26. Сто тисяч (дуже стисло) скорочено - Карпенко-Карий Іван

До селянина-багатія Герасима Калитки приходить єврей Невідомий, якого привела сюди, за його словами, нужда. Зустрічає Невідомого син господаря — Роман. Виявляється, що Калитка вже переговорив з євреєм у місті та домовився про зустріч. Побачивши Невідомого, копач Бонавентура говорить Романові, що цей чоловік — пройдисвіт, яких він багато бачив у місті. Калитка повертається з міста та застає сина з наймичкою Мотрею. Молоді жартують між собою і надіються, що восени одружаться. Розсердившись, батько відправляє Романа з якимось завданням по господарству. Дізнається, що до нього прийшов Невідомий. Господар задоволений тим, що дуже вдало побував у місті, прикупив земельки. Це для нього найбільше щастя. Але добре було б скупити всю землю у сусідніх панів. Однак грошей не вистачає, тому Герасим замислюється, чи не пристати йому на пропозицію єврея та не купити фальшивих грошей. До Герасима приходить кум Савка і просить позичити сотню. Глитай погоджується позичити гроші за п’ять відсотків щомісяця та ще й вимагає "запродажню запис на воли". Єврей приносить Герасимові фальшиві гроші, показує зразки купюр, які нічим не відрізняються від справжніх. Весь товар він обіцяє принести у понеділок. Герасим хоче одружити свого сина з дочкою багатія Пузиря, а з Мотрею він обіцяв одружити, мовляв, тільки для того, щоб вона добре працювала. Роман розповідає копачеві, що під час весілля його сестри батько недодав 5 тисяч посагу, тому весілля перетворилося на суцільну бійку. Хлопець сумнівається, що Пузир дасть за дочкою придане, але батько запевняє, що від нього ніхто не відкрутиться. Він відправляє сина до Пузиря. Той не хоче їхати з копачем Бонавентурою, боячись людського глузування. Батьки сперечаються між собою, бо Параска хоче одружити сина з працьовитою та покірною Мотрею, Герасим же прагне тільки грошей. Калитка ділиться з кумом Савкою своїм планом купівлі фальшивих грошей та просить його розміняти у казначействі десятку. За допомогу в ризикованій операції він згоджується дати Савці сотню від кожної тисячі. Параска сердиться, що син їде на оглядини до Пузирів. У розмові з Герасимом копач радить йому посадити в низині садок, але хазяїн відповідає, що землю даремне витрачати не збирається. Він сердиться, що Бонавентура взяв у дорогу хліб з салом. Не дає Герасим коней і дружині, яка зібралася їхати за шість верст у церкву. Коні, мовляв, мають відпочити, а з нею нічого не станеться, якщо піде пішки. Пузир не пустив Романа до хати, бо у нього були якісь офіцери. Це дуже обурює Калитку. Фактор Гершко радить Герасимові дати поміщику Смоквинову 5 тисяч карбованців за його землю, бо поміщик ніяк не може віддати борг. Савка, розмінявши у казначействі фальшиві гроші, дуже перехвилювався. Гершко просить Романа переказати батькові, щоб назавтра був з грошима у Смоквинова. На радостях Герасим влаштовує заручини сина з Мотрею. Бонавентура пропонує Романові разом шукати скарби, той погоджується. Калитка обмінює гроші, а коли Савка приходить по свою долю, хоче віддати йому спочатку тисячу, а решту через рік. Та виявляється, що у мішку самі папірці. З горя Герасим кидається вішатись, але його рятують. У своїй комедії І. Карпенко-Карий висміює хазяїв, для яких багатство стало метою всього життя, а не засобом для існування. Такі люди ладні продати все на світі, навіть щастя власних дітей, аби тільки збільшувати маєтки. Ганяючись за прибутками, Герасим Калитка стає жертвою шахраїв, що грають на його жадобі та отримують від цього великий визиск.

Своєрідну комедійну трилогію складають п'єси «Розумний і дурень», «Сто тисяч» і «Хазяїн». Вони об'єднані темою збагачення спритного «хазяїна», який в умовах розвитку нових відносин на селі намагається посісти місце поміщиків. Карпенко-Карий не поривав з національною театральною традицією: у центрі зображення так само залишається народне життя. Як писав про його творчість Симон Петлюра: «Межі і об'єкти драматичної творчості Карпенка-Карого — то наше село, бід*не, обшарпане село з тисячами злиднів, що визирають з кожної хати, з темною хмарою темноти, що заставляє собою і душу, і мозок селяни-на». Але драматург намагається не просто зобразити село, а зосередити головну увагу на громадських питаннях і настроях, на економічному розвитку народного життя.

27. Видатний драматург І.Карпенко-Карий не був винятком. Він створив трагедію “Сава Чалий”, в якій показав не просто історичний персонаж, а через нього виразив свої ідейні погляди. Щоб ще краще зрозуміти позицію драматурга, ми розглянемо сьогодні цей твір, спробуємо по-своєму осмислити постать головного героя.

Історична та народнопісенна основа твору. І.Карпенко-Карий старанно готувався до написання твору, ґрунтовно вивчав історичні джерела. Як відомо, Сава Чалий був сотником надвірних козаків князя Любомирського. В 1734 р., коли на правобережній Україні відбулися масові заворушення селян проти польської шляхти, Сава Чалий перейшов на бік посталих. Але невдовзі він зрадив повстанців, перекинувся на службу до графа Потоцького, за що одержав значні привілеї. В 1741 р. Гнат Голий, один з ватажків повстанців, стратив Саву Чалого в його маєтку в с. Степашки на Вінниччині. І Карпенко-Карий звернувся також до різних варіантів народних пісень про Чалого “Ой був в Січі старий козак” та переказів “Покарання зрадника”, “Нерідний син кошового Чалого”, “Єретик і душогуб” (Савур – могила, ст.. 78-80). Творча уява та громадська позиція письменника змалювала Саву таким, який ми бачимо його у п’єсі.

1. Ким постає Сава Чалий у перших діях п’єси? У перших діях п’єси Сава постає як ватажок селянського повстання, якого бояться пани і поважають селяни і запорожці. “Запорожець. Не кожний з ним зрівняється. Він вчений сильно, учився в Києві у братстві. Його й на Січі поважають”. “Він хоче людей і віру боронить” “Якби таких побільше, то легше б нам жилось”. “Я всю Україну об’їздив і серцем всім переконався, що жити тут немає сили. Пани знущаються над всім поспільством і віру християнську зневажають, завдячи скрізь унію свою. Стару Україну треба поминути і заснувати нову на вільних землях”. У Другій дії ми бачимо, як пани розправляються з учасниками гайдамацького повстання. І кожний, хто потрапляє до їх рук, називає себе Савою і гине не схиливши голови. “Для того сили я сюди збираю, на бій чесний хочу я покликать панів. Або поможем, або ставимо панів зменшити панщини і податно і рівний суд всім дати”. “Задавив кохання, щоб не пошкодило воно моїй меті повстанській” До Гната: “Ти тільки мстити хочеш, а я прогнать всі кривди хочу з України”. Я хочу вмерти так як лицар: з шаблею в руці, в бою чеснім, помірявшись на силу з ворогами. 2. Що вплинуло на його рішення припинити боротьбу, проти польської шляхти? Чи було воно несподіваним? Коли запорожці і Гнат, розповідаючи Саві про всі ті біди, що творять пани на Україні, закликають його до негайного повстання, Сава каже їм перечекати до слушного часу. Громада обирає отаманом Гната Голого. Сава починає хилитися до думки, що збройне повстання народу завдасть ще більшої руїни рідній землі! Сава вагається, а повсталим потрібна людина хоробра, розумна, безкомпромісна. 3.Яким виступає “вчений гайдамака” у діалозі зі Шмигельським? (2 картина 3 дії ст. 167). Чи усвідомлює Сава, що за сите панське життя він повинен заплатити і честю, і гідністю, і людською порядністю? Сава усвідомлює, що те, що він робить, помилка, але заради слави, кохання матеріального благополуччя іде на це. 4.Чим виправдовує Сава своє рішення? Виправдовує тим, що все що він робить – в ім’я України. І не важливо для нього, яким це буде способом. Своїми теревенями про благо народу він зразу. А Сава і стає його зрадником. Дати оцінку діям та вчинкам Сави Чалого. Він пише листа, чекає допомоги, щоб розправитися з повстанцями і своїм побратимом, а коли Гнат з товаришами з’являється у його маєтку, він говорить про те, що він від кривди обороняв весь край. Хоча насправді він зламав присягу побратимові і народові. А це тяжка зрада. 6.Про які кривди, заподіяні людям Савою Чалим, говорить Гнат? “За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього, за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав, за те, що церкву спалив...” 7.Чи можна виправдати Саву? Сава слабка і славолюбна людина, що “за шмат шилої ковбаси” перейшла на бік ворога. Його душу точить черв’як сумніву. А боротьба не визнає компромісів. Раз ставши на слизьку стежку угоди з ворогом, швидко скотишся в болото зрадництва.

28. П'єса І. Карпенка-Карого "Хазяїн" - соціально-сатирична комедія нового типу           Іван Карпенко-Карий - найвизначніша постать в українській драматургії кінця XIX - початку XX століть. Він був, за визначенням І. Франка, "тим великим драматургом, якому рівного не має наша література".      Драматургічна спадщина письменника складається з вісімнадцяти п'єс, з-поміж яких найбільш відомою є п'єса "Хазяїн". Це соціально-сатирична комедія нового типу. Написана вона була 1900 року. Цього часу процес розвитку капіталізму в сільському господарстві в Україні проходив особливо швидкими темпами, де на кінець 90-х років XIX століття повновладними господарями була невелика купка капіталістів-аграріїв, яка жорстоко експлуатувала десятки тисяч сільських трудівників. Пильним оком художника придивлявся Карпенко-Карий до нових багатіїв, які вже переросли відомого нам Герасима Калитку. Ці спостереження драматурга за процесом економічного зростання українського "чумазого" і стали життєвою основою комедії "Хазяїн", а прототипами - українські капіталісти-землевласники та їхні слуги й управителі.      У листі до сина І. Тобілевич зазначив: "Комедія ця дуже серйозна, і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху. "Хазяїн" - зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети". Але це комедія нового типу, яка покликана була показати, як ненаситна жадоба до наживи, що стає самоціллю, перетворює багатія на моральну потвору, робить з нього страшного хижака, який загрожує існуванню інших людей. Засобами їдкого сміху ця комедія викриває здичавіння великого землевласника, його духовну убогість і жорстокість.      У побудові п'єси "Хазяїн" автор відійшов від усталених традицій, які вимагали від драматурга головну увагу зосереджувати на зовнішній інтризі, переплетенні ефектних сцен, що повинні розсмішити глядача. Керуючись у своїй творчості вимогами життєвої правди, Карпенко-Карий збагнув, що соціальна комедія має бути не розважальною, а повчальною, що вона покликана аналізувати суспільні явища, глибоко розкривати суперечності, людські характери.      Заглиблюючись у характер мільйонера, драматург надає великого значення кожній ситуації, яві, репліці в творі, дбає, щоб кожен крок Пузиря, найменша деталь побуту розкривали ненажерливість, хижацький характер, моральну потворність "стяжателя". Таке розгортання дії навколо головного персонажа спрямувало увагу й цікавість читача й глядача на глибоке дослідження людських характерів, важливих суспільних проблем.      По-новому побудував драматург і композицію твору. Автор майстерно поєднав комічні елементи, які, безумовно, переважають, драматичні і навіть трагічні. Ось, наприклад, сцена, в якій виснажена голодом юрба прийшла до Пузиря зі скаргою на жахливе, нелюдське харчування. І зовсім не сміх, а глибоке співчуття до знедолених робітників викликає вона. А кого до глибини душі не зворушить трагічна смерть чесного юнака Зозулі, що став безвинною жертвою "хазяйського колеса" Пузиря. Завдяки поєднанню комічних і драматичних елементів комедія "Хазяїн" викликає у глядача не тільки їдкий сміх, але й обурення.      Безперечно, великою творчою вдачею автора є центральний образ комедії, художня сила якого полягає в його майстерній індивідуалізації і глибокій типовості. Яскравими психологічними і побутовими деталями, діалогами, сповненими глибокого змісту, індивідуалізацією мови героїв, реалістичним зображенням середовища, в якому діє Пузир, драматург зумів створити цілісний, переконливий і глибоко узагальнюючий образ українського глитая-мільйонера кінця XIX століття, надавши йому одночасно рис живої, конкретної людини.      Ненаситна жадоба до збагачення - основна, визначальна риса в характері Пузиря. Це переконливо показує автор комедії. Вона поглинула всю істоту здирника, зробила його жорстоким і бездушним, скупим і деспотичним, черствим і некультурним. Але Пузир дувся, дувся та й лопнув, ставши жертвою своєї ненаситної наживи. І не співчуття, а саркастичний сміх викликає в глядача неминуча смерть зажерливого глитая.      Окремими новаторськими рисами є й застосування драматургом таких композиційних елементів та художніх прийомів, як характеристика образу через психологічні та побутові деталі, введення позасценічної дії, насичення реплік, тирад глибоким підтекстом, вміння оживити на сцені окремі речі тощо. Наприклад, як багато значить у комедії історія з халатом! Цей предмет домашнього одягу справді оживає в творі, ставши засобом глузування з Пузиря, його скупості й некультурності.      Отже, комедія І. Карпенка-Карого "Хазяїн" - комедія нового типу. Вона не тільки смішна, а й дуже сумна, за сміхом криються гарячі сльози. А ще дуже серйозна. Проте дарма побоювався автор, що вона буде для публіки скучною. Гострота й актуальність порушених у п'єсі проблем, життєва й сценічна правда образів та майстерність композиції забезпечили їй великий успіх. Із великим успіхом іде комедія на сцені сучасних театрів.

Узявши собі в голову ідею збагачення без будь-якої мети, економлячи на всьому, навіть на власному здоров’ї, нехтуючи щастям дочки, Терентій Пузир прирікав себе на неминучу поразку. Усі сподівання хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної експлуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузиря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірвали його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глузду, ще й шкідлива для оточуючих. Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головному героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте). Автор практично не втручається в дію, його ремарки дуже лаконічні. Тиради, монологи напружені, змістовні, з глибоким підтекстом, прихованим гумором чи сатирою.

На розкриття авторського ідейного задуму — засудження «стяжательства» працює у комедії кожна деталь, кожен штрих. Ось латаний-перелатаний халат мільйонера, кожух, що «торохтить» і «смердить». У ньому Пузиря навіть до земського банку швейцар не пускав, не вірячи, що такий багатий хазяїн може ходити задля економії ледь не в жебрацькому одязі. Мова кожного персонажа глибоко індивідуалізована і є його характеристикою. Так, у Пузиря — груба, лайлива мова, насичена дієсловами наказового способу, що відповідає його категоричному, жорстокому і деспотичному характерові, його неосвіченості. У Золотницького, Соні, Калиновича мова образна, метафорична, часом піднесено-книжна, з філософським спрямуванням. І що характерно — у мові практично кожного персонажа так і лунають, аж вибухають своєю влучністю та дотепністю прислів’я, приказки та фразеологізми: «не знаєш броду — не лізь прожогом в воду», «ярмо на шиї», «як свиня в моркву» (Пузир); «кусок в горло не полізе», «попала на стежку», «серцем чула», «увійти в суть» (Соня); «не вмер Данило, то болячка вдавила», «чули дзвін, та не знаєте, відкіль він», «з пальця висмоктав», «з шкури вилізу» (Ліхтаренко); «і риби наловить, і ніг не замоче» (Феноген). Якщо цей перелік продовжувати, то довелося б переписати півкомедії. Висновок напрошується сам: І. Карпенко-Карий — великий знавець народної фразеології і майстер її доречного використання. Найбільше мене вражає той факт, що багато сучасників драматурга, великих землевласників-аграріїв пізнавали себе у комедії і навіть підсилали до автора посланців із грошима, щоб вистава була знята з постановки. Чи це не свідчення майстерності письменника та його глибокої проникливості в суть явища? Давно минули часи пузирів і феногенів, ліхтаренків та маюфесів, а гостре слово драматурга й сьогодні воює з людською жадібністю, обмеженістю, егоїзмом, жорстокістю. Нам близький гуманізм І. Карпенка-Карого — протест проти всякої наруги над людиною, проти попирання людської гідності. У справді мистецькому творі, яким, на мій погляд, є комедія «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, завжди присутнє те, що непідвладне подихам часу.

29. Мотиви кохання панича з селянською дівчиною, яке закінчується для неї трагічно, ми знаходимо у п’єсі Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Вона читається на одному подиху, бо сповнена динамічності у розвитку подій, характери героїв виписані дуже колоритно, життєво.

П’єса схожа зовні на мелодраму — такою її роблять перебільшені пристрасті, драматичні ефекти під час зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. І селянська дочка Оксана, що прагне навчитися грамоти, і Горнов, новий тип інтелігента, якому близькі народницькі ідеї, і пристосуванець та перевертень Гордій Поваренко — всі вони реалістично змальовані на тлі сільського життя та стосунків бідноти з багачами.

29-30 Традиції та новаторство драматургії Марка Кропивницького (за п'єсами "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук") Марко Кропивницький увійшов в історію українського мистецтва як великий актор і талановитий режисер, драматург, автор популярних пісень. Він сам при нагоді створював декорації до спектаклів, захоплюючись живописом. Та особливо глибоко розкрився його талант у драматургії. Він автор десятків п'єс. Інколи вони писалися поспіхом, гарячково, щоб задовольнити репертуарний голод, і тому часто після прем'єри драматург знову правив, змінював, викреслював. Але, незважаючи на це, і сьогодні його п'єси становлять окрасу репертуарів багатьох театрів. Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя. П'єса М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю" зна-йомить нас з гуртом сільської молоді середини XІX століття. Її дуже цікаво читати, бо весь час напрошуються паралелі із сучасною дійсністю; щось сьогодні здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: "Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки... Хазяйку на вечорницях поважать і шанувати, як матір, з дівчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дівчина - то є краса і честь усього села". Упродовж усієї п'єси Кропивницький доводить, що найголовніше - це вірність своїм моральним законам. Їх дотримувалися наші прадіди довгі століття, і до них нам треба повертатися. Мотиви кохання панича з селянською дівчиною, яке закінчується для неї трагічно, ми знаходимо у п'єсі Кропивницького "Доки сонце зійде, роса очі виїсть". Вона читається на одному подиху, бо сповнена динамічності у розвитку подій, характери героїв виписані дуже колоритно, життєво. П'єса схожа зовні на мелодраму - такою її роблять перебільшені пристрасті, драматичні ефекти під час зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. І селянська дочка Оксана, що прагне навчитися грамоти, і Горнов, новий тип інтелігента, якому близькі народницькі ідеї, і пристосуванець та перевертень Гордій Поваренко - всі вони реалістично змальовані на тлі сільського життя та стосунків бідноти з багачами. Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соціально-побутовій драмі "Глитай, або ж Павук". Він дуже виразно змалював сільського лихваря, що дає підстави назвати цю соціальну п'єсу найвищим досягненням драматургічної спадщини митця. У ній відтворено одну з типових жахливих трагедій дожовтневої дійсності - загибель молодої жінки через підступність представників панівного класу. Спершу мені здалося, що Кропивницький вдався до показу традиційного любовного "трикутника", та заглибившись у текст, я зрозумів, що, хоч інтимні й темі й відведено багато місця, та вона відіграє лише допоміжну роль. Головне - розкриття психології новоявленого експлуатато ра як уособлення темної сили на селі: "На що ж і гроші тобі, на бісового батька вони, коли на них не можна купити увесь світ?" Укінці п'єси гине Олена, чиї думки і мрії про щасливе життя розбиваються об мур соціальної несправедливості; Бичка вбиває Андрій, який бере цей гріх на душу, аби покарати за підлість хижака - лицеміра. Та ще довго у моїй душі залишається почуття огиди і презирства до Бичка, що є "павук, одне слово - павук". Жаль страдницю Олену й працьовитого Андрія, яких спіткало тяжке випробування. Мабуть, у тому і полягає неперевершений талант М. Кропивницького, що його п'єси після прочитання ще довго бентежать душу, примушують замислитись над дійсністю, над нормами моралі й особистим життям.

32. Особлива заслуга Свидницького в художніх пошуках по створенню соціального роману. Його «Люборацькі» були першим зразком — і до того ж зразком досконалим — цього жанру в українській прозі, передуючи появі широких епіч­них полотен І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Хоч твір з явився друком у 80-х роках, але передова критика одностайно відзначила його соціальну злободен­ність, важливість поставлених питань, і «широту концепції», за висловом М. Драгоманова. Справді, правдиве зображен­ня православного подільського духовенства дозволяло га­лицькому читачеві пильніше придивитися до місцевого уні­атського попівства, побачити в його побуті такі ж болячки, таку ж відразу до всього нового, прогресивного. А викриття підступних планів полонізаторів було прямим запереченням тієї реакційної політики ополячення й покатоличення укра­їнського населення в Галичині, яку проводила польська шляхта наприкінці XIX ст.

Роман має підзаголовок «сімейна хроніка». Письменник ніби витрусив з власного серця події і переживання дитячих днів, коли він жив із батьком та матір'ю та навчався в бурсі. Окремі персонажі повісті А. Свидницького «Люборацькі» ніби змальовані з реальних людей, які були йому особисто знайомі. Наприклад, образ отця Гервасія великою мірою списаний із батька Анатолія Свидницького — Патрикія. Так само і образ матушки нагадує матір письменника, добру, роботящу, глибоко віруючу жінку.

Персонаж Антося — це втілення, характеру, звичок і уподобань самого Анатолія Свидницького у дитинстві. Доля Антося у романі має трагічний відтінок, як і доля самого Свидницького, котрий, певно, сам підсвідомо передчував свою дочасну смерть.

Для зображення сестер Масі і Орисі прототипами послужили його сестри Марія і Юлія. Марія дійсно навчалася в пансіоні польки пані Вернер у Тернівці. Вчителька пані Вернер і стала прототипом пані Печержинської, у якої вчилася Мася. З життя було взято й інших персонажів. Наприклад, чоловік Орисі, піп Тимоха Петропавловський, відтворений із особи священика села Соболівки, який був п'яницею і грубіяном.

Дія роману розпочинається змалюванням пейзажу подільського села Солодьки, в якому й живе попівська родина Люборацьких, що складається з отця Гервасія, паніматки і їхніх дітей: Антося, Масі, Орисі і Теклі. Жити їм дуже сутужно, бо село небагате, а тому й подаяння на церкву скупі. Проте сім'я Люборацьких живе у злагоді. Повага молодших до старших, культ татуся передаються через постійні посилання в розмові з домочадцями на його мудрість і обізнаність з релігійними догмами. Любов і взаємну повагу спостерігають діти і у стосунках батька та матері: панотець Гервасій звертається до паніматки ласкавим словом — серце.

Далі о. Гервасій відвідує польського пана Росолинського, який у спілкуванні з панотцем постійно переконує його, що все українське — то «мужиче, низьке й некультурне». І таким чином нарешті переконав отця віддати найстаршу дочку навчатися до «польського пансіону».

Центральне місце у романі займає образ сина Люборацьких Антося, який є композиційним центром роману. Від природи Антось щирий, дотепний і сміливий. Він намагається протестувати проти схоластики, нелюдських знущань над бурсаками: за кожну провину били різками так, що іноді учні втрачали свідомість.

Але що міг зробити один юнак проти цілої системи з антилюдськими законами? Система знищила Антося. Його, одного із найздібніших учнів, випускають із семінарії «вне разряда» та ще й насильно одружують з підстаркуватою дівкою, а Галя, яку кохав Антось, не буде з ним. В розквіті сил, вкрай спустошений безнадією і смутком, Антось помирає. «Не своєю смертю я вмираю: мене вбила семінарія та…» — промовив він перед тим, як дихнути востаннє. Коли це все діялося, вже не було на світі отця Гервасія. Паніматка ледве зводила кінці з кінцями. Ніхто з дітей не порадував її старість, тільки прикрість та біда. Гіркотою і болем сповнені думки матері, коли ще був живий Антось: «Господи, Господи! — подумала мати,— попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла, та така, що з голими руками не приступай, а цей монахом став».

Одруживши Орисю з попом Тимохою, паніматка думала зажити щасливо, при внуках. Але самодур зять глумиться над старою жінкою, виганяє її з хати і, зрештою, осиротив єдиного внука, малого Фоню: вбив його матір, а свою дружину Орисю, коли та одного разу вступилася за парафіян.

Попри окремі комічні епізоди, твір сумний, сповнений трагізму. І кінцівка його теж трагічна: стара Люборацька помирає в дорозі, і її, віруючу людину, ховають неподачік корчми, «і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята— прибіжить, тупне ногою, плюне й назад, аж поки й не заорали його». Теклю— наймолодшу з Люборацьких— віддають у монастир. Лише Галя, колишня кохана Антося, живе щасливо, одружившись з підлим донощиком Робусинським. Вона зневажила і кохання, і пам'ять про Антося.

Роман недаром назван автором «семейной хроникой». Писатель будто вытряс из собственного сердца события и переживания детских дней, когда он жил с отцом и матерью и когда учился в бурсе. Отдельные персонажи повести А. Свидницкого «Люборацкие» будто бы спроектированы из реальных людей, которые были близко знакомы писателю. Например, образ отца Гервасия большей мерой написан с отца Анатолия Свидницкого - Патрикея. Частично и образ матушки напоминает мать писателя, добрую, работящую, глубоко верующую женщину. Образ Антося - это воплощение, характера, привычек и вкусов самого писателя. Судьба Антося в романе трагическая, как и судьба самого Свидницкого. Наверное, автор подсознательно предчувствовал свою раннюю кончину...Для изображения сестер Маси и Ориси послужили прототипами сестры Свидницкого Мария и Юлия. Мария действительно училась в пансионе польки госпожи Вернер в Терновке. Учительница госпожа Вернер и стала прототипом госпожи Печержинской, у которой училась Мася. Из жизни были взяты и другие персонажи. Например, муж Ориси, поп Тимоха Петропавловский, воспроизведен из образа священника села Соболевки, который был пьяницей и грубияном.

В романе показано, как Тимоха убивает молодую жену Орисю бутылкой, «которую и об камин не разобьешь», тяжко издевается над старой попадьей до тех пор, пока не попадает за решетку. Тем не менее следует отметить, что автор не фотографически отобразил живые человеческие фигуры, а художественно воссоздал типичное для провинциальных уголков Украины середины XIX столетия. Авторская позиция в произведении обусловлена композиционно так, что он будто бы со стороны наблюдает события и пересказывает то, что увидел, пережил когда-то раньше. Даже трагические эпизоды в сюжете (самоубийство Маси, смерть Антося, убийство Ориси) воспроизводятся без остроты психологизма, а как констатация неминуемого события. Сюжет романа развивается постепенно, с логической последовательностью изложения событий. Автору присуще глубокое знание материала, богатства народного языка, жизни церкви и мирян. Начинается роман пейзажным рисунком подольского села Солодьки, в котором и живет поповская семья Люборацких, которая состоит из отца Гервасия, матери и их детей: Антося, Маси, Ориси и Феклы. Жить им очень тяжело, так как село небогатое, а поэтому и подаяния в церковь скупые. Тем не менее, семья Люборацких живет в согласии. Уважение младших к старшим, культ папы передаются через постоянные ссылки в разговоре с домочадцами на его мудрость и осведомленность с религиозными догмами. Любовь и взаимное уважение наблюдают дети и в отношениях отца и матери. Батюшка Гервасий обращается к матери ласковым словом - сердце. Воспитание детей ничем не отличается от воспитания в простых крестьянских семьях. Завязкой дальнейшего развития сюжета является рассказ о посещении отцом Гервасием польского господина Росолинского, который в общении с батюшкой постоянно убеждал его, что все украинское — это мужичье, низкое и некультурное. И, в конце концов, убедил отца отдать старшенькую учиться в польский пансион.

 Среди младшего поколения центральное место занимает образ сына Люборацких Антося, который является композиционным центром романа. От природы Антось искренний, остроумный и смелый. Он старается протестовать против схоластики, нечеловеческих издевательств над бурсаками: за каждую вину били розгами так, что иногда ученики теряли сознание. Но что могла сделать одна юная пылкая душа против целой системы с человеконенавистническими законами? Система уничтожила Антося. Его, одного из самых перспективных учеников, выпускают из семинарии «без разряда» да еще и насильно женят на немолодой уже девке, а Галя, которую любил Антось, не будет с ним. В расцвете сил, крайне опустошенный безнадегой и грустью, Антось умирает. «Не своей смертью я умираю: меня убила семинария и...», - промолвил он прежде чем вздохнуть в последний раз. Когда это все происходило, уже не было на миру отца Гервасия. Мать едва сводила концы с концами. Никто из детей не порадовал ее старость, только неприятности и беда. Горечью и болью преисполнены мысли матери, когда еще был жив Антось: «Господи, Господи! - думала иметь,- попереучивали моих деток на одну сторону: с той ляховка вышла, и такая, что с голыми руками не подступай, а этот монахом стал». Поженив Орисю с попом Тимохой, мать думала зажить счастливо, при внуках. Но самодур зять глумится над старой женщиной, выгоняет ее из дома и, в конце концов, осиротил единственного внука - маленького Фоню: убил его мать, свою жену Орисю, когда она однажды вступилась за прихожан. Вопреки отдельным комическим эпизодам, произведение печальное, преисполнено трагизма. И концовка его тоже трагическая: старая Люборацкая умирает в дороге, и ее, верующего человека, прячут неподалеку от корчмы, «и долго жиды лили помои на ее гроб, а жиденок прибежит, топнет, плюнет и назад, аж пока и не запахали его». Феклу - самую молодую Люборацкую, отдают в монастырь. Лишь Галя, бывшая любимая Антося, живет счастливо, выйдя замуж за подлого доносчика Робусинского. Она пренебрегла и любовью, и памятью об Антосе. Использовав цитатный материал, учитель может предложить подумать старшеклассникам над вопросом:

- «И не грех? - говорит батюшка, обращаясь к Гале». Что именно он имеет в виду?

35. В автобіографії Бориса Дмитровича Грінченка ( 9.12.1983-6.05.1910) є рядки про дитинство, які проливають світло на всю його долю: «Писати я почав дуже рано – ще шестилітнім хлопчаком, але по-московському, бо українську мову з нашої сім'ї було вигнано яко мужицьку… Але одного разу (був тоді в третьому класі), почув, як одна пані похвалила при мені українську мову Т.Шевченка. Став писати по-українському, а вдома знайшов «Кобзаря» в батька в скрині, і враження від цієї книги покрило всі враження, які мав досі від книг…».

 

Чарівний мрії світ – дитинство! Дитинство - пора, коли збуваються всі бажання, коли немає нічого неможливого. Пора радісного сміху, ніжної маминої колискової, перших батьківських повчань, першої прочитаної книжки. Саме змалечку в дитячій душі засівається зерно любові до книжки - на всі літа. Т.Шевченко, І. Котляревський, Г. Сковорода спонукали Бориса Грінченка до написання перших власних творів. Він писав для дітей і про дітей. Відомі його казки «Два морози», «Маруся та князенко», «Снігуронька», «Сирітка» та інші. В своїх казках письменник учив шанувати добро, зневажати зло, співчувати тим, хто зазнав несправедливості. Письменник прагнув, щоб українські діти знали не лише про буття свого краю, а й про життя та звичаї інших народів світу, через те писав оповідання про різні країни.

 

Разом з тим, Борис Грінченко тривалий час працював учителем, «народним педагогом». Уважно спостерігав за шкільним життям своїх учнів, тому в нього накопичилося багато вражень, що дало змогу пізніше втілити спостереження в художні твори (їх створено близько п'ятдесяти). Тематичний діапазон їх досить широкий: це оповідання про дітей «Олеся» (1890), «Грицько» (1890), «Кавуни» (1891), «Украла» (1891), «Дзвоник» (1897); про тяжке сирітство, поневіряння й самотність, через які в підлітка з'являється навіть думка про смерть, самогубство («Сама, зовсім сама» (1885), «Ксеня» (1885), «Сестриця Галя» (1885).

 

Усе своє педагогічне життя Б.Грінченко присвятив проблемі створення нової української школи, яка б ґрунтувалася на гуманістичних засадах і привела б український народ до національного відродження. Наприклад, у своїй праці "Якої нам треба школи" педагог робить висновок про необхідність навчання дітей рідною мовою, бо "діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й душею вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку".

 

Педагог наполягав на тому, що нова школа повинна надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Уся суть народної школи полягає, на думку педагога, у тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності.

 

Борис Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, які учень набуває у школі, повинні бути засобом для розвитку розумової сили учнів, і всі предмети навчального курсу повинні строго відповідати цій меті.

 

Уже значно пізніше відірвану від народних джерел, зокрема від рідної мови, систему освіти Б.Грінченко викрив в оповіданні "Дзвоник" (1897). За темою і характером розгортання конфлікту цьому творові немає аналогів в українській літературі. В оповіданні йдеться про семирічну Наталю, яку після смерті матері віддали до міського притулку. Невдовзі, внаслідок зарегламентованості та постійного пригнічування особистості дівчинка втрачає живу душу і перетворюється, по суті, на автомат - настільки було вибито з неї волю та здатність мислити. Характерно, що все це сталося без видимих окриків та знущань, - так безвідмовно спрацьовує методична, здійснювана з дня у день система нівеляції природних, здорових начал у дитини. Вся увага зосереджена на зображенні моральних, душевних страждань дівчинки. Дитина опинилася в незвичних для неї умовах, серед людей, які не хочуть і не можуть зрозуміти її душі. Здавалося б, тепер Наталі стало краще: вона нагодована й одягнена, спить у теплому ліжку, «начальниця» її не б'є і не лає. Та все ж дитині неймовірно тяжко: щоденне глузування з "селючки", обзивання нестерпним прізвиськом, відокремлення від інших, відчуженість тяжким гнітом придавили її.

 

Символом повсякчасного нагадування про непотрібність усіх поетичних рис, дарованих людині від народження, став в оповіданні… дзвоник.

 

По шістнадцять разів дзвенить він протягом дня згідно із запровадженим у цьому закладі режимом, і Наталі вже здавалося, що "вона й не живе. Вона слухається дзвоника", котрий нараз почав уявлятися їй якоюсь живою істотою, що забирає в неї волю. Цілковитого підкорення режиму було досягнуто. Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменного режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку. Все це вражає дівчинку настільки, що в неї з'являється думка про самогубство. Коли Наталя, яка повсякчас перебувала в якомусь сонному стані, спитала в "начальниці" , чи можна їй утопитися, відмову останньої сприйняла вона цілком слухняно: її ж бо тільки й навчено було - автоматично все виконувати, не протестувати.

 

Цей епізод психологічно гострий, важливий. Читача проймають сльози, співчуття до бідної дівчинки і водночас ненависть до «вчителів», до тогочасного режиму жорстокості . Цим оповіданням автор ще раз підкреслює та осуджує антипедагогічну діяльність "спеціалістів", яка, базуючись на певному жорстокому регламенті, пригніченні, калічить людину, вбиває в ній волю та здатність мислити.

 

Особливо вдавалися Грiнченку твори з життя дiтей: "Олеся" (1890), "Украла" (1891), "Кавуни" (1891). Вони вiдзначаються авторським гуманiзмом, глибиною проникнення у свiт дитячоi психологii. Хрестоматiйним стало оповiдання "Олеся", юна героiня якого не побоялася завести татарський загiн у драговину i потiм заявити: "Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль". Героiчний вчинок Олесi пiдносить патрiотичну iдею вiдданостi своєму народовi, наголошує, що «кожен повинен боронити свiй рідний край, не жаліючи життя.

 Пізнавальне та виховне значення дитячих творів Бориса Грінченка Постать Бориса Грінченка займає вагоме місце серед когорти українських письменників. Насамперед він відомий як письменник, але разом з тим був перекладачем і критиком, вченим і публіцистом, педагогом та громадським діячем. Як прозаїк Борис Грінченко – автор близько півсотні оповідань і нарисів, кількох повістей, зокрема “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”. У малій прозі письменника можна виділити такі теми: селянське життя в морально – етичних, побутових і психологічних вимірах (“Без хліба”, “Дядько Тимоха”, “Хатка в балці” та інші); оповідання про дітей (“Грицько”, “Ксеня”, “Олеся”) та їх навчання (“Дзвоник”, “Украла”); проблематика вчителів і школи (“Екзамен”, “Непокірний”); твори з шахтарського життя (“Батько та дочка”, “Панько”) тощо. Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з життям і психологією українського селянина, пов’язані з педагогічною працею автора. Письменник зумів заглянути в душу дитини, перейнятися її болями, турботами. Візьмемо для прикладу оповідання “Екзамен”. У цьому творі автор зображує “великий” день в Тополівській волосній школі, коли сюди прибув голова екзаменаційної комісії. Його приїзду, напружено очікуваному, передувала значна підготовча ремонтна робота (вчитель Олексій Петрович мусив і сам замазувати глиною піч, бути “лікарем” свого стільця). Автор при цьому розкрив матеріальну нужду закладів такого типу, залежність учителів від усяких малограмотних “члєнов учіліщного совєта” на зразок шахрая – банкіра Куценка, які до того ж морально тероризують школярів. У підтексті оповідання звучить думка автора – педагога про ефективність навчання рідною мовою, а не чужою учням російською мовою. Людинолюбним змістом, ненав’зливістю виховної ідеї вирізняється оповідання для дітей. Так, оповідання “Каторжна” – це історія дівчини Докії, обділеної материнською любов’ю і ласкавим словом. Твір захищає право живої істоти любити і бути любленою, бути захищеною у цьому жорстокому і беззахисному світі. Головна героїня не може знайти любові серед оточення, тому вважає, що любов може дати їй калина. Не можна без зворушення читати слова: “-Калинонько, - каже, - моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листячком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная. Улюбленая! – каже, а сама плаче...” Лося зково говорив: “Ота каторжна Докія...” Відколи у хату батько привів мачуху, то життя для неї стало пеклом. За те, що її ніколи інхто не жалував і не голубив, вона часто у відсутність мачухи била та штовхала її дітей, намагаючись таким чином помститися за кривду, яку всі їй завдавали. Єдиною відрадою була калина, де на самоті Докія плакала та розмовляла із нею. Та коли мачуха дізналася, що каторжна “втікає від роботи” і сидить під калиною, то зопалу вирішує зрубати дерево. Як не е благала дівчина не чіпати її калини, як не молила злу мачуху, але та не послухала і знищила кущ. “Так росла Докія Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини, - тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жадібно...А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як була: очі додолу, обличчя закам’яніє...” Лише згодом, коли Докія виросла і стала вродливою дівчиною, однак залишалася для всіх “каторжною”. Бували моменти, коли вона відчувала страшенну образу на всіх, а інколи її серце бажало помсти... Та одного разу вона зустріла своє кохання. І життя відразу для неї постало у яскравих барвах. Не помічала Докія ні докорів і побоїв мачухи, ні знущань батька, ні кпинів дівчат і хлопців, адже вона вперше в житті когось любить і відчуває себе потрібною. Лише згодом до дівчини приходить усвідомлення того, що її використали. Найболючішими стали для неї слова, почуті із коханого :”І чог вона, каторжна, так до мене в’язне?” Після цього у Докії наче щось обірвалося. Вона вирішує помститися всім за кривду. Всі думки крутилися навколо рішення підпалити хату батька та мачухи. Та коли обійстя зайнялося, то свідомість повертається до Докії, їй стає шкода Саньки, яка одна серед усіх любила “каторжну”. Гасячи пожежу, Докія страшенно попеклася, “але того не чула:її ще дужче пекла гарячка...” На ноті співчуття, гіркого розмислу оповідання й завершується: навіть одурена хвацьким шахтарем – гармоністом у першому дівочому почутті, Докія не шукає шляхів помсти. Навпаки, вона ще рятує маленьку Саньку, жертвуючи собою. Прикінцеве слово автора про “каторжну” вилилося в нериторичне запитання: “За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..” Оповідання “Олеся” – простими реченнями зримо відтворює тривожну добу татарських набігів на Україну. В центрі твору – патріотичний подвиг 16-літної дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, - Грінченко мотивує її вчинок тим, що вона врятувала рідне село, людей, дідуся. Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли “не сам дід Данило плакав, плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги – дівчата”. Важливими для сприйняття змісту твору є останні слова діда Данила: “- Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!” Важливий виховний потенціал несе оповідання “Украла”. Насамперед автор звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб. Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку. Однак Василь Митрович вирішив дізнатися правду і запитав Олександру. Вона спершу боязко мовчала, натомість “сита, добре годована” і завжди весела Пріська торохтіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель тіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель вперто домагався почути правду від винуватиці. І Олександра визнала себе винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому украла, дала просту відповідь: “Я їсти хотіла”. Вона крізь сльози пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько – п’яничка все пропиває. Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась. Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для Олександри якісь харчі. Вражає виховний момент: вчитель не промовив до дітей жодного слова, не дорікнув нікому. Діти все зрозуміли самі. В останньому реченні оповідання ми бачимо, що Олександра виросла порядною людиною: “Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи розумною, правдивою і чесною дівчиною”. Оповідання “Дзвоник” зовсім відрізняється від попереднього. Вирісши хоч у біді, та на волі, Наталя страждає від жорстоких кпинів буваліших дівчат, недостатнього володіння чужою – російською – мовою навчання, всевладності шкільного дзвоника: “Еге, вона боялася класу і вся здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до того класу йти”. Наталя була до школи розумною і допитливою дівчинкою, подруги дуже любили з нею гратися, дівчина знала чимало народних пісень. Але тут, у стінах школи, все змінилося, все було їй чужим: і одежа, і закони, і мова, якою їй ніяк не вдалося говорити... Дівчинка почувала себе, як пташка в клітці. Вражає також бездушність вчителів, котрі не лише не зуміли розгледіти тривожний стан дитини, а навпаки разом із дітьми кепкували з неї, з її манери їсти, говорити. Коли Наталя з притаманною для її віку наївністю вирішує, що краще померти, аніж продовжувати жити таким життям, де постійно її тероризує дзвоник, то вирішує повідомити про це начальницю Олександру Петрівну. Як бачимо, вчителька навіть не намагається з’ясувати причини, що спонукають дитину до такого рішення, не викликає її на відверту розмову (а це найбільше потрібно Наталі), а суворим голосом викрикає: “Не смій цього думати!...Я тобі велю не думати про це ніколи!” Наталя не змогла чинити непослух. Але сили її були вже вичерпані. Оповідання закінчується такими словами: “І того ж дня Наталя занедужала, і нездужала довго...хоч і встала – таки...” Як бачимо, дитячі оповідання Бориса Грінченка мають важливе пізнавальне та виховне значення. Вони вчать насамперед людяності, добра, дають уявлення про красу й потворність людської душі. Читаючи твори Бориса Грінченка для дітей мимоволі поринаємо у цікавий і захоплюючий світ дитячих образів, переймаємося їх болями, турботами, вчимося важливих життєвих істин, адже кожен твір несе повчальний зміст.

36. Я́ків Іванович Що́голев (Щоголів) (*24 жовтня (5 листопада) 1824, Охтирка — †27 травня (8 червня) 1898) — український поет, представник українського романтизму.

Щоголів був одним з представників Харківської школи романтиків, і велика кількість його поезій присвячена романтичному зображенню іст. минулого України, насамперед Запорізької Січі й Козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щ. перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій Щ. присвячена образам укр. природи («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремі вірші Щ. позначені соц. мотивами («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато його віршів покладено на музику, і вони увійшли в пісенний нар. репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»).

Человек очень религиозный, большой любитель музыки, Щоголев относился враждебно к науке, к знанию вообще, к идее прогресса в особенности. Все эти черты, вместе с следами старости и болезней, отразились в его стихотворениях. Главный их недостаток - наклонность к поучению, дидактический характер. Многие весьма хорошие стихотворения испорчены заключительными - морализациями.

Щоголев любит останавливаться на народных поверьях, преданиях, песнях и сказках. Лучшие его стихотворения внушены ему любовью к родине, вынесенной из молодых лет. В общем перевес берет мрачное настроение. Над обоими сборниками, в особенности над "Слобожанщиной", вышедшей из типографии накануне похорон поэта, носится грозный призрак смерти. На многих стихотворениях лежит отпечаток потери жизненных идеалов. Обратившись к поэзии в старости, после тяжелых семейных потерь, Щоголев излил в стихотворениях свои душевные горести. Одно из самых сильных и в то же время наиболее мрачных стихотворений этого рода - "Субботы святого Дмытра", ряд величественных картин шествия теней умерших, с повторением в виде припева обращения к милосердию Божию. Из этого и других позднейших стихотворений Щоголева видно, что поэт в конце своей жизни сохранил одно только религиозное упование.

38. Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в сім'ї коваля з околиці Гора села Нагуевичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область). Тут серед мальовничої підкарпатської природи минуло дитинство хлопця, пізніше відбите в оповіданнях «У кузні», «Малий Мирон», «Під оборогом». Саме з батькової кузні, куди щоранку сходилися селяни, де точилися розмови на різні теми, взяв Іван у свою душу «на далеку мандрівку життя» отой вогонь повсякденної невсипущої праці, вогонь честі й правди, який допомагав йому вистояти у бурях суспільних зрушень. Мати ж передала йому в спадок душевність і теплоту, любов до народної пісні. Пізніше поет заявить: «Пісняі праця — великі дві сили! їм я до скону бажаю служить...»

Власне, кристалізація духовності відбувалася в письменника впродовж усього життя, але її основи сформувалися вже в часи юності. Навчався Франко спочатку в школі села Ясениця Сільна (1862 — 1864), потім у так званій нормальній школі нри василіанському монастирі у Дрогобичі (1864 — 1867) та Дрогобицькій гімназії (1867 — 1875), У багатьох оповіданнях («Грицєва шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на дев'ятому роді втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися в її столярній майстерні («У столярні»).

    Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

На роки навчання в гімназії припадають і перші спроби на ниві літературної творчості. Франко, виконуючи письмові завдання з різних предметів, вдавався до їх художнього викладу.

Досконало володіючи німецькою і польською мовами, він у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав українською мовою окремі твори античних і новітніх авторів. У 1874 р. його ранні вірші надрукували на сторінках львівського студентського журналу «Друг». Так в українській літературі з'явилося нове ім'я.

У вирі громадського життя.      Восени 1875 р. Франко став студентом філософського факультету Львівського університету, увійшов до складу редакції «Друга». Під впливом листів Михайла Драгома-нова до редакції цього журналу Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Белей, Володимир Левицький та інші їхні однодумці стали змінювати напрям часопису, демократизувати його, виступати за заміну штучного «язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. З цією метою Франко публікує в журналі статті, в яких обґрунтовує необхідність творення літератури на засадах народності.

Молоді ентузіасти розвою рідної культури видають літературний альманах «Дністрянка» (1876), де побачили світ реалістичні оповідання Франка «Лесишина челядь» і «Два приятелі».

Цей альманах, виданий народною мовою, став справді одним з перших демократичних видань у Галичині після тривалого періоду застою, викликаного засиллям у духовному житті консервативних ідей, пропагованих москвофільською пресою. Тоді ж з'явилася й перша збірка віршів Франка «Баляди і розкази». У 1877 р. молодий автор почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав», які збагатили українську прозу художньою реалізацією нової теми. Активна громадська діяльність стала приводом до арешту й ув'язнення Франка у червні 1877 р. А в січні наступного року власті організували суд над Франком і його однодумцями, звинувачували їх у належності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації.

Дев'ять місяців ув'язнення стали для Франка великим випробуванням на громадянську стійкість. І під час слідства, і на суді він тримався мужньо, викривав соціальну несправедливість. У тюремній камері написав нищівну сатиру «Сморгонська академія», епіграми на реакційних москвофільських лідерів — Богдана Дідицького, Венедик-та Площанського.

     Хоч від Франка і його товаришів після їхнього виходу з тюрми відсахнулися, ніби від зачумлених, «добропорядні» керівники львівських громадських організацій, він не опустив рук. Розуміючи значення демократичної преси у суспільному поступі, він з Михайлом Павликом засновує новий журнал «Громадський друг» (у 1878 р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу — «Дзвін» і «Молот», які, власне, були своєрідним продовженням часопису. В цих виданнях побачили світ такі його твори, як «Товаришам з тюрми», «Каменярі», «Воа сопвігісіог», гостро полемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи».

Франко в цей час також багато перекладає з різних літератур, публікує ці переклади в серії книжок «Дрібна бібліотека» (1878 — 1880). Утомлювала повсякденна праця, перервалася довголітня дружба з Ольгою Рошкевич, яка змушена була під тиском батьків вийти заміж за іншого. Драматичне розгортання взаємин з дівчиною відбилося в ліричному циклі «Картка любові» (1878 — 1880).

     Інтенсивна діяльність Франка була несподівано перервана другим арештом у березні 1880 р. і тримісячним ув'язненням у коломийській тюрмі, Письменника звинувачували у підбуренні місцевих селян проти «законного порядку». В нестерпних тюремних умовах Франко написав поетичний цикл «Думи пролетарія», в якому мовою художніх образів показувалося, що причини суспільного зла — не в людях, «а в путах тих, котрі незримими вузлами скрутили сильних і слабих з їх мукою і їх ділами». Ліричний герой циклу мужньо заявляв несправедливим суддям, що він і його однодумці прагнуть «перевернуть... суспільний лад», бо «паном в нім багач, а гнесь слугою люд німий».

1880 рік запам'ятався Франкові на все життя. З коломийської тюрми його було доставлено етапом через Станіслав і Стрий до Дрогобича, а звідти пішки, важко хворого, приведено до рідного села. Невдовзі Франко вирішив повернутися до Нижнього Березова на Коломийщині, щоб відпочити у приятеля. Та в Коломиї його знову було затримано, поки не надійде з Дрогобича паспорт. Хворий, без грошей, письменник пролежав кілька днів у темній кімнатці готелю, чекаючи смерті. Незабаром з Березова жандарм веде його пішки до Коломиї; «Тяжка це була дорога,— згадував пізніше письменник у листі до Михайла Драгоманова,— після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях». Враження від коломийського ув'язнення передані у творі «На дні».

З 1881 р. у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал «Світ». У ньому друкується його роман «Борислав сміється». Матеріальна скрута змусила письменника прибути влітку до Нагуєвичів і допомагати вітчимові по господарству. В селі він живе й у наступному році. Писати міг тільки вночі; у таких умовах створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Йо-ганна Вольфганга Ґете, поему «Німеччина» Генріха Гейне, рецензує збірку «Хуторна поезія» Пантелеймона Куліша, пише низку статей про Тараса Шевченка.

З 1883 р. Франко працює у львівському журналі «Зоря», входить до складу редакції газети «Діло». І згадані народовські часописи, й польсько- та німецькомовну пресу він використовує для поступу загальнонародної справи, для пропаганди радикальних ідей.

У 1885 — 1886 рр. Франко відвідує Київ, знайомиться з Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, зустрічається з Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем. Він планує організувати видання часопису «Братство», який би об'єднав творчі сили обох частин української землі, підносив загальноукраїнське національне самопізнання. На жаль, ця ідея не була реалізована.

У травні 1886 р. Франко одружився в Києві з курсисткою Ольгою Хоружинською, дівчиною освіченою, прогресивно настроєною. Ще до шлюбу Франко писав їй: «Мені здається, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могутнього руху...— руху реального і розумного народолюбства». Ольга справді стала тією жінкою, що завжди була поруч, стала другом і помічником письменника. Саме їй поет присвятив збірку «З вершин і низин» (1887).

Зрілість.      Дні письменника були наповнені невсипущою працею. Скрутні матеріальні умови змушували його працювати у польськомовній газеті «Кигіег Ьлуо\узкі». У 1889 р. Франкові довелося пережити ще один арешт і понад двомісячне ув'язнення за зв язок з групою київських студентів, що прибули до Галичини. У 1890 р. з ініціативи Франка та Михайла Павлика засновується Русько-українська радикальна партія. Зі сторінок її органу — двотижневика «Народ» — Франко веде просвітницьку працю серед селянства.

У Чернівецькому університеті Франко виконав навчальні завдання останнього семестру, у 1892 р. прослухав у Віденському університеті курс лекцій з класичної філології, після чого захистив докторську дисертацію «Варлаам та Йоасаф», старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Хоч Франко з успіхом прочитав пробну лекцію «Наймичка» Тараса Шевченка» студентам Львівського університету, однак консервативні суспільні сили не допустили його до викладацької праці.

При допомозі дружини Франко у 1894 — 1897 рр. видає журнал «Житє і слово», а потім організовує «Літературно-науковий вісник», котрий об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України. Ця праця якоюсь мірою відвертала його увагу від того морального терору, якого завдавали письменникові австрійські чиновники, польська шляхта та й землячки, котрі любили говорити про «народну справу», але насправді дбали про власну кишеню. Та були й щасливі години, коли виходили нові книжки поезій — «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), коли друкувалися прозові й драматичні твори. Передова громадськість відзначила у 1898 р. 25-річний ювілей творчої праці славетного письменника і громадського діяча.

Потрібно сказати й про інтенсивну наукову працю Франка в галузі фольклористики, етнології, історії й теорії літератури, історії, філософії, соціології, економічної теорії. Його численні статті, огляди, нариси з'являлися в українських та зарубіжних часописах і збірниках.

     Франко не обминув жодного більш-менш помітного імені в рідному письменстві, оглядав шляхи його розвитку в синтетичних -розвідках. Такими фундаментальними науковими працями, які витримали іспит часу, є «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», дослідження «З остатніх десятиліть XIX віку», двотомні «Студії над українськими народними піснями», численні літературознавчі статті, есе.

Високий громадянський пафос художньої й публіцистичної творчості, глибина й універсальність наукових досліджень принесли Франкові заслужену популярність і славу не тільки Б слов'янському світі, а й за його межами. Він підтримував тісні взаємини з Михайлом Грушевським, Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Гнатю-ком, молодшою українською культурною генерацією, Останні десять років Франко тяжко хворіє. Однак, долаючи недугу, продовжує працювати. Коли перестали слухатися руки, диктує синові Андрієві художні твори і наукові розвідки. Працював гарячково, розуміючи, що недовго залишилося жити. Прагнув виконати задумане, а плани його були широкими, різноманітними. Франка не полишали думи про долю поневоленого рідного народу, його майбутнє. Ідея визволення України з-під колоніального гніту проймає його поему «Мойсей» (1905), вірші із книжки „Ветрег ііго!” (1906).

У 1906 р. Харківський університет присвоює Франкові науковий ступінь доктора російської словесності. Видатні вчені Олександр Шахматов і Федір Корш, оцінюючи внесок Франка у філологічну науку, висувають його кандидатом у члени Російської академії наук, правда, імперські реакційні сили перешкодили цьому обранню.

     Письменник кілька разів виїздив на лікування, зокрема на береги Адріатики та до Одеси. Повертаючись з Одеси, побував у 1909 р. в Києві на виставі своєї драми «Украдене щастя» в театрі Миколи Садовського. Інтенсивно перекладав, зокрема з Данте. «Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою,— писав він,— збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між ними і далекими людьми, давніми поколіннями».

Франко у цей час виїжджав у різні міста Галичини, де на зустрічах з інтелігентами, молоддю читав поему «Мойсей».

У 1913 р. українська громадськість Львова відзначає 40-річчя творчої діяльності Франка, а наступного року виходить ювілейний збірник «Привіт Іванові Франкові», серед авторів якого була Леся Українка, Микола Сумцов, Лесь Мартович, Уляна Кравченко, Тимофій Бордуляк, Максим Горький, Володимир Короленко, вчені Олександр Шахматов, Ватрослав Ягич, Петко Тодоров, Альфред Єн-сен, Бодуен де Куртене, Василь Щурат, Михайло Возняк. Видаючи в 1914 р. збірку «Із літ моєї молодості», Франко у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам    рідного народу та загальнолюдського поступу. «Тим двом провідним зорям я, здається, не спроновірився досі, ніколи і не спроновірюся, доки мойого життя». Він вірив, що ці «високі духові прикмети будуть розвиватися чимраз краще серед нашого народу».

     Трудними були останні роки письменника. Світова війна принесла лихо мільйонам, зруйнувала й Галичину, й Наддніпрянщину. Війна розкидала і його родину: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві, дружина лежала з нервовою хворобою в лікарні. Часто залишався сам, хворий і одинокий, правда, українські студенти організували чергування біля ліжка письменника, опікувався ним і сімнадцятирічний племінник. До фізичних страждань додавалися й моральні, адже після окупації Львова російською армією люто переслідувалися будь-які вияви українського національного життя. Серце Франка зупинилося 28 травня 1916 р. Його поховано на Личаківському кладовищі Львова. У 1933 р. на могилі було споруджено знаменитий пам'ятник з символічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя.

Український народ свято береже пам'ять про свого великого сина. Ім'я Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном, зокрема в наш час вийшли 20- і 50-томні зібрання спадщини. Широко відзначаються пам'ятні дати, пов'язані з роковинами народження письменника, організовуються міжнародні наукові симпозіуми й конференції. Вчені глибоко вивчають неоціненний внесок Франка у розвиток всесвітньої культури. Слава великого українця йде світами.

Оповідання про дітей. Михайло Коцюбинський, характеризуючи Франка як письменника-новатора, наголошуючи на темі відбиття народної недолі, водночас помітив й іншу сторону таланту прозаїка: «Здавалось би, що авторові грізної, понурої картини життя працюючих у «поті чола» недоступні ясні й ніжні образи. А подивіться, з яким теплим, сердечним чуттям, з якою любов'ю малює він дітей». Назвавши низку оповідань, казок, віршів, Михайло Коцюбинський робить висновок, що «борець вміє бути голубом: Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився».

Франко вказував, що його твори про дітей більшою мірою, ніж інші, мають автобіографічний характер, що виникли вони на основі особистих спогадів, які «в оповіданнях «Отець-гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже зовсім у мемуари». Водночас письменник застерігав, щоб не сприймалися ці твори як частини його автобіографії, бо в них наявні також «виразні артистичні змагання, що домагалися певного групування й освітлення автобіографічного матеріалу».

Франкові оповідання передають хід виховання селянської дитини «від перших проблисків власного думання» до найвищих ступенів середньої школи. Оповідання «У кузні» (1902) розпочинається щирим авторським зізнанням: «На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині, горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мойого батька». В оповіданні передаються найперші життєві враження дитини: весь хід думання малюка, його поведінка психологічно достовірні. Хлопчик, як губка воду» вбирає в себе все, що бачить і чує, і всьому вірить.

Франко постійно наголошує на важливості найраніших дитячих спостережень для майбутнього формування громадянських почуттів. Запас батьківського вогню герой твору взяв у свою душу навіки.

В оповіданні «Малий Мирон» (1885) письменник роздумує над майбутнім сільського п'ятирічного хлопчика, Що крок за кроком входить у таємничий світ природи.

Який цвіт розів'ється з такого пуп'янка: чи здобуде Мирон ширшу освіту і допомагатиме іншим, чи злидні й забобони приглушать незвичайні задатки дитини. Розвиток цього образу продовжується в оповіданні «Під оборогом» (1905), в якому школяр Мирон, повернувшись з міської школи до батьківської хати, поспішає на зустріч з лісом, який ще раніше увійшов у його душу, Він розуміє гомін дубів, тремтіння осик, відчуває шелест листя; не може відірвати погляду від квіточок, які красуються в діамантовому намисті роси. Автор переконує, що кожна людина має відчути змалку красу і багатство природи, зрозуміти її життя, навчитися співчувати, співпереживати.

     Педагогічна спрямованість дитячих творів Франка очевидна: в цьому глибоко переконує оповідання «Мій злочин» (1898). Майстерне проникнення в психіку хлопчика, який у приступі егоїстичної затятості -згубив життя спійманої пташки, надає творові виразної виховної мети. Протиприродність вчинку підкреслюється красою ясного весняного дня, коли так безглуздо, безцільно, по-насильницькому було вчинено злочин.

Письменника хвилювали безправність і приниження трудівників, дітям яких фактично була неприступною широка освіта, його обурювали стан навчання у початковій школі, мізерність знань, які вона могла дати своїм вихованцям. Ці проблеми висвітлюються в оповіданнях «Гри-цева шкільна наука» (1883), «Олівець» (1879), «Отець-гуморист» (1903). Письменник висміює схоластичну методику навчання, засуджує паличну дисципліну, показує невігластво вихователів. Це відбиває в дітей охоту до навчання, притуплює їхній розум. Автобіографічна повість «Борис Граб» (1903) — це твір про гімназиста* Тут Франко завершує спостереження над становленням юної особистості, формуванням її характеру. Образом обдарованого від природи незвичайними здібностями, феноменальною пам'яттю, ясним розумом школяра, що відзначався також працьовитістю, ретельністю у виконанні завдань, письменник підносив ідеал активної, свідомо мислячої людини. Борис уміло поєднував шкільні заняття з гімнастикою, фізичною працею, опануванням ремеслами, що для того часу було справжньою дивовижею.

Юний герой творів Франка цього циклу проходить шлях складного, суперечливого розвитку, шлях неухильного зростання. Дитина з роками переглядає свої погляди на світ, початкові уявлення про стосунки між людьми, узагальнює колишні спостереження. Ця конкретно розкрита еволюція юної особистості — одна з найцінніших якостей автобіографічної прози письменника.

На дні.      Тема суспільного «дна» також значною мірою художньо досліджується на фактах, винесених автором із власних спостережень під час триразових арештів і ув'язнень у цісарських тюрмах. Про це Франко писав у спогадах «Як це сталося», пояснюючи причину появи, за його ж жанровим визначенням, «суспільно-психологічної студії» «На дні». Перебуваючи в тюрмах, він пройшов «високу школу дна суспільства, пізнав страшні ями, одну з яких старався вірно змалювати в своїй новелі».

Твір був написаний хворим письменником упродовж трьох червневих днів 1880 р. в темній кімнатці коломийського готелю. «Моя уява.— зазначав Франко,— допомогла мені при цьому дуже мало. Я був тут, так сказати, редактор з допомогою ножичок супроти дійсності і мусив тільки прикроювати і зшивати з матеріалу, який доставив мені багатющий досвід в обсязі цього дна».

    За жанрово-композиційними параметрами ця невелика повість (у традиційному розумінні літературного епічного виду) водночас відповідає авторській дефініції: в ній справді наявне художнє соціально-психологічне дослідження жахливої події, що сталася в тюремній камері. Студія здійснена в кількох аспектах; вивчення психіки і поведінки в'язнів, які представляють різні національні й станові групи галицького суспільства; розкриття внутрішнього світу інтелектуала-демократа, зумовленого об'єктивними соціальними чинниками; дослідження деградації вбивці, намагання пояснити його злочин.

Зображуючи суспільне дно, автор досягнув індивідуальної виразності окремих в'язнів. Серед арештантів виділяється кілька спролетаризованих люмпенів: плечистий, кремезний чоловік, колишній селянин, що втратив на війні ногу, працював у Бориславі, через хворобу був вигнаний підприємцем і пішов у жебри («дід»); старий хворий єврей, заарештований через відсутність документів; «учений чоловік» з попівського роду Стебельський, що раніше писарював у старостві, але не витерпів крючкот-ворства урядників, залишив службу і пішов наймитувати: кишеньковий злодійчук.

     Майстерно користуючись прийомами морально-психологічного самоаналізу, повістяр створює переконливий образ інтелігентного «пролетаря» Андрія Темери, Круглий сирота з дитинства, він усе ж зумів закінчити гімназію, став студентом університету. Додавало сили Андрієві кохання до Гані, вони були захоплені високими гуманістичними ідеями, прагнули жити для інших, боротися за «свободу народу від чужовладства, свободу людини від пут... свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму». Та через політичний арешт Андрія батьки дівчини перервали їхні взаємини, а Ганю видали заміж за іншого. Власне, тут відчуваються автобіографічні мотиви, пов'язані з дружбою автора, його коханням до Ольги Рошкевич» Доля Андрія Темери, відданого ідеалам «правди і поступу», пройнятого надіями на кращу долю людства, свідчить, що Франко, як і інші українські письменники — Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Борис Грінченко, Олена Пчілка,— не обминув злободенної проблеми «нових людей», зокрема з різночинного середовища, їх місця і ролі в суспільному житті.

Показовою, правда, в іншому плані, є життєва історія Бовдура — жорстокого садиста, вбивці Андрія. З дитинства зазнавав насмішок, бо «байстрюк», «знайда». Знущалися з нього в наймитстві, тільки в Бориславі й наївся, бо все, що заробляв при корбі, те й проїдав. Впадає в око натуралістичне трактування жорстокості, озвіріння Бовдура. Навіть дівчину, яка його полюбила, він всіляко обзивав, ще й бив. Таке ж його брутальне ставлення до арештантів, з якими звела його доля. Він накидається на них з лайкою, відбирає хліб, вчиняє жорстокі бійки. Зрештою, він зарізав ні в чому не винного Андрія, хоч той був єдиним, хто в камері поставився до нього по-людському.

     Одне слово, в образі Бовдура, при всій натуралістичності показу його дій, вчинків, способу мислення, мовлення, навіть зовнішності, символічно узагальнюється найвища міра людського падіння й звироднілості. Останні епізоди твору з не дуже переконливим духовним прозрінням Бовдура є виявом гуманістичних ідеалів письменника.

Загалом же, повість «На дні» — це своєрідна притча про падіння людини і водночас про невмирущість людського духу. Ця «студія» розширила не тільки тематичні, а й жанрові обрії української прози.