1. ема: УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ 70-90-х РОКІВ XIX ст.

План

1.Національно-культурний рух 80-90 –х рр.

2.Поезія 80-90 років ХІХ ст.

3.Становлення реалістичного методу в українській літературі.

У лекції подається загальна характеристика українського літературного процесу 70-90рр.к. ХІХ – поч. ХХ ст., з’ясовуються культурно-історичні передумови формування літератури, аналізуються особливості творчого методу провідних письменників цього періоду. 

 

У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгома-нов, мовознавець П. Житецький, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький. Відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П. Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1873–1878). Історик В. Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного «Архива Юго-Западной России».

Активізація громадівського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

А 1873 року з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові засновується Літературне товариство ім. Т. Шевченка, через 20 років реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка. Діяльність Товариства була багатогранною, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях «Пам'ятки української мови і літератури», «Матеріали до української бібліографії», «Матеріали до ук-раїнської етнології та антропології». Цей багатющий народознавчий матеріал супроводжувався науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.

З 1893 р. при Товаристві стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство стало на один рівень з академіями наук інших європейських країн.

Михайло Драгоманов організовує в Женеві вільну українську періодику. Під його керівництвом та за участю С. Подолинського, А. Ляхоцького, Ф. Вовка, М. Павлика там з'явилося п'ять випусків збірника «Громада» (1878–1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880–1881), де опубліковано низку публіцистичних статей Драгоманова, Подолинського, Навроцького, Павлика, повість Панаса Мирного «Лихі люди» (анонімно).

У Східній Україні час від часу, тобто коли вдавалося добути дозвіл властей, з'являлися альманахи – «Луна» (1881), «Рада» (1882, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (4 кн.–1887, 1893, 1896, 1897). Журнал «Киевская старина» (1882–1906) видрукував деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, Грицька Григоренка (О. Судовщикової-Косач), М. Чернявського.

Значних успіхів досягає фольклористика. Виходять збірники І. Рудченка «Народні південноруські казки» і «Чумацькі народні пісні», «Збірник українських пісень» (три випуски, з нотами) Лисенка, «Історичні пісні малоруського народу» Драгоманова і Антоновича, «Народні пісні Галицької й Угорської Русі» Головацького, з'являються фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова.

Схарактеризувавши шляхи розвитку літератури, журналістики і філологічно-фольклористичних наук у суспільно-історичному контексті, маємо конкретніше спинитися на досягненнях українського письменства в усіх художніх родах.

Так, у ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції епічної творчості Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Стороженка, Федьковича, українські прозаїки збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах.

Особливо глибоко і всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з'являються оповідання і повісті про панщину («Микола Джеря» Нечуя-Левицького, «Панщизняний хліб» Франка, «Протестант» Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства («Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького, «Лесишина челядь» Франка, «Козарський ланок» Кониського, «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» Грінченка, «Навернений скупець» Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства («Лихо давнє й сьогочасне», «Морозенко» Панаса Мирного, «Ціпов'яз» Коцюбинського), його відхід на промисли, його пролетаризацію («На роботі», «Навернений грішник» Франка, «Панько» Грінченка, «П'яниця» Ганни Барвінок, «Наслідки непорадності» Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з'являються повісті Франка «Boa constrictor», «Борислав сміється», в яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція («Іван Бразилієць» Бордуляка, «Пересельці» Грицька Григоренка).

Жанрово урізноманітнюються й повісті. Тільки у творчості Нечуя-Левицького можна виділити родинно-побутову («Кайдашева сім'я») і соціально-побутову («Бурлачка») повісті. З'являються повісті ідеологічно-проблемні («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Грінченка, «Юрій Горовенко» Кониського), публіцистичні («Юрко Куликів» Павлика), дидактичні («Скошений цвіт» Барвінського). На історичному матеріалі Франко пише повість «Захар Беркут» з виразними ознаками соціальної утопії.

Саме в цей час з'являються різновиди романної прози. Серед них – створений раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Свидницького «Люборацькі», що переріс жанрові романи сімейної хроніки; соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Повія»; проблемно-ідеологічні романи «Хмари», «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, «Лель і Полель» Франка. Продовжуючи традиції Куліша, Старицький збагачує українську історичну романістику трилогією «Богдан Хмельницький», романами «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк».

Урізноманітнюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість раніше практикованої оповіді, тобто зображення від першої особи (Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густо насичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог («Лихі люди», «Повія» Панаса Мирного, проза Нечуя-Левицького, Франка, Старицького). Об'єктивна манера викладу художнього матеріалу від третьої особи давала змогу вводити широкі описи – портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному змалюванню дійсності, розгортанню зображуваного в різних часових вимірах («Микола Джеря» Нечуя-Левицького, дилогія Грінченка, «Основи суспільності» Франка). Посилюється психологізм у вмотивуванні поведінки персонажів (романи Панаса Мирного; «Дзвоник», «Покупка» Грінченка).

Збірка Франка «З вершин і низин» (1887, 2-ге вид. – 1893) стала після Шевченкового «Кобзаря» другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона розширила ідейно-тематичні і жанрові обрії нашої літератури, внесла в лірику нові, енергійні, динамічні ритми, розмаїту тональність, привернула увагу яскравою, незвичною досі образністю. З віршів книжки постав образ ліричного героя – активного борця за свободу, рівність, братерство людей, утверджувача вільного розвитку думки, науки, культури. Поет осуджував світ соціальної несправедливості, закликав до боротьби за такий лад, де людина матиме всі умови для гармонійного розвитку. Франко показав усьому світові багатющі можливості українського слова, сміливо використовуючи найрізноманітніші лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, використо-вуючи у своїй ліриці науково-філософську, політично-публіцистичну термінологію.

Олександр Кониський у комедії «Порвалась нитка!» реалізував тему взаємин у середовищі української дрібної шляхти, а в комедії «І на пронозу єсть заноза» (1884) на матеріалі з життя провінційних урядовців осуджує розтлінну мораль чиновництва, що відірвалося від народу.

Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси Олександра Островського «Бідна наречена» написала п'єсу «Світова річ» (1884), в якій зображується діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Студент Стасенко та його приятель Голуб, як і головна героїня твору Саша, дочка збіднілої пані, певною мірою представляють ті кола молоді, що захопилися культурно-освітніми віяннями епохи. Правда, вони не стільки діють, як розмовляють на ці теми.

П'єси Олени Пчілки, Грінченка, як і твори цього жанру Франка («Учитель»), Старицького («Не судилось»), Карпенка-Карого («Понад Дніпром»), порушували актуальні проблеми зближення інтелігенції з селянством. З них постають ті соціальні труднощі, які обмежували діяльність культурників-ентузіастів, в них правдиво зображуються і їхні невдачі, також зумовлені об'єктивними соціальними причинами – селянською роз'єднаністю, темнотою, ворожістю поміщицтва до самої ідеї освітньої праці для народу.

Серед історичних драм, поряд з п'єсами Старицького, Карпенка-Карого, Франка, помітними були твори Пантелеймона Куліша – «Байда, князь Вишневецький» (1885), «Гетьман Петро Сагайдачний» і «Наказний гетьман Северин Наливайко» (дві останні надруковано посмертно в 1900 p.). Різні етапи української історії відображені у п'єсах західноукраїнських письменників Корнила Устияновича («Олег Святославович Овруцький», «Ярополк і Святославович, великий князь київський»), Омеляна Огоновського («Федько Острожський», «Гальшка Острожська»), Осипа Барвінського («Павло Полу-боток, наказний гетьман України»). Не всі з названих п'єс відзначалися художньою довершеністю, однак вони розбуджували історичну пам'ять народу, сприяли зростанню його національної свідомості.

 

Тема: Творчість І. Нечуя-Левицького.

План

1.                       Біографія письменника.

2.                       Особливості формування стилю І.Нечуя-Левицького

3.                       Особливості зображення українського села у повістях І. Нечуя –Левицького.

 

Основний зміст

У лекції подається з’ясовано культурно-історичні передумови формування творчого методу і. Нечуя-Левицького; розглянуто своєрідність письменницького таланту І.Нечуя-Левицького; проаналізовано особливості зображення українського села у повістях І.Нечуя-Левицького.

Варто відмітити, що прозаїк-епік, Нечуй-Левицький певною мірою применшував значення ро­мантизму, в літературі романтичного спрямування він виділяв саме реалістичні тен­денції. При цьому вагомим здобутком романтизму було подолання метафізичного статичного зображення людини, характерного для давньої схоластичної церковно-шкільної, а зго­дом бурлескно-травестійної літератури.Окрім того, Нечуй-Левицький вирізниться у літературі 70—90-х років XIX ст. здобутками у створенні багатобарвно­го і рухливого пейзажу. У його творах описи природи стануть засобом виразної психологічної характеристики персонажів.

Отож, в українській літературі 20—40-х років XIX ст. відбувався складний про­цес синтезу і боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: про­довжує функціонувати бурлеск, розвивається романтизм у різних течіях, існують деякі традиції сентименталізму, нарешті, утверджується критичний реалізм. І всі ці напрями набувають своєрідних рис.

Аналізуючи світоглядні особливості українського народу у етнографічно-фольклористичній розвідці “Світогляд українського народу”, І.Нечуй-Левицький підкреслював: “Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи…” Природа являлася українцям в геоморфічній та зооморфічній формі: “Небо здавалося українцям то полем, то морем…, хмари здавалися лісами, дібровами, скелями…, сонце – соколом…”

Отже, релігійні уявлення тісно пов’язані з природою (бо українець жив у природних умовах), вона була йому зрозуміла, близька. У її поетизації сконцентровані розвинуті чуття прекрасного, любові, духовності, поривання до ідеального, неземного. Тісний зв’язок з природою сформував в українців мрійливість, чуттєвість, романтичність.

Ці риси українського національного характеру І.Нечуй-Левицький майстерно втілює, наприклад, в образі Лавріна, героя відомої повісті “Кайдашева сім’я”. “Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів. Він задивився на річку, на зелені верби над водою… Лаврін дивився на річку і співав пісні”. Відчуття краси природи є виявом ліричності, багатства його душі. Чутливий до краси і ніжності, Лаврін щиро покохав Мелашку. Йому здавалося, що на побачення з дівчиною його “несуть крила…” Епізодом зустрічі закоханих на природі письменник підкреслює, що за вдачею Лаврін – мрійлива і романтична натура, схильний співпереживати, збудливий і нетерплячий.

Глибоке відчуття краси природи українського села вказує на зв’язок українця з землею. Відомо, що вся стародавня культура українців зростала на культі землі, хліборобської праці. Хліборобство було для українців єдиною надією, мрією, ідеалом їхнього життя. Земля – основний елемент світобудови, головна ланка в світотворчому ланцюгу. Отож, найяскравішою рисою особистості українця є незвичайний, таємничий контакт із духом рідної землі.

Змальовуючи людські характери, І.Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця – культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя. З хліборобськими генами пов’язана й така риса українського національного характеру, як пантеїзм, прив’язаність до землі, землі-матері, а також Матері, жінки-матері і жінки, шляхетна любов до якої витворила своєрідний духовний аристократизм українця.

Окрім того, у своїх повістях письменник підкреслює роль жінки-господині. Як слушно зауважує з цього приводу Б.Цимбалістий, “жінка-мати має особливе значення в ментальності українців”. Дослідник відзначив роль жінки в українській родині, роль матері-піклувальниці й виховательки та її великий вплив від колиски до зрілого віку на процес формування характеру людини.

Українці живуть чуттям інтимним – глибоким і щирим: “Люблю я своє село, своє хазяйство, свою хату – та тебе, моя доле”,– промовляє Василь до Ганни (“Дві московки”).

Символом родини й родинного життя українців є власна хата. Значення житла підкреслює І.Нечуй-Левицький міфологічним сюжетом: “Двір, сіни, хата…, куди входить панна з-за золотої стіни, то світ, небо”.

У той же час, українцям не властиве прагнення до колективного життя та спільної власності. Як слушно зауважує Н.Григоріїв, “опіку батьків над дорослими дітьми українець вважає за нестерпний деспотизм”. Саме тому Карпо і Мотря, відомі персонажі “Кайдашевої сім’ї”, після одруження хочуть жити в своїй хаті, мати своє господарство і ні від кого не залежати.

Щасливим та багатим прагнув бачити І.Нечуй-Левицький життя українського народу. Разом з тим, реальне життя українського села, змальоване в творах письменника, різко контрастує з народним ідеалом: це солдатчина, кріпацтво, безземелля.

Автор показує як навколишнє середовище, природа впливають на характер українців. Тому введення ним у той чи інший твір елементів прекрасного (описи природи, обрядовий та етнографічний матеріали) треба розуміти не тільки як спосіб “оживити” розповідь, наблизити її до дійсності, але й як намагання показати світобачення людини.

Пейзажі, які майстерно вмонтовує Нечуй-Левицький у свої твори, є ніби продовженням думок і мрій персонажів, полем зіткнення переживань героя і життя природи. Так, поетична душа старого Панаса Крутя (“Рибалка Панас Круть”) може розкритися лише наодинці з чудовою природою. У таких випадках тональність пейзажу мотивована психологічним станом героя.

Таким чином, високохудожні твори І.Нечуя-Левицького про життя українського села – це джерело пізнання національного характеру, світосприймання українця. Саме цей аспект знайшов логічне продовження у творчості письменника, знавця народного життя, майстра творення психологічного образу.

Поєднання реа­лістичної конкретності й точності в описах сільського побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епіте­тів і порівнянь є однією з основних особливостей стильової манери.

Соціально-побутові повісті І. Нечуя-Левицького становлять пев­ний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають нові типи сучасної письменнику епохи. В центрі уваги письменника — образи простих людей, селян, заробіт­чан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики.

У своєрідному стилі І. Нечуя-Ле­вицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням ху­дожника до поетизації кращих сторін народного життя, до зобра­ження селянського світу в рельєфних, пластичних образах. Зокрема, у повісті “Хмари” позначилася надзвичайна спосте­режливість письменника і його вміння через детальні описи побуту відтворювати атмосферу тогочасної епохи.

Повертаючись до принципів відтворення психології в повісті І. Нечуя-Левицького, зазначимо, що письменник правдиво відтво­рює зв'язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв'язку з соці­альними умовами. В численних описах фабричного побуту, завод­ської й рибальської праці виявляються конкретні прояви різних форм залежності кріпака від поміщика або найманого робітника від хазяїна-фабриканта.

Вже перші розділи повісті “Микола Джеря” містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за ча­сів панщини у селі Вербівка.

Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробіт­чанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача.

Як бачимо, симпатії Нечуя-Левицького завжди були на боці простого народу. Того­часні соціальні умови не сприяли розвиткові особи. Це був період про­будження людської свідомості, або, як писав В. Бєлінський, “олюднен­ня людини”. Психологія селянина, його інтелектуальний рівень не ви­ходили за коло конкретних, соціально обмежених вражень. Письменни­кові доводилося бути досить обережним у відтворенні певного соціаль­ного типу.

Заслуга Нечуя-Левицького полягає в тому, що він одним з перших змалював типовий позитивний образ селянина — протестанта проти крі­посництва. Микола змальований з усіма сильними й слабкими сторонами своєї натури. Робить це автор шляхом проникнення у його душу через зовнішні ознаки, обставини життя. Внутрішній світ героя по­дається немов другим планом, як доповнення до того, що ми знаємо з подій. Проте все мобілізується для аналізу почуття Миколи, його пере­живань, настрою, думок.

У тому як герой побачив своє рідне село — весь його душевний стан. Тут, мабуть, ніякий психологічний аналіз не зміг би так повно розкрити всю глибину його трагізму, як цей малюнок. Як зазначає Н. Крутікова, “поширеним засобом психологічної ха­рактеристики в повістях І. Нечуя є прийом паралелізму між явищами природи і душевним станом людини”.

Близькі до наведених прикладів і сни смертельно хворого Кавуна, Миколиного побратима. Втративши віру в можливість повернутись у рідне село, він усе частіше бачить Вербівку, залишену сім'ю. У його видіннях переважає вогняна стихія: горить земля, палає і клекоче вода в ставку. “Перед ним, неначе з землі, одразу висовується високий, як стовп, камінь, весь червоний, як жар, а на тому камені стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потьоками кров по гарячому камені ”.

У повісті “Кайдашева сім`я” яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових, осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сце­нах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найпов­ніше проявляються риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним життя селянства.

Таким чином, творчість Нечуя-Левицького взагалі, а майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим кроком у художньому відтворенні дійсності.

Окрім того, характерною особливістю творчої індиві­дуальності І. Нечуя-Левицького є органіч­не поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумор

2. Пріоритетна значущість наукового знання для реалістичної літератури 70—90-х років XIX ст., для її творчого суб'єкта має своє історичне пояснення. У пореформених (а для західноукраїнських земель — пореволюційних) обставинах в історії нації на певний час — хоча б на життя одного покоління — відкрилася перспектива природно-еволюційного життя, убезпеченого від екстремальних акцій загальнонаціонального масштабу (війна, революція, захист краю тощо). З появою умов для розгортання приватної ініціативи склалася, хоч і хистка, ненадійна, але все-таки певною мірою регульована суспільна рівновага. Відносна стабільність світопорядку приводить до переважання еволюційних процесів у життєдіяльності людини. Адекватним духовно-культурним засобом творчо-психологічної підтримки еволюційних форм життя є насамперед наукове (науко- генне, теоретичне та емпірично-дослідне) знання.

Об'єкт і суб'єкт літературної творчості, таким чином, на підставі історико-психологічної однотипності проявляють споріднену специфіку. В найзагальнішому вигляді ця специфіка може бути раціонально пояснена як прояв довіри до світопояснювальних можливостей наукового знання, як свідома апеляція насамперед до цієї форми відображення дійсності, що мислиться гарантом не ілюзорного, практично надійного світовідчуття, раціональною опорою орієнтації в житті. Тим самим актуалізується реалістичний тип художнього мислення й пояснюється чинність Франкової концепції "наукового реалізму" як магістрального шляху для творчих пошуків у літературі означеного періоду.

Звичайно, герой будь-якої літературно-історичної доби з'являється в тих зонах, що перебувають на межі життєвих можливостей свого часу. Він представляє певні суспільні сили, політизується, ідеологізується й наближається до сфери політичної суспільної свідомості. Таким проявляє себе й герой "еволюційної" доби. Він нерідко — максималіст — правдошукач, екстреміст у побуті й мікросоціумі, навіть пропагандист певних ідей та організатор мас. Однак у політиці він розрізняє тепер різні шляхи й дивиться на неї очима дослідника, з позицій можливого. Принаймні в українській літературі цього періоду питання про героя з рисами політичного проводиря, тим більше такого, що реалізував би себе в політично довершеній акції, впродовж усього періоду залишилося відкритим. Течії революційно-народницької літератури, в річищі якої міг з'явитися такий герой, в українській літературі не склалося. Відтак квалі-фікація цього періоду як "еволюційного" видається для всіх течій літератури чинною з дуже незначними застереженнями.

Зрілому реалістичному образотворенню властиві дослідницькі зацікавлення, що потребують знання про об'єкт і способи його пояснень, еквівалентного науковому. "Гнидка дуже цікавий суб'єкт як задля етнографа, так і психолога", — констатує автор нарису "Подоріжжя од Полтави до Гадячого" (1872) Панас Мирний. Свою думку автор пояснює відповідними групами запитань: "Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув із себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині, коли воно, прокинувшись, начало у колисці кричати; котрого організаторські сили були такі, що зумів за невеликий час згромадити цілу ватагу усякого люду і за півроку вирізати з нею до двадцяти душ в Зіньківському, Полтавському, Миргородському, ще либонь й у Переяславському повітах? Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог" [5, 26].

Письменник — реаліст свідомо керується пізнавально-евристичними намірами: "роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його "слушним часом", яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука; з його вдачами й невдачами; з його злигоднями і щасною долею..."

РЕАЛІЗМ (від лат. realis — речовий, матеріальний) — художній метод і напрям, що утвердився в літературі у другій чвер­ті XIX ст. і відзначається якісно новими принципами відображення дійсності. Фор­мування реалізму відбувалося на тлі ус­піхів філософії, політичної економії, приро­дознавства, психології, естетики та інших наук, які значно розширили уявлення про закономірності розвитку природи і суспільс­тва. Завдяки реалізму література збагатила свої пізнавальні можливості, заглибилася в дослідження життя, сутності людини і со­ціальних відносин. Термін побутував у се­редні віки в філософії. В 50-ті роки XIX ст. він був переосмислений і застосований до літератури французькими письменниками

Ж. Шанфлері та Л. Дюранті. Останній ви­давав журнал під назвою «Реалізм».

Правда життя — головний принцип ре­алізму: об'єктом зображення стало людське життя в усіх його проявах. Якщо представ­ники класицизму і романтизму обмежували­ся зображенням тільки ідеального, то пись­мен­ники-реалісти стали показувати справж­нє життя. Докорінно змінився герой літе­ратурного твору: місце виняткової особис­тості посіла звичайна людина — чиновник, купець, дворянин, селянин — представники всіх прошарків суспільства.

Вкрай важливим було відкриття дуаліс­тичної природи людини — соціальної і біо­логічної: характери героїв стали розвивати­ся не по волі автора, а відповідно до їх со­ціально-психологічної сутності. Утвердився як закон реалізму принцип саморозвитку характерів. Глибшого розуміння набув при­нцип історизму: віднині людина постає не тільки представником певного соціального середовища, але й суб'єктом історії, учасни­ком історичного потоку. Усе це надало кар­тинам життя і образам героїв широкомасш­табного узагальнення й типовості.

У різних національних літературах ре­алізм має свої особливості. Для української і російської літератур XIX ст. є характерним критичний пафос у відтворенні соціальної дійсності, через що їх реалізм часто нази­вають критичним реалізмом. За радянських часів офіційна наука запровадила штучний термін соціалістичний реалізм.

Певні реалістичні тенденції були влас­тиві літературі і попередніх епох. Тому тер­мін реалізм застосовується для атрибуції методів античної, середньовічної та інших літератур — міфологічний реалізм, реалізм епохи Відродження, просвітительський ре­алізм тощо.

3. Психологический реализм

Это разновидность (тип) реалистического изображения, где в соотношении понятий «характер» – «обстоятельство» приоритетным является первое, где внимание автора сосредоточено преимущественно на психологии человека, где общественные факторы раскрываются с точки зрения их психологических последствий. Примером может служить творчество Тургенева, Достоевского, Л.Толстого. Иной тип реализма называют «социальным» (Салтыков-Щедрин, Успенский). Границы между ними условны, но «удельный вес» психологического и социального повествований разный

4. Реалізм (франц. realisme — мате­ріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна «реалізм» є тривалою й оригіналь­ною. Уперше про «реалістів» заговорили ще в XI—XII століттях. Так називали представників схоластичного філо­софського напряму, які, на відміну від їхніх опонентів «номіналістів», вважали, що реально існують не індивідуальні поняття та явища, а загальні — універсали; вони, мовляв, передують існуванню поодиноких, конкретних речей. Наприклад, реально існує одна людина, вічна, а всі люди відрізняються несуттєвими якостями й, по суті, є тотожними. Тільки через століття термін «реалізм» зазнав переосмислення, його починають застосовувати до явищ літератури. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Спора­дично про реалізм згадують в окремих статтях першої половини XIX століття (журнал «Фаланга» — 1836 p., стаття І. Тургенева — 1847 p.). Наприкінці 1840-х років поняття «реалізм» починають застосовувати супротивники фран­цузької літературної школи, теоретиком якої був письмен­ник Шанфлері. Він та його однодумці (Г. Курбе, Л. Е. Дю-ранті, А. Мюрже), які зображали сучасність, «низькі» теми, побут, прийняли цей термін. У 1857 році Шанфлері видає збірку статей під назвою «Реалізм», у 1856—1857 роках Л. Е. Дюранті та А. Ассеза надрукували шість номерів журналу під такою ж назвою. Цікаво, що майже одночас­но з французькими літераторами термін «реалізм» почали застосовувати й у Росії. Першим це зробив відомий критик П. Анненков у своїй статті «Нотатки про російську літературу минулого року» (1849 p.), де він назвав загальні особливості і прийоми творів І. Тургенева та І. Гончарова реалістичними. Проте лише в 60-х роках XIX століття термін «реалізм» міцно ввійшов у літературний обіг і в Росії, і в Західній Європі. В 1870-х роках він починає вживатися також і щодо української літератури, насамперед — у статтях Івана Франка. Слід, однак, зауважити, що в XIX столітті поняття «реалізм» рідко коли визначалося термінологічною чіткі­стю та ясністю. Приміром, Д. Писарєв — один з най-радикальніше настроєних російських критиків, застосував цей термін у значенні «матеріалізм», який через жорстку цензуру неможливо було назвати своїм іменем. У першій половині XIX століття для позначення цілком реалістичних літературних явищ почасти користувалися ще терміном «романтизм». Так, один з основоположників реалізму Стен­даль називає себе романтиком у відомій праці «Расін і Шекспір». Теоретик французького натуралізму Еміль Золя практично не розрізняв поняття «натуралізм» і «реалізм». Ці визначення двох літературних напрямів XIX століття виступають як синоніми й у статтях І. Франка. А перших російських письменників-реалістів, послідовників М. Гоголя, їхній опонент Ф. Булгарін зневажливо назвав «натуральною школою». Цей термін підхопив і широко вживав і апологет школи Гоголя — В. Бєлінський.

Які етапи розвитку реалізму? Історія реалізму надзвичайно багата. Залежно від епохи змінювалося уявлення про нього. Тому існує кілька підходів до визначення початків реалізму. Одні літературознавці вважають, що елементи реалістичного письма наявні вже в давні часи в таких жанрах народної творчості, як легенда, дума, а також у літописах. Інші (і це твердження є загальноприйнятим) формування реалізму як художньої системи в європейських літературах пов'язують з епохою Відродження. Його представники — Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Бокаччо, В. Шекспір — прославляли людину як центр світобудови, найдосконаліший витвір природи, прагнули розкрити її зовнішню і внутрішню красу. Для реалізму епохи Відродження характерні: масштабні образи, такі, як Дон-Кіхот, король Лір, Гамлет; поетизація глибоких людських почуттів («Ромео і Джульєтта»); відповідність дій характерам та обставинам; висока напруга конфліктів. Наступний етап розвитку реалізму — просвітницький реалізм (XVIII століття), теоретиками якого були Д. Дідро у Франції та Г. Е. Лессінг у Німеччині. У творах Д. Дефо, П. Бомарше, Й.В. Гете виступає демократичний герой, сутність якого найяскравіше розкривається у суспільних та соціальних обставинах. Проте в зображенні реалістів-просвітителів вони, ці обставини, є не типовими, а умовними, експериментальними (згадаймо роман Д. Дефо «Робінзон Крузо» або «Фауст» й. В. Гете). У XIX ст. виникає новий тип реалізму — критичний реалізм, що суттєво відрізняється і від ренесансного, і від просвітницького насамперед зображенням діалектики стосунків людини й середовища, характеру й соціальних обставин. Письменники глибоко аналізують внутрішній світ особистості, надаючи правдивому зображенню життя глибокого психологізму, який є художнім завоюванням епохи романтизму. Таким чином, у творах поглиблюється пізнання навколишньої дійсності, картина світу збагачується різноманітними відтінками. У XX ст. реалізм розвивається, збагачуючись новими художніми знахідками,— зростає увага письменників до підтексту, «потоку свідомості», епічної масштабності в зображенні найпомітніших подій у житті людства, різних форм умовності.