3. Управління структурою капіталу

В процесі управління капіталом, необхідно ураховувати, що вартість капіталу, залежить від рівня підприємницького і фінансового ризику, зв’язаного з цим підприємством. Чим вищий рівень такого ризику, тим більшу плату можуть потребувати інвестори за вкладені кошти в підприємство.

Так, рівень підприємницького ризику, як було сказано в попередніх темах вимірюється силою впливу операційного важеля.

Фінансовий ризик пов’язаний з дивідендною політикою (тому не можна зловживати довірою акціонерів, знижуючи вартість капіталу за рахунок невиплати дивідендів), із збільшенням частки позикових коштів в структурі капіталу, так як з’являються фінансові витрати по обслуговуванню боргу (виплата відсотків по кредитам і облігаціям).

Збільшення частки позикового капіталу може побудити кредиторів підвищити відсоткову ставку по кредитам, і фінансові витрати знову збільшаться.

Крім того виплата відсотків по кредитам відноситься до умовно-постійних витрат, і тоді збільшується рівень підприємницького ризику, зв’язаного з підприємством.

Однак залучення позикового капіталу в розумних межах дає змогу одержати так називаємий ефект фінансового важеля (фінансового лівериджу), що повинні ураховувати фінансові менеджери, регулюючи структуру капіталу підприємства.

Фінансовий ліверидж – означає використання боргів для фінансування інвестицій.

Показником фінансового лівериджу є відношення довгострокового позикового капіталу до власного капіталу.

Фінансовий важіль означає включення у структуру капіталу боргу, який дає постійний прибуток.

Приклад.

Таблиця 36

Визначення показника фінансового важеля

Підприємства	Усі кошти	Позичковий капітал	Власний капітал	Прибуток до вирахування процесів і податків	Виплата процентів за кредит	Податок (30%)	Чистий прибуток	Чистий прибуток + виплата процентів * (ставка податку)	Прибуток на всі кошти, %	Прибуток на власний капітал, %
Перший рік
А	1000	400	600	200	40	48	112	140	14	18,7
Б	1000	-	1000	200	-	60	140	140	14	14
Другий рік
А	1000	400	600	100	40	18	42	70	7,0	7,0
Б	1000	-	1000	100	-	30	70	70	7,0	7,0
Третій рік
А	1000	400	600	50	40	3	7	35	3,5	1,2
Б	1000	-	1000	50	-	15	35	35	3,5	3,5

У табл. 36 зроблено порівняння двох підприємств, одне з яких використовує позиковий капітал, друге – ні. Для цих підприємств ми розрахували:

Підприємство “А” 40% своїх коштів сформувало за рахунок позичкових коштів, а підприємство “Б” – лише за рахунок власного капіталу.

У перший рік, коли прибуток на всі кошти підприємства “А” був 14 %, прибуток на власний капітал становив 18,7% і був вищій, ніж на підприємстві “Б”. Причиною того послужило перевищення чистого прибутку над витратами з обслуговування боргу. (112>40)

На другий рік чистий прибуток підприємства “А” приблизно дорівнює витратам з виплати процентів (42–40) і, як наслідок, позитивний вплив ліверіджу нейтралізований, прибутковість власного капіталу підприємства і “А”, і Б стала однаковою.

На третій рік чистий прибуток підприємства “А” виявився нижчим, ніж витрати з виплати процентів (7<40), і прибутковість власного капіталу підприємства “А” стала нижчою, ніж підприємства “Б”.

Ефект фінансового важеля може бути виміряний за допомогою індексу.

У нашому прикладі індекс фінансового важеля для: першого року 18,7:14,0>1,0 – ефект позитивний

другого року 7,0:7,0 =1,0 – ефект нейтралізований

третього року 1,2:3,5<1,0 – ефект негативний

Рівень ефекту фінансового важеля вказує і на фінансовий ризик, пов’язаний з підприємством, оскільки проценти за кредити належать до постійних витрат, нарощування фінансових витрат на залучені кошти супроводжується збільшенням сили операційного важелі і зростанням підприємницького ризику.

Оптимальна структура капіталу являє собою співвідношення між зобов'язаннями та власним капіталом підприємства, яке збільшує величину власного капіталу підприємства і як наслідок – прибутки його акціонерів. Це співвідношення не є постійним, а змінюється з часом і під впливом певних факторів.

Оптимальну структуру капіталу кількісно визначити неможливо.

Однак керівництво підприємства може знати приблизне її значення, розраховане на підставі факторів впливу та власного практичного досвіду, яке максимально наближає планову структуру до оптимального значення.

Рішення щодо фінансування кожної інвестиції повинно узгоджуватись зі співвідношенням між зобов'язаннями та власним капіталом, тобто вони мають відповідати оптимальному плану.

Якщо реальне співвідношення зобов'язань і сукупної вартості капіталу є нижче від планового, керівництво буде схильне фінансувати такий проект за рахунок кредитів.

Якщо співвідношення зобов'язань до сукупної вартості капіталу перевищує плановий рівень, то підприємству вигідно збільшити величину власного капіталу для подальшого розширення. Унаслідок того реальні пропорції між зобов'язаннями та власним капіталом коливаються близько їх планових значень.

Отже, завдання фінансового менеджера – слідкувати за оптимальним співвідношенням між позиковим і власним капіталом, що дозволить піддержувати кредитну репутацію підприємства і використовувати позитивний ефект фінансового лівериджу.

Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість із них зводиться до того, що доля залучених коштів в пасиві не повинна перевищувати 50%.

В світовій практиці існують відхилення від цього правила. Так, японські компанії широко використовують борги для фінансування своєї діяльності. У них відношення позикового капіталу до суми активів в середньому складає 85%; у німецьких фірм – 64%; американських фірм – 55%.

Як в любому випадку треба пам’ятати, що висока питома вага позикових коштів підвищує ризик банкрутства, тому не слід до краю використовувати можливості залучення позикових коштів.