглядав мову, як діяльність, тісно переплетену з іншими – нелінгвістичними – видами людської діяльності. Залишивши завдання виявлення апріорної структури мови та її логічної будови, загальної мові та світу, він звернувся до комунікативної сторони мови. В цьому змісті аналіз у Вітгенштейна виступає, як опис функціональної ролі слів та виразів, що породжують їх значення. Він розрізняв “поверхневу” та “глибинну” граматики мови. В першому випадку мається на увазі граматичний синтаксис, в другому – рівень так званих мовних ігор. Мовні ігри представляють собою взаємопереплетення різноманітних форм людської активності. Для людини вони виступають, як його “форми життя”, в які вона занурена та правилам, яких в тій чи іншій мірі наслідує. Ключовим словом його типу аналізу вважають слово “вживання”. В. зберігши ідею про "безглуздість" проблем традиційної філософії, відмовився в той же час від абсолютизації формально-логічного підходу до мови. В. стверджує, що мова служить не тільки цілям опису світу, але і різним людським комунікаціям. Об'єктом філософського дослідження виступає у В. природна ("повсякденний") мова, що розглядається як сукупність "мовних ігор", що ведуться за правилами, що обирається "граючими". В. переходить з позиції логічного атомізму до точки зору логічного емпіризму. Позиція конвенціоналізму у відношенні до мови, відповідно до якого мова виявляється продуктом довільної угоди, позбавляє "ідеальний" мову його спочатку надзвичайного стану. Задача філософії зводиться до визначення й усунення помилок у вживанні мови. Погляди В. мали значний на розвиток лінгвістичної філософії.

81. Франко І.Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей Франка про те, що найбільшою цінністю на землі є справжня жива людина. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія Франка поєднана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості - це дух істинно франківський, каменярський. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. Погляд на історію у нього як на процес поступу, що опирається на загальні закони еволюції в органічній природі. Тобто, концепція історичного поступу в історіософії І.Франка свідомо ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Характеризуючи поступ людської історії, І.Франко передусім не схильний розглядати його як прямолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство. По-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі падіння, знесилля і зневіри. По-третє, "поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад". Це все переконливо засвідчує, що поступ не досягає вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, разом з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тому критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а "емансипація людської одиниці". З цього погляду І.Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської волі. Але шлях до повного щастя неможливо здійснити наодинці. Визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І.Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного прогресу.

82. Фрейд 3. Я і Воно (поняття свідомого і несвідомого у психіці людини як основа психоаналізу). З.Ф. – австрійський лікар психопатолог, психіатр, основоположник психоаналізу. Основні ідеї викладені в працях „По той бік принципу задоволення”, „Я і Воно”, „Масова психологія і аналіз людського Я”. Досліджуючи характер і причини неврозів, Ф. виявив область людської психіки, що має важливе значення для життєдіяльності людини – несвідоме. За Ф. несвідомі багато наших бажань та прагнень. Досить часто несвідоме проявляється назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, в будь-яких фактах нашої поведінки (обмовках, неправильних рухах, описках). За Ф. психіка людини є взаємодією трьох рівнів: несвідомого, предсвідомого, свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише особливою інтуїцією надбудовою над несвідомим. Ф. створив триелементну модель особистості. „Воно” – глибинний шар несвідомого потягу, основа діяльності індивідів, „Я” - сфера свідомого, посередник між „Воно” і „зовнішнім світом”, природними і соціальними інститутами. „Зверх - Я” внутрішньо особова совість, що виникає як посередник між „Воно” і „Я” за рахунок постійно виникаючого конфлікту між ними. „Зверх - Я” є ніби вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значущі норми та заповіді, соціальні заборони батьків, авторитетів. Глибинний шар людської психіки, за Ф. функціонує на основі природних інстинктів, „первинних потягів” з метою отримання найбільшого задоволення. Безпосередньо сексуальний потяг Ф спочатку розглядав як основу первинних потягів. Пізніше він його запінює поняттям „лібідо”, яке осягає всі сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до батьківщини. Наостанок він висунув гіпотезу, що діяльність людини зумовлена наявністю біологічних і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють „інстинкт життя” – ерос та „інстинкт смерті” – танатос. Оскільки в задоволені своїх пристрастей індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть у вигляді „Воно”, в ньому виділяється „Я”, яке прагне подолати несвідомі потяги і спрямувати їх в русло соціально одобреної поведінки за допомогою „Зверх – Я”. Ф не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями та керувати ними в реальному житті. Завданням психоаналізу на думку Ф, полягає в переведенні несвідомого матеріалу людської психіки в область свідомості та підкорити його своїм цілям.

83. Бердяєв М.О. Про призначення людини (специфіка філософії як дослідження людини з людини і в людині як належної до царства духу). М. О. Бердяєв займає особливе місце в російській і світовій філософії. Для творчості Бердяєва характерна необхідність філософського осмислення явищ, які аналізуються, постійна зосередженість на своїх переживаннях і пошуках. М.Бердяєв свою ф-ю називав ф-ю духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості особи, духу, історії, зміст якої він розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості. Філософ переконаний у самоочевидності волі людини. Воля Бердяєва - це воля духу людини, її свідомості і самосвідомості. М. Бердяєв відокремлює волю від людини і протиставляє її людині як вищу і первинну сутність, що лежить в основі світу. Свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З первісної свободи розкривається Бог, з неї розвивається і особистість, постає світ як перехід буття в небуття, творчості з свободи. Цим визначається смисл історії. Сформулював протиставлення трансцендентальної і психологічної свідомості. До останньої відніс сферу переживань, які формуються в конкретному життєвому досвіді – це відносна, суб’єктивна свідомість. Трансцендентальне – об’єктивне і абсолютне як сукупність всезагальних умов пізнання. Абсолютні істини існують незалежно від емпіричного їх сприйняття. Вони лише сприймаються певним угрупуванням по-різному, а умови їх існування роблять ці істини сприйнятими чи не сприйнятими. Б. прагнув виробити нове розуміння християнства, нову релігійну свідомість як відновлення досвіду і духовного самопочуття переломної епохи, хворої соціальними вибухами. В ім’я свободи не сприймав ні державних насильницьких політичних начал, ні позадержавного насильства. Передбачав появу культу земної матеріальної сили (надлюдини), який звеличиться на вершині людських трупів. В центрі своїх поглядів на людину ставив особистість та її призначення в універсумі. Суть його поглядів полягала в тому, щоб через свідомість світового зла відновити релігійний смисл життя, повернути людину до істинного покликання в світі, яке робить її гідною вічного життя, дати їй внутрішню свободу. Усвідомлення зв’язку індивідуальних долей з долею світобудови дасть змогу людині здолати трагізм беззмістовного існування, світове зло, трагічну історію. Все це повинно відбуватися за активною участю людини, де найважливішим покликанням історичного процесу є свобода вибору, щаблями якої служить духовний розвиток. Нова людська соціальність повинна виступати як соборна єдність людей, що ґрунтується не на підпорядкуванні деяким зовнішнім силам, а на вільному покладанні начал самої особистості. Така асоціація людей не потребує держави. Місце політичної організації тут займе союз людей для пошуку спільної святині і припинення боротьби за владу. Свобода є насамперед здатність до самоуправління і самозбереження. Втрата будь-якої дисципліни і цієї здатності перетворює народ в стадо диких звірів. Народ тільки тоді гідний називатися вільним і громадянським, коли усвідомлює свою національну єдність як всередині власної держави, так і зовні, перед іншими народами.

84. Вернадський B.I. Наукова думка як планетне явище (біосфера як основна галузь наукового знання; біогеохімічна енергія та й нова форма: енергія людської культури, яка створює ноосферу). Вернадський здійснив кардинальну корекцію стійкої наукової картини світу, де не було місця живому, розробив вчення про живу речовину, біосферу, запровадив поняття всюдності життя, тиску життя, його швидкості та згущення. Біогеохімічна енергія – це вільна енергія, що утворюється життєдіяльністю природних організмів; викликає міграцію хімічних елементів біосфери і тим формує її історію. Поява людини в ряду висхідних життєвих форм означає, що еволюція переходить до використання нових засобів – психічного, духовного порядку. Еволюція у першій мислячій істоті породила небувале знаряддя подальшого розвитку – розум, якому притаманна самосвідомість, з можливістю глибино пізнавати та перетворювати себе і світ. З першої думки людини про світ і про себе, з першого малого практичного винаходу, ідея і проект якого стали передаватися, вдосконалюватися далі, розпочався той інформаційний потік відомостей, що оперезав нині всю планету, потік знань, концепцій, теорій, який дає уявлення про нову специфічну оболонку Землі (ноосферу), яка немовби накладається на біосферу, але не зливається з нею, а все більше справляє на біосферу перетворюючий вплив. Вернадський розглядав біосферу як особливе геологічне тіло, будівля і функції якого визначаються особливостями Землі і Космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина - це форми рівні організації біосфери. Вчений зв'язав вчення про біосферу з діяльністю людини з різноманітними проявами буття особистості і життя людського суспільства. Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх роботах розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце і роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. Однією з ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина співіснує всередині природи і є частиною неї. Людство саме по собі є природне явище і закономірно, що вплив біосфери позначається не тільки на середовищі життя але і на стані думок. Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбиває фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Таким чином, людина є визначена функція біосфери, у визначеному її просторі і часі. Ноосфера – це біосфера, перероблена науковою думкою, що підготовлене всім минулим планети, а не короткочасне і перехідне геологічне явище. Вернадський вважав за необхідне утворити “Інтернаціонал вчених”, що культивував би свідомість моральної відповідальності вчених” за використання наукових відкриттів і наукової праці для руйнівної, що суперечить ідеї ноосфери, мети. В. високо цінував значення філософії для наукового дослідження, вказував на необхідність систематичної розробки логіки та методології природознавства.

85. Тейяр де Шарден П. Феномен людини (характерною рисою є панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток). Тейяр де Шарден французький антрополог, теолог, член ордена єзуїтів. Прагнув створити наукову феноменологію, яка б синтезувала науковий та релігійних досвід з метою розкриття змісту Всесвіту, породженням якого є людина. Т.Ш. вважав релігію і науку взаємопов’язаними фазами одного акту пізнання, який охоплює минуле та майбутнє еволюції. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Шарден оголосив еволюціонізм. Принцип еволюції властивий всім природнім явищам. Основними критичними точками розвитку світу, космогенезу виступають: перед життя (неорганічна природа); життя (органічна природа); мислення, ноосфера, наджиття. На етапі мислення з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, створює ноосферу, персоналізує світ. Людина це ланка еволюції, до її появи світ був розділений. Людська діяльність постійно підвищує синтез всього існуючого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма розвитку світу – думка, свідомість, духовність. Для вчення Т. Де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності духовного начала. Духовне буття розглядалося як радіальна енергія – властивість матерії, що одночасно є духовною рушійною силою, яка завдає імпульс космічній еволюції. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, є природною формою божественної благодаті. Кінцевою метою еволюції є досягнення наджиття, а в ньому точки Омеги. В цій точці сумується, збирається, вдосконалюється свідомість, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. Космогенез у Шардена ототожнюється з „христогинезом”. Наджиття означає з’єднання людської душі після завершення історії в космічному Христі. Точка Омега – центр Всесвіту, символізує Христа, причетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Христос завдяки механізму втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особливим центром універсуму, від якого починаються та до якого ведуть всі еволюційні шляхи.