2.Види масової інформації.

Масова інформація — це така інформація (відомості, дані, знання), яку оприлюднено. Масова інформація може бути як документована, тобто записана на носії інформації, так і недокументована (наприклад, виголошена промова).

Основні види інформації в суспільстві

У суспільстві використовують різні класифікації видів інформації.

Перша класифікація суспільної інформації за видами:

— інформація аналогова й дискретна (оцифрована). Суспільства, в тому числі й ЗМІ, поступо переходять на цифрове кодування інформації (наприклад, цифрові телеприймачі); — інформація статична (наприклад, ілюстрація в книзі) й динамічна (відеоінформація на телебаченні); — інформація незнакова (програмна, аудіальна, графічна, відео) й знакова (невербальна й вербальна); — невербальна (міміка, жести тощо) й вербальна [образна (художня література), понятійна (науково-технічна література), образно-понятійна (публіцистична література)];

Друга класифікація суспільної інформації за видами:

Третя класифікація суспільної інформації за видами - тематикою (згідно до „Закону про інформацію” України):

— статистична інформація;

— масова інформація;

— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; — правова інформація;

— інформація про особу;

— інформація довідково-енциклопедичного характеру;

3. Вимоги до роботи з джерелами інформації.

Використовуючи різноманітні джерела під час підготовки матеріалу, слід коректно на них посилатись. Спілкуючись з людиною – учасником події чи експертом - слід одразу обговорити, як ви використовуватимете отриману інформацію. Перш за все, слід пояснити, для якого засобу масової інформації ви берете коментар, на чому робите акцент тощо. Важливий нюанс полягає в тому, що юридично згода особи дати коментар ще не означає згоду використовувати його у ЗМІ. Отже, слід узгодити, що особа не проти з’являтись у медіа в якості джерела інформації. У США, наприклад, жодна телекомпанія не візьме в ефір телевізійний сюжет або документальний фільм, якщо не буде письмової згоди всіх осіб, які з’являлись в кадрі в якості джерел. В Україні до цього ставляться простіше, але журналістові слід узгоджувати всі деталі, щоб уникнути неприємних моментів.

Щодо цитування джерела – тут можливі декілька варіантів: 

- пряме цитування без обмежень - on-the-record (як заявив Президент України…). Це стосується всіх висловлювань публічних осіб, наприклад, на прес-конференціях, брифінгах, а також громадських заходах, публічних місцях і т.д – будь-де, де їх можуть почути або побачити.

- загальне цитування посиланням на джерело (про це повідомив високопосадовець Служби безпеки України, як повідомили в компанії Nestle – переказ повідомлення своїми словами)

- бекграундна інформація, яку можна вважати загальновідомою, може бути переказана журналістом. Проте якщо її дослівно цитують з певного джерела, посилання на нього обов’язкове.

В академічному та журналістському середовищі існує «правило Четем-хаусу» (Chatham House Rule). Воно стосується конфіденційності отриманої інформації і полягає в тому і вперше застосовувалось у Королівському Інституті міжнародних відносин Лондона (Chatham House, http://www.chathamhouse.org.uk). Якщо зустріч проводиться за правилом Четем-Хаусу, це означає, що учасники зустрічі можуть вільно розповсюджувати отриману інформацію, але не мають права відкривати осіб, які її озвучили, а також називати учасників зустрічі. Отже, всі висловлювання ораторів вважаються «не для преси», якщо не зазначено іншого.

«Правило Четем Хаусу» виникло у 1927 році в Королівському інституті міжнародних відносин і швидко поширилось в академічних колах як можливість для посадовців висловлювати власні думки, а не лише позицію своїх відомств. Це стосувалось перш за все політичних питань, коли необережно висловлена позиція може звести нанівець складні домовленості. Це правило накладало на учасників зустрічі перш за все моральні зобов’язання. Воно набуло популярності у англомовних країнах, і зараз використовується органами місцевого самоврядування, комерційними структурами та дослідницькими організаціями.

Для уникнення неприємних ситуацій, слід чітко обговорити порядок цитування. Якщо Ви готуєте інтерв’ю, слід пам’ятати, що за українським законодавством ваш співрозмовник є співавтором матеріалу, тому він може цілком правомірно вимагати переглянути текст до друку, а також внести свої корективи.

«Ембарго»

У західній журналістиці іноді зустрічається такий термін як «ембарго на новини» (news embargo, press embargo) – вимога джерела не розповсюджувати інформацію до певного часу або обставин. Найчастіше це стосується комерційних тем, як, наприклад, представлення нової продукції на ринку, або наукових відкриттів, до того, як статті про них будуть опубліковані в академічних журналах.

Застосування інформаційного ембарго зустрічається і в політиці: журналісти, які супроводжували Джорда Буша-молодшого під час візиту до Іраку у 2003 році, не мали право поширювати свої матеріали, поки президент не покинув країну. Головною метою цього ембарго була безпека та гарантії збереження досягнутих домовленостей.

Накладення ембарго на інформацію поки що не популярне в Україні, не в останню чергу тому, що ані ньюзмейкери, ані журналісти поки що не звикли до усталених правил гри, дотримання питань етики, але водночас забезпечення права суспільства на інформацію.

4.1 Нормативно-правова база діяльності Ж(коротко основное, с телекритики. Нужные нам законы выделяю жирным шрифтом). Правові засади діяльності журналістів визначені Конституцією України, законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» встановлено відповідальність за посягання на життя і здоров'я журналіста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду.

Разом з цим відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких саме дій проти працівника правоохоронного органу.

Службова діяльність журналіста не може бути підставою для його арешту, затримання, а також вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених ним матеріалів та технічних засобів, якими він користується у своїй роботі.

У разі відшкодування, відповідно до Цивільного кодексу України, журналістом і засобом масової інформації заподіяної ними моральної (немайнової) шкоди на них покладається солідарна відповідальність з урахуванням міри вини кожного.

Слід зазначити, що у разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.

Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.

До сфери професійної діяльності журналіста Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» включає збирання, створення, редагування, підготовку інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів. Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації. Права та обов'язки журналіста встановлені статтею 26 зазначеного Закону. Журналіст повинен добре усвідомлювати те, що він несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов'язків.

Законом України «Про інформацію» закріплено гарантії діяльності засобів масової інформації та журналістів, оскільки професія зобов'язує журналіста першим опинятися в гущині подій, осягати глибинний зміст явищ, причини і наслідки і витлумачувати їх для загалу.

Тому під час виконання професійних обов'язків журналіст має право здійснювати письмові, аудіо- та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом.

Має право безперешкодно відвідувати приміщення суб'єктів владних повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим у розумні терміни їх посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством.

Також журналіст має право не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов'язано до цього рішенням суду на основі закону.

При цьому Законом встановлено, що після пред'явлення документа, що засвідчує його професійну належність, працівник засобу масової інформації має право збирати інформацію в районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, воєнних дій, крім випадків, передбачених законом.

Однак на практиці нерідко виникають проблеми щодо доступу журналістів до  необхідної їм інформації. Тому з метою створення сприятливих умов для здійснення журналістами, працівниками засобів масової інформації професійної діяльності суб'єкт владних повноважень може здійснювати їх акредитацію.

Усі дії, пов'язані з акредитацією, ґрунтуються на принципах відкритості, рівності, справедливості з метою забезпечення права громадськості на одержання інформації через засоби масової інформації. Відсутність акредитації не може бути підставою для відмови в допуску журналіста, працівника засобу масової інформації на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень.

Акредитація журналіста, будь-якого працівника засобу масової інформації здійснюється безоплатно на підставі його заяви або подання засобу масової інформації.

Орган, при якому акредитовано журналістів, працівників засобів масової інформації, зобов'язаний сприяти провадженню ними професійної  діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення сесій, засідань, нарад, брифінгів та інших публічних заходів; надавати їм інформацію, призначену для засобів масової інформації; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб.

При цьому журналіст, працівник засобу масової інформації зобов'язаний дотримуватися встановлених суб'єктом владних повноважень правил внутрішнього трудового розпорядку, не перешкоджати діяльності його службових та посадових осіб.

Суб'єкти владних повноважень приймають рішення про припинення акредитації представника засобів масової інформації у таких випадках: подання ним відповідної заяви; неодноразового грубого порушення ним обов'язків, визначених статтею 26 Закону України «Про інформацію»; звернення засобу масової інформації, за поданням якого здійснена акредитація. Письмове повідомлення про припинення акредитації видається або надсилається засобу масової інформації або журналістові, працівникові засобу масової інформації протягом п'яти робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (частини сьома та восьма статті 26 зазначеного Закону).

 Рішення про припинення акредитації може бути оскаржено до суду в установленому порядку.

 Закон України від 13 січня 2011 року N 2938 «Про внесення змін до Закону України "Про інформацію"», що набрав чинності 10 травня 2011 року, яким Закон України «Про інформацію»викладено в новій редакції.

Відповідно до статті 24 вказаного Закону забороняється цензура, тобто будь-яка вимога, яка спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, яка передбачає узгодження інформації про її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Водночас ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.

Також забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб'єкти владних повноважень, крім випадків, встановлених законом, договором між засновником (власником) і трудовим колективом, редакційним статутом.

Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику тягне за собою відповідальність згідно із законами України.

Так, статтею 171 Кримінального кодексу України встановлено відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Такі діяння караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на термін до шести місяців, або обмеженням волі на термін до трьох років. Переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на термін до п'яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на термін до трьох років.