Основи філософських знань

Принаймні через десять літ після постановки цього завдання до справи знову взялися. Ворушачи все те ж “питання про радикальне оновлення естетики”, з огляду на все той же відрив її від практики (як практики мистецтва, так і практики мистецтвознавства), І.Лисаковський, наприклад, запропонував декретне створення ще однієї якоїсь “науки”, що мусила б мати якийсь “серединний” теоретичний рівень - чи то естетика, чи то мистецтвознавство, чи то “теорія естетики”70 Неважко розгледіти й тут привид - примару! - все тієї ж вигадуваної “науки про всезагальний

зв”язок”: в даному разі - явищ художніх.

Чи варта шкурка вичинки?

Чи вартий зусиль Сизифів труд - “піднімати” мистецтвознавство до “теорії пізнання” або, навпаки, скочувати камінь гносеології до горизонту мистецвлзнавства? Та чи не доцільніше б і не простіше замість вигадування всіляких “зв”язків” та спробувати науково з”ясувати гносеологію мистецтва (оскільки йдеться про художнє пізнання), ідеологію мистецтва (оскільки йдеться про художню свідомість), технологію мистецтва (оскільки йдеться про художню

70 Лисаковский И.Реализм как система.-М.,1982,с.34.

131

ЧАСТИНА Р”ЯТА

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

АБО ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ

5.1.Що таке релігія.

З урахуванням зазначеного вище, зокрема з приводу мистецтва в порівнянні з

(пануючі в ньому закономірності), спробувати, - з урахуванням останніх, - щось змінити у світі, аби пристосувати його до своїх потреб, чи, навпаки, - самому

Як засоби пізнання наука та релігія протистоять одне одному, оскільки наука прагне з”ясувати, як насправді влаштований світ (включаючи й людину), тимчасом як релігія задовольняється найпростішими (за формою), проте (найчастіше)

фантастичними (за змістом) відповідями на найскладніші питання, які стосуються принципів світобудови.

Щоправда, час від часу представники релігійного світогляду намагаються довести щось відмінне: ніби наукове та релігійне світорозуміння не протистоять

На відміну від науки, яка не залишає людині жодних шансів на особисте безсмертя, отже, - на повноту відчуття комфортності життя,- релігія часто-густо виступає більш-менш дієвим засобом пристосування людей до умов життя, які бувають іноді нестерпними. Обіцянками продовження життя після смерті та винагородження у “загробному світі” як за праведність, так і за муки та кривди у “цьому світі” релігія зваблює людей і прищеплює їм менталітет смиренності й

являє собою не що інше, як переконаність у чомусь без достатнього знання)

Саме ця особливість релігії, до речі сказати, свого часу дала привід Марксу назвати її “опіумом для народу”. Ленін, у свою чергу, звульгаризував цю формулу,

педикульозу”) з приводу цих виразів класиків марксизму.

І надаремно. Бо порівняння ці, хоч і кульгають, як і будь-які порівняння, проте не позбавлені підстав. Ба! -видаються досить влучними.

Як відомо, опіум, подібно до алкоголю, у виважених дозах досить широко використовується як ефективний знеболюючий засіб при фізичних захворюваннях. Люди ж у переважній більшості, на противагу всілякого роду популістським

випадків слугує своєрідним духовний аналгетиком.

І як в одному, так і в іншому випадку “передозування” призводить до катастрофічних наслідків: до невиліковних форм алкоголізму та наркоманії – в одному випадку, або до духовних схиблень у бузувірство, - в другому. Факти у всіх на пам”яті - Аум Сінрікьо, Біле братство, Діти сонця, Сатанисти і т.д. і т.п..

Має специфіку релігя і порівняно з мистецтвом.

На відміну від мистецтва, яке також послуговується вигаданими і навіть

релігійного світовідчуття тлумачать досить розширено, включаючи у це поняття і так званий особистий “духовний” досвід.

Насправді йдеться про психологічний феномен: пам”ять (переважно чуттєва) про перебування у певному (характерному саме для релігійного світовідчуття) емоційно-інтелектуальному стані (переживання “безпричинного” страху- т.зв. “священний жах”,- галюцинаторне відчуття присутності чогось незбагненного, загадкового, таємничого, “чудесне” вторгнення “надприродного” і т.д.).

Згадаймо: вогонь, навіть штучно чи ненароком запалений, обпікає постравжньому. Почуття, на відміну від думки, є цілковито самодостатніми, і незалежно від того, викликані вони переживанням реальної події чи тільки події уявної, завжди- справжні і залишають у психіці людини реальний слід. Ба більше:

слід цей буває, як правило, яскравішим та дієвішим, ніж від переживання подій зовнішніх.

Виходячи із вищезазначеного, ми можемо дати описове визначення релігії.

Релігія являє собою (структурно) своєрідний комплекс: сукупність (іноді навіть систему) певних світоглядних уявлень (як правило, фантастичних - цілковито чи переважно); певних почуттів, викликаних до життя цими уявленнями і орієнтованих на них, і практичних дій, призначених задовольняти ці почуття, що суб”єктивно усвідомлюються як потреби, і підтримувати (плекати, культивувати) відповідні уявлення. Останнє і має назву власне культу.

Релігійні уявлення можуть бути й бувають найрізноманітнішого змісту та

характеру, але необхідною й достатньою ознакою власне їхньої “релігійності” є уявлення про “вищу” істоту, “надприродну” силу, “чудо”, одни словом - бога.

Релігійні почуття також цілком своєрідні і різноманітні. Це, звичайно, і

133

“божий” страх, і смиренність, але й - благоговіння та милосердність; це почуття,

вогонь яких розпалював багаття інквізиції, та водночас це й ті почуття, що допомагали єретикам без вагань іти у полум”я цих кострищ.

Практичні дії (власне культ) - це насамперед певні жести та магічні

маніпуляції, що становлять основу ритуалу. Але не тільки: це й доброчинні акції допомоги бідним та хворим і т.д. і т.п.

5.2.Коли виникла релігія?

Ясна річ, як і у випадку з мистецтвом, ніхто не може сказати точно, назвати

релігія? Які сліди її найранішого існування на Землі? Іншими словами: як, за чим чи

та прополісом вбиту ними мишу, яка злодійськи добулася до вулика.Але в даному випадку “хоронять” вони не “своїх” - не “родичів”, не бджіл. Мертву мишу вони

помирав чи був уже на грані смерті. В одних випадках родичі відносили умираючих подалі від оселі - в пустелю, лісові хащі чи гори (як-от зображено у японському фільмі “Легенда про Нарайяму”), в інших –померлого предка піддавали своєрідній “муміфікації”. На зразок тієї, що практикувалась ще й наприкінці ХХ ст. у деяких туземгих племенах пустельного регіону Австралії, як те видно з документального фільму французьких кінематографістів Труп. померлого предка (в зафільмованому випадку – матір) вранці виносили на пекуче сонце, надвечір знову заносили до житла…Словом, померлих “в”ялили”, “сушили”, мов рибу…А до цього, задовго до цього, померлих предків просто…з”їдали.

Релігія виникла із звичаю шанування предківяк живих, так і, особливо – померлих.

В самій назві релігія (латинське religio, що, найвірогідніше, походить від relinquo - залишати, та власне від цілого “гнізда” однокореневих слів, які означають і

них виникла підозра (а далі й упевненість: віра), що смерть - це не назавжди, що це щось на зразок сну. (Звідси й церковно-релігійний термін “успіння” і прощальне звертання до покійника: “Спи спокійно...). Цей дивний - бо надто тривалий - сон, гадали дуже далекі наші предки, колись та припиниться, і людина знову від стану

134

спокійного повернеться до активного життя. Відповідно до такого уявлення і почали діяти.Насамперед- “хоронити” тіло померлого - ховати від розтерзання звіриною, потім - споряджати його, мов у далеку дорогу, речами, які могли б знадобитися спокійному в разі воскресіння: від предметів домашнього вжитку - аж до слуг, домочадців, коханих жінок і т. д.

Так от, по тому, як саме споряджали у “загробний світ” померлого, тобто за характером похоронного обряду, і складають тепер наукові уявлення про те, якими власне були релігійні уявлення тих, хто його здійснював.

Розглянемо деякі з цих обрядів – своєрідні історичні “пелюшки” релігії.

5.3.Як виникла релігія

Про те, що разом із померлим в старовину “хоронили” і його коня, нам всім більш-менш широко відомо: з літератури про розкопку скіфських могил, що ними усіяно південні українські степи. А от що разом із померлим чоловіком відправляли на той світ і його жінок, притому не “скіфи”, а таки наші прямі предки - стародавні русичі, -мало відомо.

Ми, як і всі, не любимо, щоб нам нагадували про щось незугарне у нашому минулому. Так, Д. Любимов у книжці про стародавньоруське мистецтво розповідає про подібні факти надзвичайно обережно Він посилається на свідчення арабських купців, які були присутніми при похованні заможнього русича. Перед похованням разом із паном, повідомляє арабське джерело, спалювали дівчат-рабинь: “для спасіння їхніх душ, оскільки вони могли сподобитися такого блаженства лише разом із своїм господарем”. Любимов коментує це так: “Перейнятий у скіфів страшний звичай убивати при похованні вождів також їхніх дружин та наложниць здавна існував і у слав’ян.. Нам трудно уявити собі, - веде далі Любимов,- з якими почуттями йшли на смерть приречені. Може бути, деякі і справді вірили, що така воля богів і їх очікує за гробом винагорода. Однак свідок слов’янського похорону...

Арабський мандрівник Ібн-Даст помітив моторошну нерішучість однієї дівчини, котра, очевидно, не бажала віддати своє юне життя на виконання нелюдського обряду”71.

Зверніть лишень увагу на оте “перейнятий у скіфів”: мовляв, це скіфи винуваті - ми лише запозичили! Гай-гай! Через це пройшли - чи майже пройшли: деякі й досі ще “проходять” - всі народи.

Укого, наприклад, перейняли подібний обряд стародавні китайці? В 1978 році

упровінції Хубей (КНР) при спорудженні бомбосховища була виявлена гробниця одного з правителів V століття до н. Е. У величезному підземному склепі - 220

квадратних метрів - був похований цілий оркестр (124 музичних інструменти) і 21 молода жінка - чи то дружини, чи музикантші-танцівниці, чи те й інше разом...72

Широко практикувались подібні звичаї уже і в нові часи серед деяких

африканських племен. На похоронах матері одного з вождів, наприклад, було забито 7 тисяч людей, при цьому 12 дівчат закопано живцем.73

Про ці жахливі речі, звичайно, треба знати й просто заради істини. Але мова тут і про інше. За характером поховання - що, хто і як там закопаний, - вчені можуть реконструювати уявлення людей про загробне життя і про сам ритуал, похоронний

71Л.Любимов.Искусство Древней Руси.Книга для чтения.-М.,1974, с.90.

72Древняя и современная культура Китая.//Культура: диалог народов мира.-Париж,ЮНЕСКО, 1984, №4,с.60.

72Див. М.Шахнович.От суеверий к науке.-М.,1948, с.180.

72 Полевой В.Искусство Греции. Древний мир.- М.,1970,с.289.

72 Див. М.Шахнович.От суеверий к науке.-М.,1948, с.180.

135

обряд. А це і є два з трьох необхідних і достатніх компонентів будь-якої релігії: уявлення про загробне життя, почуття людей, пов’язані з цими уявленнями, і практичні дії, “церемонії”, орієнтовані на ці уявлення і покликані плекати ці почуття, гамувати виниклу релігійну потребу.

Забігаючи трохи наперед, скажемо, що похоронні обряди, крім того, що естетизувались (самі по собі вони здаються кожному народові відповідно до його звичаїв не тільки моральними, а й прекрасними), дали початок багатьом і багатьом видам та жанрам мистецтва. Аж до ікони включно.

Справді, фактичною мистецькою предтечею, наприклад, християнських ікон (від грецького εïκων - образ, вид, зображення, подоба) були так звані фаюмські портрети (від назви єгипетського міста Фаюм, де вони вперше уже в християнську еру і в найбільшій кількості були віднайдені). Це посмертні зображення покійників, які клали у домовину разом з померлим (тим, для кого не по кишені було замовити

насамперед - предків, з бажання потурбуватись про їх долю після смерті, яку вони вважали всього лише різновидом сну.

Та все-таки: чому і як виникла релігія?.

5.4.Чому виникла релігія

Перверсивні форми праці. Трудова діяльність і сьогодні не завжди і скрізь може достатньою мірою задовольнити насущні потреби людини; в далекому минулому - й поготів. Результати, здавалось би, безпомилково доцільних зусиль часто-густо виявлялись бентежно нікчемними: риба, що була уже в руках, раптом вислизнула, хату, щойно збудовану, на разі спопелила блискавка, дорідний урожай несподівано знищила злива... В іншому випадку: вже й не сподівалися на вдачу, а впіймалось таки безліч риби, ніби сам по собі потрапив до рук поживний звір... і т. д. і т. п.

Зрозуміло, що все це не могло не породжувати непевності, різного роду сумнівів, припущень та здогадів - в тому числі й фантастичних. У відповідності з

Там, де результат найчастіше, коли не завжди, був гарантований завдяки застосуванню тих чи тих дій, заснованих на певних припущеннях, - проблем не було: ці уявлення та засновані на них дії “укорінювались”. Інші - явно неефективнітаксамо категорично й однозначно надалі не практикувалися. Не тому, що люди, так би мовити, теоретично глибоко осягали їхню надаремність, а просто як зайві.

Аот там і тоді, де і коли результат конкретних дій не буває настільки очевидно

йнедвозначно причинно пов’язаний з певними уявленнями, особливо ж у справах,

де чимало не тільки невдач, але й життєвого ризику, небезпек для самого існування людини, - там різні припущення, домисли та відповідні їм дії і маніпуляції тримались і тримаються довго. Так довго, що встигають не тільки естетизуватися (стати приємними вже самі по собі), але й набути статусу моральних (етичних) та священних (сакральних).І то незалежно від їхньої сумнівної практичної корисності чи, з іншого боку, - від не доведеної беззастережно їхньої надаремності!

Так виникали й виникають та узвичаюються найрізноманітніші церемонії,

74 Полевой В.Искусство Греции. Древний мир.- М.,1970,с.289.

136

ритуали, що у різних народів діставали різні назви - магії, чаклування, чарування, колдовства, шаманства тощоякі входили, нарівні з очевидно ефективними, до народних звичаїв..

Ось конкретний приклад. Сучасні жителі Тробріандових островів неодмінно вдаються до магічних обрядів, коли відправляються в море ловити акул. Але ніколи, ні в якому іншому разі - чи то коли ліплять хижу, чи то коли лагодять човна, навіть коли відправляються в море на звичайну рибалку, - тоді і тільки тоді, коли доходить справа до ловлі акул! Чому? Відповідь, як здається, відшукати неважко. Навіть сьогодні єдиноборство з могутнім морським хижаком не тільки не гарантує людині успіху, але й містить серйозну небезпеку. Бозна, хто кого ще вполює!

Не відаючи, не знаходячи реальних шляхів та засобів зарадити справі, люди в таких випадках вдавалися колись, - як і сьогодні ще часто-густо вдаються, - до “додаткових” заходів: символічних дій, маніпуляцій, жестів, словом - обрядів, заснованих переважно на здогадах та фантастичних припущеннях більшою мірою, ніж на реальних знаннях про справжні причинні зв’язки між різними явищами.

Подібних фактів десятки тисяч, з них чимало описано у книзі Е. Тейлора “Первісна культура”, вперше виданій ще 1871 р.75 Деякі з наведених там фактів виглядають, як забавні анекдоти. Але давайте спробуємо побувати “в шкірі” людини, яка з трудом або й зовсім не розрізняє, де - сон, де - яв, зовсім не розуміє, що таке сновидіння. Або що таке - тінь? А що таке - дух? Коли людина біжить, он як важко дихає (“дух” забиває), коли спить - сопе або хропе, коли хворіє - стогне, й дух у неї гарячий, коли вмирає - не дихає: дух із неї геть воходить! А що таке смерть?

Все це “дитячі запитання”? Так. Але не будемо ставитись до них зверхньо. Вони цілком правомірні для дитинства. Як дитинства кожного із нас зокрема, так і

справжньому...Це тепер, після глибоких і всебічних досліджень - насамперед - І. Мечнікова та В.Бехтєрєва, - встановлена складна діалектично суперечлива єдність між думки про якусь дію, якийсь вчинок і самим цим вчинком, самою дією. За своєю сутністю це один і той же - психофізіологічний - процес76.

Відмінність - у формах вияву. У першому випадку нервовий процес завершується зовнішньою, м”язовою, дією - реальним вчинком; в другому - дією уявною, яка, проте, все ж залишає помітний слід навіть у м”язовому апараті, не кажучи вже про нервову систему. Відсутність предметно-речового, реального дієвого завершення компенсується значно напруженішим і яскравішим емоційним переживанням. Щось на зразок потужного імпульсу індуктивного струму при вимиканні електричного кола. Саме цим феноменом пояснюється більша сила емоцій, пов’язаних з очікуванням певної дії чи події (коли вона багаторазово “розігрується”: насправді таки відбувається в уяві), порівняно з емоційним переживанням реальної події, доконаного факту.(Перевірте сказане на власних спостереженнях: порівняйте силу та яскравість Ваших особистих відчутів у період очікування, наприклад, “першого поцілунку”, та фвктичних вражень від нього). Подібно із передчуттям інших подій та дій. Аж до смерті включно.

Люди, треба віддати належне, здавна помічали цей зв’язок, хоч не завжди могли відшукати відповідну субстанцію - основу єдності думки про вчинок і самого цього вчинку, дії уявної і реальної. Тому часто-густо або ототожнювали їх

75 Див. Тайлор Э.Первобытная культура.- М.,1989.

76 Див. Бехтерев В.Мозг и его деятельность.- М.,1928, с.209-213.

137

абсолютно, або абсолютно ж розривали. Згадаймо євангельське: “Сказано древнім, - мовив Христос, -“не прелюбствуй”. А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з хтивістю, уже прелюбствував з нею у серці своєму”.

Справді, пожежа може бути стихійною (від блискавки), зловмисною (підпал) чи зовсім ненавмисною (від забав), але ж вогонь від цього пече не менше. Так само і з людськими почуттями. Розпалені природно чи цілком штучно (самою лише уявою про якісь дії) - вони здатні по-справжньому і зігріти, і обпекти, і навіть спопелити людську душу.

Не тільки моральні настанови, але й юридичні норми прагнули так чи інакше зважити на цю єдність думки про дію і самої реальної дії. Так, наприклад, у китайському законодавстві тривалий час нарівні з самим вчинком брались до уваги наміри правопорушника. Зрештою, це знаходить своє відображення й у сучасному нашому карному кодексі: при розгляді злочинів, скажімо, убивства, береться до уваги, навмисне учинене злодіяння чи ненароком.

Але нас у даному разі цікавить інше. На цьому саме феномені - силі, щирості і самодостатності чуттів, незалежно від того, як вони виникли (чи під враженням від реальних фактів, чи від діяння уяви) - засновується в’язкість всіляких забобонів, зокрема міць релігійних переконань.

... Повернемось, однак, до наших “дитячих питань”. Не виключено, - і навіть, треба думати, швидше всього, - саме щаблями таких-от запитань і відповідей на них (приблизних, неповних, неточних) і йшло людство до уявлення про якусь двоїстість живої істоти, про існування, окрім видимого, відчутного тіла, ще й якогось невидимого єства - душі, духу. Тіло - важке, незграбне, швидко втомлюється, хворіє, потребує відпочинку, засинає, навіть вмирає, а от той незбагненний “двійник” - легкий, невагомий, рухливий, невтомний, всюдисущий і... невмирущий!. .

Через такий логічно хибний умовивід пройшли всі народи, всі люди. Втім, це явне перебільшення: “пройшли”. Деякі ще далеко не “пройшли”, навпаки - перебувають в полоні подібних уявлень. Навіть у наш час, в умовах небаченого розвитку науки й техніки, “фантастичних” їх досягнень. І “виною” тут усьому - мозок, цей ідеальний і неперевершений аналог “комп’ютера”: його здатність працювати на швидкостях, порівнянних зі швидкістю світла, його спроможність за лічені мікродолі секунди створювати та відтворювати найрізноманітніші моделі світу, ситуацій, подій, порівнювати їх, виважувати тощо.. Переважна частина цієї роботи здійснюється мозком - з огляду на швидкості - так би мовити, в “автоматичному режимі”: вона ніби “щезає” з поля зору буденної уваги, звичних прийомів самостереження, що й дає привід для неправомірних висновків про існування чогось таємничого, загадкового й надлюдського... Навіть про можливість життя після... смерті.

Парадоксальним чином ці останні уявлення оживлюються в наш час. І то - “завдяки”... Науці, зокрема, медицині, її справді дивовижним досягненням. Сьогодні істотно розсунулися межі наукових уявлень про смерть людини, власне про час, момент її настання, оскільки все більше і більше стає випадків відвоювання - хай тимчасового - людини від стану клінічної смерті.

.Чи є життя “після життя”? В науковій літературі - зокрема у монографії д- ра Муді (Moody) “Життя після життя” - описані достовірні факти повернення людей до життя через 5, 10, 15 і навіть 20 хвилин після того, як перестало битися серце. Автор цих рядків особисто спілкувався із людиною, яка побувала в стані клінічної смерті до десятка хвилин і повернулася знову до життя. Це був льотчик, який носив у серці маленький. Але смертоносний вантаж - осколок фашистського снаряду...

138

Саме автентичні розповіді тих, хто “повернувся до життя” із стану, який раніше вважався, - та й сьогодні у більшості випадків залишається!- Безнадійним, про їх самопочування в ті хвилини, коли лікарі відчайдушно боролись за “повернення до життя” пацієнта, вражають нашу уяву і породжують різноманітні припущення й домисли про “посмертне” життя. Адже досі вважалося, що ніхто “звідти” не повертається - і от на тобі: десятки свідчень про перебування “по той бік” життя...

Але, як можна зробити висновки із цих фактів (автор цих рядків мав і особистий подібний досвід перебування у стані непритомності), справа, хоч і дивовижна та ще містить у собі чимало загадок, загалом набагато простіша, і, на жаль, маловтішна...

Чи не доводилося вам, читачу, спостерігати, як згасає, хоч і “миттєво”, але всетаки згасає, електрична лампа?, Замовкає вимкнутий радіоприймач, що працює на транзисторах? Коли ні - зауважте, перевірте особисто на практиці. Якщо з електромережі раптово вимкнути радіоприймач, - бажано з розетки, і щоб шнур був хоч би з метр-півтора завдовжки, - то він, уже вимкнений, встигає “промовити” ще слово-друге, або хоч півслова. І це притому, що електрострум біжить по дротах з шаленою, близькою до світлової швидкістю - 300 тисяч кілометрів за секунду! Здавалось би, щойно вимкнеш струм - і приймач заглухне. Адже - ні! Встигає ще “промовити” слово, бодай півслова...

Щось подібне, ймовірно, діється і з людським організмом у хвилину настання так званої клінічної смерті. Якісь органи чуття замовкають відразу, як тільки перестає битись серце, але деякі продовжують ще певний час працювати, так би мовити, на “залишковій” - чи, може, й “аварійній”? - енергії. В тому числі й, вочевидь насамперед, - мозок, нервова система, яка “вимикається”, певно, десь серед останніх. Отже, й виходить, що протягом якогось часу - межі його не встановлені достеменно й остаточно - мозок людини продовжує працювати, так би мовити, в автоматичному режимі тоді, коли зупиниться серце, і тіло через відсутність припливу крові до м’язів стає неслухняним, нерухомим.Відтак стає неможливим мовлення. Але людина ще продовжує ще “чути” й “бачити” те, що потрапляє в поле зору та чутності: мозок опрацьовує зорову та звукову інформацію, заносить до банку пам’яті. Замовкають “знеструмлені” зовнішні, тактильні “датчики”, - тому “померлі” не відчувають болю - але працюють ще деякі рецептори “внутрішні”, і мозок опрацьовує їхню інформацію, заносить до банку пам’яті, співставляє з попередньою інформацією, видає відповідні команди, зокрема й механізмам уяви (тому “померлі” часто-густо “бачать” себе “зі сторони”), які, ясна річ, теж фіксуються у пам’яті, але не можуть бути виконані вже “вимкненими” - позбавленими енергії - органами... Після реанімації, тобто повернення до більшменш нормальногоьстану, механізми пам”яті і видають все “збережене”, в якому події реальні химерно преплетені з уявними, сказати б - віртуальними...

Однак повернемося до основної теми нашої оповіді. І візьмемо до уваги таке. Якщо зараз, в наш час, люди мають стільки різних уявлень про те, що являє собою смерть, то легко здогадатись, що нашим далеким предкам ще важче було збагнути істинну природу цього сумного явища. А може, й не хотілося...

Так, саме так. Люди не тільки не могли збагнути, що являє собою смерть, але й

не хотіли і не хочуть повірити, не бажають примиритись зі смертю.

Тому й в усі часи з готовністю хапалися, як потопаючий за соломинку, за будьякі обнадійливі припущення й навіть вигадки...

І не просто легковажно вірили в них, але неодмінно починали у відповідності зі своїми віруваннями діяти …Так народжувалась магія.

139

“Одухотворення” природи..Зупинимося на цьому явищі. Йдучи трудними, крутими й вихилястими стежками пізнання, первісна людина не знала меж застосування аналогії, подібності, умов для визначення тожності явищ і робила в своєму мисленні неправомірні “перенесення”, “стрибки” й “узагальнення”. Проекціюючи без достатніх підстав свій внутрішній світ, - до того не повно, не точно ж зрозумілий, - на довкілля, людина “одухотворяла”, “одушевляла” всі навколишні предмети і явища.

Від нерозуміння, що таке дихання (дмухання), бере початок уявлення про існування “душі” та “духу” як безтілесних, а то й безсмертних “істот”, “сутностей”. (Подібна етимологія у багатьох більшості індоєвропейських мовах. Порівняйте гр.: ψύχω (психоо) – дихати, ψύχή (психе) – душа; лат.: spiro – дихаю, spiritus – дух, душа; фр.: respirer –дихати, esprit – дух та ін).

Міряючи все по собі, людина цілком природно, але тим не менш, хибно, приписувала свої - чи подібні до своїх - якості, характеристики, бажання, способи дії і т. д. і т. п. всім довколишнім предметам та явищам.

Воно й “справді”: якщо в мені самому є “хтось” інший, відмінний від мене, - легкий, рухливий, маловидимий - і якщо цей “хтось” (“душа”, “дух”) є і в другому й у третьому, то чому йому не бути і в річці, і в дереві, і в болоті, і в камені, не кажучи вже про звіра та птаха?!

Скрізь їй ввижалися духи - “той, що в хаті”, “той, що в лісі”, “той, що у воді”, “той, що у скелі”, “той, що в греблі”, “той, що в болоті” і т. д. А оскільки від ріки, лісу, поля, житла залежав добробут, то люди, окрім того, що продовжували працювати, почали вдаватися, особливо в скрутних ситуаціях, коли нічого путнього не виходило з трудових зусиль, і до інших, “додаткових”, так би мовити, “непрямих”, опосердкованих (гай-гай! чисто ілюзорних!) “засобів впливу” на ліси, поля, птахів та звірів - “звертанням”, “апеляцією” до їхніх “духів”.

Всезагальний принцип людських взаємин...Створивши ці “духи” за своєю подобою, люди й прагнули вступити з ними в стосунки на звичайнісінький, типово людський манір. То сподівалися ласкавим словом навернути “їх” на дружбу й співробітництво, то намагалися залякати “їх”, всіляко ремствуючи та шантажуючи, а то й грубою силою, даючи “їм” справжнісінького прочухана, примусити “їх” служити собі, то знову й знову стараючись догодити - відводили найкращі будинки для схову, розважали співами й втішали танцями, пригощали найсмачнішими, вишуканими стравами...Словом, прагнули налагодити стосунки з “духами” у відповідності з усезагальним принципом еквівалентних взаємин: я - тобі, ти - мені. Або, як виразно це сформулювали ще римляни: Do ut des! (Даю, щоб дав!)

Завжди напівголодним, людям видавались такими ж - вічно ласими попоїсти - і “духи”. Через те вони були переконані, що найкоротший шлях до “їх” прихильності - через шлунок. Відтак найпоширенішим засобом залагодити справу вважалося частування, “духів”. Спочатку це робив кожний на свій смак і розсуд. Проте згодом винайшлись і люди, які, вважалось, ліпше інших могли належним чином приготувати і згодувати “духам” їжу. Оскільки первісно їжа називалась у нас жертвою (від жерти, порівн. рос. жрать → ж(е)ратва), то і чоловік - професійний годувальник “духів” - дістав найменування жерця. З поглибленням процесу сакралізації слово жертва закріпилось винятково за назвою наїдку “духів”; страва для людей стала просто їжею, а слово жратва, що нагадувало жертву, опинилось “поза законом” - як грубе, вульгарне, брутальне. (Пдібна еволюція відома й в інших мовах: наприклад, у німецькій – essen (ессен) – їсти, fressen (фрессен) – жерти).

140