Основи філософських знань

Для ілюстрації, ба навіть доказу, своєї концепції світобудови Платон вигадав щось на зразок чи то казки, чи то “мисленного експерименту” про, так би мовити, “світло в кінці тунелю”.

Уявіть собі, пропонував філософ, людей, які сидять у глухій печері, спинами до входу і не можуть навіть оглянутися. Все, що вони бачать, -лише тіні, які мелькають на стіні перед ними; вони чують голоси, але не бачать, кому вони належать. Відтак люди у печері-тунелі звикають до того, ніби справжній світ - це і є те, що вони бачать на власні очі та чують на власні вуха, тимчасом як насправді це все - лише тіні справжнього життя, справжнього світу - світу ідей. Над те: якщо б було дозволено тим нещасним, ув”язненим у печері, оглянутись та подивитися на справжній світ, то вони, засліплені світлом, не змогли б навіть щось угледіти. А якщо б і пощастило комусь роздивитись, то він все одно не повірив би власним очам, бо звик бачити й думати інакше...

Ця міфологема дохідлтво ілюструє буквальний смисл слова ειδος - “те, що видно”.

Від такого тлумачення ідей-ейдосів розплодилося велике гніздо споріднених слів, термінів та понять: ідеал - як втілена ідея, ідеальний світ - світ ідей або довершених втілень цих ідей, ідеалізація -умисне чи й ненавмисне прикрашання певних подій, явищ тощо, ідеалізм, ідеаліст, ідеологія, ідеократія, ейдетика, ейдетизм та ін.

Деякі з названих термінів потребують пояснень

“Ейдетика” - філософська концепція природи пізнання, згідно з якою образ (ейдос) містить в собі не тільки зовнішні характеристики явища, але й його глибинну сутність.

“Ейдетизм” - особливість зорової пам”яті у деяких людей: вони здатні уявляти прелмети так виразно і чітко, як ніби вони стоять безпосередньо перед очима, і утримувати це уявлення як завгодно довго. (не плутати з галюцинаціями та

ілюзіями).

Ілюзія (від лат. illusio - а) кепкування, насмішка; б ) в риториці іронія; в) обман, похибка) - взг. спотворене сприйняття дійсності, обман сприйняття. Розрізняють 1) ілюзії як наслідок недосконалості органів чуття, властивої для всіх людей (напр., оптичні ілюзії); 2) ілюзії, обумовлені певним станом психіки (страхом, напр.); 3) хибні уявлення, пов'язані з певними соціально-психологічними настановами людей.

Ідеократією (ідея+κρατος (кратос)- влада) називають систему (сукупність, логіку) поглядів (ідей), прихильники якої прагнуть будь-що втілити в життя ідеї, що їх вони сповідують. Це можуть бути ідеї релігійні чи соціальні, космополітичні або національні і т.д.

31

математичних, філософських, художніх, правових, політичних і т.д. і т.п.) ідей; 2) термін для означення особливої риси суспільної свідомості, для якої характерне дещо однобічне (відповідно до життєвих умов) відображення і тенденційне (з позиції інтересів, прагнень певної соціальної групи чи класу) зображення (оцінка) явищ та подій реального життя (“комуністична ідеологія”, “буржуазна ідеологія”, “національна ідеологія”, “християнська ідеологія” і т.д. і т.п.).

В зв”язку з цим виникає потреба додаткового з”ясування змісту поняття ідея

“головного” філософа СРСР, читаємо: “Ідея - філософський термін, який означає

“смисл”, “значення”, “сутність” і тісно пов”язаний з категоріями мислення та буття”. (Философский словарь.Под редакцией И.Т.Фролова.-М., 1987:158). З інших подібних словників можна довідатись ще й про те, що це логічна категорія, споріднена з поняттям, різновид поняття тощо. І загалом так. Цеправда. Але не

вся правда.

Ідея (гр. ιδεα, від ειδοζ (ейдос) - вигляд, зовнішність, краса, вид, якість, споглядання тощо) - науковий термін для означення одного з найскладніших явищ психічної (розумово-чуттєвої) діяльності людини.

У філософії, попри багатовікові дослідження та наявність численних дефініцій, однак, на жаль, відсутнє однозначне тлумачення поняття ідея.

У Платона, який запровадив у науковий вжиток цей термін, слово ідея, так само як і слово ейдос , від якого воно походить, - первісні, нематеріальні сутності, що осягаються лише мислительно, силою уяви; саме вони, внаслідок “матеріалізації”, тобто оречевлення, перетворюються на звичні, відчутні на дотик, доступні для зору слуху, нюху тощо предмети, явища природи, - весь видимий та чутний світ, що виступає всього лише стінком світу ідеального, тобто світу ідей. Людина практично оперує саме цими реальними втіленнями ідей, вона може їх перетворювати, зображати тощо. Можна припустити, що мистецтво здатне робити лише “копії” з предметів, що самі по собі є вже “копіями” ідей. Звідси випливає таке зверхнє, зневажливе ставлення Платона до мистецтва: його, на думку філософа, не повинно б бути у розумно влаштованому суспільстві...

У Арістотеля, котрий був учнем Платона,-те, що розумів під ідеєю Платон, набуло значення форми ←. Щодо першоосновного терміна ейдос, то Арістотель вживав його, принаймні, у чотирьох істотно відмінних значеннях:

а) як зовнішність; б) як вид (середня ланка між родом та окремим об'єктом (індивідом): орли -

вид горобиних); в) як трансцендентні (потойбічні для видимого, чутного і т.д. світу) сутності:

те саме, що й ідеї у Платона; г) як форма - першопричина всього сущого.

Подібного ж, по суті платонівського, значення терміну ідея надавали представники “класичної” німецької філософії. У Гегеля таке тлумачення набуло “завершеного” (“абсолютного”) характеру: весь наявний світ нібито являє собою результат процесу розвитку “абсолютної ідеї”, яка буцімто „розвивається” від самої себе через саму себе до самої себе.

Вматеріалістичній, зокрема марксистській, філософії, категорія ідеї

тлумачиться як різновид поняття, як форма відображення в мисленні людини

об'єктивної реальності, спрямована на її (реальності) перетворення.

32

У вітчизняній літературі слово ідея найчастіше вживається саме як синонім терміну поняття, який застосовують для означення тільки певних, переважно нових, - “свіжих” - концепцій, думок (кажуть: „Микола Лобачевський збагатив математику новими ідеями”; або: „На початку ХХ ст. у фізиці поширились нові ідеї” тощо).

Звідси походить подібне ж, традиційне для вітчизняного мистецтвознавства тлумачення поняття ідеї у мистецтві.Під ідеєю художнього ← твору розуміють

головну думку, яку прагне донести до споживачів твору (читачів, слухачів, глядачів)

його автор (і яка, здогадно, виникає, формується у свідомості споживача внаслідок знайомства з художнім твором). В англомовній мистецтвознавчій літературі

художньою ← ідеєю; а цілісний художній образ ←, що несе в собі ідею твору (втілює авторське послання), називають художнім ідеалом← ( коли йдеться про образ людини) або естетичним ідеалом (коли йдеться, скажімо, про художнє зображення суспільного устрою (від комуністичних “утопій” Томаса Мора, Томазо Кампанелли та Маркса-Леніна - до соціальних “антиутопій” Радоє Домановича, Джорджа Оруела та ін.).

Все це загалом не додає термінологічної ясності, скоріше навпаки. Та в будьякому разі, незалежно від понятійно-термінологічного різноголосся, те, що мається на увазі під художньою ідеєю (художнім ідеалом чи авторським посланням), саме

Звідси вже видно, що ідея - не просто й не лише різновид поняття як категорії мислення. Бо “сіль” саме в тому, чим власне “ідея” відрізняється від звичайного “поняття”. А відрізняється вона тим, що, крім знання чи просто уявлення про щось (чим і вичерпується зміст поняття), ідея неодмінно утримує в собі це уявлення як

об'єкт бажання, як мету, як мотив дії.

Це, так би мовити, з “об'єктивного боку”, ніби із стороннього погляду. Суб'єктивно, тобто з точки зору особи, у якої з'являється чи формується певна

ідея, - це водночас і уявлення (в кращому разі знання) про щось і водночас прагнення

(тобто емоційно-вольовий імпульс) досягти ось цього “щось”... Ідея - більш чи менш

раціоналізована (осмислена, осягнута) форма прояву суб'єктивних, підсвідомих, інстинктивних, іноді навіть ірраціональних, бажань (прагнень, устремлінь).

Можна сказати ще й інакше: ідея - це форма раціоналізації (усвідомлення у “вигляді” уявлень, понять, концепцій тощо) мети власних прагнень та бажань. Для наочності пояснимо на прикладі старого анекдоту.

...Якось у поїзді “Одеса-Київ” якийсь “биндюжник” опинився в одному купе з відомим “магом” Месингом. “О! - сказав він,- так я упізнав Вас.. Що, так ви такида вмієте вгадувати думки?”. -“Вмію”.- “Тоді вгадайте, куди я їду, і я заплачу вам п'ять рублів”. -“Очевидно, до Києва”,- насмішкувато мовив Месинг. -“Ага... Ну да,

“Вірогідно, - відразу і не без іронії мовив маестро, - щоб розлучитися з дружиною”. “Биндюжник” на мить закляк, потім дістав п’ятдесят карбованців і мовчки простягнув їх Месингу. -“ Бачу я знову відгадав вашу думку, - сказав нібито “маг”.-

33

Але тут забагато!” -“Що ви, що ви! - замахав руками одесит. - Беріть! Беріть! Це ж не думка -це ідея “.

Отже, ідея, - як явище думки, мислі, - має, так би мовити, двоїстий

характер: об’єктивне, більш чи менш осмислене уявлення про бажане та суб’єктивне, - більшою чи меншою мірою усвідомлюване, - прагнення реалізувати це уявлення, це бажання.

Це прагнення, подібно як і інші (втолити голод, вгамувати спрагу, статевий потяг і т.д. і т.п.) може бути, може стати - і стає, буває! – настільки нестримним, що іноді цілковито підпорядковує собі волю суб’єкта і скеровує його дії, так чи інакше спрямовані на “реалізацію”, “втілення у життя” цієї “ідеї”.

У таких випадках кажуть, що ідея “оволодіває” кимось. А “оволодівши” людиною (не кажучи вже - масами людей), - ідея, як відомо, “перетворюється” на матеріальну силу, що може зруйнувати будь-що на шляху до своєї реалізації, навіть, зрештою, й того, ким вона “ оволодіває”.

Нагадаємо у цьому зв’язку, що явище “оволодівання ідеями людей” (а не людьми - ідей) має й іншу назву, в релігійних термінах - одержимість..

Це, так би мовити, з об’єктивного боку. Суб’єктивно ж цей стан характеризується як фанатизм, і в певних, крайніх (клінічних) проявах звучить у медичних термінах, як діагноз: idea fixa - нав’язлива ідея. Іншими словами

маніакальність, різновид параної.

З відомими застереженнями цей “діагноз” може бути застосований і в сфері соціальній. І може стосуватися “захворювання” на будь-яку “ідею” - класову, партійну, релігійну...

“Національна” ідея не становить винятку.

Оскільки, як випливає із сказаного, ідея сама по собі має амбівалентний

нав'язливими: релігійні, класові, партійні чи національні.

Національна ідея і державна доктрина.Спічмейкери Президента Л.Кучми , його радники та консультанти сплутують національну ідею з державною доктриною. Це явища принципово відмінні. Як за генезою, так і за змістом, характером і наслідками.

На відміну від національної ідеї, що має ірраціональний характер, державна доктрина завжди має чітко виражений раціональний характер. Коли перша виникає й формується стихійно, то друга - результат цілком осмислених доцільних дій.

Якщо перша “засідає” в самій глибині національної свідомості і впливає на формування домінанти національного характеру, - коли не визначає її, - а відтак -

історичну долю народу, то друга охоплює лише сферу державницьких дій на певний проміжок часу і може бути більш чи менш легко змінена, доповнена чи скасована, тоді як першої, заживши, не легко позбутися - як хвороби.

Державна доктрина, коли можновладці керуються національною ідеєю, може

бути спрямована на реалізацію цієї ідеї – як от у Німеччині часів третього Рейху чи в Росії за царату,- а може часом суперечити національній ідеї – як от доктрина Деголя, що спрямована була проти французької ідеї, відомої за крайнім її виразом (у

34

Константинополя) від Візантії Московія, загрузла в темних марновірствах та прадавніх забобонах, піддалась звабі самоомани й зарозумілості.

Процитуємо у цьому зв'язку слова видатного російського історика В.Ключевського: “Основным мотивом этой самоуверенности была мысль, что православная Русь осталась единственной обладательницей и хранительницей христианской истины, чистого православия. Из этой мысли посредством некоторой перестановки понятий национальное самомнение вывело убеждение, что христианство, которым обладает Русь, со всеми его местными особенностями и даже с туземной степенью его понимания есть единственное в мире истинное христианство, что другого чистого православия, кроме русского, нет и не будет”.

Так, на думку Ключевського, “в самой глубине национально-религиозного сознания” вкоренилась ідея, що великороси - народ-богоносець, а його держава - законна спадкоємиця Риму: “Москва - третій Рим, а четвертому не бувати”. Звідси - і прагнення реалізувати цю хибну ідею в життя - вибудувати святу Русь,

світову імперію...

Подібне походження мають також нав’язливі ідеї про “Полску од можжа до можжа”, про “Дойчлянд, Дойчлянд юбер аллес” та їм подібні.

Треба й те сказати, що нав’язливі ідеї, зокрема й особливо національнорелігійні, у спробах їх реалізації не завжди відразу зазнають нищівної поразки. Іноді вони здатні навіть принести певні здобутки та тимчасові вигоди їхнім носіям і реалізаторам: вибудувати потужні імперії, розбудувати власну культуру тощо.

Проблема полягає в тому, що, по-перше, все це завжди відбувається за

рахунок інших народів, націй, їх приниження, ґвалтування, пограбування, розорення, а то й цілковитого нищення; по-друге, - “успіхи” ці тимчасові. Рано чи пізно настає

крах - і одержимі маячними ідеями виявляються не тільки душевно спустошеними, але й розтрощеними фізично. Невдовзі після цього вони, як правило, взагалі перестають існувати як суб'єкти історії...

Саме як суб'єкти історії… Ассирійці як представники певного етносу й подосі існують і проживають,

зокрема, й на території України, але де Ассирія - колись могутня імперія? Готи (їхні етнічні потомки) й зараз мешкають на території сучасної України, але де колись могутня Остготська імперія? Щезли, аки обри.

Подібно - Шумер і Вавілон, імперія Олександра Македонського та Римська, як і німецька “Священна римська”, монгольські орди та арабські халіфати...

Отже:

Національна ідея не має нічого спільного із „загальнолюдськими цінностями”, найчастіше вона протистоїть їм.

Нема, не було, слава долі, й не потрібна нам зовсім ніяка “національна ідея”. Що нам потрібне, так це - мудра державна доктрина.

Та ще – вдосконалення національного характеру.

2.5. Що таке матерія?

Походження цього терміна високою мірою шляхетне: від слова Матір.

Хоча у всіх індоєвропейських мовах його смисл та значенн спрадавна добре відомі, тим не менш у філософії, етимологію цього терміна прийнято вести від греків. Зокрема й унас - можливо, через незнання чи, принаймні, недостатнє усвідомлення того факту, що українська мова, якщо й не старша за грецьку, то, принаймні, ровесниця її. Так чи інакше, заведено вважати, що філософський термін

36

матерія походить від грецького µήτήρ (мама), µήτρα (матка) -слів , які вживалися для означення того, звідки щось поинаєтьсґ, де щось зароджується.

Слово матерія зазвичай вживається:

упобуті:

1)як синонім до слів справа, діло. (Кажуть про щось: “О!..Це тонка матерія…” або “Не будемо торкатись високих матерій…” Порівняйте й англійське: What is the matter?);

2) для загального означення тканини (Кажуть: “Зайшла до магазину та купила

собі матерії на спідницю...”).

у філософії:

як термін для означення субстанції, субстрату - тобто “матеріалу”, з якого щось “складається” чи “зроблене”.

При цьому у філософії спрадавна співіснують різні погляди щодо місця, ролі та значення матерії у світобудові.

Ідеалісти - тобто прихильники погляду, згідно з яким першооснову світу становлять ідеї, - відводять матерії другорядну роль - похідного від ідей явища.

Їхні світоглядні супротивники дотримуються прямо протилежної точки зору, а саме: що матерія становить основу всього сущого. За це їх іменують

матеріалістами.

Подібно як у випадку з уживанням слова ідеаліст, належить чітко розрізняти

побутовий смисл слова “матеріаліст” та його значення як філософського терміну. У

повсякденному житті та подекуди в художній літературі “матеріалістом” прозивають людину корисливу, брутальну, позбавлену ”високих духовних поривань” і т. д. Філософський термін матеріаліст означає всього лише те, що людина є прихильником матеріалістичного погляду на світ, тобто філософського

матеріалізму.

Найбільш послідовні прихильники філософської матеріалістичної концепції не обмежуються самим тільки визнанням первиннсті матерії по відношенню до ідей,

свідомості взагалі. Вони наполягають на тому, що у світі взагалі немає нічого

іншого, крім матерії, яка невпинно рухається у просторі і часі, і що саме це є основою єдності світу. Що стосується ідей←, духу←, взагалі свідомості←, то вони є не чим іншим, як породженням матерії, іншою формою її існування.

Цим обгрунтовується матеріалістична концепція← єдності світу Принципова єдність світу відстоюється також і послідовними ідеалістами, основу якої останні вбачають саме в тому, жо світ є породженням і продовженням ідеї.

Погляди, згідно з якими, світ є єдиним, складють різноманітні концепції філософського монізму. Термін походить від грецького монос (µονος) - один. (Від цього слова беруть початок також звичні для нас слова монах, монастир, монодія та ін).

Проте не всі філософи дотримуються подібної точки зору. Були і є любомудри, які вважали і вважають, що світ не становить єдності, що, навпаки, він був і залишається принципово роздвоєним: розколотим на дві несумісні частини, відповідно до двох різних →сутностей: матерії і духу←. Ця концепція набула назви філософського дуалізму (від латинського слова duo (дуо) - два; її прихильників називають дуалістами.Серед найвідоміших з них -Рене Декарт (1596-

1650) та Іммануїл Кант (1724-1804).

Що стосується визначення поняття “матерія”, то тут, як і взагалі у випадках, коли йдеться про надзвичайно широкі за обсягом категорії, є певні особливості.

37

Вони виходять з того, що собою являє визначення поняття як логічна операція (див. “Що таке поняття?”). Процес логічної процедури “визначення поняття” починається з того, що “підводять” це поняття під інше, більш широке (“Сократ - є людина...”, “Ссавці - це тврини...”, “Траваце рослина...” і т.п.). У даному ж разі йдеться про матерію як найширше (ширше навіть не мислиться) поняття. То ж замість формальнологічного визначення поняття матерія подається описове: вказівка на те, що є матерією. Наприклад, матерія - це об”єктивна ← реальність←, дана нам у відчуттях; тобто все те, що можна бачити, чути, відчувати на смак та запах, на дотик; і т.п.

Важливо зрозуміти і осягнути різницю між філософським поняттям матерії - як всезагального субстрату світу та однозвучним терміном, який вживається в інших галузях, зокрема у фізиці, астрономії, хімії, біології. У щойно згаданих та деяких інших наукових дисциплінах йдеться про конкретні форми існування матерії ( речовина, поле, плазма - як своєрідні „агрегатні” стани матерії), про ті чи ті властивості матерії у зв”язках її з рухом←, простором← та часом← (фізика Ньютона, концепція Лоренца, загальна та спеціальна “теорії відносності” Ейнштейна, не-Евклідові геометрії, сучасні досягнення астрономії тощо), які в той чи інший спосіб підтверджують принципову вірність матеріалістичної концепції світобудови. Зокрема про вічність існування матеріїї, її нескінченність у просторі та часі, її якісну багатоманітність та незнищенність тощо.

2.6. Що таке рух?

Взагалі рухом називають будь-які переміни, взаємодію між речами, явищами, зміни станів речей та явищ тощо. У матеріалістичній філософії рух розглядають і визначають як атрибут матерії.

Слово атрибут походить від латинського дієслова attribuo, що у перекладі означає додаю, приписую. Слово атрибут вживається у нашій культурі як науковий термін:

1) у мовознавстві слово “атрибут” є синонімом “означення”. Наприклад, в рекламному оголошенні на зразок “У широкому виборі є як зелений, так чорний та байховий чай!..” прикметники “зелений”, “чорний”, “байховий” відіграють роль

атрибутів чаю; 2) у філософії це слово означає “невід”ємна властивість”. Тобто внутрішня,

сутнісна особливість явища, без якої це явище перестає бути самим собою. Лід не може бути теплим, тим більш - гарячим: він перестає бути льодом. Дощ не може не бути мокрим: він “перестає”, щезає.

Без руху не існує матерії.

Щоправда, у філософських нематеріалістичних та недіалектичних ←

концепціях світобудови припускають існування як матеріїї без руху, так і руху - без матерії (щось на зразок відомого казкового (“Чечирського”) кота, який мав чудернацьку здатність зникати, залишаючи по собі лише свою чарівну посмішку).

Стосовно категорії рух, подібно як і щодо деяких інших наукових термінів, важливо навчитися розрізняти власне філософські та позафілософські (науковоприродничі та соціально-політичні) аспекти потрактування її смислу та значення. Мова йде не лише про поняття рух у “правилах дорожного руху” і не тільки про застосування цього поняття щодо історичних та сучасних суспільно-політичних “рушень” (“зелених”, “лівих”, “правих”, “ґеїв” тощо). І йдеться, далі, не тільки й не стільки про розрізнення руху за видами (механічний - переміщення предметів у

38

просторі← та часі ←; фізичний - зміни у внутріатомній структурі, наприклад; хімічний - переміни у молекулярній будові речовини;. біологічний - процес росту, наприклад; розумовий - мислительні операції, політичний - Народний рух України, наприклад, тощо ). Насамперед, це стосується питань, пов”язаних з характером руху, його причинами та соціальним, громадським, загальнолюдським значенням цих аспектів.

Щодо характеру руху. Тут варто з”ясувати такі поняття, що характеризують різні його аспекти, як еволюція, розвиток, прогрес, регрес, стагнація, застій,

”стрибок”, революція.

Щодо причини← руху існує дві принципово відмінні точки зору. Прихильники ідеалізму так чи інакше схиляються до думки про, так би мовити, першопоштовх: “хтось” мав “завести пружину” чи бодай “хитнути маятник” цього “вселенського годинника”. Послідовні матеріалісти причину невпинного руху матерії вбачають не у зовнішньому поштовхові, а у “внутрішньому механізмі”, роль пружини у якому відіграють суперечності, неуникненні протріччя←.

2.7.Що таке простір

Простір (від простиратись, тобто поширюватись, продовжуватись) - 1) взг.

місце (що його займає якийсь предмет); 2) у філософії - категорія для

характеристики співіснування об'єктів (за їх протяжністю у трьох, взаємноперпендикулярних напрямах); при цьому для одних (прихильників матеріалістичної точки зору) це форма існування матерії, один з її атрибутів поряд з часом ← та рухом, ← для інших (прихильників філософського ідеалізму←) - це

спосіб організації суб'єктивного← досвіду пізнання світу. Цим власне філософський

зміст категорії простору й вичерпується, далі йдуть тлумачення фізичного, математичного, соціального, біологічного, художнього← простору і т.д., що використовуються як аргументи у спробі доведення істинності одного та хибності протилежного філософського розуміння цієї категорії (і відповідного реального явища).

“Художній ← простір” - метафорична другоназва обставин уявного місця дії (подій) у мистецькому творі. (Можливо, у світлі новітнього досвіду екранних мистецтв ← точніше було б називати цей простір віртуальним ← , а не “художнім”?..).

Хоча явище, про яке йдеться, відоме було здавна, принаймні, від часу виникнення театру ←, де реальний простір сцени ← умовно силою уяви перетворюється на гаданий (можливий, віртуальний) простір драматичних подій, предметом спеціального дослідження воно стало лише з появою екранного мистецтва. Чи не вперше на нього звернув творчу увагу В.Пудовкін. Якщо

метаморфози відчуттів, уявлень про рух, час і простір. "Склеюючи шматки, - писав В. Пудовкін, - кінематографіст створює свій, новий простір. Окремі елементи, зняті ним на плівку, можливо, у різних місцях реального простору, він поєднує, сполучає в екранний простір". Подібно й щодо часу, відчуття якого виходить від характеру монтажу зображень: "Це “новий”, екранний час, зумовлений тільки швидкістю спостереження, тільки кількістю і довжиною окремих елементів, обраних для екранного зображення процесу, що знімається". Нових вимірів (у відчутті,

39

сприйнятті глядачів) набуває і рух: швидкість чергування кадрів утворює ритм фільму, рух об'єктів у кадрі - його темп. "Темпо-ритм" - така характеристика екранного руху: нове естетичне поняття і водночас - ефективний зображальновиражальний засіб.

Стосовно кіно необхідно розрізняти, принаймні, три аспекти значення терміну простір. По-перше, це місце (простір), у якому перебувають глядачі, далі, це площина (простір) екрану; нарешті, найважливіше, - “художній” простір: простір, у якому перебувають об'єкти зображення. Він може бути або реальним або уявним. Реальний кінопростір - це зображення простору таким, як він є (документальні кінозйомки). Уявний же кінопростір буває двох типів. Або умовно реальний - такий, як його бачать і уявляють собі здорові (і зорово і психічно) люди (байдуже, як створене його зображення - відзнятий на плівку природний краєвид, реальне приміщення і т.д., чи намальований, чи збудований (декорації), чи штучно “змонтований” з різних зображень просторових об'ємів) або фантастичним - таким, якого, можливо, і не траплялось ще нікому бачити реально, але який уявляється можливим, вірогідним за тих чи тих обставин, словом - віртуальним. Спроби витворити такий уявний простір трапляються у фантастичних фільмах, зокрема, про космічні подорожі (напр., у кінострічці А. Тарковського "Солярис"). Але найчастіше зображення фантастичного уявного простору на екрані з'являється як нібито проекція суб'єктивного спотвореного бачення світу персонажем, який перебуває у незвичному психічному стані. Виготовляються такі зображення як за допомогою композиції кадру, так і засобами оптичної деформації картини реального простору. Певною мірою, з відомими застереженнями сказане стосується й інших зображальних мистецтв, зокрема живопису, графіки, театру.

2.8. Що таке час

Час - 1) взг. поняття, яким характеризується ще одна, крім місця-простору, обставина існування об'єктів - їх тривалість; 2) у філософії - категорія, яку матеріалісти трактують як відображення у свідомості людей об'єктивної форми існування матерії, внутрішньо пов'язаної з простором і рухом; а, ідеалісти, навпаки, вважають час одним із витворів свідомості. Цим по суті й вичерпується власне філософський зміст цього поняття. Далі йдуть аргументи, “позичені” філософами з набутків різних галузей знання - фізики, психології, біології тощо - для доведення правоти своїх чи хибності протилежних уявлень.

У фізиці розуміння й тлумачення часу історично мінливе і також не є однозначним. У XX столітті, зокрема, похитнулись не лише уявлення про рівномірність перебігу часу, але й про його незворотність. І якщо твердження про можливість плину часу і в зворотньому напрямі перебуває ще на стадії народження гіпотези, то уявлення про нерівномірність вже давно мають статус визнаної наукової теорії. Вважається науково доведеним, що час затримує свій плин при збільшенні швидкості системи, в якій його вимірюють, і навпаки, збільшує - при зменшенні швидкості. На цьому твердженні засновуються такі гіпотетичні парадокси, які дозволяють вірити у можливість людини впродовж свого життя здійснити космічний політ, який за земним часом триватиме сотні і тисячі років. Ці "науково-фантастичні" уявлення являють інтерес не тільки тому, що допомагають збагнути "науково-технічні" засади сучасних "фантастичних" кінофільмїв про "зоряні війни", "космічні одісеї" тощо, але й важливі для глибшого осягнення тієї обставини, що мірилом часу є рух. А рух, як відомо, - живий "бог" багатьох мистецтв (від музики і танцю до кіно і телебачення).

40