75. Відображення рис національного менталітету на побутовому рівні в повісті “Кайдашева сім'я” і. Нечуя-Левицького.

Світоглядні особливості народу у творах І.Нечуя-Левицького

Багатющим джерелом для пізнання національного світогляду українського народу є творчість письменників-класиків, зокрема, І.Нечуя-Левицького.

Аналізуючи світоглядні особливості українського народу у етнографічно-фольклористичній розвідці “Світогляд українського народу”, І.Нечуй-Левицький підкреслював: “Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи…”[19, с. 4]. Природа являлася українцям в геоморфічній та зооморфічній формі: “Небо здавалося українцям то полем, то морем…, хмари здавалися лісами, дібровами, скелями…, сонце – соколом…” [19, с. 5].

Отже, релігійні уявлення тісно пов’язані з природою (бо українець жив у природних умовах), вона була йому зрозуміла, близька. У її поетизації сконцентровані розвинуті чуття прекрасного, любові, духовності, поривання до ідеального, неземного. Тісний зв’язок з природою сформував в українців мрійливість, чуттєвість, романтичність.

Ці риси українського національного характеру І.Нечуй-Левицький майстерно втілює, наприклад, в образі Лавріна, героя відомої повісті “Кайдашева сім’я”. “Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів. Він задивився на річку, на зелені верби над водою… Лаврін дивився на річку і співав пісні” [17, с. 349]. Відчуття краси природи є виявом ліричності, багатства його душі. Чутливий до краси і ніжності, Лаврін щиро покохав Мелашку. Йому здавалося, що на побачення з дівчиною його “несуть крила…” [17, с. 354]. Епізодом зустрічі закоханих на природі письменник підкреслює, що за вдачею Лаврін – мрійлива і романтична натура, схильний співпереживати, збудливий і нетерплячий.

Глибоке відчуття краси природи українського села вказує на зв’язок українця з землею. Відомо, що вся стародавня культура українців зростала на культі землі, хліборобської праці. Хліборобство було для українців єдиною надією, мрією, ідеалом їхнього життя. Земля – основний елемент світобудови, головна ланка в світотворчому ланцюгу. Отож, найяскравішою рисою особистості українця є незвичайний, таємничий контакт із духом рідної землі.

Окрім того, на переконання І.Нечуя-Левицького, ідеалом мрій земного життя українців була “сім’я багатого господаря-хлібороба” [19, с. 5]. Яскравим свідченням цього є класичні твори І.Нечуя-Левицького на теми життя українського села.

Зокрема, хліборобська праця прищепила Миколі Джері, герою однойменної повісті, надзвичайну любов до природи, а разом з нею – поетичність вдачі. Він – людина обдарована, розумна, добре малює, різьбить, зробив малу скрипочку, гарно грає і співає. Микола прагне мати своє господарство, прив’язаний до землі, не хоче миритися зі своїм становищем, а тому веде боротьбу з суспільством, яке засноване на насильстві та несправедливості.

Отже, ідеал “господаря-хлібороба” не міг зреалізуватися під час кріпаччини. З повісті “Кайдашева сім’я” видно, як важко й неоднозначно він відроджувався в посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ’я, безземелля знищили інстинкт господаря.

Змальовуючи людські характери, І.Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця – культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя. З хліборобськими генами пов’язана й така риса українського національного характеру, як пантеїзм, прив’язаність до землі, землі-матері, а також Матері, жінки-матері і жінки, шляхетна любов до якої витворила своєрідний духовний аристократизм українця.

Окрім того, у своїх повістях письменник підкреслює роль жінки-господині. Як слушно зауважує з цього приводу Б.Цимбалістий, “жінка-мати має особливе значення в ментальності українців” [30, с. 85]. Дослідник відзначив роль жінки в українській родині, роль матері-піклувальниці й виховательки та її великий вплив від колиски до зрілого віку на процес формування характеру людини.

Українці живуть чуттям інтимним – глибоким і щирим: “Люблю я своє село, своє хазяйство, свою хату – та тебе, моя доле” [17, с. 86], – промовляє Василь до Ганни (“Дві московки”).

Символом родини й родинного життя українців є власна хата. Значення житла підкреслює І.Нечуй-Левицький міфологічним сюжетом: “Двір, сіни, хата…, куди входить панна з-за золотої стіни, то світ, небо” [19, с. 11].

У той же час, українцям не властиве прагнення до колективного життя та спільної власності. Як слушно зауважує Н.Григоріїв, “опіку батьків над дорослими дітьми українець вважає за нестерпний деспотизм” [6, с. 16]. Саме тому Карпо і Мотря, відомі персонажі “Кайдашевої сім’ї”, після одруження хочуть жити в своїй хаті, мати своє господарство і ні від кого не залежати.

Щасливим та багатим прагнув бачити І.Нечуй-Левицький життя українського народу. Разом з тим, реальне життя українського села, змальоване в творах письменника, різко контрастує з народним ідеалом: це солдатчина, кріпацтво, безземелля.

Автор показує як навколишнє середовище, природа впливають на характер українців. Тому введення ним у той чи інший твір елементів прекрасного (описи природи, обрядовий та етнографічний матеріали) треба розуміти не тільки як спосіб “оживити” розповідь, наблизити її до дійсності, але й як намагання показати світобачення людини.

Пейзажі, які майстерно вмонтовує Нечуй-Левицький у свої твори, є ніби продовженням думок і мрій персонажів, полем зіткнення переживань героя і життя природи. Так, поетична душа старого Панаса Крутя (“Рибалка Панас Круть”) може розкритися лише наодинці з чудовою природою. У таких випадках тональність пейзажу мотивована психологічним станом героя.

76. Пластичність характерів, комізм ситуацій, засоби гумору, роль етнографічних компонентів у повісті “Кайдашева сім'я” І. Нечуя-Левицького. На новому етапі літературного процесу творцям соціально – психологічного роману та короткої новели надто вже детальними здавались етнографічні й соціально – побутові описи в творах славетного епіка, впадала в очі деяка одноманітність, повторюваність образних засобів. Але й наступні покоління вчились у нього вдумливого спостереження над життям у різноманітних його проявах, вміння створювати пластичні й яскраві людські характери. [10,24]

«Наглядайте над народним життям, - радив Нечуй – Левицький літературній молоді, - примічайте типи селян, розпитуйте про всякі сільські історії, і часом сама повість наскочить на вас, а чого не достачить, то покличте на поміч силу творчества, бо сама жизнь рідко коли дає цілу повість. Треба жизнь перепустити через свою душу…» [289,11]

Ліризм, соковитий гумор, поєднання серйозного й навіть трагічного з комічним складають одну з істотних сторін творчості письменника. Він звертався до мотивів та образних засобів фольклору, іноді, може, надто густо сипав у власних творах перлами усної народної творчості, але завжди майстерно використовував внутрішні можливості фольклорної образності для емоційного відтворення психологічного стану своїх персонажів, для характеристики їх поведінки. Не можна забувати й про чудове знання І.Нечуєм – Левицьким живої народної мови, вміле використання її скарбів.

Колоритні картини побуту й суспільних відносин дореволюційного українського села, багата галерея людських типів, викриття соціального зла й сатиричне змалювання гнобителів народу, гуманістичний демократизм, поетичність та теплота викладу – все це робить близькими й дорогими для нас кращі твори письменника, які назавжди ввійшли до скарбниці української класичної літератури. [10, 24-25]

У своєму творі мені хочеться розглянути основні засоби творення гумористичних та сатиричних образів у творі "Кайдашева сім'я" Нечуя-Левицького. Сміхова культура є важливим елементом українського селянського світу, який постає зі сторінок повісті. Джерелом комічного, як правило, є якась невідповідність, життєва суперечність, наприклад, між метою і засобами її досягнення, формою і змістом, діями і обставинами. Сміючись над чимось, ми немовби підносимося над визначеними суперечностями, долаємо їх. Отже, на сторінках повісті "Кайдашева сім'я" сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни. Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Уся ця розмова побудована на контрастах, несумісності смаків та уявлень про красу: "Доладна, як писанка" — "ходить легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить"; "повновида, як повний місяць" — "гарна... мордою хоч пацюки бий"; "тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке і тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист" — "лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, аж кістки торохтять". Дотепні словесні характеристики підкреслюють критичність погляду хлопців, вдалі поєднання порівнянь викликають сміх. Отже, ми спостерігаємо тут використання такого засобу творення комічного, як словесна характеристика, дотепний вислів. Крім того, Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаючі. Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдашихою б'ються за мотовило. Взаємна ненависть цілком опановує жінками, позбавляючи їх здорового глузду: "Молодиці стояли бліді, як смерть, і від злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило..." Отже, форма поведінки героїнь абсолютно не відповідає змістові ситуації. Вони б'ються трохи не на смерть через річ, що не має ніякої життєвої цінності, не становить життєвої необхідності ні для одної з них. Але в цьому випадку мотовило стає просто приводом для сварки, оскільки обидві жінки мусять висловити свою зненависть одна до одної, вилити свої почуття. Так річ ніби відбирає у людини її людську сутність, перетворюючи її на щось неприємно низьке. Але свекруха і невістка б'ються, немов дві тигриці. Кайдаш хапає кочергу, щоб розборонити їх — сама по собі: ця ситуація смішна, та суть її трагічна. У повісті багато зображень бійок. Вони виникають з нічого, і це тільки підкреслює загальну абсурдність ситуації. Інколи комізм ситуації посилюється несподіваним стильовим змішанням, як, наприклад, в такому епізоді: "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара вирлоока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти..." У цьому уривку помічаємо поєднання урочисто-книжного стилю з розмовним, що надає епізоду особливого комічного забарвлення. Абсурдність усього того, що відбувається у хаті Кайдашів, Іван Нечуй-Левицький кілька разів підкреслює різкою зміною стильових планів, і це формує в повісті ліричний струмінь. Так, коли після бійки з батьками Карпо виходить на ґанок, перед його очима розгортається картина прекрасної природи над Россю: свіжий перший сніг, білі гори, долини. Та він нічого не бачить, бо душа його "задерев'яніла од тієї страшної події, котру недавно вчинив". Саме такі контрасти і надають повісті "Кайдашева сім'я" особливої глибини, так само, як і та гірка іронія, яка є провідним пафосним струменем твору. . Може здатися дивним, але самі герої повісті практично ніколи не сміються. Вони залишаються дуже серйозними, навіть похмурими. Тільки інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря і Кайдашиха якщо і сміються, то хіба що зі злістю. Будучи учасниками дуже гострого родинно-побутового конфлікту, вони не бачать зсередини ситуації всієї її комічності, переживаючи її як трагедію. Отже, комічність існує у творі тільки для читача, але аж ніяк не для її героїв. Спираючись на народні та літературні традиції сміхової культури, Іван Нечуй-Левицький створив справжній літературний шедевр, сповнений глибокого ліризму, іронії, гумору, сарказму, сатири.

Етнографічно – побутове начало – одна із форм реалізму, яка заявляє про себе на початку ХІХ століття у зв’язку з формуванням літератури нового типу і пов’язана з увагою до життя простого народу.

Етнографія – наука про культуру, побут, звичаї того чи іншого народу.[14,600]

Етнографічно – побутове начало пов’язане з художнім відтворенням звичаїв, обрядів, із зображенням побуту селян.

«Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори» - так починається повість І.Нечуя – Левицького «Кайдашева сім’я». В цьому творі на фоні надзвичайних пейзажів українських містечок автор зображує життя типової родини: її звички, звичаї, та малює велику панораму тогочасного суспільства.

Автор подає в портретах героїв не просто опис зовнішності, а загальну психологічну характеристику, показує своє ставлення до персонажа. Ось, наприклад, три жіночі портрети, що стоять у повісті поряд: «Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою.»[10,505]

«По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасці, в рясній білій , як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай…Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок.» [10,505]

«…За бабою стояла Мелашка, в білій сорочці, в червоній новій хустці з зеленими та синіми квітками, в зеленій ситцевій рясній спідниці…Мелашка розцвіла й стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум’янцем од висків до самого підборіддя…Мелашка сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору.»[10, 505]

З цих портретів – описів видно, що Мотря, наприклад, скупувата й гоноровита, як швайка, баба Кайдашиха, як завжди, чепуриста і також в’їдлива та колюча, ніби циганська голка. Читач, безперечно, помітить і те, що автор найбільше симпатизує Мелашці.

І.С. Нечуй – Левицький виявив себе майстром і інших видів описів, зокрема інтер’єру, в якому одні речі ніби підтримували людську сварку, а інші виступали до неї контрастом: «В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла.»

Письменник з великою майстерністю описав убогу хату Балаша і в протилежність – хату Довбиша. Це свідчить про те як жили селяни на той час, з іншого боку письменник характеризує героїв, які знаходяться в цьому інтер’єрі. [6,54]

«Хата була третя до кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.» [10,429]

«… Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок.[10, 438]

«Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях…Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою, зачорніли чорною плямою, одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вимита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою.»[10, 383]

А ось опис Кайдашевої хати: «Кайдашева хата була простора, з чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах.» [10,443]

Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові: оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. І саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли справлялися зі своїм урожаєм – йшли працювати на панське поле за снопи. Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як і будь-якого справжнього майстра. [4,154]

Бачимо в повісті і нові реалії пореформеної доби: щоб заплатити непомірні податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кіньми панські цукор і борошно до залізниці.

До громадського життя селяни здебільшого байдужі, адже їхня психологія формувалася ще за кріпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б історію з розкопуванням горба. Сільська громада довірлива і недосвідчена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко її підкупив і обдурив з шинком, діставши собі велику вигоду, а людям зробивши шкоду.

Свята і неділю селяни шанували, не працювали, хіба що виконували неважку роботу по господарству.[2, 94]

Ось приклад із тексту: «Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.» [10,387]

«…Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.» [10,386]

Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаші, як і всі селяни того часу, були глибоко релігійними, дотримувалися свят.                             

Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути.

«Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить, він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед Паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку: він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.» [10,376]

Баба Палажка щороку їла паски в Київській лаврі, щоб потрапити до раю. «Хто їстиме щороку в Києві паску та ще й умре на великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай…

Хто постить у ті п’ятниці та носить при собі сон Богородиці, той не буде в воді потопати, в огні горіти, од наглої смерті помирати, а в рай просто не піде. А хто піде в Єрусалим або щороку в Києві в Лаврі паску їстиме, або вмре на самий Великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до Бога.» [10,450]

Мотря саджала пшеницю для того, «щоб виявити, чи «чисте» місце під їхню нову хату.»

«Мотря посіяла на тому місці пшеницю. Пшениця зійшла, то був знак, що місце для хати було чисте.» [10,423]

У разі хвороби на селі зверталися до баби – «знахурки». У Семигорах це була Палажка, і до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.

«Мотря побігла за бабою Палажкою. Палажка на селі була знахаркою. Баба Палажка переступила поріг і зараз почала хреститись та нашіптувать…Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду і знов черкнула ним так само по мисці…» [10,478]

Опис трудового життя жінок у І.Нечуя – Левицького більш докладний. Жінкам треба було дбати про одяг. То ж їм доводилося вибирати коноплі, мочити їх, бити на бительні, терти на терниці, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потім відбілювати його, шити сорочки і вишивати їх. От яким важким і довгим був цей процес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху та її невісток. А ще ж кожній жінці хотілося, щоб полотно було тонким, білішим, і щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селі, чи добра вона господиня.[14,43]

« Мотря пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала й покачала.» [10,419]

А як не помітити такої характерної деталі: і Омелько, і Маруся, й інші члени їхньої родини завжди ходили в чистих, білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва.

Як бачимо з повісті, селянки багато уваги приділяли чистоті оселі: щотижня підмазували піч, розмальовували її, очепурили хату й зовні: білили стіни, призьбу підводили темнішим кольором, обсаджували кущами та деревами. Щодня замітали, прибирали у хаті та на подвір’ї. Потім пекли хліб, варили обід. Страв у будні було небагато: борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними. [13,125] Ось приклад з тексту щоденної роботи Мотрі:

« Невістка вешталась, наче муха в окропі, скрізь встигала…Виплескала вона хліб, посаджала в піч і подала на стіл обід…Мотря підмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок…Мотря розпалила в челюстях тріски й сіла коло печі прясти. Вже Мотря напряла півпочинка й почала приставлять до печі обід…Мотря стала оджимать сорочки з відмоки…Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі.» [10,399]

Кайдашиха та її невістки жили оцими щоденними турботами, їхня душа міліла й дрібніла, бо саме для неї роботи не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невісток, за прийнятою тоді думкою, свіжою робочою силою. І поважалася дружина сина саме за працьовитість та господарність, а ще більше за той посаг, який принесла з собою. [3,94]

Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панів і набралася від них з одного боку облесливості – « до природної звичайності в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку – зверхності , пихи та грубості. «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства.» [10,378] Це відчули на собі спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свій відбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, і, мабуть, на багатьох інших селян, що виявилось у їхньому пияцтві, егоїзмі, сварливості та грубості.

Письменник не вдається у повісті до детального опису цікавих в етнографічному відношенні і визначних у житті людей подій: весілля, народин, хрестин, похорону.

Ось приклад з тексту, як поховали сини Кайдаша:

« Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву, як ховали, то читали Євангеліє трохи не коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст.» [10,482]

А ось, як письменник описав весілля Карпа з Мотрею:

« Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбиша.» [10,396]

Письменник не детально описав розглядини: « Довбишка виглянула в вікно й догадалась, що Кайдаші йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стіл, поклала на столі хліб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сіни, вскочив у хижку і накинув на себе свиту…Довбишка одчинила сінешні двері й стала на порозі. Кайдаші привітались до Довбишки. Хазяйка попросила їх у хату. В сінях гостей стрів Довбиш і поцілувався з ними. Всі вони ввійшли в хату, і гості знов поздоровались з хазяїнами. Кайдашиха поклала на стіл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцілувала й знов поклала на стіл…» [10,392]

А як сказано про хрестини: « Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини.»[10,410]

Оцей стислий опис цікавих подій у житті людини і є новим кроком у розвитку української літератури, адже І.Нечуй – Левицький прагне дослідити психологію селянина – індивідуаліста. Засудити його егоїзм, причому специфічними засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового і буденного одягу українських дівчини та жінки, парубка та чоловіка. [9,86]

« Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась.» [10,453]

« Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви.» [10,388]

За повістю «Кайдашева сім’я" можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли діти повинні одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого і радили, кого брати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками і догодовував їх. [6,54]

«Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро – все те його добро.» [10,472]

Перегортаючи сторінки повісті, я вдивляюсь в старовинні звичаї, але в той же час обмеженість старого Омелька Кайдаша, і елементи набожності:    « Господи! Чи в вас бога немає в серці, що паскудите язики?» - говорить він своїм синам. Вони, діти, починають не поважати батька й чіплятися до нього: в Семигорах нема і де втопитися, бо в ставках старій жабі по коліно, хіба з корчми йдучи…» це стається, мабуть, тому, що усе життя Омелько був кріпаком і все життя робив на панщині, а після скасування кріпацтва він намагався у горілці втопити усі страждання, які завдали йому пани. А, може, й тому, що робити стало менше, робити потрібно було на себе, й з’являлись гроші і вільний час. [5,19] В творі яскраво зображено розшарування селянства (це видно з сімей Кайдашів, Довбишів, Балашів), послаблення родинних зв’язків, у цих обставинах: « не лізь, бо задушу, іродова душа» - кричить Карпо на батька. Відносини свекрухи й невістки автор зображує так: «Свекруха стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду, або так: «Мотрю, дай сюди, бо як пхну, то ноги задереш!» - кричала Кайдашиха, і намагалась у Мотрі забрати мотовило.[7,231] Мотовило і є елементом обряду, і етнографічним елементом (знаряддя, властиве українському етносу), і психологічний елемент ( стає зброєю).

Мелашки Кайдашиха теж зовсім не жалкує: «…Вона одразу почастувала її полином.» [10,443] Але після Мелащиного протесту, після неповернення Мелашки з Києва свекруха стає м’якшою: «Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже.» Після цього у кайдашевій хаті стала «мирнота», але на дворі між двома господарями почався нелад. Омелько намагався відстоювати свої права, і Лаврін вже вважав себе господарем, і, як молодий син, говорив: «… ви сьогодні господар, а я завтра.» З того часу усе господарство було у руках Лавріна. Сварки переростають у величезні родинні скандали, вони входять до щоденного життя сімей. Кайдашиха, ображаючи Мотрю, кричить і ображає своїх онуків: « Твої діти такі зміюки, як ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї дітки.» [9,98]

Мелашка, яка була «…поетичною душею, з ласкавим серцем», довго не встрявала в різні сімейні конфлікти, але поступово вона воює за півня, коня, порося, а зрештою за грушу. І в цих суперечках вже не поступається перед Кайдашами.[13, 106]

У родині важливе місце відводилося вихованню пошани до старших, до матері ( «Ти – бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті, - повчав навчать старий батько, - треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати»); поваги до гідності людини, честі, до святого хліба ( «Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що?» - сказав старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою», - обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо). Якщо хлопець ходив до дівчини на чужу вулицю, то повинен був відкупитися від тамтешніх хлопців могоричем, як це зробив Лаврін.[9,108]

«Коли хочеш з нами гуляти та до наших дівчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашої вулиці. Лаврін знав парубоцький звичай і повів усю парубочу ватагу в шинок. Він поставив їм могорича й вже в згоді з ними вернувся на вулицю.» [10,432]

Окремо треба звернути увагу на стосунки між бабою Параскою та бабою Палажкою, які стають предметом аналізу й висміювання в повісті       « Кайдашева сім’я», яка має своїм завданням морально вплинути на людей, «виправити» їх психіку, показати, «як не слід жити». Взаємні образи «бабів» й дорікання – «дискусії» та бійки сповнені гострого комізму. З уст Параски на адресу суперниці вилітає цілий феєрверк влучних порівнянь, заснованих на реаліях повсякденного сільського побуту ( «стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив», «а вона, як собака через тин, так і плигнула проз мене через поріг»). Не лишається в боргу й «богомольна» Палажка, її лицемірна, святенницька оповідь раз у раз переривається лементом або дошкульними характеристиками суперниці – ненависної Параски.[10, 18-19]

Із усього вище сказаного, можна зробити висновок, що повість «Кайдашева сім’я» примушує людей замислитися над своїм  життям, допомагає очистити наші душі від скверни, егоїзму та жадоби, зрозуміти, що наші сварки і бійки смішні, бо найдорожче у сім’ї – це мир, злагода, спокій.