21. Характеристика творчості Михайла Старицького

Життя і творчість Михайла Петровича Старицького показує, що він пройшов важкий, але славний шлях боротьби за прогресивну українську літературу, залишивши значну поетичну, драматургічну та прозову спадщину. Про його заслуги перед українською літературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди 30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів... тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення».

Ці слова стали пророчими. Спадщина М. Старицького користується широкою популярністю. Його кращі поезії стали хрестоматійними, основні п'єси не тільки перевидаються, але й ставляться на сценах радянських театрів, а кращі прозові твори, видані масовими тиражами, стали надбанням мільйонів читачів.

Творча спадщина М. Старицького дуже багатогранна: поезії «Борвій», «До молоді», «До України», «Виклик», «Поету», «Поклик до братів-слов'ян» та інші; історичні романи і повісті, оповідання, написані здебільшого російською мовою: «Осада Буши», «Богдан Хмельницкий», «Последние орлы», «Разбойник Кармелюк»; драматичні твори: «Не судилось», «Талан», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка»; блискучі драматичні переробки творів інших авторів (цікаво, що в більшості випадків переробки стали відоміші за оригінали); «На Кожум'яках» І. Нечуя-Левицького -- «За двома зайцями», «Ночь перед Рождеством» М. Гоголя -- «Різдвяна ніч», «Хата за селом» Ю. Крашевського -- «Циганка Аза»; «Зимовий вечір» Е. Ожешко -- «Зимовий вечір», «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка -- «Чорноморці» (ці переробки здійснювалися за згодою авторів, на театральних афішах вказувалося, що текст нових п'єс належить двом авторам», а проведені вченими текстологічні дослідження засвідчили значний внесок Старицького в здійснені ним інсценізації та переробки, що дало підстави включати їх у видання спадщини драматурга); чисельні переклади та переспіви творів Й. Ґете, Г. Гейне, Ч. Байрона, В. Шекспіра, А. Міцкевича, І. Крилова, М. Лермонтова, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, словацького та сербського фольклору.

Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У своїх поетичних творах автор відкинув ту стилізовану образність «співучого селянина», яка була притаманна його попередникам, наприклад, О. Кониському, П. Кулішу. Уже перші поезії Старицького засвідчили, що їх ліричним героєм став український інтелігент, який зі своїми болями звернувся не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про «свої інтелігентські погляди та почування». Але він робив це настільки щиро, що його поезія не має якогось «соціального розподілу». Наприклад, його вірш «Виклик (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)» став народною піснею.

Можна виділити кілька основних мотивів лірики М. Старицького: роль і призначення поета («Поетові»), краса людських почуттів («Виклик»), співчуття до важкої долі простого люду («Швачка»), тема України («До України»). У ліриці поета відбилося публіцистичне мислення епохи, а це також вплинуло на своєрідність звучання лірики наступного літературного покоління, представленого іменами Павла Грабовського, Володимира Самійленка, Миколи Вороного.

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 -- 1883) та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника -- його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»).

В останні роки свого життя, незважаючи на хворобу, Старицький написав історичні роман «Облога Буші» (1894), романи «Перед бурей» (1897), «Разбойник Кармелюк» (1908) та інші російською мовою.

22. «Батьком українського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Іван Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії. В історію літератури він увійшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач творів російських та західноєвропейських класиків, але найяскравіше його талант проявився в українському театрі, де М. Старицький виступав і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп. Його перу належать п'єси, в основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для пореформеної України: «Не судилось» (1881), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1885-1887), «У темряві» (1892), «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893). Ще на початку літературної творчості й особливо в останні роки життя увагу майстра слова привертали історичні теми. Старицький — автор багатьох історичних романів і повістей, а також драм «Богдан Хмельницький» (1887-1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Остання ніч» (1899), у яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти. «Богдан Хмельницький» — одна з кращих п'єс української класичної драматургії, вона була написана на основі глибокого вивчення історичних та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень та дум про Хмельницького. П'єса охоплює у часі кілька років боротьби українського народу за своє національне визволення з-під гніту польської шляхти і завершується символічною картиною — «Переяславська рада». У ній поряд із соціальними подано виразні особисті мотиви: драма Ганни, яка таємно й безнадійно закохана в Богдана; особиста драма Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну; облудлива й честолюбна Єлена, яка збавляється то з його сином Тим-ком, то з Чаплінським. Художня сила драми полягає в тому, що в ній головні герої й інші персонажі — носії патріотичної ідеї визвольної боротьби наділені рисами не тільки визначних, а й водночас звичайних реальних людей. З усіх героїв п'єси мене, звичайно, захопив образ Богдана Хмельницького. При всій складності і суперечливості постаті гетьмана як державного діяча, що став на чолі українського народу в один з найтяжчих періодів його героїчної історії, він змальований Старицький правдиво, з любов'ю і щирою симпатією.

«Богдан Хмельницький»

Героїчний етап боротьби українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, приваблює М. Старицького, і в результаті напруженої праці над цією темою -- наприкінці 1887 року з'явилась історична драма «Богдан Хмельницький» у п'яти діях з епілогом, що мав назву «Братский союз».

Цензура зустріла твір з особливо гострою увагою, про що свідчить досить широкий аналіз твору і висновки цензора, до яких приєднався й Петербурзький цензурний комітет.

Найбільш стурбована була цензура сценами драми «збуджуючого характеру, в яких відбивається нестримне прагнення українців до свободи» і в яких «приховується надія на краще майбутнє України». Ось тому-то цензор, а за ним і вищі цензурні інстанції присудили, що твір, як перейнятий політичною тенденцією, не відповідає цензурним вимогам, і його визнано «неудобним» до друку, а тим більше для сцени. Протести драматурга нічого не допомогли.

Вдруге подана до цензури драма «Богдан Хмельницький» зазнала тієї ж долі, хоч драматург і пом'яв шив політичну загостреність головних сцен твору, надолужуючи її розгортанням особистої драми головного героя.

І лише в третій редакції драма дістала дозвіл цензури в 1897 р., тобто через 10 років від часу подання першої редакції. (Тут розглядається драма «Богдан Хмельницький» за текстом, видрукуваним у журналі «Киевская старина» того ж року і використаним на сцені українського театру).

Шість епізодів-картин (5 дій) драми «Богдан Хмельницький» охоплюють кілька років боротьби українського народу на чолі з Хмельницьким проти загребущої польської шляхти і завершуються живою картиною-апофеозом «Переяславська Рада».

Цікаво, що натхненником на боротьбу з шляхтою виступає старий бандурист як представник знедоленого люду.

Він запалює святий вогонь соціальної помсти проти гнобителів. Одночасно в дії зав'язується особиста драма Ганни, яка приховано і безнадійно кохає Богдана, і Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну, і облудливої, честолюбної панянки Єлени, що заграє то з Богданом, то з його сином Тимком, то з Чаплінським.

Зав'язано й інтриганську роль пробоща-єзуїта, який пропонує Чаплінському для «отчизни» -- «од справ по-спільних збити й закрутити у власних» Богдана Хмельницького, підбивши у нього Єлену, на що Чаплінський дуже радо погоджується, бо це саме входить у його особистий підступний план. Особисті мотиви драми, переплітаючись із соціальними, набирають дедалі більшої ваги та сили.

В цьому виявилась сила і слабість художнього відображення історичної дійсності в драмі.

Сила драми «Богдан Хмельницький» М, Старицького в тому, що в ній образу Богдана Хмельницького і деяких інших позитивних героїв -- носіїв патріотичної ідеї визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, надано рис хоч і визначних, але звичайних реальних людей.

Справді, в першій дії драми автор дає правдиве уявлення про надзвичайно тяжкий Стан знедолених мас українського народу в лабетах шляхетсько-польської сваволі. Далі згадано, що недавно померла від тяжкої хвороби жінка Богдана, а він затіяв бенкет із старшиною, наблизивши до себе зрадливу красуню панну Єлену. Тому-то Домаха -- стара господиня сотника Хмельницького, цілком доречно ремствує: «Тут щодня тільки й чуєш про грабежі та про ґвалти... церкви замикають... нещасний люд то по лісах ховається, то по шибеницях гойдається, а старшина бенкетує!»

В драмі також виразно помітно намагання драматурга показати класові протиріччя серед козацтва, й тоді патріотичні настрої набирають конкретно-історичного народно-демократичного характеру. Такі протиріччя, наприклад, показані в суперечці між запорожцями та «лейстровиками» (дія II, вихід 4) перед повстанням. Коли «лейстровик» Сулима робить закид запорожцям, що вони «часто здіймають ще на Вкраїну біду...», у відповідь йому запорожець Чарнота заявляє: «У вас вся Україна в кишені! Хіба ви дбаєте за неї? Старшина з ляхом наклада...» і т.д. А Нечай потім ще ясніше підкреслює, що на Україні лихо: «Не через ляхів, а через панів: прості ляхи -- такі ж харпаки... ми б з ними жили й вік, якби не ті ксьондзи та не дуки».

Кривоніс підтверджує це: «именно, що всі дуки одним миром мазані», а ще один запорожець додає: «Одного дідька діти!».

Такі настрої відповідали настрою народних мас України, які ніколи не вбачали ворога в польському народі й ненавиділи панів-гнобителів незалежно від їх національної приналежності. Важливо те, що Стариць-кий саме цю рису підкреслив у сценах драми, засвідчивши своє реалістичне розуміння соціальних і національних взаємовідносин на Україні в дусі демократичних традицій. Отже, в основі ідейного змісту драми «Богдан Хмельницький» є прогресивне розуміння народно - українського патріотизму, який включає ненависть до польської шляхти та інших загарбників, при позитивному ставленні до польського народу, і давню історичну, братню дружбу з великим російським народом, що підкреслено було в драмі епілогом «Братський союз» (в першій забороненій редакції) і апофеозом «Переяславська Рада» (в останній дозволеній редакції).

Але соціальна основа драми дедалі поступається місцем особистим колізіям, які побудовані, до того ж, на ґрунті кохання. В цьому слабкість драми.

М. Старицький показує історичні події переважно в плані особистої драми самого героя їх -- Богдана Хмельницького, який, порушивши нібито підвалини свого соціального покликання, бо підмінив святі громадські обов'язки перед народом на задоволення особистих пристрастей, стає приреченим «грішником», що карається «небом і людьми». Осліплений і сп'янілий у честолюбних намірах своїх, від слави, яка піднесла його на хвилях народного повстання проти гнобителів так високо до влади над людьми, Хмельницький, за автором, починає втрачати зв'язки з керованими ним масами і перед вирішальним боєм під Берестечком (фінал драми), впадає в розпач, зневір'я.

Базуючись на історичних даних про Хмельниччину, М. Старицький, що збивався з наміченого творчого задуму вимогами цензури, пішов по лінії розкриття внутрішньої інтимної драми головного героя. Образи ж сподвижників Хмельницького -- Богуна, Кривоноса, Морозенка й інших, оспіваних у народних піснях і думах, не показані достатньо. Не показано найістотніших рис характерів цих історичних героїв боротьби за волю народних мас України в XVII столітті.

Недостатньо змальовано й образи польської шляхти, серед яких найбільше місця приділено Єлені, Чаплінському і ксьондзові. Образи ці загалом реалістичні і вірно відтворюють колорит епохи, що на час появи драми в друку і на сцені було визначним явищем.

Драма написана переважно неримованим ямбом. Віршована мова гармоніює з ситуаціями і настроями героїв, надаючи текстові високої культури художнього слова, особливо в ліричних і героїчних сценах. Великою кількістю учасників --43 дійові особи --та іншими широкими сценічними вимогами драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького становила чималі труднощі для постановки її на сцені дореволюційного українського театру, і тому була використана не дуже широко, хоч і мала успіх.

Зокрема драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького займала місце в репертуарі театру М. Садовського в Києві до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року, з успіхом за участю М. Садовського вона виставлялась і в 20-х рр. вже перед радянським глядачем, бувши загалом найкращим на цю тему драматичним твором до появи драми О. Корнійчука.

Створення драми «Богдан Хмельницький» було для М. Старицького - драматурга не тільки серйозним іспитом (перший твір на історичному матеріалі), а й важливим кроком уперед. Десятирічна затримка драми цензурою не могла загальмувати творчого шляху драматурга. За цей час, крім переробок (про що буде далі), він написав три драми («Розбите серце», «Без світу», «Талан») на побутовому матеріалі того часу, і лише після дозволу цензурою драми «Богдан Хмельницький» (1897) М. Старицький продовжив працю над історичною тематикою. До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма Старицького «Маруся Богуславка» (1897), якій автор змалював низку правдивих картин з історії українського народу, пов'язаних з його боротьбою проти турецьких загарбників. Перед нами постають наші співвітчизники, полонені турецьким пашою та його підручними, що жорстоко з ними поводилися. їхню непокору в неволі й оспівав Старицький у своїй знаменитій п'єсі. Та головна його увага — Маруся Богуславка, яка, ставши дружиною Гірея, заспокоюється на деякий час. Але ми згодом пересвідчуємося, що душа її все ж належить Україні, бо жінка без вагань звільняє з рабства козаків і сама хоче повернутися на Україну. Розриваючись між материнськими почуттями і тугою за рідною землею,вона помирає на руках у матері та Сахрона. У трагічній розв'язці твору висловлена думка: той, хто зрадить Батьківщину, зречеться заради особистого, мусить загинути.

Великого значення в трилогії Старицького, ,Богдан Хмельницький набувають портретні характеристики. Портрет допомагає не лише уявити зовнішній вигляд персонажа, а й уявити, хто він є, як до нього ставиться автор. Крім того, опис зовнішності може давати деяке уявлення про характер дійової особи. Образ літературного героя постане, як живий, лише тоді, коли ясно уявляти його зовнішність. Тому під час читання твору потрібно бути особливо уважними до літературних портретів. Якщо при змалюванні пейзажів письменник тяжіє більше до фотографічності зображення, то при портретуванні героїв він більше вдається до романтичної стильової манери: створює контраст в зовнішності персонажів, розкриває характери персонажів через їх порівняння, зіставлення. Отже, проаналізувавши портрет як елемент літературного твору у трилогії Михайла Старицького “Богдан Хмельницький”, підсумовуємо, що М. Старицький був майстром письма: це стосується як сюжету, так і позасюжетних складників тексту. І серед них (позасюжетних елементів) одну із провідних ролей виконує портрет. Автор для увиразнення рис своїх персонажів активно використав повний, розлогий, деталізований портрети, звернувся і до портрета-враження, портрета-порівняння, означив зовнішні і внутрішні портрети, а також портрет із лейтмотивом. М. Старицький завжди прагнув до новизни, тому цим ряд його портретів не обмежився. Письменник використовує також живописний, абстрактний, пластичний, архітектурний, психологічний, імпресіоністичний портрет та портрет паспортних прикмет. Вибір автором саме таких різновидів портрета зумовлений, вочевидь, його романтичною манерою письма.

Не менш важливу роль у романі Старицького відіграють інтер’єри та екстер’єри. Картини опису неживої природи, як і живої, також можуть бути в будь-якій частині твору. Вони можуть затримувати дію, коли письменник хоче підкреслити важливість того чи іншого епізоду, зосередити на ньому увагу читача, передавати внутрішній стан персонажа. Описи неживої природи характеризують героїв роману за рисами характеру, соціальним статусом, професією, поглядами на життя, звичками, духовними запитами, показують місце, де відбуваються важливі історичні події. Інтер’єр та екстер’єр роману слугують для передачі історичного колориту за допомогою зображення у творі внутрішнього простору споруди, житла, в якому мешкають персонажі, меблів, архітектури, предметів побуту, характерних для доби визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Заголовок роману-трилогії М. Старицького, ,Богдан Хмельницький” повідомляє читачеві про національність, соціальний статус, родовід головного героя. В заголовках творів письменників реалістичного напряму поряд з ім’ям часто вказувалось і прізвище героя, що підкреслювало психологізм твору, створювало ілюзію правдоподібності описаних автором подій.

Отже, заголовок трилогії, ,Богдан Хмельницький” можна визначити як заголовок за ім’ям персонажа, характерний для українського реалістичного роману ХІХ століття. Назва твору в прямій формі відображає суть ідейно-тематичного, художнього задуму автора. В назві твору уже висловлюється тема й ідея. В імені головного героя персоніфікується авторська ідея – возз’єднання України з Росією, в якому пророкується велике майбутнє України. Назва пов’язана з основним конфліктом і сюжетними колізіями. Вона ж і формує основну проблему твору: визволення українців від польського поневолення. Тут, як бачимо, заголовок відповідає змісту роману, він випливає з самого змісту. Назва роману не випадкова, бо в ньому Богдан Хмельницький зображений правильно з історичної точки зору, який виступає мудрим державним діячем, талановитим полководцем і вірним захисником інтересів народу.

Велике значення у творі має епіграф. Епіграф — фраза перед літературним твором чи перед окремими його розділами. В якості епіграфа часто беруть прислів’я, приказки, слова з загальновідомих літературних творів, зі священного письма і т. д. Так, наприклад, епиграфом до, ,Ревізора” Гоголь взяв приказку:, ,На зеркало неча пенять, коли рожа крива”, епиграфом до, ,Анни Карєніної” є:, ,Мне отмщение и Аз воздам” и т. д. Епіграф представляє ніби маску, за якою ховається автор, коли він, не бажаючи виступати прямо, опосередковано передає своє відношення до подій, зображених у творі. Епіграф може бути ліричним, в більшій чи меншій мірі в залежності від того, чи виразив автор своє відношення просто, чи відтворив у звуженій формі основні події даного твору в цілому, окремого розділу і т. д. (в таких випадках сам характер звуження подій показує відношення автора. Епіграф носить характер ніби замаскованого ліричного відступу. Такий елемент як епіграф спостерігаємо в третій частині трилогії, ,У пристани”. Не випадково він узятий з народної пісні:, ,Та немає лучче, та немає краще, Як у нас на Вкраїні, та немає пана, та немає ляха, Немає унії!” Як бачимо, епіграф справді стисло виражає ідею твору, опосередковано передає й ставлення автора до зображуваного у творі. В цих рядках приховано глибокий зміст. Тобто жити стане краще лише тоді, коли українці визволять себе з-під влади польських панів, не буде унії, а Україна возз’єднається з Росією.

Вставні епізоди в трилогії – це епізоди, які безпосередньо з розвитком дії не зв’язані. Проте вони в романі не є чужорідним тілом. Вони потрібні для поглиблення характеристики персонажів, для підкреслення тих чи інших рис їх характерів, для розкриття певної сторони ідеї твору.

М. П. Старицький – справжній майстер у творенні позасюжетних елементів. У них не спостерігаємо одноманітності, оскільки письменник завжди вдавався до творчих шукань. Позасюжетні елементи у М. П. Старицького довершені, багатогранні, вражають своєю багатою мовною палітрою і наскрізною символікою.

23. Творчіcть Михайла Старицького - значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні в нашому письменстві реалізму. М. Рильський

В українській літературі другої половини XIX - початку XX століття значне місце посідає творчість Михайла Петровича Старицького - талановитого поета, драматурга, прозаїка. Всеосяжність інтересів, дійовий громадський темперамент спонукали Старицького до роботи в різних галузях культури. Він був організатором театральної справи на Україні, режисером і антрепренером, одним а фундаторів Всеросійського театрального товариства, видавцем, перекладачем - одним із тих невтомних трудівників, чиєю подвижницькою працею живиться кожна національна культура.

Драматичні, а то й трагічні ноти у творчості Старицького відбивають складність тогочасного суспільного життя, вони породжені епохою "голодної волі" - розоренням, пролетаризацією трудящих мас, різкою класовою диференціацією в місті й на селі, трагедією відчуження людини від суспільства в умовах капіталізму.

На ідейній еволюції Старицького виразно позначився бурхливий розвиток суспільного і духовного життя Російської імперії на зламі століть, його творчість, зокрема поезія надихалася визвольними прагненнями й ідеалами передреволюційної доби.

Прикметною ознакою роману М. Старицького "Розбійник Кармелюк" є те, що всі герої твору показані в динаміці. За слушним спостереженням Євгена Плужника: "Раз потрапивши на сторінки, вони не перестають діяти аж до кінця роману, зазнаючи певного розвитку, так би мовити – ростуть на очах у читача" [1:7]. Всі виведені автором характери чітко окреслені, інколи гіперболізовано, як того вимагає жанр історико-пригодницького роману, вчинки їх у достатній мірі вмотивовані, показані крізь призму ідейно-тематичного навантаження, жанрової специфіки, внутрішньої структури, способів відображення дійсності тощо.

У більшості історичних романів М. Старицького жінка виступає центральним чи одним із головних персонажів: Мар'яна і Галя (дилогія про І. Мазепу), Сара, Дарина і Пріся в "Останніх орлах", Оксана, Ганна Золотаренко, Мариська-Єлена (трилогія "Богдан Хмельницький"), цікаві жіночі типи постають у драматургії та новелістиці митця: Маруся ("Маруся Богуславка"), Маряна Завісна ("Оборона Буші"), Ядвіга ("Заклятий скарб") та ін. "Більшість із цих образів,– за слушним спостереженням В. Поліщука,– мають у своїй сутності лідерський характер, вольову вдачу, а множинність таких типів переконливо засвідчує відповідну тенденцію Старицького в концепції жінки у прозових творах" [2:57].

З особливою любов`ю і теплотою в романі "Розбійник Кармелюк" М. Старицький малює жіночі персонажі, митець витворив надзвичайно широку, багатопланову і змістовну галерею жіночих типів. Особливими, теплими тонами виведено образ дружини Кармелюка Марини, жінки-страдниці, особисте щастя якої було короткочасним: трагедія розлуки близьких людей позначилась на її долі. Безвихідь і самотність, соціальний і моральний гніт, важка праця, злидні знівечили її, позбавили колишньої краси. Тонкий психічний аналіз душевного стану героїні у всіх деталях передається через опис її зовнішності: "Проти печі на лаві сиділа, зігнувшись, неймовірно худа жінка, в якій важко було впізнати колишню струнку й білу, мов порцелянова лялька, Марину. Колись тонкий її стан перетворився тепер на кощаву худорбу, плечі згорбились, обличчя зів`яло, і тому, що найбільшої краси йому надавала свіжість і ніжність – то Марина багато втратила тепер своєї колишньої вроди. Але особливо змінилися її очі: радісні, блискучі, мов дві зірочки, що освітлювали колись її обличчя, тепер дивилися тупим похмурим поглядом" [4:92].

Динаміка портрету Марини – це наслідок зовнішнього прояву нового внутрішнього світу героїні. Якщо спочатку вона була "погідна, як тихий літній вечір", то потім у жіночій душі завирували вже інші почуття. Марина продовжує любити Кармелюка, який не з власної волі покинув родину, співчуває йому, але страх за долю дітей, богосмиренність примушує боятися зустрічі з ним; вона мріє стати вільною, проте й слухати не хоче про втечу до Бессарабії, бо над усе боїться пана; ненавидить Доротею Хойнацьку, що заподіяла стільки горя її родині: знищила сім`ю, перекалічила їхнє життя, але, незважаючи на це, вбивство пані вважає гріхом, через це страшить чоловіка Божим гнівом і карою.

"Нещасна жінка", "безталанна голубка" – такі емоційно-наснажені епітети спеціально дібрані автором як засіб індивідуальної характеристики, зображення душевного й фізичного стану Марини. Вона не є лише сама покірною, але вимагає християнського смирення і від чоловіка: "Про інших думати немає чого. Є свої діти, а тому необхідно думати про себе, необхідно підкорятися, мовчати і чинити господську волю" [4:101].

М. Старицький усю увагу сконцентрував на художньому зображенні діалектики душі Марини. У стані душевного потрясіння, спантеличення, горя і відчаю жінка наче завмирає. Проте вона, вже будучи смертельно хворою, все ж знайшла в собі сили не спокуситись на обіцянки звільнення з кріпацтва і не виказала чоловіка й батька своїх дітей.

Поступово між Мариною і Кармелюком назрівав сімейний розлад, "якийсь незбагнений жах став між нею і чоловіком" [4:97]. Кармелюка найбільше дратувало те, що дружина не розуміла і заперечувала його участь у визвольній боротьбі.

Розглядаючи образну систему роману, В. Тищенко свого часу зазначав, що "зміною в ставленні Марини до чоловіка письменник виправдовує пошуки Кармелюком подруги, зокрема, його прихильність до палкої й діяльної Уляни" [5:18-19].

Образ Уляни – єдиної жінки в загоні Кармелюка – також поданий автором у розвитку. Спираючись на історіографічні дані Й. Ролле, що коханкою Кармелюка була дружина шинкаря Добровольського [3:499], М. Старицький уводить аналогічний образ у тексті твору – Уляни. Спочатку вона показана вірною подругою отамана, його бойовим товаришем, а потім – стає на шлях зради. На сторінках роману ця героїня постає дуже гарною і привабливою: "Смагляве, овальне обличчя її обрамляла червона хустка, пов`язана низько, майже над самими бровами, чорними й густими. Великі карі очі дивилися весело й задиркувато. Яскраво-червоні повні губи були напіврозтулені, і з-за них поблискували два разки білих, мов перли, зубів" [4:212]. Ця портретна характеристика, а ще й відображена весела вдача, життєрадісність, дотепність, а крім того, так майстерно передані автором "палкі погляди", промовисто свідчать, що з першої випадкової зустрічі Уляна справила на Кармелюка незабутнє враження, залишила про себе слід у його серці.

Не випадково Марина, тамуючи свій біль і особисту гордість, говорить Кармелюкові, що йому потрібна жінка не така, як вона. Натомість Уляна сама стала поряд з Кармелюком і йшла за ним в "огонь і воду". Непримиренна до ворогів, відважна, метка, вона ніколи не боялася ризикувати. Тому

"отаманшу" не тільки поважали і слухались у загоні, але й трохи побоювались. Дивлячись на Уляну, Кармелюк думав, що знайшов саме те, чого йому бракувало досі: "Голубко, горличко моя! – поривчасто обняв її Кармелюк.– Ні, не голубка, а орлиця з дужими крилами і залізним дзьобом! Таку орлицю, такого товариша я й шукав... Тепер мені й море по коліна!"– зізнається Кармелюк Уляні [4:298]. На моделювання саме такого типу жінки: вольової, енергійної, незалежної, з характером лідера, на нашу думку, мали певний вплив погляди Людмили Старицької-Черняхівської, яка брала діяльну участь у створенні історичних полотен [6].

Але це захоплення було короткочасним. Кармелюк починає помічати такі риси характеру Уляни, які його відлякують, а потім відчужують зовсім: егоїзм, примітивність життєвого ідеалу, намагання підкорити його волю своїм корисливим задумам. Уляна бажала одного, щоб жили вони лише для себе вільно і весело, аби Кармелюк відступився від своєї мети і займався звичайним розбоєм. "Гроші роздобувати можна й з ножем у руці... а якщо підставляти свою голову,– то в завзятій сутичці, з криком та гиком, під заграву пожежі...",– каже Уляна [4:298].

Розбійницю п`янить вигляд крові, захоплюють небезпечні пригоди, й наказ Кармелюка наділити грішми селян, "їхнє добро їм і повернути треба" [4:343] не тільки подивує, але й обурює Уляну: "А нам же який у тім клопіт? Хіба ми їм за няньок приставлені? Вони мовчать та гнуться: "Бери, мовляв, пане, що хочеш", а ми за них будемо голови підставляти?.." [4:343]. Уляна вбачала у діях його ватаги лише розбій та грабіж, вона не схвалювала вчинків Кармелюка, який більшу частину пограбованого роздавав селянам.

Письменник розкриває і всілякі негативні риси характеру героїні: коли Уляна залишається на деякий час без Кармелюка, вона починає спонукати своїх людей до крадіжок і грабежів. Колишня весела шинкарка з Чорного лісу стає на шлях розбійництва в прямому розумінні цього слова. "Немає в мене душі, ну гаразд! Розбійниці так і годиться",– зізнається Уляна Кармелюкові [4:353].

Автор психологічно точно передає, як поступово змінюється ставлення Кармелюка до Уляни: почуття любові переростає в люту ненависть: "Кармелюк глянув на неї з-під брів, і гарне, але зле в цю хвилину обличчя отаманші справило на нього відразливе враження, і нараз він відчув, що вся вона, з своїм вузьким егоїзмом, бурхливою пристрастю й повсякчасним бажанням підкорити його волю своїм корисливим цілям – обтяжує його і сковує..." [4:353].

Зміна в ставленні Кармелюка до Уляни вдало підкреслюється автором за допомогою влучного підбору порівнянь, якими називає ватажок свою життєву супутницю: Уляна-шинкарка – "голубка", "горлиця", "рибка"; Уляна-"отаманша" – "орлиця"; Уляна-любаска – спочатку "вогонь", "полум`я", а потім – "скажена баба", "несамовита фурія". Письменник досить вдало, вдаючись до портретних деталей показує ті зміни, які відбулися в Уляні. Якщо на початку роману це щира молодиця, то під час облоги печери романіст відтворив цілісну натуру героїні під час битви: "На блідому її обличчі очі горіли, мов чорні жарини, з напіврозтулених, запечених губів виривалося переривчасте дихання, тілом перебігав нервовий дрож. Дика насолода виступала з усіх її рис. Битва підносила й розлючувала її. Було щось прекрасне й страшне в цій жінці, яка сп`яніла, побачивши кров" [4:368].

Портретна деталь у романі М. Старицького зорієнтована не стільки на вираз обличчя загалом, скільки на погляд чи посмішку, які не лише доповнюють портрет, а й є самодостатніми компонентами системи відтворення – зображення – вираження.

Єдиним справжнім прихильником і другом, який цілком поділяє помисли Кармелюка і морально підтримує його, показано в романі Олесю, яка приваблює героя не жагучою ласкою, не красою, а своєю чистою душею, ніжністю і ласкою, свободолюбивістю і романтичною натурою. Такий образотворчий прийом контрастного зображення характерів передусім був зумовлений романтичною стильовою домінантністю "Розбійника Кармелюка". Однак, таке різке протиставлення характерів властиве і письму відомого майстра реалістичного зображення І. Нечую-Левицькому.

Автор не тільки із захватом передає зовнішність своєї героїні, а й також показує усю глибину її внутрішнього світу, мрій і поривань. Так, зокрема, майстерно відтворюється мінливість переживань героїні, перейнятої любов`ю до Кармелюка, вона починає жити неспокійним життям: думає про милого, турбується, страждає: "Тільки для Олесі все ніби змінилося навкруги. Все здавалося їй тепер чуже, далеке, і маленькі радості її крихітного світу не цікавили її. Чи слухала вона казки бабусі-няньки, чи ходила з дівчатами по лісі, чи працювала, чи стояла на молитві в церкві – думки її завжди були заполонені красенем героєм, який осліпив її своїм великими задумами, своєю безоглядною одвагою й мужньою красою..." [4:277–278]. Старицький-психолог всю увагу сконцентровує на змалюванні діалектики душі, внутрішнього стану дівчини.

Письменник вражає тонкою, насиченою художньою деталлю в створенні образу, розуміє її роль в осягненні мистецької зрілості. Він широко і влучно використовує образотворчі деталі, які природно, панорамно, влучно відтворюють кожен образ, персонаж, кожну подію.

Можна помітити, як у процесі своєї подальшої творчої праці зростає майстерність портретного малюнка і автор поглиблює кожен із образів, піддає їх найтоншому шліфуванню навіть у окремих деталях. Через блиск очей дівчини, через неповторну своєрідність погляду митець тонко передає найскладніші порухи душі, що дозволяє читачеві глибше сприймати провідні риси характеру, темперамент персонажа, ту внутрішню мелодію, яка наповнює її почуття, розум.

Образ чистої і ніжної Олесі витісняє із серця Кармелюка і "страшну розбійницю Уляну" з її пристрасною любов`ю, і "вкрадливу й спокусливу" красуню пані – Розалію. На противагу своїм суперницям, Олеся, набагато духовно ближча героєві, вона втілює в собі ідеал мирного, спокійного життя, сімейного щастя, до якого так прагнув знедолений поневіряннями Кармелюк.

М. Старицький не просто відтворює, змальовує події, він із захватом оповідає про своїх героїв у творі, милується ними, якщо вони справді цього варті. Своє захоплення персонажами автор показує переконливо, реалістично, і це надає оповіді своєрідного розмаїття, витонченої художності, сповненої теплоти й ліричності.

Свідомо обираючи з-поміж інших типів портретування портрет-деталь, письменник стикається з проблемою портретної індивідуалізації. Щоб найменшим зовнішнім нюансом відтворити психологічну сутність образу, необхідно було залучити адекватні, органічно неповторні інтонації. З цією метою романіст зазвичай використовує експресивно забарвлені епітети, порівняння й складні метафори, а також увесь спектр синонімічного ряду тієї чи іншої риси зовнішності.

Як виклик долі сприймає Олеся одне за другим нещастя, що спіткали її коханого, а довгоочікувана зустріч із ним ще більше підносить Олесю. Вже майже у розв`язці твору М. Старицький останнім штрихом остаточно розкриває силу почуттів Олесі та Кармелюка: "Наші подорожні сп`яніли від радості кохання, звичайно, занесені були в чарівні краї й не помічали нічого, що відбувалося навколо. Мова вже була безсила висловлювати їхні почуття, і тільки самі поцілунки та поривчасті обійми могли частково виразити настрій охоплених полум`ям душі..." [4:665].

Письменник ні на хвилину не перестає милуватися красою Олесі, пієтетно відтворюючи її зовнішню і внутрішню сутність. Таке захоплення героїнею наповнює роман особливою теплотою, ніжністю. Вдало виведений портрет Олесі акцентує увагу на численних рисах її вдачі, характеру. Щоб ще повніше, яскравіше зобразити внутрішній світ, переживання при розгортанні складних житейських обставин,

автор вдається до так званого психологічного портрету героїні.

У сюжетній структурі роману, як здебільшого і в пригодницьких творах, з одного боку змодельована галерея позитивних героїв: чесних, добрих, а з другого – їх антиподів – підлих, дволиких, які презентують своєрідний ворожий табір.

Ницою у своїх вчинках була "огрядна, знаменита й сувора" пані Доротея Хойнацька. "Знаменита" насамперед своїми "методами" і "способами" знущання над кріпаками, в її характері романіст підкреслює особливу негативну рису вдачі героїні – садизм. Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю і найкволіших, найповажніших старих людей". За такі люті звірства, що чинила пані над своїми кріпаками, багато хто з її знайомих називали її не пані, а пан Доротея.

У романі досить яскраво зображено розбещеність і похітливість цієї "звіра-баби", "нової Мессаліни", яка відзначалась своєю розпустою. Забачивши вперше Кармелюка на прийомі у пана Пігловського, вона відразу угледіла в ньому свого чергового коханця: "Пречудовий,– сказала Доротея,– а мати такого раба – сущий скарб". Кинувши оком на юнака, не випускаючи такої нагоди, вона вимінює Кармелюка у пана Пігловського і робить його своїм новим писарем, сподіваючись від нього приязні. Відірвавши Кармелюка від сім`ї, намагаючись зробити його своїм коханцем і отримавши своєрідного відкоша, що злітає з уст головного героя: "Не личить вам з хлопом... та й хлопові гидко...", Доротея відправляє його на службу у військо. Тому не випадково, що, повернувшись до рідного краю, Кармелюк відразу "віддячив за ласку" Доротеї, яка "одірвала від сім'ї, загнала на чужину, щоб спливав кров`ю й гинув з туги... Мало того! Ще й помщалася через собаку-управителя на невинній жінці моїй, дітях... А тут? Скільки ти душ замучила, скільки сиріт пустила по світу!" [4:91].

Серед образів-персонажів польського панства осібне місце посідає Розалія Фінгер, краса і привабливість якої викликала захват кожного. Будучи досить байдужою до сімейних справ, Розалія з головою поринає у різноманітні пригоди і перш за все – любовні. Наділена природною вдачею, маючи досить великий досвід кокетування, вона успішно використовує його для численних фліртів. Своєю романтичною вдачею пані маршалкова приваблює до себе не лише паничів, її "чари" позначились і на взаєминах із Кармелюком: "...Ні, ні, та й усе-таки думка його поверталася до дивної красуні пані, до її не доказаних слів... Перед зором його часто поставали сумні очі красуні, що ховали в своїй глибині якусь нерозкриту таємницю; коли ж він надівав свою черкеску, то йому здавалося, що вона ще видає тонкі пахощі чарівної жінки, яка приторкалася до неї" [4:526].

Пані Розалія вдається до всіляких інтриг, аби якимсь чином принадити до себе Кармелюка: вона навмисне бере участь у слідчій комісії з метою попередження його про небезпеку, підкреслюючи цим удавану прихильність до нього та його вчинків. Але тим часом легковажна інтриганка і шукачка пригод вела складну і небезпечну подвійну гру, маючи на меті знищити свою суперницю, "білу тигрицю" Уляну й повністю звабити на свій бік Кармелюка, "прикувати до свого серця нерозривним ланцюгами непокірного отамана" [4:510]. У сітях, розставлених нею, опинилась не лише Уляна, але й сам Кармелюк: "Сама ж завела в пастку, та ще й лізе вся як є..." [4:656].

Кохання Розалії своєрідне у ставленні до Кармелюка, тому його смерть страшно її приголомшує: "Вона одразу постаріла на двадцять років. Вона круто змінила весь побут свого життя й цілком присвятила себе костьолу" [4:685]. Виводячи образ Розалії, письменник використовує увесь арсенал художніх засобів для романтичного моделювання її характеру: виведений портрет, вчинки героїні, її думки "працюють" на розкриття яскравого романтичного образу з його надіями і сподіваннями.

Систему негативних персонажів у творі доповнює покірна челядь і панська прислуга, котра є виконавцем усіх панських забаганок.

Економка в будинку маршалка Феліціта – стара діва, що "давно вже втратила рахунок своїм рокам", попри все ще старанно молодиться і зберігає свою цнотливість. Вона надзвичайно обмежена, більше того, романіст підкреслює її пихатість. Внутрішнє убозтво економки досить яскраво розкривається письменником через зображення комічно-сатиричного портрета. Ница покірність героїні розкривається М. Старицьким через намагання догодити Розалії, при цьому вона сприймає як належне образи і зневажливе ставлення до себе з боку своєї пані.

Протилежним типом щодо образу Феліцати з огляду на зовнішність і вдачу, хоча багато в чому і подібна до неї, виступає у романі Пріся – молода жінка, яка вміє привернути до себе увагу своїх господарів-панів, а особливо чоловіків. Це їй вдається завдяки своєму "прегарному личку, зграбній фігурці, невеликому зросту, кокетливому одягу та ледь помітному гримові, вона здавалася набагато молодшою і взагалі була подібна до кокетливої, спритної й лукавої субретки помпадурівських часів" [4:426].

Але зовнішність цієї молодиці досить облудлива. Внутрішнє її єство переповнене хитрістю, нещирістю, улесливістю; вона навчилась догоджати своїм хазяям і ретельно виконувала всі їхні накази, не забуваючи в цей час і про власну вигоду: "Відомо, що фаворити часто бувають страшніші, й небезпечніші за самих панів" [4:484].

Образна система роману М. Старицького "Розбійник Кармелюк" досить неоднорідна: виведені автором образи, персонажі, характери і типи, що гуртуються навколо головного протагоніста, навіть коли вони перебувають на другому плані, тобто не під "юпітером" художнього моделювання дійсності, є неоодноманітними. Треба зазначити, що всі вони у художній структурі романного тексту є динамічними: читач спостерігає їхнє зростання, динаміку, їхні характери, внутрішня сутність їх увесь час зазнає змін під впливом тих чи інших соціальних чинників, в залежності від кульмінаційних ходів твору. Романіст тримає їх завжди в полі зору, уміє вмотивовувати їх поведінку, тобто всі вони зазнають впорядкованої індивідуалізації.

24. Драма «Не судилось» справді вважається найкращою п’єсою М. Старицького. Вона правдиво, високохудожньо та психологічно переконливо змальовує життя українського села в перші пореформені роки, реалістично відтворює конфлікти між звільненим з-під кріпацького ярма, але одуреним, обезземеленим селянством і панами-поміщиками. В основі твору лежать правдиві життєві колізії. «Факт, що послугував темою в моїй драмі,— факт правдивий з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком…

У драмі навіть всі фамілії з малими одмінами,— так замість Ілляшенків — Лященки, а решта — ті ж самі»,— писав М. Старицький. Через усю п’єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на це, не зміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їх власниками, здається, на думку комітету (цензурного) несвоєчасним і незручним виводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати пристрасну упередженість між вищими і нижчими станами»,— такий досить переконливий висновок зробила цензура, забороняючи твір. Проте за якийсь час п’єса вже під назвою «Не судилося» все-таки була дозволена до постановки.

Основним конфліктом п’єси «Не судилося» є конфлікт між «панським болотом» — поміщицькою мораллю — і чесними, високоморальними, духовно багатими простими селянами. Він має соціально-психологічний характер і розгортається кількома лініями. Найголовніша з них — це трагічна історія кохання між чистою душею, щирою в почуттях сільською красунею Катрею Дзвонарівною та паничем Михайлом.

Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Нарешті, важливою є й суперечність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, поверховим українофільством і справжньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси над усе. Спостерігаючи, як розгортаються події, як вирішується конфлікт, особливу увагу звертаємо на мову багатіїв: на те, як у ній розкриваються характери героїв, їхні індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, справжня, глибинна сутність. У п’єсі основну увагу відведено образу панича Михайла. Саме він найповніше представляє «панське болото», розкрити сутність якого й мав на меті автор. М. Старицький майстерно побудував мовну партію Михайла. Кожна репліка, а   часто й окреме слово характеризують цю людину.

Вдумаймось, приміром, у першу ж репліку Михайла:

«Славно покачатись у траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… Тільки Павло й зможе!» Здається, небагато й сказано. Усього три речення. Але придивіться, як виразно в них окреслюється, нехай поки що й пунктиром, характер панича — «народолюба». Для нього власна втіха, власне задоволення — передовсім («славно покачатись у траві… затягтись сигарою»).

Уже й те, що палить він дорогу сигару, теж засвідчує його багатство, незвичку до простоти в житті, побуті. Михайлове «народолюбство» — нещире, показне. Говорячи про школу, він позіхає. З ремарки до першої дії дізнаємось: «Михайло, розкішно по-українськи одягнений». Оте означення «розкішно одягнений» натякає, що його одяг, як і все його «українство», є тимчасовою модою.

Найповніше образ Михайла розкривається в історії його кохання з Катрею. Граючи роль народолюбця, панич ходить на вечори, де збирається сільська молодь, займається етнографією, вчить і дітей, і молодь у школі. Але нещирість його поведінки відчувається у всьому, навіть у тому, як говорить панич: «…я…зо всіма вами щиро, як з рівними…» Отже, він і справді не вважає селян рівними собі. Зустрівши Катрю, Михайло закохався в неї. Та невдовзі, збезчестивши та знеславивши дівчину, своє ставлення до Катрі змінює. Хоч Михайло ще намагається переконати себе, що кохає її, обов’язково одружиться, насправді вона стала йому байдужою. Бо зустрічі з дівчиною для нього вже не рай, не чиста поезія, як раніше: «Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі — і все через тебе…» Панич і далі вигукує: «О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання!» Зрештою, він зовсім зрікається Катерини. І хоч в останньому епізоді приходить до неї, щоб залишитися назовсім, не можна з впевненістю сказати — то було тверде рішення чи тимчасовий порив, який би ні до чого не привів.

А він же присягав Катрі: «…я без тебе жити не можу, дихати не можу… мені без тебе один шлях — отуди, під толоки!» І Павла нібито цілком щиро запевняє: «Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям,— і назову, і повінчаюсь!» Михайло бреше не тільки іншим, а й самому собі, переконуючи в тому, що по-справжньому любить Катрю й піде заради неї на все: відмовиться від батьківської спадщини, зречеться багатства й свого стану. Найточнішу характеристику дає йому Павло, котрий зумів проникнути в глибини його затемненої душі, зрозуміти Михай ла справжнього: «Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь: а дмухни на вас, подряпай трішки,— то такі ж мироїди у грунті!» У п’єсі Михайлові протистоїть щирий демократ, який стільки працює на благо народу — лікар Павло Чубань.

В образі Павла Старицький втілює свої ідеали боротьби за визволення народу шляхом поширення освіти, культури, єднання селян. Уже з перших реплік Михайла, з розмови Михайла з Павлом багато що розкривається: останній охоче працює в школі, йому не набридає спілкування з дітьми; роз’яснює Павло й селянам, як треба відстоювати свої права.

Михайло Старицький з великою симпатією, любов’ю зобразив представників народу — Катрю Дзвонарівну, її матір, Дмитра. В їх образах утілені такі притаманні українському народові риси, як душевна краса, щирість, співпереживання, почуття людської гідності.

Насамперед такою є Катря. Покохавши Михайла і повіривши в його любов, Катря забуває про себе. Дівчина почувається нерівнею, не вірить у своє щастя. «Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і Бог скарає: паруються тільки рівні»,— відповідає вона Михайлові на його слова про одруження. (Пригадайте слова Наталки з п’єси І. Котляревського: знайся кінь з конем, а віл з волом.) її кохання щире, глибоке, віддане, Вона про Михайла думає більше, ніж про себе: згодна на все, аби той був щасливий. Коли Катря довідалася, що Дмитро з ножем в руках шукає Михайла, щоб помститись за її знівечену долю, йде на панський двір, аби попередити коханого: «Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку,— хоче вбити!»

Коли вже Катря випила отруту і до неї прийшов Михайло, вона не дорікає йому, радіє, що прийшов, повернувся,— значить, любить: «Плакати більше не буду… Не засмучу тебе сльозою! Я така щаслива, така щаслива, що ти коло мене…» Катерина дуже любить свою матір, усіляк о піклується про неї. У своєму горі, своїй ганьбі переживає за неї більше, ніж за себе. Так само зі співчуттям і розумінням ставиться до Дмитра, бажає йому щастя, відчуває свою провину перед ним, бо не може його покохати. Образ Катрі Дзвонарівни стоїть у ряду кращих образів дівчат з народу в творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Б. Грінченка.

Стара Дзвонариха, Катрина мати — типовий образ української селянки. Вона добра, працьовита, любить дочку й бажає їй щастя, яке бачить у подружньому житті з Дмитром. Дзвонариха суворо дотримується норм народної моралі в поглядах на дівочу честь, вважає неславу найбільшим гріхом, тим паче, що полюбила Катря панича. Мати, як і батьки Шевченкової Катерини, проклинає дочку страшними прокльонами, а сама божеволіє.

Досить чітко й виразно виписаний образ Дмитра. Це чесний, роботящий парубок, він щиро кохає Катрю. Саме з таким чоловіком дівчина могла б знайти щастя… якби покохало його її серце. Дмитро щирий душею, співчутливий. Він усіляко дбає й про Катрю, й про її матір, допомагає їм по господарству і глибоко переживає, коли бачить, що Катря полюбила панича. І тому, звичайно, що сам кохає її, й тому, що не вірить у щастя Катерини з Михайлом.

Дмитро майже переконаний — награвшись з нею, панич покине дівчину. У своїй великодушності хлопець ладен забути все, одружитися з Катрею: «Вийди за мене!.. Коли несила, то й не люби мене: я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину, дивитимусь на тебе, горе ділитиму!» В кінці драми Дмитро виступає як месник за кривди, завдані «панським болотом» не лише Катрі, а й усім селянам. Він підпалює панський двір, наміряється вбити Михайла. Характерно, що Дмитро організовує зустріч селян з Павлом, активно виступає на захист їхніх прав. Образ Дмитра перегукується з образом Варнака з однойменної поеми Шевченка, іншими образами селян-бунтарів.

Тема української інтелігенції, визначення її місця в суспільстві знайшли

відображення і у творчості М.Старицького – поезії, прозі, драматургії. У таких драмах, як

«Не судилось», «Талант», «Крест жизни» визначалася суспільна роль інтелігенції,

ставилося питання про обов’язки інтелігенції перед народом. П’єсі «Не судилось» високу

оцінку дав М.Костомаров, назвавши твір «новим, самобутнім, вартим уваги явищем в

малоруській літературі». Критик відзначав, що М.Старицький « затронул самые живые

струны современной общественной жизни, раскрыл недуг, чувствуемый повсюду в наше

время, и изобразил его в таких чертах, в каких он проявляется в современном обществе.

Это – увлечение народностью, побуждающее молодых интеллигентных людей

сближаться с простонародьем»

Проблема народу у її безпосередній причетності до життя і самоусвідомлення

української інтелігенції у творчості М.Старицького набула нового відтінку. Окрім

ціннісної позиції автора і героя, передбачалася також певна орієнтація на свідомість

народу, зближення з народними масами. М.Старицький не дивився на народ як на об’єкт

для спостереження, він глибоко вірив у здорове моральне начало народу, його розум.

Як у творах І.Нечуя-Левицького, так і в М.Старицького виразно відчувається

авторська позиція: безмежна любов до своєї України, мови і культури свого народу, праця

на його користь.

Таким чином, герої-інтелігенти М.Старицького і І.Нечуя-Левицького – реальне

втілення українофіла-просвітителя, представлені в усій властивій для доби

багатоманітності шляхів до ідеалу: від українофіла-народолюбця до народника. Це образи

«цілком живі і дають нам справжній малюнок течій між українською молодіжжю 70-х та

80-х років і тих ідеалів, які панували в головах цієї молоді»

Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У своїх поетичних творах автор відкинув ту стилізовану образність «співучого селянина», яка була притаманна його попередникам, наприклад, О. Кониському, П. Кулішу. Уже перші поезії Старицького засвідчили, що їх ліричним героєм став український інтелігент, який зі своїми болями звернувся не до народу взагалі, а до інтелігентів, заговорив про «свої інтелігентські погляди та почування». Але він робив це настільки щиро, що його поезія не має якогось «соціального розподілу». Наприклад, його вірш «Виклик» (Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна)» став народною піснею.