7. Театр корифеїв Карпенка-Карого

Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів — Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затирке-вич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.

У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. Театр корифеїв мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.

 «Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “тол-пой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, — заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катеринин-ського палацу, де ставили “Кума Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III. Для нього в залі “Демут” поставили “Назара Стодолю” і “Як ковбаса та чарка”.

На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів — і у формі, і переодягнутих. Театр — повнісінький. Усі дами в білому вбранні, пани — у фраках, військові — у парадній формі. Праворуч — на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар. Після вистави нас запрошено до нього. Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я…

З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись, цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Пауза. Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, із простим обличчям, облямованим широкою темно-рудою бородою, із сірими великими очима й здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку “на випуск”, сокиру в руки — простий тобі тесля.

Він довгенько постояв перед нами, заклавши праву руку за край мундира, потім кашлянув і промовив:

—        Я давно збирався… і сьогодні із задоволенням прослухав виставу, особливо другу,

просто чудово!

По паузі:

—        Ви завжди тут граєте?

Усі мовчали, а Садовський відповів:

—        Ми, ваша величносте, завжди граємо на півдні.

—        Еге ж, на півдні…

Він знову зробив паузу, потім, звернувшись до Заньковецької, яка стояла поруч із Садовським, запитав:

—        І ви на півдні?

Знову пауза, потім, усміхнувшись, питає:

—        А скажіть, це складно, співати й одночасно танцювати? Усі мовчали, і знову Садовський одповів:

—        Це, ваша величносте, звичка. Цар знову всміхнувся й промовив:

—        Так, звичка!.. Мені дуже-дуже сподобалося…

Після цього він відступив крок назад, показуючи, що аудієнція закінчилася. Ми знову вклонились і вийшли».

Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.

Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співів і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…

І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.

Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву дав¬нину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популя¬ризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійно¬го змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво. XIX століття створило всі передумови для виникнення ново¬го театру. Реалістична гра російського актора М. Щепкіна та українського — К. Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставити українські драми в сто¬лиці Російської імперії Є. Гребінкою та в інших містах Я. Куха¬ренком дали неабиякий шанс у майбутньому виникнути такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький. Царські укази про заборону українського слова і національ¬ного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років україн¬ське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспіль¬но-громадських функцій, сприяли піднесенню національної сві¬домості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "ко-рифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм назива¬ли керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивни¬цький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови¬ту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незва¬жаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідо¬зрював про головне — про ансамбль". М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них. Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сце-нічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забо¬роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво¬рів, дозволяв виключно розважально-комічні. Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевчен¬ка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською ви¬ставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внут¬рішніх справ хоч трохи легалізував український театр. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кро-пивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали са¬мостійне творче життя. Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час пе-ребування на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подару¬вав М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в коза¬цькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петер¬бурзі український театр сміливо конкурував з імператорським теат¬ром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя". Робота в театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки манд-рували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя. Проте саме ці колективи з провідними акторами творили сла¬ву українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році пи¬сав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів україн¬ської сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світо¬вого мистецтва..." Після такого вступу є необхідність розповісти учням про кожного з акторів зокрема, щоб у старшокласників склалося конкретне уявлення про цих талановитих людей.