49. Український суспільно-політичний рух у другій пол. Хіх ст. На шляху від культурництва до політичної боротьби.

У прямому звязку із змінами в соціальному та економічному житті відбувалися зрушення в суспільно-політичному русі в Україні. Зростав національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі все ширших верств українського селянства, робітництва та інтелігенції. Важливу роль відіграє діяльність Шевченка, Куліша, Костомарова напередодні реформи 1861 р., діяльність петербурзької української громади, що гуртувалася навколо журналу Основа, який короткий час 1861-1862 відігравав роль головного загальноукраїнського друкованого органу. Громади, що як культурно-суспільні товариства були засновані у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, ставили своїм головним завданням піднесення культурного рівня українського народу, та його національної свідомості. Ще одним важливим суспільно-культурним рухом 60-х рр. було т.зв. хлопоманство, що виникло в середовищі спольщеної української шляхти Правобережної України, яка вважала необхідним служити українському народу і не поділяла поглядів шляхетського загалу щодо відбудови історичної Польщі В.Антонович, Т.Рильський, В.Познанський, К.Михальчук та ін.. Слід виділити діяльність Київської Громади. На початку 1873 р. її зусиллями було відкрито Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, який фактично став легальним українським науковим закладом, що розгорнув інтенсивні дослідження в галузі українознавства й науково обґрунтував самобутність українського історико-культурного процесу. Пізніше, оцінюючи майже 60-рiчну діяльність Київської Громади, один з її активних діячів — Є.Чикаленко відзначав, що вона відіграла величезну ролю в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування у 1897 р. Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху. Слід зазначити, що український суспільно-культурний рух постійно зазнавав переслідувань і гонінь з боку царського уряду указ Валуєва від 1863, Емський акт 1876 та ін.. Наслідком цілого ряду дискримінаційних заходів уряду став тимчасовий параліч пресових українських видань, що тривав до революції 1905 р. Але серед учасників українського руху все виразніше зростало прагнення вивести його з вузьких рамок культурництва і стати на шлях здобуття усієї повноти політичних і національних прав для українського народу.

50. Назрівання революційної кризи в Російській імперії і на Україні на початку хх ст.

Кінець ХIХ — початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних i національних прав українського народу. Зявляються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців — обєднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління i ставали на шлях національного радикалізму. У 1896 р. у Києві було утворено українське таємне товариство Молода Україна, метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була пропаганда соціалізму i політичного сепаратизму на українській основі.Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія — Революційна українська партія РУП. Для початків її діяльності був характерним радикально-нацiональний напрям роботи, душею якої був М.Мiхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу i створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М.Мiхновським, яка відстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупiвцiв разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію Спілку, яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупiвцiв, яка гуртувалася навколо М.Порша, В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри, М.Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії УСДРП. УСРДП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України. Українська ліберальна інтелігенція, що обєднувалася в громадах та ін., утворила у 1904 р. українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину — Українську радикально-демократичну партію. Її активними діячами були Б.Грiнченко, С.Єфремов, М.Левицький, Є.Тимченко, В.Чехiвський, Є.Чикаленко. Саме УСРДП i УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.