13 Серпня 2010

Прес-клуб ООН до Всесвітнього дня гуманітарної допомоги

Представники ЗМІ запрошуються до участі у прес-клубі ООН, присвяченому Всесвітньому дню гуманітарної допомоги, що був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН й відзначається щорічно 19 серпня.

Цей день покликаний сприяти підвищенню інформованості громадськості про діяльність з надання гуманітарної допомоги у всьому світі і про важливість міжнародного співробітництва, та вшанувати працівників, які втілюють в життя гуманітарні ідеали, а також тих, хто віддав життя при виконанні свого обов'язку.

Незважаючи на помітні досягнення в галузі проведення гуманітарних операцій, труднощі, з якими стикаються мільйони людей у всьому світі залишаються значними, а необхідність в ефективних гуманітарних акціях - як ніколи високою.

Потреба в оперативній допомозі зростає швидше, ніж здатність світової спільноти впоратися з проблемами. Велика кількість мирних громадян живуть під тягарем тривалих виснажливих конфліктів. Природні катастрофи стають все більш руйнівними і частими. Міжнародне гуманітарне співтовариство день у день стикається з новими загрозами:

зміна клімату, хронічна бідність, продовольча і фінансова кризи, нестача води та енергії, міграція, зростання населення, урбанізація, пандемії.

В ході прес-клубу представники Уряду України, Організації Об'єднаних Націй, Асоціації ветеранів-миротворців, та бізнесу обговорять низку питань, а саме, - основні принципи гуманітарної діяльності та географія гуманітарних операцій; роль України; участь бізнесу в забезпеченні здійснення гуманітарних та миротворчих операцій, реєстрація в системі закупівель ООН.

Захід відбудеться 19 серпня 2010 року об 11:00 за адресою: Кловський узвіз, 1, будинок ООН.

Реєстрація для участі у події є обов'язковою. http://www.uapp.org/press_conf/9874.html

Експертний звіт № 1

тема

Позиціювання України в світових конфліктах крізь призму миротворчої діяльності: досвід 1992 – 2001рр. (політико-правовий аналіз)

автор

Слабінський Андрій

група

Проблемна група "Світові конфлікти"

Проблематика миротворчості, конкретніше — проблематика підготовки і використання миротворчих сил у загальноцивілізаційних інтересах, як свідчать події кількох останніх десятиріч, набуває дедалі більшого поширення у суспільній свідомості по суті всіх країн сучасності. Миротворчі сили — це загальна назва суб'єктів світової та регіональної політики, діяльність яких спрямована на зміцнення миру і безпеки, ліквідацію або обмеження міждержавних, міжетнічних, міжконфесійних та ін. конфліктів і суперечностей, на демілітаризацію суспільної свідомості. Найвпливовішими миротворчими силами сучасності, як свідчить військово-політична практика, є спеціалізовані структури ООН — місії спостерігачів і збройні сили по підтриманню миру, що виконують визначені Генеральною Асамблеєю або Радою Безпеки Організації заходи і дії, спрямовані на підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Головною формою виконання ними своїх функціональних обов'язків є операції щодо підтримання миру (ОПМ), які отримують безпосередній вираз у вигляді демонстрацій, блокад, територіального розведення ворогуючих сторін, заходів силового встановлення миру та у деяких інших видах активності повітряних, морських і сухопутних сил держав-членів ООН, що надали у розпорядження Ради Безпеки відповідно до особливих угод необхідні збройні формування, допомогу і засоби обслуговування, в тому числі право проходу через свою територію. Порядок використання від імені ООН збройних сил і військових спостерігачів, які надійшли у її розпорядження, визначаються главою VII Статуту Організації. Складниками передбаченої Статутом концепції колективної безпеки є обов'язковість узгоджених дій держав-постійних членів Ради Безпеки при використанні сили від імені ООН, згода держав у разі проведення ОПМ на розміщення збройних сил на їх території, комплектування військових підрозділів і місій спостерігачів не на основі індивідуального набору військовослужбовців, а з-поміж контингентів збройних сил держав-членів ООН.

Практика реалізації миротворчих операцій у різних регіонах планети дозволяє визначити систему загальних принципів, яких «блакитні шоломи» повинні дотримуватись в ході безпосереднього виконання своїх обов'язків. До них доцільно віднести:

чітко сформульовані загальне політичне завдання та мандат;

точні вказівки та політичний контроль організації, що надала мандат;

згода країни, на території якої розгортається миротворча місія (якщо у країні відсутній законний уряд або його внутрішньополітичні можливості значно обмежені, необхідно враховувати міркування сил, що фактично здійснюють контроль території і влади);

оптимальна кількість держав, що залучаються для проведення операції;

гнучке політичне керівництво, можливість коригувати мандат у випадку змін політичної обстановки або політична інтерпретація мандата, що надає змогу адаптувати військові цілі до подій, що відбуваються фактично;

чіткі, зрозумілі правила застосування військової сили, які одночасно враховують і ситуацію у регіоні, і завдання миротворчої місії з можливістю адаптації останньої до швидкоплинних змін військово-політичної обстановки.

Враховуючи геополітичне становище в Європі і світі на момент розпаду світової соціалістичної системи, а також власні військово-політичні можливості, Україна не могла не відреагувати на підвищення «політичного попиту» світової співдружності держав на кваліфіковані миротворчі сили. Згідно з Постановами Верховної Ради та у відповідності із статтею 2 Закону України «Про Збройні Сили України» українські підрозділи, починаючи з липня 1992 р., приймають участь у реалізації миротворчих операцій у кількох регіонах планети на постійній основі, при цьому центром реалізації миротворчих можливостей держави обґрунтовано вважається територія колишньої СФРЮ. Нагадаємо, що політична криза у екс-соціалістичній Югославській Федерації, криза, яка набула численних військових вимірів в ході посилення дезінтеграційних процесів на Балканах, розпочалася у 1990 - 91-х рр. після виходу із складу федеративного державного утворення Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії і Герцеговини та наступного утворення Сербією та Чорногорією Союзної Республіки Югославії (СРЮ).

З метою уникнення жертв серед цивільного населення та сприяння політичному урегулюванню конфлікту Рада Безпеки ООН 21 лютого 1992 р. прийняла резолюцію № 743 про створення миротворчих сил ООН з охорони на території колишніх югославських республік загальною чисельністю близько 50 тис. осіб.

Постанови Верховної Ради України «Про участь батальйону Збройних Сил України в миротворчих силах Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії» від З липня 1992 р. та «Про збільшення чисельності батальйону Збройних Сил України в Миротворчих Силах ООН на території колишньої Югославії та надсилку групи військових спостерігачів» від 19 листопада 1993 р. створили правову основу для формування українського контингенту миротворчих сил у складі 1220 військовослужбовців, який складався з двох окремих спеціальних батальйонів (60 осіб та 240 осіб), групи офіцерів штабних структур миротворчих сил ООН (оперативна група у складі 63 осіб), підрозділу військової поліції (20 осіб) та групи військових спостерігачів ООН (10 офіцерів). Перед українськими підрозділами було поставлено наступні завдання:

охорона та забезпечення безпеки району розташування;

супроводження конвоїв з гуманітарною допомогою цивільному населенню;

забезпечення ремонту системи електро- і водопостачання міста;

патрулювання зони, вільної від важкої зброї ворогуючих сторін;

проведення операцій по роз'єднанню конфліктуючих сторін в окремих районах.

Відповідно до запиту Секретаріату ООН та на підставі Директиви Міністра оборони України від 17 травня 1995 р. було сформовано 15-й окремий спеціальний вертолітний загін у складі 5 вертольотів, 110 військовослужбовців, відповідної техніки і озброєння, який був відправлений на територію Хорватії 29 червня 1995 р.

Станом на 1 липня 1995 р. чисельність особового складу українського контингенту миротворчих сил ООН у колишній СФРЮ досягла максимального значення — 1293 військовослужбовців. У вересні-грудні того ж року відбулося скорочення загальної кількості миротворчих підрозділів під прапором України, скорочення посад штабних офіцерів, військових поліцейських та військових спостерігачів. 20 грудня 1995 р. миротворчі сили ООН завершили виконання миротворчої місії у колишній Югославії.

У грудні 1995 р. у США були підписані Дейтонські угоди по підтриманню миру на території колишньої СФРЮ Силами виконання угоди, представленими військовим контингентом держав-членів НАТО, що було визначено резолюцією Ради Безпеки ООН № 1031 від 15 грудня 1995 р. 29 грудня Уряд України прийняв Постанову про залучення до складу Сил виконання угоди 240-й особливий батальйон українських миротворців. У січні 1996 р. представниками НАТО була проведена сертифікація 240 осіб, після якої (23 лютого 1996 р.) батальйон було перепідпорядковано Силам виконання угоди в Боснії і Герцеговині під егідою НАТО. Фактично з даного моменту українські військовослужбовці і їх колеги, що представляли НАТО, утворили єдину командно-штабну систему, спрямовану на виконання спільних миротворчих зусиль. Або: відбулося «класичне» для постсоціалістичної України використання обмежених військових можливостей держави з метою налагодження і оптимізації макросистеми узгоджених і збалансованих з Брюсселем військово-політичних контактів. Стосовно національного варіанту військової могутності остання обставина засвідчила цілеспрямоване використання державотворчою елітою політичного потенціалу військової могутності з метою компенсації загального стану її недосконалості і асиметричності на перехідному етапі суспільно-політичного розвитку України.

Посилюючи актуальність миротворчих зусиль України, які повинні були набути глобальних вимірів, додамо, що Балканський півострів не вичерпував миротворчих зусиль держави. У середині 1990-х рр. паралельним напрямком діяльності «голубих шоломів» з українською символікою стала Екваторіальна Африка: 16 січня 1996 р. Верховна Рада у відповідності із запитом Секретаріату ООН прийняла Постанову «Про надання до місії ООН в Анголі інженерно-мостового підрозділу чисельністю 200 осіб», а вже 17 січня до місії ООН в Анголі було відправлено 5 військовослужбовців Збройних Сил України військовими спостерігачами Організації. Практичне виконання Постанови у повному обсязі розпочалося через два місяці: 16 березня 1996р. в Луанду прибула 901-а окрема понтонно-мостова рота чисельністю 200 осіб, 31 березня до Анголи було відправлено ще 9 військовослужбовців ЗС України на посади штабних офіцерів місії ООН. Виведення 901 опмр з технікою і озброєнням до України було здійснено з 20 по 23 грудня 1996 р. у зв'язку із закінченням мандату її діяльності у Анголі.

Нестійкість ситуації на Балканах, продовження громадянського протистояння на території колишньої Югославії вимагали подальшого втручання міжнародної спільноти. 25 березня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про участь миротворчих сил України у Східній Славонії», у відповідності з якою на цю територію колишньої Югославії було відправлено 17-ту вертольотну ескадрилью (150 осіб, 6 вертольотів), 8-му вертольотну ескадрилью (125 осіб, 10 вертольотів), 70-ту окрему танкову роту (160 осіб, 10 танків). 28 жовтня у Східну Славонію було додатково відправлено 64-ту окрему спеціальну механізовану роту чисельністю 105 військовослужбовців і 20 автомобілів. Значна частина із перелічених підрозділів після виконання покладених на них завдань до кінця року була виведена на територію України і розформована, деякі продовжили виконання миротворчих функцій до середини 1997 р., що визначалось Резолюцією Ради Безпеки ООН від 16 жовтня 1997р. про скорочення миротворчих підрозділів і штабних офіцерів при місії ООН у Східній Славонії. Згідно з рішенням Верховного Головнокомандувача Об'єднаними Збройними Силами НАТО у Європі 240 осіб миротворчих сил України було передислоковано із м. Сараєва в м. Мостар (Боснія і Герцеговина).

У листопаді-грудні 1999р. 240-й окремий спеціальний батальйон Збройних Сил України був передислокований в Україну. Рішення щодо повернення Укрбату на Батьківщину було прийняте у зв'язку з досягненням достатньої стабільності у Боснії і Герцеговині та скороченням багатонаціональних сил КФОР з 30 до 20 тисяч військовослужбовців. За останні півроку в зоні відповідальності Укрбату не було зафіксовано жодної міжнаціональної сутички, тривало відновлення населених пунктів. Свою миротворчу місію у цій балканській країні 240-й осіб виконав повністю.

Дії українського миротворчого контингенту в Косовому, започатковані у 1999 р., являють собою не лише нову сторінку зовнішньополітичної (в тому числі силової) активності України. Формування і використання KFOR за участю Києва — додаткова можливість коригування військової могутності держави у відповідності із останніми акцентами європейської геополітики. Хронологія залучення України у миротворчу діяльність в Косово виглядає наступним чином:

в аеропорту столиці Македонії Скоп'є миротворці з українською символікою приземлились 22 серпня.

У вересні 14-й окремий вертолітний загін приступив до виконання бойових завдань, поставлених командуванням КРОК.

19 листопада 37-ма окрема спеціальна рота українських миротворців була передислокована на базу Вопгізіееі на територію Косова

10 грудня формування нового миротворчого контингенту під прапором України в американському секторі безпеки і відповідальності було завершене.

Обов'язками українських авіаторів стало перевезення американських і європейських урядовців, представників косовської влади, розвідувальних груп, а також перевезення гуманітарних вантажів у віддалені райони.

Міжнародне врегулювання косовської проблеми зафіксувало й істотний недолік українських силових структур. Міжнародна поліція ООН (UNMIK), склад якої нараховує 1800 чоловік з 42 країн з перспективою збільшення Їх кількості до 4800, у мінімальній мірі представлений українськими міліціонерами, яких на початок 2000 р. налічувалось лише близько тридцяти. Головною причиною недоукомплектованості UNMIK представниками України є незадовільне володіння англійською мовою абсолютною більшістю українського офіцерського корпусу безвідносно до відомчої належності.

Повертаючись у політико-правову площину проблеми варто також звернути увагу на полярне поциціювання вищих гілок влади в Україні з приводу косовських подій.

Хронологічно реакція українських владних органів на балканські події виглядала наступним чином.

24 березня Президент України, перебуваючи з офіційним державним візитом у Швеції, заявив, що Україна виступає за мирне урегулювання конфлікту у Косово і визнає застосування бомбових ударів лише у випадку їх легалізації рішенням Ради Безпеки ООН: “Те, що бомбові удари НАТО могли розпочатися без відповідного рішення Ради Безпеки..., ставить під сумнів авторитет цієї організації (РБ ООН) як міжнародного миротворця”. 25 березня Л.Кучма у телефонній розмові з Прем’єр-міністром Канади Ж.-Л.Кретьєном обговорив можливість посередницької участі України в урегулюванні балканського конфлікту. Одночасно Президент України відкинув припущення щодо відновлення у Європі нової “лінії розколу” і автоматичного віднесення України до “буферної зони” між Заходом і Російською Федерацією, яка рішуче засудила ініційовану НАТО військову кампанію проти Сербії. Одночасно міністри закордонних справ України і Росії Б.Тарасюк та І.Іванов оприлюднили спільну позицію очолюваних ними зовнішньополітичних відомств щодо негайного припинення бомбардувань Югославії, поновлення переговорного процесу і розв’язання проблеми Косово політичним шляхом. При цьому Б.Тарасюк повідомив, що Україна продовжуватиме співробітництво з НАТО.

Проте не менш значним, а в окремих моментах і більш резонансним фрагментом політичної реакції України на події в СРЮ стала позиція українського парламенту. 24 березня Верховна Рада України 278 голосами прийняла узгоджений варіант заяви щодо агресивних дій альянсу. Верховна Рада “розцінює ці дії НАТО як агресію проти суверенної держави, що можуть призвести до ескалації великомасштабного військового конфлікту”. Український парламент закликав всі сторони конфлікту вжити максимальних заходів до продовження миротворчого процесу, а також поставив вимогу перед керівництвом НАТО і США відмовитися від використання військової сили для розв’язання проблеми Косово, що є внутрішньою справою Республіки Югославії. В цей же день 241 народний депутат України проголосував за постанову парламенту, яка запропонувала Кабінетові міністрів України внести на розгляд Верховної Ради законопроект про скасування рішень та денонсацію зобов’язань України щодо її статусу як без’ядерної держави. При обговоренні заяви та постанови представники лівих партій (насамперед, комуністи і прогресивні соціалісти) наполягали взагалі розірвати дипломатичні й економічні відносини зі США та в разі потреби надати Югославії військову допомогу.

26 березня Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк, виступаючи з трибуни Верховної Ради, вкотре підтвердив, що Україна не ставить за мету приєднання до НАТО, але “нині найбільш політично виваженим для нашої держави рішенням є співробітництво з альянсом, приєднання України до організації “Партнерство заради миру” та підписання документа про особливе партнерство з НАТО”. Аналогічну позицію на цьому ж засіданні парламенту обстоювали Міністр оборони України О.Кузьмук та Секретар Ради національної безпеки і оборони при Президентові України В.Горбулін . Протилежність суджень і взаємовиключеність позицій представників верхнього ешелону влади України щодо ставлення до НАТО в умовах війни на Балканах не могли не зафіксувати національні мас-медіа, що в умовах функціонування глобальних інформаційних систем негативно впливає на міжнародний авторитет Української держави: “...Ніщо не змогло б так сконсолідувати ліве крило українського парламенту, як це зробили непродумані, поспішні дії США і НАТО. Прихильники розвитку співробітництва з цим потужним альянсом опинились у невиправдано принизливому становищі. Депутати ... вимагали відставки міністрів закордонних справ і оборони, секретаря Ради національної безпеки та оборони, відкликання послів, припинення будь-яких навчань за участю НАТО на території України, закликали Президента відмінити державну програму співробітництва з альянсом і навіть відмовитися від без’ядерного статусу”. Розвиваючи агітаційно-пропагандистські традиції минулого, ліві видання України окрім загального осуду антисербських дій НАТО запропонували читацькому загалу нове розшифрування абревіатури альянсу, яке вони запозичили у найновішій публіцистиці Сполучених Штатів: НАТО - Нова Американська Терористична Організація (New American Terrorist Organization).

Продовжуючи тему посилення зовнішньополітичної активності України у зв’язку з подіями на Балканах, зазначимо, що 28 березня Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк та Міністр оборони України О.Кузьмук зустрілися в Белграді з Президентом Югославії С.Мілошевичем. Міністри повідомили югославську сторону про ініціативу Києва виступити посередником у процесі врегулювання косовської кризи, пошуку взаємоприйнятих компромісів, відновлення мирного діалогу всіх зацікавлених сторін. Підкреслимо, що це була перша закордонна делегація, яка відвідала СРЮ з пакетом миротворчих ініціатив.

Антивоєнна полеміка в Україні, принциповим моментом якої стало подальше коригування про- або ж антинатовських позицій української державотворчої еліти, особливо загострилася в останній декаді другого місяця бойових дій на Балканах. 23-26 квітня відбулася робоча поїздка Президента України до Сполучених Штатів, приурочена, як було показано вище, до 50-річчя Північноатлантичного альянсу. Однією із ключових цілей візиту до Вашингтону українська делегація вважала оприлюднення перед главами держав і урядів 42-х країн світу, що прибули до США, запропонованої Києвом програми послідовного подолання кризи у Косово - ініціативи, яку послідовно відстоювала вертикаль президентської влади в Україні протягом всього періоду кризи у СРЮ. Політично важливим моментом перебування української делегації за океаном став самміт Україна-НАТО (єдиний для 23-х країн-нечленів альянсу, чиї делегації відвідали Вашингтон), в ході якого глави держав і урядів країн НАТО підтвердили свою підтримку незалежності, територіальної цілісності та демократичного напрямку розвитку України як ключових факторів стабільності і безпеки в Центральній та Східній Європі і на континенті у цілому. Обговорення ситуації навколо Косово, за поглядами української сторони, засвідчило, що врегулювати конфлікт можливо лише об’єднаними зусиллями всіх зацікавлених сторін.

Проте вищезазначені дії української делегації на чолі з Президентом, сукупність яких логічно продовжувала кількарічну лінію вертикалі виконавчої влади на використання політичних можливостей Заходу з метою посилення військової (національної) безпеки України, мали протилежну за змістом передмову безпосередньо у Києві. 23 квітня Верховна Рада України більшістю голосів прийняла Постанову “Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО)”, яка стала своєрідним підсумком парламентських діалогів з приводу антисербських акцій альянсу. Постанова констатує фактичне відсторонення парламенту від формування курсу на співробітництво із системами регіональної, загальноєвропейської і універсальної безпеки, в тому числі і з блоком НАТО: “На розгляд Верховної Ради України не подавалися основоположні документи, що визначають зміст і створюють договірно-правову основу відносин так званого “особливого партнерства” України з НАТО, зокрема Рамковий документ Програми НАТО “Партнерство заради миру” (8 лютого 1994 року, м. Київ), Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (9 липня 1997 року, м. Мадрид), Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України і НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні (7 травня 1997 року, м. Київ) та щодо призначення офіцерів зв’язку НАТО в Україні (9 грудня 1998 року, м. Брюссель). Не була подана на розгляд Верховної Ради України і Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року, яка затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 року. Відсутнє фінансово-економічне обґрунтування витрат на виконання зобов’язань, що випливають з цієї Програми...” . Постанова зазначає, що у рамках угод про співробітництво з НАТО на території України регулярно проводяться військові навчання за участю підрозділів збройних сил інших держав, проте на порушення Конституції України рішення про їх допуск на територію України на схвалення Верховною Радою не вносилось. Дії державних органів України, орієнтованих на активне військово-політичне співробітництво з альянсом, Постанова кваліфікує як “нав´язувана певними силами однобічна орієнтація на повномасштабну інтеграцію України в НАТО, намагання втягти її до цього альянсу, що є військово-політичним блоком”. Відповідно, це “негативно сприймається значною частиною населення країни, ускладнює відносини з членами Співдружності Незалежних Держав, передусім з нашими найближчими сусідами - Російською Федерацією і Білоруссю”. Постанова акцентує увагу на масованих бомбардуваннях військами НАТО Союзної Республіки Югославії, що однозначно засвідчує: “Організація Північноатлантичного договору є агресивним військовим блоком, керівництво якого привласнило право чинити суд і розправу над будь-якою суверенною державою, не рахуючись ні зі Статутом Організації Об’єднаних Націй, ні з нормами міжнародного права і людської моралі”. Парламент України вважає вкрай небезпечними для справи міжнародного миру і безпеки людства наміри керівництва НАТО розширити сферу можливих силових дій альянсу за межі територій країн - його членів та здійснення будь-яких силових акцій НАТО без мандату Ради Безпеки ООН. Один із пунктів Постанови відрізняється не тільки підвищеною категоричністю, але й значним політичним підтекстом: “З огляду на агресивний характер нової доктрини і практичних дій Організації Північноатлантичного договору вважати за необхідне розглянути питання про характер усього комплексу відносин України з НАТО”.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Г.Крючков, продовжуючи обговорення загальних проблем відносин України з НАТО, звертає увагу на наступні обставини:

Президент, а також підпорядковані безпосередньо йому зовнішньополітичне та інші відомства, нерахуючись з парламентом, усупереч волі переважної більшості нашого народу, нав’язали Україні односторонню, фактично прозахідну, пронатовську орієнтацію, несумісну з її нейтральним, позаблоковим статусом, тоді як численні дослідження соціологів свідчать, що за приєднання до НАТО виступають не більш як 30% населення України;

Затверджена Президентом Державна програма співробітництва України з Північноатлантичним альянсом, яку було приховано від української громадськості, “фактично спрямована на великомасштабну, прискорену підготовку України до вступу в НАТО як повноправного члена”, свідченням чого є проголошення стратегічною метою України її повномасштабної інтеграції до європейських і євроатлантичних структур та повноправної участі у системі західноєвропейської безпеки. Додатковим аргументом на користь такого висновку є найближче завдання України: “вивчення досвіду держав Центральної і Східної Європи до вступу в НАТО, участь у субрегіональних і загальноєвропейських проектах і програмах співробітництва, що відкриваються для майбутніх членів НАТО”;

Нав’язана Україні після проголошення її незалежності відмова від тактичної ядерної зброї “фактично зробила нашу країну беззахисною перед серйозною військовою небезпекою, завдала тяжкого удару по безпеці нашої країни”.

Таким чином, два підходи до подальшого діалогу українських владних структур з Північноатлантичним оборонним альянсом - реальність сучасної України, реальність, яка, відбиваючи макросоціальні орієнтації і процеси, одночасно загрожує конфліктом “гілок влади” у державі, але й вимагає їх конструктивної співпраці у пошуку компромісного рішення назрілих зовнішньополітичних проблем. На наш погляд, оптимізація взаємовідносин України і НАТО - далеко не вичерпаний процес, продовження якого у наступних десятиріччях залишається “гарантованим” сценарієм європейського самовизначення України. При цьому внутрішньополітичні чинники розвитку держави, особливості ротації і еволюції владних структур в Україні істотно впливатимуть на “архітектуру” мосту Київ-Брюссель, що може означати як імовірність його спрощення до “пішохідної” моделі, так і можливість його подальшого якісного удосконалення у важкому “транспортному” варіанті.

Повертаючись до проблем миротворчості можна надати загальний перелік участі українських миротворців у виконанні завдань ООН виглядає наступним чином:

Миротворчі операції ООН за участю України (1994-1999 рр.)

№

Найменування миротворчого контингенту ООН

Початок і мета операції

Район роведення

Чисельність миротворчого контингенту

1.

UNMOT

(Місія спостерігачів OOН в Таджикистані)

Грудень 1994р.

Дотримання угод про припинення вогню. Запобігання провокаційним діям на афгано-таджицькому кордоні. Забезпечення координації дій різних служб при організації гуманітарних конвоїв.

Таджикистан

41 військовий спостерігач, 18 міжнародних представників, 26 цивільних фахівців з 9 країн, в т. ч. з України.

2.

UNPREDEP

(Сили OOН, розгорнуті для попередження виникненню конфлікту)

31 березня 1995р.

Забезпечення безпеки і стабільності у колишній югославській республіці Македонії.

Македонія

1043 військовослужбовців, 36 військових, 73 міжнародних спостерігачі, 26 поліцейських, 127 цивільних фахівців з 27 країн, в т. ч. з України.

3.

UNTAES

(Адміністрація OOН по інтеграції Східної Cлавонії, Бараньї і Західного Сирмiуму)

12 листопада 1995р.

Контроль за інтеграцією району до складу Хорватії. Спостереження за демілітаризацією. Безпека біженців. Збереження стабільності у регіоні.

Східна Славонія, Баранья, Західний Сирміум

3251 військовослужбовець, 98 військових спостерігачів, 438 поліцейських з 31 країни, в т. ч. з України

4.

UNMIBH

(Місія OOН в Боснії і Герцеговині)

21 грудня 1995 р.

Спостереження і перевірка діяльності органів правопорядку. Дотримання законності. Підготовка персоналу.

Боснія і Герцеговина

1955 поліцейських радників, 380 міжнародних представників, 900 цивільних фахівців з 38 країн, в т. ч. з України.

5.

UNMOP

(Місія спостерігачів OOН на півострові Превлека)

Січень 1996р.

Спостереження за процесом демілітаризації п-ва Превлека, право на який оспорюють Хорватія і СРЮ.

П-ов Превлека

27 військових спостерігачів з 24 країн, в т. ч. з України

6.

UNOMA

(Місія спостерігачів в Анголі)

Липень 1997 року.

Надання допомоги в установленні у країні міцного миру. Інтеграція опозиційного збройного угруповання УНІТА у державні структури. Вирішення кризових явищ у різних суспільних сферах.

Ангола

3026 військовослужбовців, 253 військових, 289 поліцейських і 23 міжнародних спостерігачі з 30 країн, в т. ч. з України.

7.

KFOR

(Сили стабілізації у Косовому)

Встановлення миру у регіоні. Роззброєння незаконних албанських формувань. Припинення етнічного проти стояння сербів і албанців.

Косово

Близько 20 тис. військовослужбовців (в т. ч. українських) під командуванням НАТО.

У якості проміжного висновку наведемо думку В. Гречанінова (у 1998 р. — керівника групи військових експертів Українського центру економічних і політичних досліджень):

«Виходячи з чисельності своїх миротворчих контингентів, вона (Україна) входить у число перших 20—30 країн серед більш як 80 держав-учасниць миротворчості».

Висновок-доповнення: «Участь підрозділів Збройних Сил України в миротворчих операціях під егідою ООН та ОБСЄ є доцільною та корисною, оскільки надає можливість ознайомитися з досвідом інших держав у галузі оборонного планування та реформування збройних сил; набути досвіду спільних дій з силами НАТО та партнерів у ході миротворчих операцій; підвищити міжнародний авторитет Збройних Сил України; сприяти зміцненню миру та стабільності в Європі». Додамо: миротворча діяльність військового контингенту України дозволяє акумулювати досвід врегулювання збройних конфліктів, ознайомлюватись з досвідом організації та дій армій інших держав, набувати практичних навичок в бойових умовах, сприяти зміцненню взаємовідносин між військовослужбовцями різних країн, створюючи своєрідний клімат довіри та військового братерства (У Сараєво проведення миротворчих операцій одночасно покладалось на військовиків України, Канади, Норвегії, Росії, Франції, Єгипту). Не останнім наслідком балканських подій стало поступове накопичення в Україні впродовж 1990-х рр. 10-тисячного контингенту екс-миротворців, унікальність реального бойового досвіду яких може бути ефективно використана державою у майбутньому.

Узагальнюючи інформацію згідно з Постановами Верховної Ради України та керуючись ст. 2 Закону України "Про Збройні Сили України" станом на 2001 р, близько 1600 військовослужбовців Збройних Сил України приймали участь у десяти миротворчих місіях:

Згідно з Указом Президента України від 20 червня 2000 р. та Законом України від 22 червня 2000 р., з 22 липня 2000 р. 3-й окремий інженерний батальйон Збройних Сил України - чисельністю 650 осіб виконує завдання у складі Місії ООН у Лівані.

Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 р. та Законом України від 14 грудня 2000 р., з 21 грудня 2000 р. 4-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон Збройних Сил України - чисельністю 524 особи, з 12 березня 2001 р. - 20-й окремий вертолітний загін Збройних Сил України чисельністю 110 осіб та штабні офіцери чисельністю 5 осіб виконують завдання Місії ООН у Сьєрра-Леоне.

Згідно з Указом Президента України від 14 липня 1999 р. та Законом України від 16 липня 1999 р., з 1 вересня 1999 р. Український миротворчий контингент у складі 271 особи виконує завдання у складі сил КФОР у Міжнародних силах з підтримки миру в Косово, СРЮ (КФОР).

На підставі одеських домовленостей від 20 березня 1998 р., відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23 жовтня 1998 р., розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 березня 1999 р., спільного наказу Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України від 4 серпня 1999 р, 10 українських військових спостерігачів беруть участь у врегулюванні наслідків конфлікту у Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Згідно з Указом Президента України від 8 грудня 2000 р., 6 військових спостерігачів виконують завдання Місії ООН у Ефіопії та Еритреї.

Згідно з Указом Президента України від 20 червня 2000 р. та Законом України від 22 червня 2000 р,, 4 військові спостерігачі виконують завдання у складі Місії ООН у Демократичній Республиці Конго (ДРК).

Згідно з Указом Президента України від 17 серпня 2000 р,, З військових спостерігачі виконують завдання Місії ООН ОБСЄ у Грузії.

Місія ООН у Косово. Україна представлена офіцером зв'язку у складі міжнародної групи офіцерів зв'язку.

Місія ООН на півострові Превлака, Хорватія. Розгорнута у січні 1996 р. Україна представлена одним військовим спостерігачем.

Спеціальна Місія ООН в Афганістані. До складу цієї Місії входить один військовий радник від Збройних Сил України.

Аналізуючи наявну інформацію про якість виконання українськими миротворцями протягом 1990-х рр. покладених на них завдань, можливо сформулювати додатковий висновок не лише про політичну доцільність і виправданість участі України у подібних силових акціях, але й про професійну відповідність навичок і вмінь українських військовослужбовців загальносвітовим стандартам досягнення необхідного результату у миротворчих ситуаціях.

Відповідність дій українського миротворчого контингенту на території колишньої СФРЮ вимогам ООН

Розвиток конфлікту

Дії ворогуючих сторін

Дії миротворчих сил

Дії українських миротворців

1.Початковий (мирний) етап

Масові мітинги, громадянське безладдя. Ескалація етнічного націоналізму і міжнаціональної ненависті. Диверсійно-терористична діяльність опозиції. Напруженість у відносинах сторін.

Прийняття рішення на проведення операції. Формування, перекидання і розгортання контингенту військ у визначені райони. Вивчення оперативної обстановки і місцевості. Демонстрація готовності до рішучих дій.

Задовольняють вимогам об'єднаного військового командування.

2.Збройне протиборство сторін.

Розв'язання військових дій і збройних сутичок сторін. Захоплення населених пунктів. Масові вбивства громадян, геноцид. Нарощування військової могутності супротивних угруповань.

Недопущення в зону бойових дій припливу свіжих сил, доставок військових вантажів сторонам. Блокування збройних формувань. Оборона режимних зон і об'єктів миротворчих сил.

Задовольняють вимогам об'єднаного військового командування.

3.Укладання перемир'я.

Припинення військових дій. Дотримання угоди про припинення вогню. Відведення важкої техніки і озброєнь від лінії бойового зіткнення сторін. Будівництво оборонних фортифікаційних споруд.

Заходи другого етапу. Додатково: встановлення буферних зон між сторонами, контроль за припиненням вогню. Патрулювання кордонів. Надання гуманітарної допомоги населенню.

Задовольняють вимогам об'єднаного військового командування.

4. Порушення перемир'я.

Приховане посилення угруповань військ, поновлення військових дій. Терористичні акти. Захоплення заручників. Зіткнення з миротворчими силами, провокації проти військових спостерігачів.

Інформаційний і силовий вплив на сторону, яка пору шила перемир'я. Оточення, блокування і роззброєння екстремістських угруповань. Оборона постів миротворчих сил від диверсій і провокацій в небезпечних зонах.

Задовольняють вимогам об'єднаного військового командування.

5. Відновлення відносного миру в регіоні

Припинення військових сутичок. Розформування збройних угруповань. Ліквідація наслідків конфлікту.

Контроль за роззброєнням і діями сторін. Надання допомоги у виконуваних ними заходах. Перехід до системи військової інспекції. Повернення контингентів військ у місця постійної дислокації.

Задовольняють вимогам об'єднаного військового командування.

Додамо, що діяльність українських «блакитних шоломів» на Балканах відбила принципову особливість сутнісного ускладнення миротворчих операцій сучасності: від спостереження за обстановкою в зоні конфлікту і посередницьких дій збройних представників ООН, що було властиво 1950—80-м рр., такі операції із виключно військових трансформувались в полі-функціональні, їх метою стало вирішення набагато більшого кола проблем, а механізмом безпосереднього втілення — залучення кількатисячних контингентів військових і цивільних фахівців для урегулювання кризової ситуації.

На наш погляд, у майбутньому Україна докладе подальших (і значних) зусиль для зміцнення власного політичного авторитету як держави, здатної до виконання складних миротворчих завдань світового співтовариства. Показовим наголосом у формулюванні такого висновку стала заява Міністра оборони України, який недвозначно підкреслив, що Київ вже не погоджується на виконання «другорядних» миротворчих заходів. Зокрема, Україною були відхилені дві пропозиції стосовно подальшого використання 240-го осб, який у грудні 1999 р. закінчив місію у Боснії і Герцеговині. Військово-політичне керівництво держави не погодилось на його участь у проведенні миротворчих місій у Сьєрра-Леоне і у Східному Тиморі. Перше рішення, за словами Міністра оборони, пов'язане з відсутністю в української сторони часу на якісну підготовку операції, друге — з великою віддаленістю від України Індонезійського архіпелагу і незвично жарким кліматом у регіоні.

Окремим напрямком аналізу миротворчої діяльності України слід вважати її дозовану участь у здійсненні колективних миротворчих програм країнами СНД. Необхідність міжнародного регулювання конфліктів на пострадянському політичному просторі не потребує розгорнутих коментарів: конфлікт у Таджикистані забрав життя більш ніж у 40 тис. чоловік, у Нагірному Карабасі і Абхазії — по 20 тис., у Південній Осетії і Придністров'ї — по 10 тис. Неурегульованість згаданих конфліктів продовжує збільшувати кількість їх жертв навіть в умовах вимушеного припинення вогню: «Такий індикатор не просто ставить пострадянські конфлікти в один ряд із приблизно 30-ма найбільшими збройними конфліктами, що мали місце на рубежі 80—90 років XX ст., а через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15% збройних конфліктів на 6% населення) дає підстави вважати територію СНД одним з найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у світі». Усвідомлюючи свою відповідальність за подальший розвиток подій, 20 березня 1992 р. у Києві на нараді вищих керівників держав-учасниць Співдружності була підписана Угода про Групи військових спостерігачів і Колективні сили по підтриманню миру в СНД а 15 травня того ж року в Ташкенті — протоколи про статус Груп військових спостерігачів і Колективних сил по підтриманню миру в СНД, про тимчасовий порядок формування і використання Груп військових спостерігачів і Колективних сил в зонах конфліктів між державами СНД а також про комплектування, структуру, матеріально-технічне і фінансове забезпечення цих груп і сил. Із сукупності вищезазначених документів Україна підписала лише Угоду про групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України» та 2 протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що, на її погляд, в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедури запобігання конфліктам, а також їх врегулювання. Відтак, не існує необхідності дублювати в межах СНД наявні міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ, як вважає більшість українських політиків, мають здійснюватися під егідою або мандатом ООН/ОБСЄ при обов'язковому забезпеченні багатостороннього і неупередженого характеру здійснення таких операцій.

Не дивлячись на особливу позицію України, правове забезпечення миротворчості пострадянськими республіками (ініційоване у першу чергу Росією) продовжувало удосконалюватись: 24 вересня 1993 р. президентами більшості країн Співдружності була підписана Угода про Колективні сили по підтриманню миру, доповнена документами про статус об'єднаного командування ними і схему фінансування. 19 січня 1996 р. підсумком зустрічі вищого керівництва країн СНД стала Концепція запобігання і урегулювання Конфліктів на території СНД Положення про Колективні сили по підтриманню миру в СНД, а також Угода про направлення миротворчих сил СНД в Таджикистан. Приймаючи участь в урегулюванні таджицької кризи шляхом використання можливостей військових спостерігачів від України, починаючи з 1994 р., Київ не погодився на направлення українського миротворчого контингенту в Таджикистан. Така позиція України ґрунтується на положеннях Заяви Верховної Ради України, оприлюдненої під час ратифікації Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Відповідно до пункту 3 згаданої Заяви, Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права та перетворення її на регіональну міжнародну організацію. Україна не підписала Рішення Ради глав держав СНД щодо забезпечення міжнародного визнання СНД та його статутних органів від 23 грудня 1993 р., а також наступні рішення з цього питання. Відповідно, відсутність мандату ООН/ОБСЄ (саме таке бачення проблеми є принциповим моментом для української сторони) не дає права військово-політичним утворенням СНД планувати і реалізовувати миротворчість у відповідності із власними уподобаннями.

У березні 1997 р. Рада голів держав СНД прийняла рішення про створення Комітету Співдружності з конфліктних ситуацій, яке Україна визнала за доцільне підписати. Проте і в даному випадку визначилися відмінні позиції стосовно функцій Комітету. Російська Федерація вбачає у ньому спеціальний орган підготовки політико-правових рішень щодо миротворчої діяльності на теренах СНД а також засіб контактів із ОБСЄ та відповідними структурами ООН. Україна та деякі інші держави-члени СНД схильні надати діяльності Комітету лише науково-консультативний характер. При цьому Київ готовий у кожному конкретному випадку розглядати питання про участь українських військовослужбовців у формуванні миротворчих сил СНД, діяльність яких підкріплюватиметься мандатом ООН/ОБСЄ.

Новим явищем у зміцненні миротворчого потенціалу України стало створення миротворчого батальйону ГУУАМ. З 16 по 19 квітня 1999 р. за тренувальною програмою обслуговування і охорони нафтопроводів на полігоні Ялгуджа поблизу Тбілісі відбулись навчання, у яких взяли участь військовослужбовці Грузії і Азербайджану, а також взвод трубопровідних підрозділів Збройних Сил України. Автором встановлено, що у більшості випадків ГУУАМ розглядається політичними аналітиками різних держав як перспективне військово-політичне утворення, яке цілком здатне не тільки набути статусу повноправної регіональної міжнародної організації, але і надати миротворчим зусиллям на пострадянському просторі нових конструктивних імпульсів завдяки активному діалогу з легітимними міжнародними миротворчими центрами.

Розвиваючи останній висновок, додамо, що Україна як держава-засновниця ГУУАМ має помітні перспективи подальшого розгортання власних миротворчих зусиль і навіть може перебрати на себе більшість миротворчих функцій передусім у регіонах, що межують з Україною і у басейні Чорного моря. Аргументами на користь такого прогнозу є:

Досвід України у проведенні миротворчих операцій під егідою ООН, у восьми з яких протягом 1990-х років прийняли участь понад 10 тис. українських військовослужбовців.

Участь України у переговорному процесі в Придністров'ї, яке на сьогодні стало єдиним регіоном СНД, де зусилля миротворців призвели до припинення збройної фази конфлікту і початку переговорного процесу між Кишиновом і Тирасполем.

Участь України у регіональних інтеграційних процесах в економічній сфері. Вона є членом Організації чорноморського економічного співтовариства, прямим наслідком чого слід вважати відповідність довготривалим життєво важливим інтересам Української держави забезпечення безпеки і стабільності у чорноморському регіоні, припинення збройних конфліктів по периметру її кордонів.

Помітна міжнародна репутація України як незаангажованої держави, яка займає принципову позицію у наддержавних політичних інститутах і яка, починаючи з жовтня 1999 р., терміном на 2 роки більшістю голосів країн світової спільноти обрана непостійним членом Ради Безпеки ООН від регіону східно-європейських держав. Статус члена РБ відкриває перед Україною можливість генерування нових ініціатив щодо розробки моделі європейської безпеки XXI ст., яка може і повинна базуватися на взаємодії і розширенні партнерської співпраці всіх регіональних структур у галузі безпеки (ЄС, ЗЄС, РЄ, НАТО, СНД, ГУУАМ).

Прийняття Верховною Радою України 22 лютого 2000 р. Закону «Про порядок допуску і умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України» відкрило перед Києвом додаткові можливості впливати на перебіг миротворчих подій у Європі, оскільки даний документ заклав правову основу для ратифікації пакету документів Північноатлантичного альянсу і, відповідно, для використання одного з найбільших на континенті сухопутного Яворівського полігону (Львівська область) як міжнародного центру підготовки миротворчих сил для відпрацювання миротворчої тематики: «супроводу біженців», «супроводу гуманітарних вантажів», «проведення розмінування», «охорони важливих об'єктів», «охорони важливих посадових осіб». Зацікавлена позиція держав-членів НАТО стосовно використання полігону, посилення якої спостерігалося протягом другої половини 1990-х рр., дозволяє прогнозувати подальше удосконалення процесу експлуатації політичного потенціалу військової могутності України, безпосереднім виразом чого є поєднання Києвом явища миротворчості і явища тісної співпраці з військово-політичними структурами НАТО, причому не лише в регіонах проведення відповідних операцій, але і в межах українських державних кордонів.

http://ukraine-ir.narod.ru/experts/groups/conflicts/peace_operations.htm

ОН 28 серпня 2012

Організація Об'єднаних Націй — найуніверсальніша міжнародна організація, яка об’єднує 193 держави сучасного світу. Заснована 26 червня 1945 року на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй.

Згідно зі Статутом, діяльність ООН спрямована на:

· підтримку міжнародного миру і безпеки;

· розвиток дружніх стосунків між націями;

· розв’язання міжнародних проблем і дотримання прав людини;

· узгодження дій націй у досягненні зазначених вище цілей.

Україна була однією з держав-засновниць Організації і стала повноправним членом ООН від дня її заснування.

Новий етап участі незалежної України в міжнародних організаціях почався з 24 серпня 1991 року. Цього ж року, вперше за 45 років членства в ООН, делегація України брала участь у роботі сесії ГА ООН, керуючись тільки інтересами власної держави.

ООН стала однією з перших міжнародних організацій, яка відкрила свій офіс у Києві в 1992 році.

Сучасними пріоритетними сферами діяльності ООН для України є:

· розробка ефективних підходів до зміцнення міжнародної та регіональної безпеки;

· більш повне залучення ООН до процесу роззброєння, зокрема ядерного, зниження військового протистояння у різних регіонах світу, проведення конструктивного діалогу з проблем конверсії, участь у формуванні нових і зміцненні існуючих регіональних структур безпеки, налагодження співробітництва з ними;

· використання досвіду ООН для розв’язання соціально-економічних проблем, експертної допомоги в інтересах державного будівництва України, сприяння переходу до ринкової економіки;

· використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав.

Перебуваючи у вересні 1995 р. у Києві, Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі зазначив: «У тому, що стосується Організації Об’єднаних Націй, роль України є унікальною і важливою. Я впевнений, що в найближчому майбутньому ми зміцнимо наші відносини, особливо у сфері інформації».

Україна, разом з іншими країнами, підтримала і зобов’язалася втілювати в життя затверджені на Генеральній Асамблеї ООН Декларацію Тисячоліття та Цілі Розвитку Тисячоліття.

Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН (на 1948-1949, 1984-1985 та 2000-2001 рр.). Наша держава прагне набути непостійного членства у складі РБ ООН також на період 2016-2017 рр.

Свідченням визнання авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути у 1997 р. кандидатуру Міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка на посаду Голови Генеральної Асамблеї.

Міністерство культури України згідно з переліком центральних органів виконавчої влади, відповідальних за виконання зобов’язань, що випливають із членства України в міжнародних організаціях, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 13 вересня 2002 р. № 1371, є відповідальним центральним органом виконавчої влади за співпрацю із Комітетом з ліквідації расової дискримінації, а також співвиконавцем у співробітництві з Комітетом з економічних, соціальних та культурних прав, Комітетом з прав людини, Радою ООН з прав людини.

Українська делегація брала участь у 79-й сесії Комітету із ліквідації расової дискримінації Організації Об’єднаних Націй, яка проходила в м. Женева (Швейцарська Конфедерація) у період з 15 по 19 серпня 2011 року.

Під час сесії були розглянуті періодичні доповіді про виконання Україною положень Конвенції з ліквідації всіх форм расової дискримінації.

Більш детальну інформацію можна отримати на:

офіційному веб-сайті ООН;

сайті Представництва ООН в Україні. http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/266016;jsessionid=CDF2C070D0096E3FF6C5BAC3A872EFDE

С.І.Сидоренко: “Співпраця КПІ зі структурами ООН: інноваційні прориви в освіті й науці”

Міжнародне співробітництво ДМС Київський політехнік

Організація Об'єднаних Націй була заснована у 1945 р. Головною метою її діяльності є підтримання міжнародного миру i безпеки, розвиток дружніх відносин між державами, налагодження міжнародного співробітництва у вирішенні проблем економічного, соціального, культурного i гуманітарного характеру, а також сприяння у забезпеченні прав людини та основних свобод.

Статут ООН, який було підписано 26 червня 1945 р., набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй. Активну участь у розробці Статуту ООН взяли представники України. Україна серед перших підписала Статут i увійшла до групи засновників ООН, що складалася з 51 держави. Зараз членами ООН є 189 держав.

З нагоди Дня ООН і 60-річчя від заснування цієї організації розмовляємо з проректором з міжнародних зв'язків проф. С.І.Сидоренком .

– Сергію Івановичу, відомо, що НТУУ “КПІ” співпрацює з організаціями ООН – ЮНЕСКО, ЮНІДО, ВОІВ, ICSU, ПРООН та іншими. Хто є ініціатором міжнародного співробітництва університету з цими організаціями? На чому базується така співпраця?

– Хочу наголосити, що директивно ніхто нам не рекомендував і не доручав ті чи інші кроки в розширенні міжнародної діяльності. Розуміючи нові можливості законодавчої бази, а саме – законів України про освіту, про вищу освіту, про наукову та науково-технічну діяльність, які дають університетам значну автономію і право розвивати прямі зв'язки з іноземними партнерами, керівництво університету стала активно шукати нові шляхи виходу на міжнародну арену та інтеграції до європейського, міжнародного освітнього, наукового та інформаційного простору.

– Чи задіяні науковці університету в проектах ООН?

– Звичайно. Приміром, два роки тому в НТУУ “КПІ” було створено осередок Асоціації сприяння ООН в Україні. До складу наглядової ради ввійшли відомі вчені професори А.І.Петренко, П.О.Киричок, М.Д.Гомеля, Л.М.Шинкаренко, В.С.Коваленко та інші. За цей час громадське об'єднання здійснило чимало важливих кроків, щоб співпраця нашого університету зі структурами ООН була підкріплена зусиллями і сприянням освітньо-наукової спільноти.

– Нагадайте, будь ласка, історію створення кафедри ЮНЕСКО та основні напрями її діяльності.

– У 1999 р. дістала втілення ідея, що зародилася під час святкування 100-річчя КПІ. Генеральний директор ЮНЕСКО Федеріко Майор та ректор КПІ М.З.Згуровський підписали угоду про створення на базі НТУУ “КПІ” та ІПСА кафедри ЮНЕСКО “Вища технічна освіта, прикладний системний аналіз та інформатика”. На той час у країні ще спостерігалися кризові явища; новітні технології та виробництва не були затребувані. Змінилося ставлення до технічних фахівців. Тож система вищої технічної освіти мала подати свій голос і знайти розуміння в суспільстві, що вища технічна освіта – то “критична технологія” для розвитку держави. І саме кафедра ЮНЕСКО всі ці роки багато робить для осмислення шляхів розвитку технічної освіти, в утвердженої інноваційної моделі розвитку економіки та держави в цілому.

Було проведено 12 міжнародних конференцій. Зокрема, у 2001 р. міжнародна конференція ЮНЕСКО ректорів технічних університетів Центральної і Східної Європи підвела вітчизняну вищу технічну освіту до розуміння Болонських ініціатив. Як відомо, нині Україна приєдналася до Болонського процесу, а НТУУ “КПІ” визначено базовим для відпрацювання європейських новацій в освіті. І не дивно, адже КПІ був піонером у долучені до європейського освітнього простору.

За участю кафедри ЮНЕСКО було створено віртуальний кампус електронного навчання для університетів Центральної і Східної Європи. До його складу ввійшли 12 вищих навчальних закладів із 8 країн.

– З 2001 року розпочалася співпраця НТУУ “КПІ” з ЮНІДО. Які спільні проекти здійснюються нині?

– Високорозвинені країни – Японія, Великобританія, США для свого економічного прориву скористалися, зокрема, методологією технологічного передбачення, яку пропагує і поширює ця організація. Під егідою ЮНІДО на базі нашого університету було проведено міжнародний семінар “Методи технологічного передбачення та практичне

застосування для України” за участю Генерального директора ЮНІДО, заступника Генерального секретаря ООН К.А.Магаріноса – почесного доктора КПІ. Нині наш університет бере участь у програмах ЮНІДО: створенні Інформаційного центру ЮНІДО з технологічного передбачення, Українського центру чистих технологій, Центру трансферу технологій. На базі нашого університету представники промисловості вивчають прийоми і механізми для реалізації технологічних передбачень. Для цього створено спеціальний навчальний курс.

– Університет “КПІ” також співпрацює з Всесвітньою організацією інтелектуальної власності?

– Із Генеральним директором ВОІВ, заступником Генерального секретаря ООН Камілом Ідрісом – також почесним доктором КПІ – було підписано угоду про співпрацю з цією організацією, яка допомагає країнам у розвитку охорони прав власності, юридичному забезпеченні прав авторів при трансфері технологій тощо. У ММІ та на ФП вперше в Україні розпочато підготовку фахівців з інтелектуальної власності.

– Наш університет виступає ініціатором і міжнародних наукових проектів?

– Ректор університету академік М.З.Згуровський є делегатом України в ICSU – Міжнародній раді з науки. За участю КПІ у травні цього року відбулася робоча зустріч керівників національних академій наук України, Білорусі, Молдови, Росії з виконавчим директором цієї організації проф. Томасом Россуелом. За підсумками наради в Києві було створено регіональний комітет ICSU, до складу якого увійшов наш ректор.

– Розкажіть про громадські ініціативи в міжнародному співробітництві.

З ініціативи вчених університету на громадських засадах було укладено меморандум про співробітництво з Програмою розвитку ООН (ПРООН), яка реалізує програми розвитку ООН. Одна з них – Програма рівних можливостей ПРООН. У НТУУ “КПІ” було створено Український центр ґендерної освіти, який уже здійснив чимало міжнародних заходів. Ми приділяємо увагу, переважно, програмі розвитку рівних можливостей, враховуючи “технічне обличчя” нашого університету. Зауважу, без використання бюджетних коштів.

Наші ініціативи співпраці з організаціями ООН приносять відчутну віддачу. Розвиток міжнародного співробітництва НТУУ “КПІ” має інноваційний характер, створюється нова якість для освітніх і наукових напрямів діяльності.

Спілкувалася Н.Вдовенко

Підпис до фото: Урочисті збори з нагоди заснування CEEVU – Центрально-східно-європейського віртуального університету. Виступає директор відділу аналізу і політики в галузі науки Секретаріату ЮНЕСКО Мустафа Ель Таєб

КП: 2005, 31С.І.Сидоренко: “Співпраця КПІ зі структурами ООН: інноваційні прориви в освіті й науці”

Міжнародне співробітництво ДМС Київський політехнік

Організація Об'єднаних Націй була заснована у 1945 р. Головною метою її діяльності є підтримання міжнародного миру i безпеки, розвиток дружніх відносин між державами, налагодження міжнародного співробітництва у вирішенні проблем економічного, соціального, культурного i гуманітарного характеру, а також сприяння у забезпеченні прав людини та основних свобод.

Статут ООН, який було підписано 26 червня 1945 р., набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй. Активну участь у розробці Статуту ООН взяли представники України. Україна серед перших підписала Статут i увійшла до групи засновників ООН, що складалася з 51 держави. Зараз членами ООН є 189 держав.

З нагоди Дня ООН і 60-річчя від заснування цієї організації розмовляємо з проректором з міжнародних зв'язків проф. С.І.Сидоренком .

– Сергію Івановичу, відомо, що НТУУ “КПІ” співпрацює з організаціями ООН – ЮНЕСКО, ЮНІДО, ВОІВ, ICSU, ПРООН та іншими. Хто є ініціатором міжнародного співробітництва університету з цими організаціями? На чому базується така співпраця?

– Хочу наголосити, що директивно ніхто нам не рекомендував і не доручав ті чи інші кроки в розширенні міжнародної діяльності. Розуміючи нові можливості законодавчої бази, а саме – законів України про освіту, про вищу освіту, про наукову та науково-технічну діяльність, які дають університетам значну автономію і право розвивати прямі зв'язки з іноземними партнерами, керівництво університету стала активно шукати нові шляхи виходу на міжнародну арену та інтеграції до європейського, міжнародного освітнього, наукового та інформаційного простору.

– Чи задіяні науковці університету в проектах ООН?

– Звичайно. Приміром, два роки тому в НТУУ “КПІ” було створено осередок Асоціації сприяння ООН в Україні. До складу наглядової ради ввійшли відомі вчені професори А.І.Петренко, П.О.Киричок, М.Д.Гомеля, Л.М.Шинкаренко, В.С.Коваленко та інші. За цей час громадське об'єднання здійснило чимало важливих кроків, щоб співпраця нашого університету зі структурами ООН була підкріплена зусиллями і сприянням освітньо-наукової спільноти.

– Нагадайте, будь ласка, історію створення кафедри ЮНЕСКО та основні напрями її діяльності.

– У 1999 р. дістала втілення ідея, що зародилася під час святкування 100-річчя КПІ. Генеральний директор ЮНЕСКО Федеріко Майор та ректор КПІ М.З.Згуровський підписали угоду про створення на базі НТУУ “КПІ” та ІПСА кафедри ЮНЕСКО “Вища технічна освіта, прикладний системний аналіз та інформатика”. На той час у країні ще спостерігалися кризові явища; новітні технології та виробництва не були затребувані. Змінилося ставлення до технічних фахівців. Тож система вищої технічної освіти мала подати свій голос і знайти розуміння в суспільстві, що вища технічна освіта – то “критична технологія” для розвитку держави. І саме кафедра ЮНЕСКО всі ці роки багато робить для осмислення шляхів розвитку технічної освіти, в утвердженої інноваційної моделі розвитку економіки та держави в цілому.

Було проведено 12 міжнародних конференцій. Зокрема, у 2001 р. міжнародна конференція ЮНЕСКО ректорів технічних університетів Центральної і Східної Європи підвела вітчизняну вищу технічну освіту до розуміння Болонських ініціатив. Як відомо, нині Україна приєдналася до Болонського процесу, а НТУУ “КПІ” визначено базовим для відпрацювання європейських новацій в освіті. І не дивно, адже КПІ був піонером у долучені до європейського освітнього простору.

За участю кафедри ЮНЕСКО було створено віртуальний кампус електронного навчання для університетів Центральної і Східної Європи. До його складу ввійшли 12 вищих навчальних закладів із 8 країн.

– З 2001 року розпочалася співпраця НТУУ “КПІ” з ЮНІДО. Які спільні проекти здійснюються нині?

– Високорозвинені країни – Японія, Великобританія, США для свого економічного прориву скористалися, зокрема, методологією технологічного передбачення, яку пропагує і поширює ця організація. Під егідою ЮНІДО на базі нашого університету було проведено міжнародний семінар “Методи технологічного передбачення та практичне

застосування для України” за участю Генерального директора ЮНІДО, заступника Генерального секретаря ООН К.А.Магаріноса – почесного доктора КПІ. Нині наш університет бере участь у програмах ЮНІДО: створенні Інформаційного центру ЮНІДО з технологічного передбачення, Українського центру чистих технологій, Центру трансферу технологій. На базі нашого університету представники промисловості вивчають прийоми і механізми для реалізації технологічних передбачень. Для цього створено спеціальний навчальний курс.

– Університет “КПІ” також співпрацює з Всесвітньою організацією інтелектуальної власності?

– Із Генеральним директором ВОІВ, заступником Генерального секретаря ООН Камілом Ідрісом – також почесним доктором КПІ – було підписано угоду про співпрацю з цією організацією, яка допомагає країнам у розвитку охорони прав власності, юридичному забезпеченні прав авторів при трансфері технологій тощо. У ММІ та на ФП вперше в Україні розпочато підготовку фахівців з інтелектуальної власності.

– Наш університет виступає ініціатором і міжнародних наукових проектів?

– Ректор університету академік М.З.Згуровський є делегатом України в ICSU – Міжнародній раді з науки. За участю КПІ у травні цього року відбулася робоча зустріч керівників національних академій наук України, Білорусі, Молдови, Росії з виконавчим директором цієї організації проф. Томасом Россуелом. За підсумками наради в Києві було створено регіональний комітет ICSU, до складу якого увійшов наш ректор.

– Розкажіть про громадські ініціативи в міжнародному співробітництві.

З ініціативи вчених університету на громадських засадах було укладено меморандум про співробітництво з Програмою розвитку ООН (ПРООН), яка реалізує програми розвитку ООН. Одна з них – Програма рівних можливостей ПРООН. У НТУУ “КПІ” було створено Український центр ґендерної освіти, який уже здійснив чимало міжнародних заходів. Ми приділяємо увагу, переважно, програмі розвитку рівних можливостей, враховуючи “технічне обличчя” нашого університету. Зауважу, без використання бюджетних коштів.

Наші ініціативи співпраці з організаціями ООН приносять відчутну віддачу. Розвиток міжнародного співробітництва НТУУ “КПІ” має інноваційний характер, створюється нова якість для освітніх і наукових напрямів діяльності.

Спілкувалася Н.Вдовенко

Підпис до фото: Урочисті збори з нагоди заснування CEEVU – Центрально-східно-європейського віртуального університету. Виступає директор відділу аналізу і політики в галузі науки Секретаріату ЮНЕСКО Мустафа Ель Таєб

КП: 2005, 31

Перспективи членства України в Продовольчій та сільськогосподарській організації ООН

Проблема міжнародної і національної економічної безпеки, що полягає також у гарантуванні достатнього продовольчого забезпечення, посідає одне з центральних місць у політиці всіх економічно розвинених держав. Саме тому в 1945 році під егідою ООН було створено Продовольчу та сільськогосподарську організацію ООН (ФАО). ООН приймає найважливіші політичні рішення й міжнародні документи з проблеми забезпечення світової продовольчої безпеки. А підготовку обґрунтувань і проектів відповідних офіційних документів ООН здійснює, як правило, ФАО з використанням результатів своєї діяльності та матеріалів роботи інших міжнародних організацій.

Ірина Каліущенко, Віче №4, 2010

Членство у ФАО надає державам такі переваги й можливості: отримувати технічну допомогу організації в пріоритетних галузях агропромислового комплексу; брати участь у розробці міжнародних стандартів (що особливо важливо у сфері якості й безпеки харчової продукції), а також в інформаційній мережі ФАО; проводити спільні передінвестиційні дослідження відповідних секторів агропромислового комплексу (АПК); користуватися можливостями організації із залучення фінансування провідних міжнародних фінансових інституцій (Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку) для реалізації пріоритетних проектів у галузі АПК тощо.

Інтеграція національних аграрних господарств у світове аграрне господарство, створення конкурентоспроможного міжнародного аграрного сектору є головними умовами того, аби будь-яка країна могла посісти гідне місце у світовому господарстві.

За роки незалежності Україною здійснено глибокі структурні реформи сільського господарства, докорінно перебудовано земельні й майнові відносини, на основі приватної власності на землю створено організаційно-правові структури ринкового типу. Однак ці надзвичайно важливі процеси потребують постійної державної підтримки та стимулювання, а також міжнародної координації, яка сприятиме ефективному розвитку галузі. Така координація може бути здійснена передусім у рамках спеціалізованих міжнародних універсальних організацій системи ООН, зокрема в рамках ФАО.

Географічне розташування України, розміри її території, чисельність населення, природні ресурси в поєднанні з потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу й право мати статус одного з найвпливовіших членів ФАО.

2003 року Україна набула повноправного членства у ФАО. Постановою Кабінету Міністрів № 1371 від 13 вересня 2002 року «Про порядок участі центральних органів виконавчої влади в діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна» відповідальним за організацію співробітництва з ФАО визначено Міністерство аграрної політики [6].

Співробітництво нашої держави з ФАО є доволі активним: Україна – член багатьох робочих органів цієї організації й бере участь у заходах ФАО. За період членства здійснено майже 100 візитів українських представників до інших країн–членів організації для участі в заходах ФАО. На період 2007–2009 рр. Україну було обрано до складу Ради ФАО, тож вона дістала право брати участь у голосуванні з фінансових і правових питань.

Наша держава є членом п’яти відкритих комітетів ФАО та двох комісій: Комітету з питань сировинних товарів, Комітету рибного господарства, Аграрного комітету, Комітету з питань всесвітньої продовольчої безпеки, Комітету лісового господарства, Комісії «Кодекс Аліментаріус» і Комісії з питань генетичних ресурсів, відповідальними за співробітництво з якими є структурні підрозділи Мінагрополітики України [3].

Окремо слід зупинитися на участі України в Комісії «Кодекс Аліментаріус»*, що є спільним органом ФАО та Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Членство в комісії відкрите для всіх держав–членів ФАО й набувається після письмового повідомлення Генерального директора ФАО або ВООЗ про намір держави приєднатися до комісії [4].

У вересні 2004 року Україна отримала офіційне повідомлення про членство в комісії. Відповідно до вже згаданої Постанови Кабінету Міністрів № 1371 від 13.09.2002 р. Міністерство охорони здоров’я визначено відповідальним за організацію співробітництва з комісією. Члени комісії беруть безпосередню участь у розробці відповідних стандартів та інформують її про всі аспекти запровадження цих стандартів у своїй державі.

Держава, яка стала членом комісії, повинна створити національний орган, відповідальний за роботу в комісії. Крім того, вона зобов’язана прийняти стандарти комітетів комісії, до яких приєдналась або прийняла їх із певними застереженнями з визначенням дати повного приєднання до цих стандартів. Держава має надати ФАО техніко-економічне обґрунтування необхідності затримки прийняття стандарту комісії в цілому із зазначенням розбіжностей між ним і чинним національним стандартом, а в разі неприйняття – обґрунтування причини цього, визначення розбіжностей із національним стандартом, а також рекомендації щодо процедури імпорту та обігу продукції за стандартом комісії.

Приєднання до комісії надало нашій державі можливість:

– отримувати інформацію про світові та регіональні харчові стандарти;

– здійснити перехід до світових стандартів у галузі безпеки харчових продуктів;

– впливати на прийняття світових стандартів у відповідних галузях;

– оперативно реагувати та за можливості запобігати схваленню стандартів, які негативно впливають на конкурентоспроможність національної продукції.

Слід зазначити, що діяльність України в комісії істотно вплинула на формування національного законодавства. Для приведення його у відповідність до стандартів ФАО, зокрема списку дозволених і заборонених речовин і засобів, розробленого Комісією «Кодекс Аліментаріус», внесено зміни до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», який регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями та споживачами харчових продуктів і визначає правовий порядок забезпечення безпечності та якості харчових продуктів, що виробляються, перебувають в обігу, імпортуються, експортуються. Окремі розділи закону регулюють міжнародну торгівлю харчовими продуктами та міжнародне співробітництво України у сфері безпечності та якості харчових продуктів. До того ж цим законом встановлено вимоги до експортних потужностей переробних підприємств. Зокрема, зазначено, що будь-який продукт, котрий експортується до країни призначення й походить із затверджених експортних потужностей, повинен бути маркований відповідно до вимог країни призначення [1].

Отже, завдяки участі України в комісії поступово починають створюватися правові умови для ефективного розвитку й використання експортного потенціалу нашого агропромислового комплексу та захисту прав споживача сільськогосподарської продукції.

ФАО постійно відстежує результати біотехнологічних досліджень і поширює нову інформацію серед своїх членів. Розповсюдження генетично-модифікованих організмів і продукції з їх вмістом нині є беззаперечним фактом. Цей процес відбувається як у державах, що є розробниками відповідних технологій і експортерами генетично-модифікованої продукції, так і в тих, котрі через різні обставини є імпортерами таких товарів у вигляді об’єктів для наукових досліджень, продуктів харчування, корму для худоби, насіннєвого матеріалу тощо. За даними ФАО, генетично-модифіковані культури вирощують Аргентина, Австралія, Канада, Китай, Німеччина, Колумбія, Індія, Індонезія, Мексика, Південно-Африканська Республіка, Іспанія. Дві третини всіх генетично-модифікованих культур у світі вирощується в США. Велике значення має наявність законів, які регулюють виробництво та маркування генетично-модифікованих організмів [5]. Для України й досі є відкритим питання маркування продукції з генетично-модифікованими організмами. Хоча відповідний закон і прийнято, однак не розроблено механізму його реалізації.

Останнім часом особливо наголошується на потребі ощадливого ставлення до природного середовища. ФАО активно сприяє міжнародним і національним заходам у сфері збереження природних ресурсів. 1992 року в Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, на якій було узгоджено концепцію сталого розвитку та прийнято програму дій «Порядок денний на ХХІ століття», а на конференції 1997 року в Нью-Йорку – підбито проміжні підсумки її реалізації. Результатом роботи цих форумів став системний і багатофункціональний підхід до аграрної сфери, що передбачає ощадливе ставлення до природного середовища.

Україна є учасником понад 20 міжнародних конвенцій і двосторонніх угод, пов’язаних із охороною довкілля. Її міжнародні зобов’язання щодо навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки випливають із положень уже ратифікованих договорів, а також тих, що перебувають на стадії розгляду. Виконання Україною цих зобов’язань потребує приведення національного законодавства у відповідність до норм міжнародного права й урахування міжнародної практики під час розроблення нових законодавчих актів. Окрім того, на державному рівні необхідно реалізовувати комплексну національну регуляторну політику, спрямовану на раціональне використання земельних, водних і біологічних ресурсів. У зв’язку з цим прийнято Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» [2], який визначив, що основними пріоритетами державної аграрної політики є створення умов для реалізації та захисту прав аграріїв на землю, формування ринкових земельних відносин і охорона земель, створення рівних умов для функціонування організаційно-правових форм ведення господарства в аграрному секторі, державна підтримка розвитку конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва на основі кооперації й інтеграції, формування сприятливої цінової, фінансово-кредитної, податкової та бюджетної політик тощо. Реалізація основних напрямів, визначених у цьому законі, дасть змогу гарантувати продовольчу безпеку держави, перетворити аграрний сектор України на високоефективний та конкурентоспроможний і на внутрішньому, і на зовнішньому ринку. Основні напрями передбачають сталий розвиток аграрного сектору національної економіки на період до 2015 року. Вони поширюються на сільське господарство, харчову промисловість і переробку сільськогосподарської продукції.

Отже, основні проблеми й перспективи розвитку міжнародно-правового співробітництва нашої держави та ФАО мають два правові виміри. По-перше, це правові питання, пов’язані з подальшим науково-технічним розвитком сільського господарства, а також із розвитком міжнародних відносин у цій сфері. По-друге, це вдосконалення чинного законодавства й процесу нормотворчості в агропромисловому комплексі.

Співпраця з ФАО має сповна використовуватись урядом України під час реалізації національної програми в галузі продовольчої безпеки та підвищення ефективності функціонування аграрного сектору економіки на основі внесення пропозицій щодо розробки і вдосконалення нормативно-правових актів.

Джерела

1. Закон України № 2809-IV від 06.09.2005 р. «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 19. – Ст. 98.

2. Закон України № 2982-IV вiд 18.10.2005 р. «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 1. – Ст. 17.

3. Звіт про участь делегації України в роботі 36-ї сесії конференції ООН з питань продовольства та сільського господарства (ФАО). – http://www.minagro.kiev.ua/ page/?9271

4. Комісія «Кодекс Аліментаріус». – http://www. codexalimentarius.net/web/index_en.jsp

5. Міжнародний агробізнес: Навч. посібн. / За ред. І. Ю. Сіваченка, О. В. Захарченка. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – C. 181.

6. Постанова Кабінету Міністрів України № 1371 від 13.09.2002 р. «Про порядок участі центральних органів виконавчої влади в діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна» // Офіційний вісник України. – 2002. – № 38. – С. 36. – Ст. 1776.

---

* Кодекс Аліментаріус – це зведення харчових стандартів, прийнятих Міжнародною комісією ФАО/ВООЗ, із запровадження Кодексу стандартів і правил щодо харчових продуктів. Стандарти кодексу охоплюють основні продукти харчування – як оброблені й напівфабрикати, так і необроблені. Крім того, кодекс охоплює питання охорони здоров’я споживачів харчових продуктів та сприяння добросовісній торгівлі ними. По суті, він є найважливішим міжнародним довідником з якості харчових продуктів, продовольчої безпеки та діяльності системи охорони здоров’я в цій сфері. http://www.viche.info/journal/1868/

А.Г. Міщенко

Науковий вісник Київського гуманітарного інституту.

Серія: економічні науки. - 2008. - №1. - С.18-24.

Міжнародне співробітництво в сфері туризму

Анотація. Розглянуті проблеми міжнародного співробітництва в сфері туризму, роль і значення співпраці державних (урядових) установ, різних громадських організацій та некомерційних структур з метою максимального сприяння розвитку туристського обміну між країнами.

Показані основні форми, цілі і засоби міжнародного співробітництва, розкрито двосторонні зв'язки в сфері туризму на засадах міждержавних (міжурядових) угод, які широко практикуються у відносинах між державами й сприяють оперативному вирішенню багатьох питань розвитку туризму між зацікавленими країнами.

Актуальність теми. У другій половині XX ст. почався бурхливий розвиток міжнародного туризму. За п'ять десятиліть (1950-2000 pp.) кількість подорожуючих у світі постійно зростала. Якщо в 1950 р. міжнародних туристів у світі було 25 млн. чол., то в 2006 р. їх уже було 842 млн. У період з 1950 р. до 2004 р. надходження тільки від міжнародного туризму зросли з 2,1 млрд. до 622,7 млрд. дол. США. У 2006 р. на туризм припадало 10,3% від світового валового виробництва. Крім того кількість зайнятих в індустрії туризму становить біля 234 млн. чол., або 8,2% від загальної чисельності зайнятих [1, С. 11; 2, С. 8].

Динамічність розвитку, урізноманітнення суспільних функцій та зростання ролі туризму як галузі господарства в умовах глобалізації потребують розробки питань узгодження туристської діяльності з природними, соціокультурними, еколого-економічними, інформаційно-технологічними можливостями як окремих країн і регіонів, так і світового господарства в цілому. Все це свідчить про те, що роль багатостороннього співробітництва набуває все більш актуального значення.

Виклад основного матеріалу. Багатостороннє співробітництво реалізується в формі широких міжнародних форумів з питань туризму. Для приклада можна навести Римську конвенцію ООН з міжнародного туризму і подорожей (1963 p.), Нараду з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 p.), Всесвітню конференцію з туризму (Маніла, 1980 p.), Міжпарламентську конференцію з туризму (Гаага, 1989 p.).

У розвитку міжнародного співробітництва в сфері туризму значну роль відіграють багаточисельні міжнародні організації, що працюють на постійних засадах. Особливе значення мають Організація Об'єднаних Націй (ООН) і її спеціалізовані установи, а також Всесвітня туристська організація (ВТО). 13 грудня 2005 р. Генеральна асамблея ВТО затвердила нове скорочення своєї організації (ЮНВТО). На їх прикладах розглянемо цілі, завдання, форми і методи роботи по забезпеченню багатостороннього міжнародного співробітництва в сфері туризму.

Як показує практика міжнародних відносин, міжнародний туризм на всіх етапах свого розвитку є фактором, що сприяє покращенню взаємопорозуміння між державами і народами, важливим засобом укріплення миру і дружби, активним стимулятором розвитку зовнішньоекономічних, торгових і культурних відносин. В цьому плані туризм завжди був, є і буде сприятливим підґрунтям розвитку міжнародного співробітництва. Тому більшість країн, зацікавлених у розвитку власних туристських зв'язків, проявляють турботу щодо встановлення й розвитку широкого міжнародного співробітництва в цій сфері.

За роки еволюції масового міжнародного туризму були розроблені й широко застосовуються різноманітні й ефективні форми співпраці в цій сфері. Основними цілями такої співпраці є:

- використання туристських зв'язків для укріплення взаємопорозуміння й довіри між країнами;

- використання туризму для розвитку взаємовигідних економічних і торгових відносин;

- розширення зв'язків і контактів по лінії науково-технічних та культурних організацій і окремих особистостей;

- створення на взаємних засадах більш сприятливих умов для туристського обміну між зацікавленими країнами, організація технічного співробітництва шляхом обміну туристською інформацією, розробка спільних стандартів і технологій обслуговування туристів, спрощення туристських формальностей.

Міжнародне співробітництво в сфері туризму розвивається в двох формах:

1) співробітництво на двосторонній основі;

2) співробітництво на багатосторонній основі.

Двостороннє співробітництво виникає тоді, коли дві сторони домовляються між собою щодо довгострокових дій відносно розвитку взаємних туристських зв'язків. Цілі, форми і методи співробітництва закріплюються в спеціальних договорах, які зазвичай мають назву міждержавних (міжурядових) угод про співпрацю в сфері туризму. Такі угоди являють собою найбільш доступну й ефективну форму міжнародного співробітництва, тому що для їх узгодження й реалізації не потрібно створювати якихось складних організаційних структур. Тому практика двосторонніх угод широко застосовується багатьма країнами, зокрема й Україною. Нині наша країна уклала більше тридцяти двосторонніх міжнародних угод з країнами СНД, Західної Європи, Азії (Індією, Республікою Корея, Китаєм, В'єтнамом), Африкою (Єгиптом, Тунісом), Кубою, Ліваном, Сірією та Ізраїлем [3].

Практика підписання подібних міжнародних угод продовжується й сьогодні. Перевага надається встановленню договірних відносин з країнами, які є перспективними для України туристськими ринками. Вивчається міжнародний прогресивний досвід щодо впровадження практики створення нормативно-правової бази туризму, організації функціонування високорентабельної туристської індустрії, державного регулювання та стимулювання галузі. Конкретні заходи цієї співпраці передбачають широку підтримку діяльності і співробітництва туристських організацій обох країн, спрощення (по можливості) прикордонних, митних та інших туристських формальностей і сприяння зростанню групових та індивідуальних подорожей між двома країнами. Значна увага звертається на обмін туристською інформацією, надання допомоги в підготовці професійних кадрів для сфери туризму і координації співробітництва туристських адміністрацій в рамках ЮНВТО та інших міжнародних туристських організацій.

Контроль за виконанням таких угод, як правило, покладається на національні туристські адміністрації, делегації яких регулярно зустрічаються для підведення підсумки? виконаної роботи і її планування на наступний період.

Багатостороннє співробітництво передбачає координацію спільних дій щодо розвитку міжнародного туризму між кількома країнами. Така співпраця здійснюється на основі регулярного скликання міжнародних нарад, форумів з питань туризму і подорожей, а також створення і роботи різних міжнародних туристських організацій.

Головним координатором багатостороннього співробітництва в сфері туризму виступає ООН. З перших днів створення ООН туризм став об'єктом прискіпливої уваги як цієї організації, так і багатьох її спеціалізованих установ. Особливо важливу роль у розвитку міжнародного туризму відіграла ціла низка документів ООН. Перш за все це:

- Всезагальна декларація прав людини, що була прийнята у 1948 р., у 24-ій Статті якої оголошується, що кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу й періодично оплачену відпустку;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий у 1966 p., у 7-ій Статті якого визначено, що держави зобов'язуються забезпечувати кожній людині право на відпочинок, вільний час, розумне обмеження робочого часу й періодично оплачену відпустку;

- Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, прийнятий у 1966 р., у Статті 12-ій якого говориться, що кожна людина вільна залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Головні установи ООН, що займаються питаннями міжнародного туризму, - це Генеральна асамблея, Економічна і соціальна рада, Секретаріат; допоміжними установами по вирішенню цих питань є регіональні економічні комісії для Європи, Азії, Африки, Америки, які також регулюють проблеми регіонального туризму.

Деякі питання туризму знаходяться в компетенції спеціалізованих установ, що входять в систему ООН. Найбільш активно займаються проблемами туризму:

- Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), яка розробляє і здійснює проекти по збереженню світової культурно-історичної спадщини й розвитку туризму.

- Міжнародна організація праці (МОП). Займається питаннями покращення умов праці, професійного навчання, соціального забезпечення, практики найму на роботу й взаємостосунків між службовцями й роботодавцями, в тому числі у сфері туризму.

- Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), яка надає допомогу туристським адміністраціям окремих країн з питань розробки проектів по використанню в туризмі лісів, рибних ресурсів, національних парків та інших природних об'єктів.

- Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), яка регулює в сфері туризму міжнародні санітарні норми, спрямовані на боротьбу з розповсюдженням інфекційних захворювань і забезпечення максимуму безпеки у цьому відношенні для міжнародних туристів і подорожуючих.

Успішно діють також Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД).

Діяльність ООН у сфері міжнародного туризму широкомасштабна, охоплює більшу частину країн і приносить досить вагомі результати.

Велике значення в розвитку міжнародного співробітництва в сфері туризму мають міжнародні наради-форуми, на яких збираються представники туристських адміністрацій багатьох країн. Назвемо основні з цих нарад.

Конференція ООН з питань міжнародного туризму і подорожей, яка проходила в 1993 р. у м. Римі. В її роботі брали участь представники 87 країн-членів ООН. На конференції були розглянуті найважливіші на тому етапі такі питання, як умови розвитку співробітництва в міжнародному туризмі, у тому числі про участь країн у реалізації спільних проектів, надання консультативної допомоги, підготовці фахівців, обмін інформацією, правове забезпечення іноземних туристів та надання рекомендації для всіх країн щодо спрощення формальностей для іноземних туристів.

Всесвітня конференція з питань туризму відбулася з ініціативи ЮНВТО в 1980 р. у столиці Філіпін м. Манілі. В її роботі брали участь представники 107 країн, які прийняли Манільську декларацію туризму. У Декларації увага всіх країн зверталася на проблеми розвитку міжнародного туризму й шляхи усунення цих проблем, зокрема:

- на регулювання пропозицій туристського продукту й туристських послуг і поліпшення їх якості з урахуванням інтересів споживачів та місцевих виробників, організацію з цією метою професійної підготовки працівників туристських підприємств, захист і збереження культурно-історичної спадщини і охорону довкілля;

- на технічну співпрацю в сфері туризму, включаючи обмін туристською інформацією, створення загальносвітової системи туристської інформації;

- на питання людських ресурсів у туристській галузі, включаючи підвищення іміджу професії й соціального статусу осіб, які працюють у туристській індустрії, а також на посилення уваги до їх професійної підготовки й підвищенню технічної компетентності;

- на забезпечення свободи пересування туристів - спрощення візових, прикордонних, митних та інших туристських формальностей, а також на відповідну підготовку співробітників служб, які відповідають за дотримання подібних формальностей.

На Манільській конференції було ухвалено рішення про щорічне проведення (починаючи з 27 вересня 1980 р.) Всесвітнього дня туриста.

Окрім перерахованих всесвітніх форумів з питань туризму і подорожей, проведених за ініціативою ООН і ЮНВТО, проходили й інші міждержавні наради і конференції, на яких велика увага надавалася співпраці в сфері туризму. Назвемо деякі з важливих форумів.

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, яка відбулася в 1975 р. у м. Гельсінки. У цій нараді взяли участь керівники 33 європейських держав, а також СІЛА і Канади. У прийнятому Заключному акті, крім іншого, велика увага була приділена співпраці в туристській сфері. Учасники Наради підтвердили свої наміри всіляко заохочувати розвиток міжнародного туризму. З цією метою був погоджений великий комплекс заходів, який торкався співробітництва в сфері розвитку й поліпшення матеріально-технічної бази туризму, виконання спільних туристських проектів, взаємного обміну інформацією в сфері туризму, розвитку обміну студентами й фахівцями в сфері туризму та спрощення формальностей для в'їздних туристів, проведення необхідних заходів для розвитку туристського бізнесу без ушкодження довкілля й культурно-історичної спадщини.

На цій Нараді був визначений механізм реалізації ухвалених рішень, зокрема, передбачалися двосторонні і багатосторонні зустрічі експертів з питань туризму, координація роботи в міжнародних туристських організаціях.

Заслуговує уваги проведення Міжпарламентської конференції з питань туризму, яка відбулася за ініціативою Міжпарламентського союзу і ЮНВТО у 1989 р. в Гаазі, в роботі якої взяли участь парламентарії з 51 країни. Підсумком роботи Конференції стало ухвалення Гаагської декларації по туризму. У ній було сформульовано 10 основних принципів розвитку туризму й відповідні рекомендації щодо їх реалізації, актуальність яких є беззаперечною і сьогодні. Враховуючи всезростаюче значення туризму, Конференція рекомендувала планувати туризм на комплексній основі, звертаючи особливу увагу на розвиток туристської інфраструктури, підготовку кадрів для туристській індустрії, захисту довкілля, надавати підтримку малому бізнесу в сфері туризму і подорожей. Особливо зверталась увага на безпеку і захист туристів, дотримання державами правил в'іздного і виїздного туризму.

З метою реалізації ухвалених рішень у сфері міжнародного туризму, Декларація закликала парламенти всіх країн вжити заходи щодо розробки всеосяжного національного законодавства з питань туризму.

Значний вклад у розвиток міжнародного туризму вносять і міжнародні туристські організації. Міжнародні туристські організації створюються на засадах добровільного членства й роботи в них представників туристської галузі різних країн. Такі організації діють відповідно до прийнятих статутів на постійній основі і є дуже ефективною формою міжнародної співпраці в туристській сфері. На початок XXI ст. у світі налічувалося близько 170 міжнародних туристських організацій.

Залежно від складу членів, їх статусу й представництва, а також статутних цілей і завдань міжнародні туристські організації кваліфікуються як:

- всесвітні і регіональні;

- офіційні (міжурядові) і неофіційні;

- універсальні і спеціалізовані.

Найбільш представницькою, авторитетною й активно діючою організацією є Всесвітня туристська організація (ЮНВТО), яка вважається міжурядовим універсальним органом співпраці країн у сфері туризму. В 1969 р. ООН ухвалила рішення про створення цієї організації, був прийнятий її Статут, а в 1975 р. відбулося перше засновницьке засідання Генеральної асамблеї ЮНВТО. Нині ЮНВТО об'єднує 139 дійсних і 6 асоційованих членів, а також понад 350 приєднаних членів, які в 1997 р. створили Ділову раду ЮНВТО. До неї входять понад 100 навчальних закладів світу туристського й готельного профілю (серед них Київський університет туризму, економіки і права, готельний комплекс «Дніпро» (м.Київ) [4, С 85].

Головним органом ЮНВТО є Генеральна асамблея, яка збирається один раз в два роки й ухвалює всі важливі рішення: про вибори генерального секретаря, членів Виконавчої ради, про затвердження й розподіл кошторису ЮНВТО, про прийом нових членів, про затвердження звітів і ухвалення планів роботи тощо.

Основна діяльність ЮНВТО зосереджена на таких напрямах:

- зміцнення співпраці країн з метою розвитку туризму. Для цього ЮНВТО розробляє рекомендації й надає допомогу урядам країн з багатьох питань туризму, включаючи розробку проектів, техніко-економічних обґрунтовувань, визначення потреб в інвестиціях, передачу технологій, а також маркетинг і просування туристського продукту;

- організація професійної підготовки у сфері туризму, створення базових навчальних структур, наприклад, курсів «навчання навчаючих», короткострокових і заочних курсів, а також мережі центрів ЮНВТО з професійної підготовки;

- сприяння забезпеченню сталого розвитку туризму й розв'язання проблем довкілля. З цією метою ЮНВТО бере участь у міжнародних форумах, присвячених охороні довкілля планети;

- підвищення якості туризму. ЮНВТО приділяє увагу питанням охорони здоров'я і безпеки туристів, усунення бар'єрів на шляху розвитку туризму, лібералізації туристського бізнесу;

- створення туристської статистики і дослідження ринку. ЮНВТО є основним центром зосередження (більш ніж з 180 країн і територій), аналізу й розповсюдження даних про туризм. Для членів ЮНВТО й туристської індустрії випускається серія видань з питань міжнародного туризму;

- розвиток комунікацій і системи документації у сфері туризму. У ЮНВТО працює видавничий підрозділ, який одночасно є органом із зв'язків з пресою. У центрі документації ЮНВТО зберігається великий обсяг інформації з різних джерел щодо питань туризму.

У 1985 р. ЮНВТО були розроблені й прийняті такі важливі документи, як Хартія туризму і Кодекс туристів, які проголошують основні принципи туристського руху, закріплені в переліку прав і обов'язків туристів, виробників туристських послуг, державних адміністрацій і місцевого населення.

Ще однією міжурядовою туристською організацією стала Рада з туризму Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка була створена відповідно до рішення глав урядів СНД. Діяльність Ради обмежується територією держав-членів і направлена на розвиток і зміцнення туристських зв'язків між ними. Для цього розроблена єдина форма статистичної звітності, правила ліцензування, створена система інформаційного забезпечення, видавнича база, запроваджена єдина система стандартизації туристських послуг, спрощені туристські формальності, налагоджена співпраця з питань підготовки кадрів, забезпечення безпеки туристів, встановлення єдиних вимог до класифікації готелів на території СНД тощо.

Діючі міжнародні і регіональні туристські організації в основному неурядові і об'єднують різні суспільні і приватні структури.

До універсальних відносяться міжнародні туристські організації, які зосереджують увагу на всіх основних питаннях розвитку міжнародного туризму. Найвпливовішими серед них є ряд таких організацій:

- Всесвітня федерація асоціацій туристських агентств (FUAAV). До її складу входять національні асоціації туристських агентств різних країн. Федерація виступає як прихильник лібералізації туристського бізнесу й захисту інтересів туристських фірм.

- Міжнародна федерація туроператорів (IFTO, до складу якої входять асоціації туроператорів і окремі туроператорські фірми різних країн.

- Всесвітня асоціація туристських агентств (WATA), в якій беруть участь туристські агентства різних країн відповідно до встановленої норми представництва. Основною метою є стимулювання діяльності туристських агентств, захист їх інтересів перед туроператорами і транспортними компаніями.

До вузькоспеціалізованих відносяться міжнародні туристські організації, які об'єднують своїх членів з тих чи інших підприємницьких або суспільних інтересів. До таких вузькоспеціалізоваих слід віднести:

- Міжнародна готельна асоціація (ША), яка об'єднує підприємців готельного бізнесу різних країн з метою розвитку їх співпраці в питаннях підвищення якості послуг, упровадження сучасних технологій і стандартів обслуговування, підвищення професіоналізму готельного персоналу тощо.

- Міжнародна асоціація повітряного транспорту (ІАТА), яка об'єднує авіатранспортні підприємства (авіакомпанії, аеропорти та ін.), що обслуговують основні міжнародні й внутрішні лінії.

- Міжнародна асоціація конгресного бізнесу (ІССА), яка об'єднує туристські фірми й підприємства різних країн, котрі займаються організацією обслуговування учасників міжнародних і національних конгресів, конференцій, симпозіумів тощо.

- Міжнародне бюро з питань соціального туризму (BITS), яке об'єднує туристські організації профспілкових об'єднань різних країн з метою розширення їх співпраці в розвитку соціального туризму.

- Міжнародне бюро молодіжного туризму (BITEJ). У ньому беруть участь туристські фірми й організації різних країн, що займаються молодіжним туризмом, з метою встановлення більш тісної співпраці.

Значну роль у розвитку співпраці в сфері міжнародного туризму виконують регіональні туристські організації. Вони покликані сприяти встановленню тісної співпраці між туристськими організаціями регіону, відстоювати їх інтереси в інших міжнародних туристських організаціях або на міжнародних туристських форумах. До найбільш авторитетних слід віднести регіональні туристські організації, як наприклад, Американське суспільство туристських агентств (ASTA), Європейську туристську комісію (ETC), Асоціацію туристських агентств країн Тихоокеанського регіону (РАТА), Конфедерацію туристських організацій країн Латинської Америки (COTAL).

Висновок. Вище названі організації - це лише окремі приклади успішного функціонування міжнародних туристських організацій, форми та принципи їх діяльності. Міжнародна співпраця в сфері туризму має яскраво виражену інтегративну тенденцію та спрямованість на подальше вдосконалення, що, поза сумнівом, позитивно позначиться на загальному розвитку цієї галузі як у глобальному масштабі, та і для кожної країни окремо.

Література

1. Сенин B.C. Организация международного туризма. - М.: Финансы и статистика 2004.

2. Конкуренция наций в туризме // Гостиничный и ресторанный бизнес - 2007 -№ 1. - С. 8.

3. Дані Державної служби туризму і курортів Міністерства культури і туризму України (2006 р.).

4. Смолій В.А., Федорченко В.К., Цибух В.І. Економічний словник-довідник з туризму. -К.: Видавничий Дім «Слово», 2006.

5. Холловей Дж.К., Тейлор Н. Туристический бизнес: Пер. с 7-го англ. изд. - К.: Знання 2007.

6. Большой глоссарий терминов международного туризма. /The Great Glossary of Terms for the International Tourism /Под ред. М.Б.Биржакова, В.И. Никифорова. -СПб: «Изд. Дом Герда, «Невский фонд», 2002. http://tourlib.net/statti_ukr/mishchenko.htm

Послуги. Для міжнародної спільноти. Україна на світовій арені. Пріоритети зовнішньої політики. Участь українських військових у миротворчих та антитерористичних операціях. Історія участі Збройних Сил України в миротворчих операціях ООН

Дата: 22.05.07 10:11

Історія участі Збройних Сил України в миротворчих операціях ООН

* - За матеріалами Міністерства оборони України

Участь України у миротворчих операціях розпочалась із затвердженням Верховною Радою України Постанови від 3 липня 1992 року № 2538-ХII “Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії”. На даний час понад 20 000 військовослужбовців Збройних Сил України приймали участь в операціях з підтримання миру.

З 1992 року 27 осіб загинуло та 66 військовослужбовців Збройних Сил України отримали поранення.

Українські воїни брали участь у наступних операціях ООН:

· Миротворчих операціях Сили ООН по охороні (UNPROFOR)

· Сили Виконання Угоди IFOR Сили Стабілізації

· Місія ООН у Східній Славонії ПАООНСС

· Місія ООН превентивного розгортання в Македонії

· Місія ОБСЄ з верифікації у Косово

· Місія ООН в Анголі

· Місія ООН у Гватемалі (МІНУГУА)

· Місія ООН у Таджикистані

· Міжнародні сили з підтримки миру в Косово, СРЮ (КФОР)

· Місія ООН в Афганістані

· Місія ООН на півострові Превлака, Хорватія

· Гуманітарна місія в Державі Кувейт

Збройні Сили України брали участь у миротворчих операціях Сил ООН по охороні

(СООНО-UNPROFOR)

1992-1995 рр.

Підстави: Постанова ВР України № 2538-ХII від 03.07.92 "Про участь батальйону Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об'єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії" (240 ОС Б), від 19.11.93 № 3226-ХІІ (60 ОСБ) та інші загальною кількістю до 1200 військовослужбовців і складалися:

· чисельність 240 окремого спеціального батальйону - 550 осіб

· чисельність 60 окремого спеціального батальйону - 550 осіб

· чисельність 40 оперативної груп штабних офіцерів - 63 особи

· чисельність підрозділу військової поліції - 20 осіб

· чисельність групи військових спостерігачів (з 01.06.1995) - 10 осіб

· чисельність 15 окремого вертолітного загону - 110 осіб

Основними завданнями 240 та 60 ОСБ було забезпечення проведення конвоїв з вантажем гуманітарної допомоги місцевому населенню, сприяння припиненню бойових дій та нормалізація ситуації, патрулювання в зонах відповідальності.

Особливої уваги заслуговує діяльність особового складу щодо:

· встановлення демілітаризованої зони в р-ні н.п. Жепа;

· евакуації 5 тис. громадян під час наступу сербів;

· відновлення електромереж;

· відновлення трамвайного руху;

· забезпечення безпеки роботи аеропорту.

У вересні-грудні 1995 року з колишньої Югославії відбулася репатріація українських миротворчих підрозділів, скорочення посад штабних офіцерів, військових поліцейських, спостерігачів. До України виведено 15 ОВЗ, 60 ОСБ і 40 офіцерів оперативної групи. За час існування Місії близько 6400 військовослужбовців Збройних Сил України прийняли участь у UNPROFOR.

Сили Виконання Угоди IFOR Сили Стабілізації

(SFOR у Боснії і Герцеговині)

грудень 1995 р. - грудень 1999 р.

Підстави: Резолюція Ради Безпеки OOН від 15.12.95 № 1031, Дейтонські угоди, Постанова КМ України від 29.12.95 № 1073, Угода між Україною та Францією щодо участі 240 ОСБ у Силах Виконання Угоди (СВУ) ІFOR.

· 240 окремий спеціальний батальйон (механізований) - 400 осіб

У грудні 1995 року 240 ОСБ передано до СВУ. У березні 1997 року 240 ОСБ передислоковано з м. Сараєво до населеного пункту (н.п.) Врапчичи (поблизу від м. Мостар).

Під час перебування 240 ОСБ у м. Сараєво та Боснії і Герцеговині особовий склад, окрім виконання миротворчих завдань, брав участь у відбудові, реконструкції та відновленні лікарні і школи, ремонті доріг, ліній електромереж, трамвайної колії та трамвайного потягу, роздачі їжі сиротам та малечам, наданні медичної допомоги місцевому населенню тощо. Перший трамвай, який пройшов відновленою колією, був пофарбований у жовто-блакитний колір. Це було зроблено на честь українських миротворців. До речі, ця трамвайна колія найстаріша у Європі.

Згідно з рішенням Міністра оборони України та у зв'язку з реструктуризацією сил СФОР у грудні 1999 року 240 ОСБ виведено зі складу сил СФОР. Близько 2800 військовослужбовців Збройних Сил України прийняли участь у зазначеній Місії

Місія ООН у Східній Славонії ПАООНСС

(квітень 1996 р. - січень 1998 р.)

Підстави: Постанова ВР України від 2 5.03.96 № 102/96-ВР.

· чисельність 17 окремої вертолітної ескадрильї - 150 осіб

· чисельність 70 окремої танкової роти - 160 осіб

· чисельність 64 окремої спеціальної механізованої роти - 105 осіб

· чисельність 8 окремої вертолітної ескадрильї - 96 осіб

Основними завданнями підрозділів було спостереження за виконанням домовленостей про передачу влади під контроль перехідної адміністрації ООН, патрулювання в зонах відповідальності, перевезення персоналу ООН та супровід гуманітарних вантажів. Більше 1000 військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у Місії ООН у Східній Славонії.

Місія ООН превентивного розгортання в Македонії

(МООНПРМ \ UNPREDER)

червень 1995 р. - березень 1999 р.

· військові спостерігачі 1 особа

Основними завданнями військових спостерігачів в Македонії було контролювати прикордонні райони країни та інформувати про будь-які події, які можуть підірвати довіру і стабільність у Республіці Македонія і є небезпечними для її території.

Поряд із виконанням своїх основних завдань щодо спостереження за ситуацією вздовж кордонів із Союзною Республікою Югославією і Албанією та надання відповідної інформації військовим компонентам місії, військові спостерігачі співробітничали з цивільними установами, надавали спеціальні послуги на рівні общин.

За час існування Місії 4 офіцери Збройних Сил України були у складі UNPREDER.

Місія ОБСЄ з верифікації у Косово

( грудень 1998 р. - березень 1999 р.)

· чисельність 901 окремої понтонно-мостової роти - 200 осіб

· чисельність штабних офіцерів - 8 осіб

· чисельність військових спостерігачів - 5 осіб

· чисельність військових поліцейських - 3 особи

Основними завданнями місії верифікації ОБСЄ в Косово було:

· перевірка відповідності всіх сторін в Косово Резолюції 1199 Ради Безпеки ООН та доповідь щодо стану Резолюції Постійному представництву ОБСЄ та інших організацій Постійній Раді ОБСЄ;

· відкрити представництва місії в регіонах Косово, для виконання своїх обов'язків;

· встановлення зв'язку із владою Югославії, Сербії та у разі необхідності з іншими органами влади, політичними партіями;

· налагодження контактів з організаціями в Косово, акредитованими міжнародними і неурядовими організаціями для сприяння виконанню своїх обов'язків;

· здійснювати нагляд над проведенням виборів в Косово для забезпечення їх гласності та справедливості згідно з узгодженими правилами та процедурою проведення виборів;

· доповісти та надати рекомендації до Постійної Ради ОБСЄ, Ради Безпеки ООН та інших організацій на місцях, що підпадають під юрисдикцію Резолюції 1199 Ради Безпеки ООН.

Місія ООН в Анголі

(січень 1996 р. - лютий 1999 р.)

Підстави: Резолюція Ради безпеки ООН від 08.02.95 976 Постанова ВР України від 16.01.96 № 96-ВР.

· 901 окрема понтонно-мостова рота (опмр)

· штабні офіцери

· військові спостерігачі

· військові поліцейські

Основним завданням підрозділу було відновлення інженерної інфраструктури в зонах відповідальності (відновлення шляхів, наведення мостів та понтонно-мостових переправ через річки).

У 1999 році Рада Безпеки ООН одностайно проголосувала за виведення решти "блакитних шоломів" у кількості тисячі чоловік з Анголи. 40 років громадянської війни не втомили тутешніх непримиренних лідерів. Останніми на початку березня ц.р. покинули ангольську землю індійські миротворці, які й спустили прапор ООН у столиці Луанді.