Основи філософських знань

Чимало підтверджень цьому надибуємо ми і в сучасному світі. В Індії, в цілому в Індокитаї порушено мир і злагоду відтоді, коли вторглося мусульманство і розщепило, підірвало одну з опор єдності - релігійну. Те саме трапилося на Близькому Сході. Копи говорять про тривалий арабо-ізраїльський конфлікт, що час від часу набуває гострих форм, забувають (чи не бажають згадати): ізраїльтяни, євреї, як і араби, зокрема палестинці. Належать до однієї “народної” групи - семітів. Чвари в цій сім‘ї виникли з огляду на розкол насамперед і головним чином на грунті релігійному. Особливо ж це стає ясним на прикладі Лівану, де не затухає громадянська війна: бо там. В арабсько-семітсьній сім‘ї, крім згаданих іудаїзму та ісламу, спрацьовує ще й християнський “фактор”, який, в свою чергу, також позбавлений внутрішньої єдності.

Щодо “подій в Ольстері”, то релігійний характер братовбивчої війни, яка триває близько 800 років, здавна і відверто визнаний: католики проти протестантів. Натомість цей мотив цілковито завуальований у зображенні подій Балканської колотнечі Загальновживана формула “воюють у Боснії хорвати, серби і мусульмани” не тільки порушує правила елементарної логіки -єдність критерію для розрізнення категорій. (Ця формула нагадує висміяне ще Чеховим:, “Йшли дощ і два студенти. Один їв пиріжок з яблуками, другий - із задоволенням... “). Дві сторони розпізнаються за етнічною ознакою (“серби” і “хорвати”), третя - за релігійною (“мусульмани”). Остання ж і видає сокровенне: ця братовбивча війна - в основі своїй релігійна. Воюють бо брати - слов”яни: хорвати - католики, серби - православні та мусульмани - серби (переважно) і хорвати...

Багато які біди нашого народу - як у минулому, так і тепер, -також завдячують відсутності монолітної єдності духовного життя. Якщо можна ще твердити про спільність народної етики (що вважається добрим, а що - поганим) та естетики (уявлення про красу, смішне, трагічне, нице і т. д. ), то у сфері уявлень про священне така єдність геть відсутня. З одного боку - атеїсти, з іншого - релігійні віруючі, останні, в свою чергу, поділені на ряд віросповідань та церков, що мають усталену репутацію (католики, греко-католики, православні - автокефалісти, підпорядковані хто московському, хто - київському патріархату) та цілий ряд “сектантських” релігійних об’єднань. Не кажучи вже про наявність і діяльність інших конфесійних громад серед “національних меншин”...

У ньому “вузлі” - джерело всіх українсько-національних тривог та клопотів… Як зазначалося вище, - при тому - неодноразово, - етизація, естетизація та сакралізація становлять лише умоглядно розрізнювані аспекти (риси, грані, сторони) єдиного етнокультурного процесу. Насправді, реально, у житті – це єдиний етнокультурний процес.При цьому етизоване піддається естетизації та

сакралізації, подібно як сакральне – етизації та естетизації, а естетизоване -

етизації та сакралізації. Цим процесам піддається геть усе, з чим доводиться людям тривалий час мати справу - навіть те, що являє собою певну протилежність цим визначеностям (добра, краси, святого) і, здавалось би, не може, не повинно б естетизуватися, етизуватися та сакралізуватися..Насправді естетизації, етизації та сакралізації піддається все - і огидне, і мерзенне, і “аморальне”, і жахливе…(Див.: С.Безклубенко. Теорія культури”. К.,2001)

2.16. Що таке “форма”?

61

Походження терміна “форма” прийнято виводити від латинського однозвучного слова forma, яке вже у стародавніх римлян мало кільканадцять значень: вигляд, вид, обличчя, зовнішність, краса, зображення, образ, малюнок,

фігура, креслення, характер, устрій, побудова, організація, начерк, проект, явлення, видіння, чекан, форма (для литва) і т.д.

Давньоримська багатозначність цього слова й сьогодні дається взнаки на його уживанні в українській мові. Так, у галузі матеріального виробництва “формою” називають особливий пристрій для литва (у металургії, машинобудуванні, скульптурі, навіть у хлібопекарській промисловості - формовий хліб), у математиці - це особливого роду багаточлен (бінарний, тернарний, лінійний тощо), в теорії держави та права - термін “форма” використовується у значенні устрій (форми правління: республіка, монархія тощо), в діловодстві під “формою” розуміють встановлений зразок документа (форма № 4, форма № 6 і т.д.), в армії - встановленого зразка одяг (парадна, польова і т.д. форма), в літературі - усталена сукупність прийомів побудови твору (наприклад, віршована форма).

Можливо, посприяє уточненю смилу цього слова, відтак - осягненню поняття “форма”, посилання на першоджерело його походження: давньогрецький іменник ϕορµοζ (формос). Утворений від дієслова ϕορέω (форео) - носити, іменник ϕορµοζ в перекладі українською означає кошик, плетінка, корзина...Те, в чому щось носять, утримують. А те, що в ньому утримують, вміст (зерно, наприклад) відтак набирає, набуває його обрисів у просторі…

Отже, ми можемо зробити певне узагальнення: форма взагалі - це вигляд предмета: обриси предмета у просторі, контури його на площині і т.п. Здається само собою зрозумілим, що цей вигляд предмета залежать від його змісту (від того, що він являє собою): обриси качана капусти і дині, контури риби, рака завідомо відмінні).

Стосовно мистецтва, таким чином, виходить, що форма (= художня форма) - це зовнішнє вираження внутрішнього змісту твору.

2.17. Що таке “художнє”

Слово «художнє» (та похідні від нього: художній, художня, художність і

т.п.) - синонім до слова «мистецьке» та похідних від нього. Художній значить

мистецький, приналежний до мистецтва, такий, що має всі ознаки мистецького твору.

постановочний, на противагу хронікальному, документальному, науковопопулярному тощо). Художник - маляр, взагалі майстер художеств (традиційних образотворчих мистецтв, насамперед живопису та графіки), але також – ми(с)тець.

Художність = “мистецькысть”: це визначальна якісна особливість того предмету, що вважаэться “мистецьким твором”. Без неї він перестає бути власне твором мистецтва, залишаючись в ранзі звичайного виробу ремесла чи промисловості (коли йдеться про предметно-речові види творчості) або, коли йдеться про літературу, кіно, телебачення і т.д., - твором якогось із різновидів спорідненої з ними діяльності (журналістики, науки, педагогіки, юриспруденції, політики, філософії тощо).

62

У першому випадку вирішальною прикметою художності є майстерність, з якою виготовлено річ. В другому випадку самої лише майстерності виявляється замало. Майстерність у зображально-виражальних галузях творчості становить

порожньому ж місці з”явився у росіян жарт: “художник - от слова худо”! Проте

Давно колись, понад півтори тисячі років тому, сусідами - і треба відзначити сварливими сусідами! - наших предків на пвденному Заході були племена германського походження - готи. Сьогодні про них нагадує чимало що і в географії (напр., острів у Швеції Готланд - букв. земля готів), і в мистецтві ( напр., готичний стиль в архітектурі), і в історії (копалинні пам”ятки культури готів по місцях колишнього їхнього розселення).

Крім того, що готи відзначалися неабиякою войовничістю, славилися вони і виробами своїх майстрів. Отож від них, з їхньої мови і було в сиву давнину ще запозичене нашими предками слово, що після відповідної до мовленеих законів нашого народу дістало ось цю форму - художній.

А слово це - hаndus (хандус) і означало воно у готів назву ... руки! Хандус - це рука!...

Але як це можливо, щоб від руки та вийшов такий “вишуканий” термін?! Виявляється, метаморфоза можлива, коли рука - не просто така собі

звичайнісінька “верхня кінцівка”, - а розумна, вміла, ловка, спритна рука. Подумайте лишень над складом і значенням слова ремесло та попередніми його формами: рукоуметно, рукомество, рукоместло - ремесло!

Отож первісне значення слова художній може бути потрактоване як

рукотворний.

Що подібна трансформація таки й справді відбулась, виразно натякають значення слів, похідних від “хандус”, у споріднених із готською європейських мовах.

Наприклад, в сучасній англійській рука - hand, і десятки слів, що мають цей “корінь”, означають речі або види діяльності, пов”язані з ремеслом та мистецтвом: handicraft - ремесло, художество, рукоділля; handicraftsman - ремісник і художник; handili - ловко, майстерно (рос. искусно) проворно, зручно; handiness - мистецтво, спритність, моторність, проворність; handiwork- рукоділля, витвір рук, виріб, робота, справа; handsome - гарний, прекрасний, вишуканий; handsomenes - краса,

вишуканість, зваба (рос.прелесть) і т.д.

Подібно й у сучасній німецькій мові: die Hand - рука; die Handarbeit- ручна робота, рукоділля; Handwerk - ремесло; Handwerker - ремісник і т.п.

Та й у нас і в росіян: рукоділля (рукоделие) - різновид мистецтва!

До речі сказати, межі застосування слова художній та похідних від нього в українській та російській мовах не співпадають. В українщині, наприклад, вираз “художній твір” можна замінити ідентичним “мистецький твір”, або “(ви)твір

63

мистецтва”, тимчасом як російський відповідник “художественное произведение” не піддається подібній трансформації ( искусственное в перекладі українською буде

штучне) – по-іншому можна сказати тільки произведение искусства...

Про те, як як іноземне “хандус” могло стати нашою художністю, тобто - як рукотворне набуває статусу гарного - в міру того, як із ремесла “виростає” мистецтво, - мова піде далі

2.19. Коли, як і чому «форма» стає «художньою».

Відвідуючи дивовижні “стоянки печерної людини” - байдуже як: чи то безпосередньо, особисто, чи то за допомогою інших (читаючи їх опис, переглядаючи фільм чи роздивляючись фотографії), - люди, в тому числі й частогусто мистецтвознавці, кинувши поквапний погляд на розкидані там і сям кам’яні та костяні “знаряддя праці й мисливства” - списи, палиці, дротики, рубила, голки та згребла, - відзначивши поспіхом “загадкові” знаки й “дивні” зображення на них, як правило, байдуже відводять очі від цього “історичного сміття” й спрямовують зачудований зір на барвисту настінну картину старожитнього живопису...

Тимчасом, усі ці вироби, а надто - “дивні” й “загадкові” зображення на них, містять не менше, а часом і значно більше інформації про те, як із ще не-мистецтва виникало вже-мистецтво, ніж первісні фрески, що здаються такими близькими й зрозумілими витворами мистецтва...

…Всім відомо ще з початкових класів, що камінь служив первісній людині матеріалом при виготовленні зброї та знарядь праці. Відомо також, що найперші камінні сокири не мали держаків. Археологи довели, що винайдення держака було для наших далеких предків справою надзвичайно складною, що їх застосовувати стапи порівняно недавно - пише наприкінці так званого четвертичного періоду.

Так от, попервах держаки просто-напросто прив’язували до камінної сокири. Пройшло ще чимало часу, поки люди додумалися кріпити держална майже сучасним способом - пробиваючи в тупому кінці сокири дірку й встромлюючи туди деревину. І от що цікаво. На тому місці обуха, де колись були вузли й мотузки, якими прив’язували топорище, тепер з’явилось... їхнє зображення!. .

Щось подібне сталося і в “історії” гребінця. Так, так, звичайного гребінця, що ним здавна люди розчісують волосся.

Спочатку, коли люди почали розчісувати волосся, ймовірно, вони робили це п’ятірнею: як це й зараз нерідко роблять хлопці та чоловіки, коли нема під рукою розчіски. Потім стали застосовувати для цього кілька зв’язаних між собою паличок - щось на зразок все тієї ж п’ятірні. Далі вже з’явилися “пращури” сьогоднішніх гребінців: їх стали виготовляти з каменю, кістки, дощечок, нарізаючи зубці. Так от, на тому місці, де колись, у попередньому “гребінці”, - в’язанці паличок - була зв’язка, тепер з’явилося її зображення!

І гребінці, і сокири - не виняток. Гляньмо на горщики. Звичайні горщики, які, за прислів’ям, „не святі ліплять”.

Так от, коли люди почали їх виготовляти, то вони таки справді їх ліпили. Порізному, але саме ліпили, -як ліплять вареники, калачі, бублики, - тобто, робили їх, як тепер кажуть, від руки. Подекуди спочатку плели “скелет” посудини, скажімо, з лози, далі нарощували “м”ясо”, обмазували “кістяк” глиною, потім сушили на сонці, а з згодом стали обпалювали. В інших місцях спочатку катали глиняні бублики різного розміру, а далі викладали їх один на одного: клеїли горщика. І в тому і в

64

іншому разі після випалу на горщику запишалися сліди того, як їх робили - смуги в місцях склейки, сітка від слідів згорілої лози чи трав”яного мотуззя, з якого виготовляли “кістяк”…

І минуло чимало століть, перш ніж був винайдений гончарний круг. Тепер горщик з’являвся з-під руки гончара відразу - цілісний. Однак: після випалу на ньому стали зображати лінії, схожі на ті, які колись за необхідністю з’являлися

самі, мимохіть!.. Навіщо? Або - чому?

Чи - для чого люди малювали вузли на обусі сокири, на гребінці, на горщику?..

Що це - “вузлики на пам’ять”? Чи “мозолі” на пам’яті?

Такі малюнки стали називати прикрасами. Г. Плеханов, досліджуючи земне, матеріальне походження цих прикрас, твердив: “Прикрасою є тут образ того, що вживалося раніше з утилітарною метою”. Зауваження точне. Безперечно, зображення того, що раніше було практично корисним, стало прикрасою.

Але чи саме таким буо призначення цих малюнків з самого початку? Тобто, чи свідомо первісний майстер ставив собі завдання: “А прикрашу-но я цю сокиру!”?

Навряд!. .

Це ж треба тільки уявити собі, чого важило подібне рішення “прикрасити” обух! Сокира ж була із кременю, кремінним було і знаряддя, що ним належало вишкрябати якесь зображення!

Ну, а коли й так, то чому не прикрашали обух зображенням, скажімо, квіточки, метелика чи посмішки коханої?

Щось тут не так, егеж? Тим більш, що не лише на гребінцях, сокирах та горщиках з’являлися подібні “прикраси”. Щось подібне відбувалося кожного разу, з кожним знаряддям, виготовляючи яке, люди попервах зв’язували окремі частини, що їх складають, поєднували їх, комбінували їх26.

Проти ствердної відповіді на питання “чи свідомо майстри саме так “прикрашали” свої найперші комбіновані вироби?” свідчить рутинний характер самих зображень.”Малювали” майстри те - тільки те й виключно те, - як раніше

виготовлялось саме це знаряддя.

Розглядаючи химерне, вузлувате плетиво ліній на зображенні того, як раніше виготовляли ці гребінці, горщики, сокири і т.д., так і хочеться сказати: стародавні майстри в’язали своєрідні “вузлики на пам‘ять” собі й іншим, аби не був загублений (забутий) спосіб виготовлення, що дістався у спадок від предків.

А може, це не стільки “вузлики на пам‘ять”, скільки - “вузли” -своєрідні “мозолі” - на самій пам’яті?

2.20. Формування “художніх смаків”

Процес естетизації, що супроводжується синхронними процесами етизації та сакралізації освоюваного людиною реального та уявного довкілля, є становленням етно-національного духовного світу. Художнє через це в генезі збігається, співпадає з національним. Все своє, рідне подобається людям, воно видається гарним, прекрасним, таксамо як чуже (неосвоєне чуже!) - негарним і навіть огидним. Тому мають рацію ті, хто вважає, що художнє - завжди національне.

65

(Звідси, варто зауважити, зовсім не випливає, ніби все національне вже тим самим - художнє. Не обов”язково також, щоб усе, що сприймається людьми, приналежними до певного етносу чи нації, як прекрасне, художнє, мало те саме етнонаціональне походження, але неодмінною умовою визнання, сприйняття певного явища як художнього є ідентифікація його як частини етнонаціонального духовного світу).

Спочатку - і то впродовж досить тривалого часу - люди милувалися “красою” неусвідомлювано. Як, втім, робить це абсолютна більшість людей і зараз: вони просто втішаються, духовно “насолоджуються” тим, що здається їм гарним, та й годі.

Однак у частини людей, особливо причетних до виготовлення речей, які сприймаються сучасниками як “прекрасні”, “огидні”, ”трагічні” або “комічні” тощо, виникає і посилюється прагнення осягнути, що ж являє собою оте “прекрасне” чи “огидне” і т.д.? чому воно сприймається саме в такий спосіб? як, зрештою, воно “змайстроване”?..

Осмислення ж “будови” речей та явищ, які видаються естетично так чи інакше “забарвленими”, приводить до певних узагальнень щодо того, як належить виготовляти подібні предмети. Осмислення цього та відповідні узагальнення відбуваються на різних, так би мовити, рівнях: окремих речей, подібних до них і т.д.

Іншими словами: відбувається історичний процес осягнення закономірностей

творення окремих («художніх»!) виробів, далі - певного виду мистецтва (ремесла), нарешті, - художньої творчості загалом.

З точки зору результатної, предметної, процес цей набирає позірного вигляду кристалізації художньої форми. Суб”єктивно ж він являє собою не що інше, як становлення й усвідомлення певних правил (прийомів, принципів і т.п. - словом методів) творення художніх предметів, що видаються і сприймаються як закони мистецтва, закони краси і т.д. і т.п. Їх подальше узагальнення кладе початок різним художньо-естетичним системам у творчій практиці та різноманітним теоріям у мистецтвознавстві та естетиці.

Так чи інакше (в окремих деталях), але не підлягає сумніву, що історично саме з цього моменту - моменту певного осмислення самого процесу творення художніх

предметів і свідомого використання результатів цього осмислення у творчій практиці - і починається новий етап у розвитку художньої культури людства: етап

художнього виробництва.

Це зовсім не означало й не означає автоматичного відмирання спонтанної художньої самодіяльності й стихійного продукування мистецьких творів усіх видів та жанрів (народний малюнок, вишивання, декоративно-ужиткові речі, поетичнопісенна та музична творчість і т.д. і т.п.). Художнє виробництво як свідома доцільна діяльність заснована на більш-менш точному знанні “технології” виготовлення мистецьких предметів. «Проростаючи» на спонтанній «самодіяльній» творчості, «виростаючи» з неї, художнє виробництво розвивається поряд з нею, вступає з нею у складні й суперечливі взаємозв”язки, що ускладнюються й багатоманітно множаться з часом.

2.21. Що таке “Прекрасне”, або процес Естетизації

66

Давно була помічена трудність з відповіддю на це питання.Легко вказати на прекрасний предмет, явище, але надзвичайно важко скакзати що таке прекрсне. Відтоді, як Сократ, за словами Платона, сформулював цю теоретичну трудність, безліч мислителів дали безліч формулювань. Жодне з них, наскільки відомо, не здобуло всезагального визнання. Причина – в суб’єктивності людських уподобань: що одним видається прекрасним, іншим може видаватись огидним і навпаки.

Звідси виходить, що прекрасне – це те, що “нам” (“вам” – йому, їй, їм)

подобається (дуже подобається).

Отже, проблема теоретичного з”ясування “що є прекрасне” зводиться до

арсеналу із мистецтвознавчої сфери і вживемо для означення процесу, який нас цікавить, слово естетизація.

Що ж таке “естетизація”?.

Почнемо з логічного прояснення терміна.

Тут не місце з”ясовувати, наскільки виправдано, але загальнопоширеним є

Відтак у побуті під естетизацією розуміють умисне приписування або й навіть

штучне прищеплювання естетичних якостей речам, завідомо їх позбавленим.

Кажуть “естетизація насильства”, “естетизація злиднів”, “естетизація смерті” і т.д. Прикладів подібної “естетизації” явищ, які на це не заслуговують, в наш час більш ніж достатньо –на сцені, в літературі, на екранах “великих” та “малих”. Але, повторюємо, це - побутове слововживання.

Наукове розуміння поняття “естетизація” принципово відмінне. Насамперед, йдеться не про умисний, цілеспрямований і навіть не свідомий процес, а зовсім навпаки: під естетизацією мається на увазі цілком спонтанний, стихійний процес освоєння людей у довкіллі, в ході і в результаті якого те, що було (насправді лише здавалось людям!) естетично індиферентним чи навіть неприйнятним, зрештою набуває (в “очах” людей - в їхніх смаках, уподобаннях, відчуттях,

уявленнях, думках тощо “набуває”) певних естетичних якостей або змінює “знак” цих якостей на протилежний: (+) → (-) чи (-) →(+).Тобто огидне “стає”

прекрасним або – навпаки.

Пояснимо на конкретних прикладах.

Ось факт із літературно-історичної практики – з життя і творчості видатного українського вченого-сходознавця Агатангела Кримського.

Досконало знаючи арабську поезію, літературу, зокрема й Коран, що вважається мусульманами богодарованою книгою і вершинним зразком поезії, Аатангел Кримський наводить численні факти суперечливого ставлення й оцінок саме художніх достоїнств цього писання як літературного твору. Справжня трудність полягає в тому, що як серед тих, хто висловлював захоплення, так і серед тих, хто різко негативно ставився до мови, стилю, образної структури цього арабського літературного пам’ятника VII століття, були люди з безперечно високими, всесвітньо визнаними художніми смаками й уподобаннями. “Що Кораном, принаймні останніми сурами, можуть захоплюватися люди з незаперечним естетичним смаком, - писав А. Кримський, - видно на прикладі

67

Пушкіна /1799-1837/, який писав /дуже невдалі, втім/ віршовані “Подражания Корану”27.

Справді, почитаймо хоч би ось цей вірш Пушкіна:

Земля недвижна; неба своды, Творец, поддержаны тобой, Да не падут на сушь и воды И не подавят нас с тобой

До цієї строфи поет робить примітку: ”Плохая физика; но зато какая смелая поэзия!” А загалом до циклу “наслідувань Корану” Пушкін залишив таке прикметне зауваження: “Нечестивые, пишет Магомет /глава Нагреби/, думают, что Коран есть „собрание новой лжи и старых басен”. Мнение сих нечестивых, конечно, справедливо; но, несмотря на сие, многие нравственные истины изложены в Коране сильным и поэтическим образом”.28

Полишаємо читачам самим визначитись, наскільки правий Пушкін у своїх оцінках Корану i чи був правий Кримський у своїй оцінці згаданих пушкінських поезій, та послідуємо за дальшим ходом його думок. Навівши ще кілька аналогічних пушкінській позитивних оцінок художніх достоїнств Корану як літературного твору, академік зупиняється й на негативних, котрі переважають у світовій літературі. “Найбільш убивче засудження естетичних якостей Корану висловлене у Дозі, - писав Кримський і цитував: “Серед всіх скільки-небудь відомих староарабських творів я не знаю жодного, у якому виявилось би так багато несмаку і так мало оригінальності і який був би настільки розтягнутий та скучний, як Коран”. Дозі дивується з того, що “пишномовну риторику і той, часто зовсім безглуздий, набір образів, який виявляється в мекканських сурах, дуже серйозно сприймали за поезію і тому захоплювались нею!”29

Від “огидного” до “прекрасного” – як від “смішного” до “великого”: один

крок.

Після всебічного аналізу різних, зокрема й протилежних, точок зору на предмет дискусії з властивою йому особистою (надмірною!) Скромністю А.Кримський висловлює з цього приводу і свою власну думку, своє ставлення, і воно дуже цікаве та повчальне:

“Якщо б знадобилося і мені висловитися про художні достоїнства Корана, - писав А. Ю. Кримський, - мені довелося б зізнатися, що в перші роки моїх занять сходознавством Коран наганяв на мене нестерпну нудьгу, яка взагалі з’являється при читанні поетів третьорядних, окремі іскорки поезії не винагороджують за ту водянисту риторику, що загалом переважає.”30

Навіть згодом, через багато років, розповідає академік, беручи участь у складанні хрестоматії з арабської поезії, він вагався, яку суру з Корану дати як приклад.

Але, веде він далі, “після нього мені довелося багато читати й вчитуватися в історію Магомета, освоїтися (!) З його психологією, довелося тривалий час жити

1Крымский А.История арабов и арабской литературы, светской и духовной

(Корана, фикха, Сунны и пр.). Ч.I. //Тв. в 5-ти тт.,т4.- К.,Наук.думка,1974,с.74

.

28Пушкин А.Подражание Корану.// Собр.соч. в 19 тт.-Т.ІІ.- М., 1981,с.18-23.

29 Кримський А. Оп. цит., с.74

30 Кримський А. Там же

68

серед арабів на Сході і часто слухати благоговійне читання Корана в мечеті в урочистій піднесеній обстановці, і в результаті виявилося, що непомітно для самого себе я Коран прямо полюбив, копи читаю його, то відчуваю задоволення, з яким, наприклад, читаєш твір симпатичної і близько знайомої людини, хоча б це і був талант досить пересічний. Мені здається, - зізнавався А. Ю. Кримський, - що почуття арабіста в ньому відношенні близько підходять до почуттів віруючого мусульманина. Але у своїх слухачів-студентів я завжди помічав пряму огиду до Корану, хоча вони бувають уже підготовлені до його читання”31..

Чи не правда - цінне зізнання й навдивовиж глибоке спостереження?! Те, що було (насправді лише видавалося) естетично неприйнятним, внаслідок освоєння його набуло (лише у почуваннях Кримського набуло!) прямо протилежних якостей: він “Коран прямо полюбив”...

Видно, зовсім не даремно люди кажуть “стерпиться - злюбиться2... За цим - багатовіковий досвід, - часто-густо гіркий, - спостережень і самоспостережень за еволюцією почуттів (іноді далеко не довільною), за їх навіть переродженням і зламом...

Саме в цьому - в тривалому повторенні, з покоління в покоління, певних звичаїв, форм громадського спілкування, засобів і знарядь домашнього вжитку - причина того, що вони стають “приємними” і формують цілком певні уподобання, смаки, тобто оціночні установки свідомості і майже підсвідомі стереотипи поведінки.

Саме в цьому, в багатовіковому, з покоління в покоління, “насадженні”, наприклад, християнських приписів і церковних свят та обрядів - одна з причин їх “укорінення”, причина того, чому вони, що зовсім не сприймалися нашими предками спочатку, та й ще довго -кілька століть! - після офіційного запровадження християнства на Русі, стали здаватися людям, врешті решт, якщо й не прекрасними, то все ж прийнятними.

Зрештою, не стосується будь-яких речей і явищ. Наприклад, творів мистецтва, виконавців, котрі завдяки тривалому, масованому нав’язуванню врешті решт, якщо навіть попервах викликали спротив, чи й огиду, можуть уже сприйматися не пише терпимо, а й з очікуванням - як зустріч із давнім “знайомим”, хоч би й був він людиною не надто цікавою.

Нам, хто живе в умовах постійного, щоденного впливу різноманітних засобів масової інформації, дуже легко переконатися в цьому на особистому досвіді. Подумайте лишень і пригадайте - ви неодмінно зауважите: те, що ще зовсім недавно викликало у вас принаймні неприязнь, якщо не роздратування, при першій своїй появі на вашому домашньому екрані, через якийсь час - будь то пісня, обличчя диктора чи манера коментатора - в результаті багаторазового, щоденного нав’язування його як неодмінного гостя ‘; у вашім домі поступово стає звично терпимим, а далі й уже ніби бажаним.

Взяти для прикладу хоч би так звану сучасну манеру співу. Хіба не ображало попервах наш “здоровий”, - тобто звичний, - смак чуже як класичному бельканто, так і традиційному народному вітчизняному співу оте гортанне, придушене, та ще в ніс звуковидобування - як співаками, так і співачками? Або їхні манери? Або вбрання? (А. Пугачова, В. Леонтьєв на початку їхньої кар’єри?). Та й самі ритми і мелодійні малюнки, прийоми аранжування й гармонізації? Скільки фейлетонів у газетах, в’їдливих пародій по радіо і телебаченню, в художніх фільмах! А

69

офіційного й напівофіційного осуду на всіляких “зібраннях громадськості”! Ну, то й що?! Досить швидко - на протязі появи і зростання всього лише одного покоління! - завдяки масованому “насадженню”, нав’язуванню по телебаченню, радіо, з естради, платівок, магнітофонів воно стало вже звичним, терпимим і для людей старшого віку, які достеменно мали інші смаки. Що ж до молодших, то вони сприйняли цей “стиль” з пелюшок, всотали, як то кажуть, з молоком матері - коли не раніше: їм видається все це “природним”, “нормальним”, тобто гарним, навіть прекрасним.

Ось свідчення преси про явище з недавньої історії телебачення (і не тільки). У жовтні 1987 р. На екрані тодішнього першого каналу Останкіно з’явилась нова передача “Взгляд”. Несподівана, нетрадиційна, гостра до зухвалості, вона відразу наразилась на обопільну критику - і з боку фахової преси, і з боку численних глядачів, зокрема людей середнього та похилого віку, особливо - партократів. Зрештою, критики добились свого - напередодні 1989 р. Програма була “прикрита”. А копи у травні 1989 р. Вона знову з’явилась в ефірі, з’ясувалося чимало цікавих речей, зокрема й таких, що про них розповів один із творців цієї програми А.Лисенко. “Ось мій сусіда, - розповідав він, - скільки разів мені говорив: старий, та прибери ти цих мерзотників (тобто ведучих “Взгляда” - С. Б.) з екрану, я тобі півлітра поставлю”. Згодом, через два-три тижні після того, як хлопців зняли (нічого, правда, він мені не поставив), приходить і каже: “Старий, слухай, без них ще гірше. Поверни їх!” Укотре я переконався, яку неймовірну здатність до звикання мають телеглядачі”32.

“Метаморфози” Ейфелевої вежі

.Вищенаведені факти - свідчення процесу цілеспрямованого і навіить,певною мірою, примусової естетизації певних явищ. Ми ж маємо на увазі насамперед і головним чином спонтанний, стихійний процес. І ось факт,спроможний, здається, переконати будь-кого. Йдеться про метаморфози, що трапились із Ейфелевою баштою.

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що для більшості людей Франція - це передусім Париж, а Париж - це насамперед Ейфелева вежа: еталон краси індустріального витвору, національний символ Франції. Але чи так було завжди?

Почнемо з того, що “по-справедливості” вежа зовсім не Ейфелева, скоріше вже Кехленова, оскільки справжнім її автором був швейцарський інженер Морис Кехлен, який, працював у будівельній фірмі, очолюваній Олександром Ейфелем. Саме Кехлену належать й ідея, й авторство проекту цього ажурного залізного дива.Подібні несправедливості трапляються в історії не так уже й рідко.Варто лише згадати, що наш земляк Йосип Тимченкоко перший в історії публічний показ фільму, відзнятого на сконструйованому ним же апараті влаштував ще у січні 1895 р., -майже на цілий рік раніше від братів Люм”єрів! Не кажучи вже про те, що континенти “Нового Світу” названо ім”ям не першовідкривача, а того «щасливця», який під час перших подорожей Колумба ще торгував у портах квашеною капустою... Та мова у нас не про це: Кехлен, зрештою, одержав солідну “компенсацію”, тривалий час очолюючи товариство по експлуатації вигаданої ним конструкції. Річ про подивугідні “перипетії” в історії самої вежі.

Як відомо, вона була задумана і споруджувалась до відкриття Паризької всесвітньої промислової виставки. Так от, тільки-но залізне плетиво конструкцій виткнулось з-за оспіваних дахів Парижа, як над ще незавершеною спорудою

32Лысенко А.”Взгляд” со стороны м взгляд изнутри.// Советская культура,1989,

22 апр., с.9.

70