74. Мотиви й образи лірики і.Манжури.

Характеризуючи І.Манжуру як поета, С.Єфремов назвав його "співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту". А про мотиви поезії сказано ним так: "Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…" М.Ф.Сумцов розподіляв ліричні вірші І.Манжури зі збірки "Степові співи та думи" на 3 розряди:    1)      автобіографічні ("Мати", "Весна", "Спомин", "Минуле", "Переспів" та ін.);  2)      селянсько-побутові або соціально-економічні ("Дума", "На степу і у хаті", "З заробітків", "На добрій ниві", "На пасіці", "Бджоли" та ін.);   3)      різнородного змісту ("Нечесна", "Веснянка", "Вранці", "Лелії" – цей вірш, як пише Сумцов, дуже високо цінував О.Потебня). Автор однієї з найгрунтовніших, та, на жаль, і практично єдиної доступної розвідки про життя і творчість І.Манжури, Михайло Давидович Бернштейн, аналізуючи поезію автора, виділяє такі її основні мотиви: –   пристрасні роздуми "про кращу убогому людові долю" (І.Манжура – співець сирітства, наймитства, заробітчанства): "Бурлака", "Бурлакова могила", "З заробітків", "Босяцька пісня", "Обжинки" та ін.

  –    роль і призначення літератури, митця в суспільстві, в житті народу ("Декому", "Старий музика", "Сум", "До музи", "Кобзар" та ін.). Найголовніше у творах  Манжури – це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов'язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну з специфічних неповторних ознак художньої манери І.Манжури, його естетичного кредо. Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І.Манжури – це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно ("Босяцька пісня", "Сторіж", "Билиця"). "Лелія" – один з чудових зразків української сюжетної лірики. Елементи літературні і народнопоетичні перебувають в повній гармонії, прекрасна ритмічна організація вірша, гарні рими, вдале внутрішнє римування. І ще один зразок сюжетного вірша, але абсолютно іншого за тональністю, що свідчить про те, що І.Манжура не був одноманітний. Це поезія "Щира молитва" – дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш: "Господи, віку, просю тебе, ти Панові нашому не вкороти, Хай пожива він у світі довгенько!" – Молиться щиро бабуся старенька. Чує те пан та бабусі пита: Чом та за нього молитва свята? "Тим, що за вашого діда я мала Шестеро ярок, – бабуся сказала. – Двох він до себе на двірню забрав… "Буде із тебе й четвірка", – сказав. Батенько ж ваші, осівшися, пару Другу забрали у панську отару… Ви ось хазяйство до рук прийняли – Скоро і п'яту у двір узяли… Дай же вам, господи, вік довголітній, Щоб не зайняв Ваш синок і послідній!" Звертається у своїй творчості І.Манжура і до теми, неодноразово порушуваної в українській літературі: долі скривджених дівчат: ("Грішниця" Самійленка, "Місто спить" М.Старицького та ін.) "Нечесна", "Дівчача думка о покрові". Окремий цикл складають поезії на громадські й особисті мотиви. В них І.Манжура відображає життя й настрої цілого покоління людей (передових людей!), що важко переживали атмосферу політичної і моральної задухи 80-х років ("Весна", "Спомин", "Повесні", "Переспів", "До товариша", "Незвичайний", "Уві сні", "До Дніпра" та ін.). У цих віршах болісний крик душі ліричного героя (читай – поета), якого мучить свідомість того, що "лихе горе", гірка біда не дали прорости в ньому рясним цвітом "надії зцілющій", "вірі живущій", що життя марно процвіло, не залишивши нічого "в спадки дітям". Помітне місце у творчості Манжури посідають вірші, в яких поет розповідає про свої інтимні переживання, про біль нерозділеного кохання, невпорядковане особисте життя ("Нехай", "Нічниці", "N.N. (Сам не знаю чого, ще обличчя твоє)", "Спомин", "Минуле", "Над Дніпром", "Коли твою душу нудьга наполяже"). Ці поезії істотно доповнюють образ І.Манжури, людини драматичної особистої долі. Разом з тим ці твори виокремлюються в осібну групу інтимно-ліричних поезій з підвищеною рефлективністю, вразливою чутливістю. Є у поетичному спадку І.Манжури вірші, за які радянські літературознавці мусили називати його людиною обмежених поглядів, що інколи "відбивала напіврелігійні ілюзії відсталої частини селянства" (Бернштейн): "Сорок святих", "Жайворінки", балада "Ренеґат", "Різдвяна зірка", "Великдень". Поетична діяльність І.Манжури припадає на період, коли українську поезію творили Яків Щоголів, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Павло Грабовський, і, зрештою, Іван Франко. Літературна фізіономія І.Манжури не загубилася, не затерлася у цьому гроні яскравих талантів. Бо, свідомо орієнтуючись на простоту, дохідливість, ясність і чіткість думки і образів, І.Манжура глибоко і різноманітно використовував багатющі скарби народної мови, усної народної творчості. Великою перевагою І.Манжури було те, що як поет і як фольклорист-етнограф він органічно і всеохоплююче доповнював один одного. Цю тезу потверджують і його поеми-казки: "Трьомсин-богатир", "Іван Голик", "Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли".

77. Пошуки реалістом І.Нечуєм-Левицьким національно свідомих героїв, зображення “нових людей” в романах з життя національної інтелігенції (роман “Хмари”). Майбутній автор ,,Хмар“ не випадково звернувся до жанру ідеоло-гічного роману. У романі під пером І. Нечуя-Левицького ожила атмосфера київського ,,шістдесятництва“ XIX ст.

Пишучи в 1871 р. роман „Хмари“, учитель сідлецької гімназїі Іван Левицький мовби воскрешав частку своєї молодості, що минула в Києві. Київ є головним місцем дії у творі. Що ж до часу дії, то починається повість із появи у „святому місті" тульських семінаристів ,,в мі­сяці липні 183... року“ [1; 151]. Завершується ж часами ,,Осно­ви“ й появи українських недільних шкіл (поч. 1860-х). Йдеться, отже, щонайменше про чверть століття!

Головна ідея роману-хроніки І. Нечуя-Левицького „Хмари“ - протест проти насильницької русифікації, соціального й національного гніту з бо­ку царського самодержавства, символом чого висту­пають „чорні хмари“ (звідси й перша назва твору – „Чорні хмари“). Це „символ національного гноблен­ня, символ усіх темних сил, які намагаються де­націоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури“ [4; 354].

Уже експозиція сюжету засвідчила, що в голосі ав­тора змагаються дві емоційні стихії. Розкішну (,,невимовно чудова“) панора­му Києва з його ,,золотоверхими церквами“ [1; 152], схожими на „букет золотих квіток“, він малює із замилуванням, любов'ю до величі „давньої невмираючої української історії“.

Проте крізь захоплення пробивається й туга: колишня слава минулася; у Київській духовній акаде­мії (раніше - Могилянській) запанував чужинець-кий дух. Великоруський синод заходився втілювати в життя ,,ідею русифі-кації“, присилаючи в Київ семінаристів з різних губерній Росії („Велико-руський Синод ще попереду, ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішати українців з руськими студентами“ [1; 154]), а натомість відправляючи укра­їнців у Москву й Петербург, ,,котрі не мають охоти туди їхати“ [1; 154]. Академія перетворилась у знаряддя великоро-сійської централізації. Те, що від­бувається в її стінах, автор ,,Хмар“ змальовує із сар­казмом, змішаним з жалем і болем.

.Нечуй-Левицький, по суті, зауважує В. Панченко, підхопив інтонацію і дух Шевченкових ,,Великого льоху“ та ,,Розритої могили“: в обох письмен-ників ідеться про драму національно­го занепаду України в обставинах мико-лаївської дес­потії з її русифікаторською політикою і про відродженські поту-ги, що пробиваються всупереч усьому з надр занапащеної нації

Від перших відгуків на роман і до сучасних літературознавчих праць про цей твір висловлювались різні судження. Шовіністична і клерикальна преса зустріла вихід ,,Хмар“ І. Нечуя-Левицького украй вороже Редакція київської газети ,,Друг народа“ висміювала письмен­ника за створені ним образи, за ,,штучність“ мови роману, та й взагалі вважала твір ,,такою розумовою розбещеністю, якої не можна ні вип­равдати, ні пробачити...“ Журнал ,,Киевские епархиальные ведомос­ти“ намагався довести, що твір не відповідає дійсності і не має ніякого пізнавального значення. Очевидно, що навіть в урізаному цензурою вигляді цей роман був явищем незвичайним.

Іншу оцінку дав М. Драгоманов. Визнаючи ,,Хмари“ як твір зага­лом реалістичний і цінний, критик, однак, уважав невдалим змалюван­ня Радюка, передусім за його нібито наївну боротьбу і протест проти ,,чорних хмар“, бо кращі люди того часу займалися, мовляв, конкретни­ми серйозними справами Критичне ставлення до роману виявив і О. Кониський. Нe запере­чуючи реальності образу Радюка, Кониський все ж у дусі утилітарно-прикладного підходу до літератури вважає, що І.Нечую-Левицькому не вдалося зобразити героїв, які б „вивели нас з хмар“ або хоча б ука­зали, „коли ж воно виясниться?“. Говорячи про Радюка в цілому пози­тивно, Кониський зазначає, що тодішні інтелігенти такого типу більше „говорили, кричали, гукали“, ніж діяли

Цінною для нас є думка одного з представників академічного літе­ратурознавства О. Пипіна. Відводячи І. Нечую-Левицькому почесне місце не тільки в українській літературі, а й у загальноросійському літератур­ному процесі, Пипін відзначив новаторство письменника, котрий ,,зробив спробу малювати не тільки народний побут, але і звичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українські оповідачі; у своїй головній повісті ,,Хмари“ він зображав саме виявлення україн­ського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його з ворожими елементами суспільності“ [24; 383].

78 Двочленність структури твору: селянський і козацький світи, романтичні і реалістичні компоненти роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні” Панаса Мирного та І. Білика.

. Конфлікт селянського і козацького світоглядів у романі Панаса Мирног та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Історія села Піски твору дає можливість глибоко проаналізувати образи Мирона Ґудзя і його онука Максима Ґудзя. «Біографії» Мирона Ґудзя та його онука — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським світом. Вперше це виявляється як контраст між Мироном і його дружиною Мариною: не «легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача...», вдруге ілюструється виступом Максима проти своїх батька та матері, тобто проти родинних устоїв. Зміни в житті запорожця Мирона Ґудзя, Максимового діда, Панас Мирний та Іван Білик охарактеризували тонко і точно: «Минулося козацьке царство, настало хліборобське господарство». І саме тут простежується протистояння козацького і селянського (хліборобського) світоглядів: Мирон закликає до єдності в боротьбі проти пана, а міщани слухають, міркують, бо їм здається, що вони живуть повним життям — «і хліб є, й скотинка прибуває, і...захист безпечний». З царської та панської ласки це відбувалось, як думалося селянам, котрих автори порівнюють з куркою на гнізді, яка не думає про майбутнє своїх курчат. Панас Мирний та Іван Білик підкреслюють, що селянське життя відзначається пасивністю і поступливістю — в романі детально описано, як селяни день за днем здавали свої позиції, ставали підневільними, нездатними навіть на втечу, бо як, мовляв, покинути садок вишневий, город і хату. Є в селянському побуті, звичайно, і просвітлення — любов, оспівана в піснях, сімейне щастя, яке досить часто пригнічене важкою працею. Козацький же світогляд не тільки відкидає те, що миле серцю хлібороба, але й цінить у людині протилежні якості — звитяжність, готовність до рішучих дій. А головне — козакам властиві згуртованість, почуття дружби і самопожертви. Пошуки справедливості у Мирона набувають форми конфронтації: зло врешті-решт повинно бути зруйновано, якщо добро повинно перемогти: «То з добрими, то й у миру, а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...». Промовистою деталлю є те, що Мирон живе у селі Піски як мисливець. Це заняття відділяє його від навколишніх селян і підсилює агресивний і яскравий запорізький характер. У романі показано, що сімейно-селянське життя і шлюб справляють руйнівний вплив на запорізький характер. Мирон мучиться через подвійне тяжіння до землі і сім'ї. Він підкоряється своїй дружині: «Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайців на — з міщанських-таки хуторів козача дочка». Миронове підкорення символічно представлено у тому, що він занедбує знаряддя свого заняття і підкоряє своє життя землі та сім'ї: «З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати». Але ж хоч і підкорений Мирон селянським світоглядом, у ньому не вмирає войовничий дух. Таким чином, незважаючи навіть на те, що він зазнає поразки, ця особлива риса виділяє його серед суспільства, що господарство його затягло. Яскравою є конфронтація Мирона з групою самовдоволених хліборобів, їхнє вихваляння безпечного і спокійного життя: «Тепер, спасибі богові, хоч тихо.,. У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпечний...Живемо, як і люди», — викликає в'їдливе зауваження Мирона: «Живете? Нидієте, а не живете: цвітете...». В інших місцях ця думка висловлюється ще відвертіше: «І знову в поле та в поле..., знову торішня робота..., знову торішні клопоти..., та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти, їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля». А далі — для всіх неволя, кріпацтво. Виходячи з тематичної опозиції роману, цілком логічно, що Мирон, символ свободи і повстання, мусить померти саме в той час, як село закріпачується: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий... та й умер останній січовик без одного року ста літ». Перемога прийшла до Мирона з народженням онука: красень Максим стане спокусником дівчат, полюбить горілку, верховодитиме серед парубоцтва, роблячи шкоду односельчанам. Ці риси характеру, виплекані дідом, стали нічим іншим, як виявом козацького світогляду у здеформованому кріпацтвом світі. Саме у розповіді про онука Максима повторюється конфронтація, але вже трансформована під тиском неволі, між козацьким та селянським світоглядами. Іван Ґудзь, син Мирона, вихований у селянському дусі матір'ю «зажив... зі своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно — спокійним хліборобським життям». І хоч Іванові сини також виховані в дусі її характеру, один з них, Максим, таки повстає проти життєвих орієнтирів батьків. Важливим аспектом Максимового бунту, є те, що він відмовляється від свого батька на користь дідової козацької «мудрості», «правди» і «добра». У романі Максим виступає як ідеологічний і символічний наступник Мирона: «Максим полюбив діда більше батька, матері, прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі. Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, молодість прилипла до старості.. .Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука». Проте у кріпацтві насіння козацької вольності не могло прорости добрими сходами, воно стає основою бунтарської вдачі онука старого січовика. На відміну від селянського світу, що замальовується такими словами, як «тиша», «спокій», «нудьга», Максим змальований словами ««цікавий», «моторний», «пристрасний» і «енергійний». Ці якості мають й інші видозміни: «Максимові хотілось... битись, рубатись, розгардіяшити...», «йому хотілось гуляти, битися, рубатися...». Найбільш цікаве, що доблесть Максима протиставляється нудності батькової господи. Життя Максима стає не чим іншим, як новим виявом запорозького світогляду, яки проявляється у відвертій товариськості і спільності поза сімейною обстановкою, у контексті чоловічої громади, тобто в армії. Саме у московському війську зазнав остаточної деморалізації нащадок січовика Мирона Максим Ґудзь, у душу якого засіяно й зерна козацької звитяги, і картини героїчних боїв з напасниками на рідну землю, але його душа, а разом з тим і все життя, розкраяні навпіл. Та буйна козацька енергія пішла не в той бік — вона виливалася ще в юності у гультяйство, бешкети, часом жорстокі, у неробство, вона пропадала даремно, бо душа не знаходила собі ні прихистку, ні діла у задусі тотальної неволі. Дійшло до того, що рідний батько мусив спровадити Максима в москалі, де верх у його свідомості взяло хиже й хапужне, де вже однаково йому стало — чи Московщина, чи своя земля. Але той процес автори малюють у розвитку, неодновимірно, багатогранно. У Московщині спершу жаль стало Максимові «своїх степів безкраїх, свого неба високого, тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим». Далі за цією природною тугою за Батьківщиною йде його реакція на бачене. Можна спостерігати, як віддзеркалюється національне через сферу побуту: «Побий вас лиха година, бісові люди, з вашими хатами! — каже він. —...У нас кузні чистіші, ніж у них хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!., не приводь Господи, бачити ніколи такої другої». Проте ж він швидко пристосувався до життя на чужині. Максимове солдатське і розбійницьке життя, звичайно, не заслуговує на повагу, воно суттєво різниться від Миронового козацького існування, але в ньому також присутня моральна риса, почуття гніву на навколишню несправедливість. Максим не знаходить спокою протягом всього життя. З одного боку, жорстокий, з другого — неприкаяний; «ні до кого по-братерській забалакати, ні на чому свої сили показати...А вона так і прохалася на волю...та волі ні в чому не було». Саме волі — тієї ознаки козацького життя — не вистачало ні Мирону, ні Максиму, саме тому вони не могли змиритися з поневоленням як народу, так й особистим: «Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував...», «його пекло ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається». Відсутність волі стає причиною фізичної смерті Мирона і духовної — Максима. Максим, як і його дід, врешті-решт одружується. Однак його шлюб зовсім не такий, як у Мирона. За жінку взяв собі Максим пиячку, повію і москальку Явдоху, їхнє життя — це пародія на сім'ю, бо живуть крадіжками та розбоєм. Отже, підсумовуючи значення козацького та патріархального світогляду в історії Мирона й Максима, слід зазначити, що обидва персонажі уособлюють саме козацький світогляд, але їхні волелюбні прагнення не змогли виявитися повною мірою, бо їм протистояв хліборобський світогляд оточення: піщан, родини. Селянський світогляд значно відрізнявся від козацького, що і спричиняло постійні конфронтації, нескінченну війну з селянським світом, що супроводжувалась взаємними поразками.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами" -- так назвав композицію цього роману О.І. Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов'язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".