Основи філософських знань

Київський Національний Університет культури і мистецтв

проф. С.Д.Безклубенко

ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

Курс лекцій

Київ 2006

1

Київський Національний Університет культури і мистецтв

проф. С.Д.Безклубенко

ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ

Курс лекцій

ДЛЯ СЛУХАЧІВ АКАДЕМІЇ ПЕРУКАРСЬКОГО МИСТЕЦТВА ТА СТУДЕНТІВ МИСТЕЦЬКИХ ВНЗ

Київ 2006

2

УДК 168.572+ 572.9

Б 396

ISBN966-602-117-Х

Безклубенко Сергій Данилович.Основи філософських знань. Курс лекцій для слухачів Академії пепрукарського мистецтва та студентів мистецьких факультетів ВНЗ.

В основу цього посібника при вивченні філософії не як майбутнього фаху студентами мистецьких та суміжних спеціальностей покладені конспекти лекцій, читаних доктором філософських наук, професором С.Д. Безклубенком для студентів різних факультетів КНУКіМ впродовж 1995-2005 рр. До його складу включений короткий критичний огляд історії філософії, здійснений з сучасних науковометолологічних позицій („Про філософію як науку та як навчальну дисципліну, її роль у житті та місце у навчальних програмах”), стислий виклад змісту основних термінів, які вживаються у філософії („Філософський понятійно-категоріальний апарат” ), з сучасних позицій подається грунтовний аналіз традиційної естетики („Філософія мистецтва, або класична естетика” ) та релігієзнавства („Філософія вірувань у чудесне”).

Посібник рекомендований до друку Вченою Радою Київського Національного Університету кеультури і мистецтв (Протокол №2 від 11.12.05).

Рецензент – доктор філософських наук, професор М.М.Бровко.

УДК 168.572+ 572.9 Б 396

ISBN966-602-117-Х

© Безклубенко С.Д. 2006

© КНУКіМ 2006

3

ЧАСТИНА ПЕРША

КРИТИЧНИЙ ОГЛЯД ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

(філософія, її роль у житті та місце у навчальних програмах)

1.1. «Ты скажи-расскажи, “бродяга”,- чей ты родом, откуда ты?..».

Слово "філософія " у перекладі з грецької, як достеменно відомо усім, хто "проходив" "нормативний" курс цієї навчальної дисципліни, означає “любов до мудрості": від φιλεω(філео) - любити + ζοφια (софія) -мудрість = φιλοζοφια (

філософія).

Звідси може бути зрозуміло, чому В. Даль потрактував це слово як "'любомудрие" і в такий спосіб витлумачив поняття: "філософія -наука про досягнення людиною мудрості, про пізнання істини та добра".( Толковый словарь.-

.Т. ІУ.,с.534-535. )44 Якби ж то було так!..

На жаль, насправді це далеко не так.

Іяк "наука" філософія надто дивна: аж до того, що вона зовсім не наука.

Іне "Істиною" та "Добром заклопотана вона насамперед.

І"Мудрість", про досягнення якої йдеться у Даля, вельми “своєрідна”...

Почнемо з того, що у греччині є й інше, - крім ζοφια,- слово, яке в українському

перекладі означає мудрість:µετιζ (метис). Походить воно від дієслова µετιαω

(метиаоо) - думати, вирішувати, задумувати. Іменник µετιζ - синонім розуму, думки, рішення, поради, плану. (Чи не "родич" це, бува, наших метикувати,

метикуватий?).

Поміркуймо: чому один з епітететів Зевса (!) –мудрий, утворений саме від іменника µετιζ, а не від іменника ζοφια? Зевс µετιετα (метіета), а не σοφιστικοζ; (софістикос) ! Чи не тому, що дієслово σοφιζοµαι (софісомай), від якого утворений іменник ζοφια, означав і означає (зауважте!): мудрувати, хитрувати, вигадувати, хитро придумувати (щось)? І синонімами цієї мудрості (софії) , крім знання та розуміння, були також: хитрість та спритність? Відтак це слово ζοφια (софія) служило й для означення мистецтва (мистецтва теслі, музиканта тощо). (В цьому зв"язку не буде недоречним нагадати, що на Русі у давнину мистецтво також йменувалося "хитрістю " - до витіснення його болгарським изкуство-то).

А вже звідси, - оскільки мистецтвом вважалось

виготовлення чогось за певнми правилами (яких можна було навчитися), -

слово ζοφια набуло ще й значення "науки" (від навчати): як сума певних знань та вмінь (порівняйте.- "..це тобі буде наука!").

Інший, також утворений від дієслова σοφιζοµαι, іменник (σοφιζµα) (софізма) означав спочатку просто хитро-мудро вигадане, хитрість, спритність, обман, а

згодом - хитрий умовивід (софізм). Прикметник σοφιζτικοζ (софістикос) відтак означав спритний у диспутах, лжемудрствуючий, хитрий, оманливий.

Слово ж σοφιζτοζ (софіст) означало: спочатку - знавець, умілець, віртуоз (у музиці) та винахідник у “технічних” мистецтвах; далі - ритор, складач промов, навчитель уміння вести бесіду (діалектики), красномовства, потім - учитель "філософії"; і зрештою (від часів Сократата (!) і під враженням від його "любомудрувань!) - лжемудрець, шарлатан, обманщик…

4

Як бачимо, у нашої "Пані Софії" не надто шляхетне походження. І взагалі кажучи,вона - не так «мудра», як «хитра»...

Зате - пихи, зарозумілості!.. Ось дефініція з філософського словника:

"філософія — наука про загальні закономірності розвитку буття (природи та суспільства), а також людського мислення, пізнання людиною світу... "

1.2. Філососький „нарцисизм, або "наука" заради „науки”

Не Даль - перший, не автори статей у „філософському словнику” - останні серед схильних вважати філософію "особливою" наукою. І не просто "наукою", а навіть - Наукою Наук.

Повелось це здавна. Ще від Арістотеля.

"Всі науки,- писав Арістотель, - більш необхідні, ніж вона, але ліпшої— нема жодної" (Арістотель. Метафізика. -М.-Л..1934, с. 22)

Філософія, на думку "Стратигіта", це - теоретичне (тобто споглядальне)

знання (!) про “першопочатки" та “першопричини". Учення ж про гадані

"першопричини" й "першопочатки" він називає “першою любомудрістю (філософією)", або “основною любомудрістю (філософією)". Ця любомудрістьфілософія, на його переконання, - не що інше, як сама "божественна мудрість": самоцінна й самодостатня "наука":

"Як вільна людина, кажемо ми, це - та, яка існує сама для себе, а не заради іншої, так шукаємо ми і цієї науки, оскільки лише вона єдина із усіх наук вільна: вона

рабовласництва, поглядом ним визначаються роль та значення мистецтва, його місце в ієрархії засобів пізнання:

"Мистецтвам надається (!) тим більшого значення, чим далі вони від безпосередніх потреб життя; теоретичні дисципліни вищі від практичних, а найвище місце посідає Пізнання Першопочатків , або Σοφια (Софія), тобто Мудрість"'. (Там само)

Цей мотив другорядності всіх інших (тобто не-філософських) наук, а також і мистецтва, проходить через всю історію європейської філософії й продовжує існувати - як пережиток, як забобон!- і досі...

1.3. Що "вбачається" в "режимі споглядання"...

Філософ Арістотель, учень філософа Платона - учня софіста Сократа, чи не вперше в історії здійснив спробу класифікації людських знань ("наук"). Він виокремив, - ясна річ, подумки, - "науки" практичні [знання про буденні справи: по-грецьки справа, діло - πραγµα(прагма)], "науки" поетичні [по-грецьки ποιετικοζ

(пойетикос) - творчий, здатний щось зробити, створти, особливо віршоване, від слова ποιεω (пойєо) -робити, виробляти, творити, будувати, звершувати, здійснювати, засновувати, влаштовувати, складати (вірші, музику, п"єси тощо)]; та "науки" теоретичні - від θεορεω (теорео) - дивитись (особливо на видовище),

5

примічати, бачити, роздивлятись, споглядати.зважувати, поціновувати, робити судження.

Від латинського слова speculos (sekulum sum) - відповідника грецького θεορεω (теорео) - і походить один з епітетів філософії -спекулятивна (тобто - споглядальна, рос. созерцательная).

В цьому епітеті - спекулятивна - самопочатко зафіксовано "вроджену ваду" філософських "знань" як набутих не шляхом дослідження, експереименту, досвіду,

а винятково спогляданням, - і, отже, скоріше не так знань, як уявлень, сповнених

різного роду здогадів та припущень.

Отож, попри все величезне, справді наукове, значення багатьох положень, викладених Арістотелем та зібраних його учнями й послідовниками у книзі, що

"найпрекраснішої з усіх наук", - не з недогляду чи невігластва: Арістотель був одним з найосвіченіших людей свого часу ! -а з необхідності, точніше навіть було б сказати - неминучості. І йдеться в даному разі не тільки й не стільки навіть про неуникненну історичну обмеженість індивідуальних людських знань, скільки про, так би мовити, "природжений порок" сфери людського знання про всезагальні

"принципи", "основи", "начала" всього сущого як вони осягаються засобами

споглядання.

Полягає вона ось у чому.

Оскільки предметом нестримної людської допитливості тут виступає частогусто те, що завідомо не піддається безпосередній практичній перевірці, виявляються неминучими здогади, припущення , а то й - вигадки. Проблема, - щоб не сказати - біда, - в тому, що їх (всі ці припущення, здогади та вигадки) таксамо важко спростувати, як і переконливо довести протилежні, які комусь видаються істинними.

Саме цією особливістю філософії (як любомудрування) спричинюються як той факт, що впродовж історичного розвитку людства та в міру зростання кількості точних знань все більше звужувалась сфера власне "філософії" та розширювалась мережа "позитивних" (!) наук, так і та обставина, що як би не збільшувались наші достовірні знання, цьому "любомудруванню" (схильності "доповнювати" проблематичні знання здогадами, припущеннями та вигадками) нема й ніколи не буде краю. Бо якими б величезними не уявлялися (та й насправді були) наші точні

знання про світ, вони залишатимуться величиною, нескінченно малою порівняно з нескінченністю (щодо кількості та якості) ще не пізнаного, не з"ясованого.

З іншого боку, люди ніколи не позбавляться інтересу до ще незнаного, не позбудуться нестримного прагнення мати цілісне, "завершене" (а головне - заспокійливе) уявлення про будову світу; отже, й не позбудуться схильності

замінювати достеменні знання здогадами, припущеннями, вигадками...

Славнозвісний пересмішник Козьма Прутков твердив, що є три справи, почавши які, важко зупинитися: куштувати страву, коли вона до смаку, сміятися, коли смішно, і чухатися, коли свербить. Скидається на те, що існує ще й четверта річ у цьому ряду: пристрасть до любомудрування...

Почавши "філософствувати", люди не можуть зупинитися навіть через два століття після того, як Імануіл Кант досить дохідливе показав, що в межах "чистого розуму" (тобто в "режимі споглядання") можна логічно несуперечливо довести щозавгодно. Зокрема, що "світ" має якісь першопочатки і що такі взагалі відсутні,

6

що "бог" є і що його взагалі нема, що "світ" пізнаваний і що він у принципі не піддається людському пізнанню...

З метою уникнення можливих непорозумінь варто зауважити: мова зовсім не

про те, ніби споглядання цілковито не придатне як засіб пізнання світу. Йдеться лише про відсутність критичного ставлення до його можливостей, завищену самооцінку його адептів -"чистих" філософів.

1.4.Старі пісні “о главном...".

Головне, основне "питання філософії", як має бути відомо усім, хто слухав курс так званої "марксистсько-ленінської філософії", полягає у відношенні ідеї до

матерії (мислення-до буття, свідомості-до об"єктивної реальності і т.п.) - у сенсі: що з них “первинне" , а що - "вторинне".

В залежності від відповіді, філософи прозивають одні одних "матеріалістами" та "ідеалістами"...

Проте відомі й принципово інші підходи й постановки "головного питання філософії". Наприклад, сучасний європейський інтелектуал, історик, релігієзнавець, романіст, літературний критик і взагалі -думаюча людина Умберто Еко у "Замітках на полях" до свого " роману "Ім”я троянди" (що набуває статусу "культового") зауважує:

“На мій погляд, люди полюбляють детективи не через те, що в них убивають, і не через те, що в них завжди в решті-рєшт торжествує норма — інтелектуальна, соціальна, юридична і моральна, а зло, тобто ненормальність, знищується. Ні, детектив полюбляють за інше. За те, що йго сюжет — це завжди історія догадки. У чистому вигляді. Однак і медичний діагноз, науковий пошук, метафізичне дослідження - теж догадки. По суті, основне питання філософії (та психоаналізу) - це і основне питання детективу: хто винуватий? Щоб узнати про це (точніше, упевнити себе, що знаємо), належить розпочати з догадки, ніби усі речі об "єднані певною логікою - тією логікою, яку нав"язав їм винуватий".( Умберто Эко. Метафизика детектива. Заметки на полях «Имя Роза».//Имя Роза.Роман.М., 1989, с.454.)

Прислухаймося до думки знаного інтелектуала. Повірмо. Припустімо, що й справді "основне питання" філософії - те саме, що й детективу...Тоді виникає інше, капосне, питання: чому ж у нас філософію, на відміну від детективів, не полюбляють?.. Згадайте лишень зневажливі зауваження типу "А!.. все це - філософія!". Або: "Ото розвів філософію!" чи: "Годі там уже філософствувати!" і.т.д., і т. п. Російські люди у своїй масі, так само, як і українці, і по цей день ставляться до занять філософією як до незрозумілого, марного, в ліпшому разі - просто позбавленого будь-якої видимої (що правда!) користі (згадайте захоплення Арістотеля "самодостаністю" філософії!) заняття: "Блажь!..."

...Як не прикро (для корпоративного самолюбства філософів), треба визнати: філософія,- це імпортоване ^любомудрие", - подібного ставлення до себе, принаймні почасти, таки залужила й заслуговує.

1.5. "Пташина" мова філософем

І справа не тільки у справжній складності самої дисципліни, що опрерує гранично абстрактними поняттями, - з одного боку, - та недостатній підготовленості людей (будь-яка сукупність певних уявлень для їх розуміння потребує відповідної підготовки та інтелектуальних зусиль) , - з іншого.

7

Ось приклад: текст із «Метафізики» Арістотеля, взятий що називається « наугаад»:

“Оскільки деякі речі починають і перестають існувати без процесу виникнення та знищення -прикладомтут можуть слогувати крапки, якщо тільки вони справді існуютьі взагалі форми та образи (адже не біле виникає, а дерево стає білим, раз усе, що виникає, стає стає з чого -иебудь і чим -небудь), тому не всі протилежні речі можуть виходити одна з іншої, проте в іншому сенсі біла людина виходить із чорної людини, а в іншому - бле - з чорного, і матерія є не у всього, але у тих речей, для яких існує виникнення та перетворювання одних в інші; якщо ж щось існує або перестає існувати, не піддаючись змінам, це все матерії не має. При цьому тут являє трудність, в якому відношенні матерія тієї чи іншої речі перебуває щодо взаємно протилежних форм. Наприклад, якщо тіло є здоровим у можливості, а здоров». Протилежна хвороба, чи виявляється тіло у можливості тим та іншим? І чи є вода у можливості вином та оцтом? Чи для однієї речі ми маємо матерію у відповідності з основним характером того, що виходить, а для іншої - остільки, оскільки позитивна форма відсутня і відбулося всупереч приороді її знищення. Трудність являє також і те, чому вино не є матерією оцту та являє собою оце у можливості (хоча оцет і утворюється з нього), і чому живий не є у можливості мертвим.Чи страва стоїть не так, але руйнування (як такі) ма.ть лиш опосередковане значення, а головним чином можливістю та матерією для мертвої людини є - в силу руйнування, що сталося, - сама матерія живої істоти, як і вода - матерією для оцту: адже 'поява (речей, які виходять через негативні визначення) із речей позитивних відбувається так само, як ніч - із дня». (Арістотель. Метафізика. М.,-Л., 1934. С. 146).

Щира правда - в тому, що пресловута "складність" філософії здебільшого має не стільки об"єктивний характер (як і в наведеному прикладі), скільки суб"єктивне походження. Ось спробуйте лишень збагнути, про що власне йдеться у такому пасажі:

"В першому розділі — "Історико-філософський вимір інтерсуб"єктивності" — автор ставив перед собою завдання розкрити Історикофілософський процес розробки поняття інтерсуб"єктивності. Феномен інтерсуб"єктивності був визначений автором, як нова парадигма філософії вцілому, та філософії культури зокрема. Таке визначення у своїй методологічній основі спирається на "комунікативний поворот" новітньої філософії, пов"язаний насамперед з іменами К.-О.Апеля, Ю.Габермаса, В.Хьюсле, Г-Г.Гадамера. Автор доводить, що інтерсуб"єктивна філософія характеризується не стільки зміною філософської проблематики, скільки зміною засобів методологічної обробки філософських проблем. У змістовному аспекті феномен інтерсуб"єктивності був визначений як сукупність структур людського досвіду, яка обумовлює інтеракцію та комунікацію " (Алексієнко 0.0.1нтерсуб”єктивність: естетико-психалогічний анаяіз.Автореф. канд. дис.,'К., 2000, с.7.)

У відповідь на закиди щодо "туманності" змісту та замислуватості "вираження" вітчизняних адептів любомудрія з їхніх вуст можна іноді почути щось на зразок: ''''достоїнство теорії - не в її загальнодоступності, а в їїі істинності".

Однак і цей, не позбавлений корпораційної пихи "аргумент", не витримує жодної критики. Навіть якщо прийняти на віру слова про "істинність": яке, питається, пуття від тієї "істини", що залишається мало чи й зовсім недоступною для людей!?.

8

Лукавлять, - свідомо чи підсвідомо, а таки лукавлять! -претенденти на титул інтелектуальних аристократів (самозванна "духовна еліта"').

Жалю гідна правда криється в тому, по-перше, що, зміст абсолютної більшості, так би мовити, "праць з філософії" таки позбавлений і то не лише видимих, а й узагалі посутніх зв"язків з тим, що цікавить, що хвилює людей.

Справді, чи може "зачепити за живе" людину "основне!" птання філософії, сформульоване по-марксистськи?..Не кажучи вже про непозбувно виникаючу при цьому алюзію відомого анекдоту з циклу "про вірменське радіо"12, візьмімо до уваги таку обставину: щонайменше дві з половиною тисячі років триває ця, сказати б, свіфтовська, дискусія "госторо-'га тупо- конечників"! Одні вважають, що "раніше1'1 була й буває "матерія", другі - навпаки, і ніяк не можуть переконати у своїй правоті ані одні одних, ані третіх, які схиляються до думки, що "раніше" буває то те, то інше... Бо й справді, як і в аналогічній відповіді "вірменського радіо" (Вірменське

радіо запитують: "Що було раніше: кури чи яйця?" Відповідаємо:"Раніше все було - і кури, і яйця!") -

"Раніше" буває "все": то реальність (буття людей) спричинює появу у них певних ідей, то втілення певних ідей стає реальністю, буттям людей і т.д.

А друга причина відрази "пересічної"" людини до філософії криється в тому, що філософські "опуси", на відміну від "детективів", пишуться дуже вже "повченому". Мовою, яку люди насмішкувато називають "пташиною": густо всіяна без

визначення основвних понятійних символізаиій" на основі подальшого аналізу шелерівської теорії цінностей виявляється, які саме понятійні символізації при розгляді ціннісної процесуальності необхідно використовувати з огляду на загальну їх значущість в усталених формах ціннісного описування " (Сіверс В.А.Цінність як предмет етико-філософського аналізу.Акторвферят канд. дис., К.,1997,15.)

Навіть професіоналам з багаторічним "тренуванням" таку літературу важко вчитати: щелепи судомить, як від зубного болю. Що ж до "рядових" читачів, то, певне, вони можуть читати таке або під наркозом або - з примусу (як-от студенти перед іспитами) ...

1.6. Чудернацькі пригоди філософії в Росії.

філософську еллінську мудрість ".

В одному з давньоруських "поученій" читаємо: "Богомерзостен перед Богом всякий, кто любит геометрию; а се душевньїе грехи -учиться астрономии й еллинским книгам; по своєму разуму верующий легко впадает в различнне заблуждения; люби простоту больше мудрости, не взнскуй того, что вьіше тебя, не испьітуй того, что глубже тебя, а какое дано тебе от Бога готовое учение, то й держи". (В.О.Ключевский. Курс русской истори-Часть 3.//Соч. в восьми томах. -Т.,

ІІІ.с.296.).

Коли, нарешті, - через сім століть після прийняття християнства! -з"явилися у Московії перші церковні школи, в "прописи^ занесли таку настанову: "Братія, не

9

високоумствуйте! Якщо спитають тебе, чи знаєш філософію, відповідай: еллінських борзостей нє тєкох, ріторських

астрономів нє чітах, з мудрими філософами нє бивах, філософію ніже очима відех; учуся книгам благодатного закона, як би можна було мою грішну душу очистить від гріхів"

Такий підхід виховував самовпевненість невігластва: "-Аще учен словом, но не розумом, -похваляється давньомосковський книжник, - не вчився діалектики,

риторики та філософії, проте розум Христів у собі маю!"

Чи не на грунті цього самовпевненого неуцтва зросло московська ("національно-релігійна зарозумілість" ("национально-религиозное саммнение". Вираз В.Ключевського) та визріли ідеї історичного месіанізму (Москва - Третій Рим, а четвертому не бути!), національної винятковості ("всєчеловечности")?..Щодо останнього варто згадати самовпевнене "большевизм - образец тактики для всех", "международное значение Великого Октября " і т.п.

Та поза сумнівом, що саме звідси, принаймні почасти, бере початок традиційне на Русі зверхнє, а то й недовірливо-іронічне ставлення до теоретичного знання взагалі, до філософії зокрема й особливо.

Втім, не лише "простий" люд не поважав філософію на Русі. "Філосрфію терпіти не можу, - зізнавався конюшним полковник-престолоспадкоємець. І нахвалявся: - Я цих філософів в чахотку вжену ї " (Вацура В.,Геллсльсон М. Сквозь умственньїе плотинм: очеркаи о прессе Пушкинской порьі.-М.,1986,с.89.).

Слова, даного конюшному, дотримав. Ставши царем Миколою І, в "сухоти" мислителів "вганяв". Досить лише пригадати долю Достоєвського, Бєлінського, Добролюбова, Писарєва, Чернишевського, особливо ж - Петра Чаадаєва.

Історичні перипетії творчості останнього, не кажучи вже про особисту долю, можливо, як ніщо інше, переконливо свідчать про непорушність традиції у ставленні російських можновладців до оригінальної вільної думки. Минали роки й десятиліття, в державі відбувалися реформи й революції, запроваджувалася то та, то інша "гласность", кожне "нове мислення" дряхліло й старилось, а твори Чаадаєва —

чи не єдиного оригінального, справді російського "філософа" - так і не були аж до останнього часу видруковані на його батьківщині... З огляду на те, що він проти шерсті "гладив" російського ведмедя та критикував його ментальну барлогу - помісну православну церкву...

Над те: Микола І і філософію - "на всякий випадок" - заборонив...

Учиняючи резолюцію на догідливо поданій з цього приводу пропозиції (про заборону викладання філософії в Його Імператорської Величності університетах), цар глибокодумно написав щось на зразок: "Польза от нея весьма сомнительна,

вред же вполне возможен... ".

До слова кажучи, при всій одіозності, не таке вже по суті й безглузде зауваження...Особливо, коли подумки оглянути хоча б півторасотлітню вітчизняну історію та простежити своєрідну і далеко не безневинну роль у вікопомних подіях "науки о познании истины и добра "- зарубіжної, переважно німецької філософії: від Канта до Гегеля, Шопенгауера, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса, Ніцше...

Щоправда, з цього приводу може видатись також цілком доречним й російське прислів"я: "Дураку — и грамота во вред "...

Так чи інакше, але понад десять років, - а ж до смерті Миколи II,- філософія в російських університетах не викладалась. Цілком природно, що коли вирішено було знову допустити до кафедри зарозумілу Даму, яка претендувала на титул Науки Наук, підготовлених належним чином претендентів у Росії не виявилось. Світські

10