Основи філософських знань

нових часів (з ХVI ст.), коли й увійшов у вжиток термін “онтологія” (завдяки

“вдосконалит” подібні уявлення, запроваджуючи концепції “трансцендентального ідеалізму” (Кант, Шелінг), логіки (Гегель),”трансцедентальної онтології” (Гуссерль), “критичної онтології” (Гартман), “фундаментальної онтології” (Хайдегер). В “макрксистській” філософії термін “онтологія” найчастіше вживався в сенсі

загального вчення про закони буття.

2.32. Що таке гносеологія?

Слово гносеологія походить від двох давньогрецьких - γνοσις (гносис) - знання та λογος (логос) - вчення, отож означає: вчення про пізнання (або теорія пізнання).

До речі, М.М.Красуський (Древность малороссійского языка// Ідоєвропа.1991, №1) давньогрецьке слово γνοσις, як і співзвучне йому латинське gnosco та навіть санскритське gnatum (гнатум) - знання, виводить від праукраїнського г(з)нати.

Гносеологія (теорія пізнання) - складова філософії, що являє собою чи не найважливішу частину “сухого залишку” з її історичного “випаровування”.

Основні гносеологічні питання (тобто ті, що розглядаються у теорії пізнання) стосуються суті (природи) пізнавальної діяльності, її змісту, видів, форм, засобів,

мети та результатів (значення).

З формальної сторони пізнання виглядає як процес відображення реальності (об”єктивної та суб”єктивної) у свідомості людини (людей). (В енциклопедіях подається таке визначення поняття “пізнання”: обумовлений розвиткомсуспільноісторичної практики процес відображення та відтворення дійсності у мисленні.)

За своєю сутністю, однак, пізнання є процесом (і результатом) активного, творчого ставлення людини до довкілля та самої себе. Його природна підоснова - потужний базовий пізнавальний інстинкт- “інстинкт виживання та життя” - що? де? як? чому? що далі буде?..

Слід розрізняти форми та засоби пізнання в залежності від рівня свідомості - індивідуальний (окремої особи) та суспільний (“загальнолюдський”).

2.33. Засоби суспільного пізнання

Відповідно до форм суспільної свідомості існує кілька (одноіменних) суспільних засобів пізнання - наука, досвід (практика), мистецтво.

До трьох щойно названих дехто додає ще й релігію. Однак це видається малокоректним, оскільки релігія (будь-яка релігія, “релігія як така”) не має на меті пізнання світу. Зазвичай вона обмежується вказівкою на “Божу волю” (“Божу милість”, “Божий промисел” і т. п.) - так Бог сотворив. І годі. Натомість всю витонченість своїх засобів релігія спрямовує на те, аби допомогти людині ліпше пристосуватись до реальних життєвих умов.

Щоб з”ясувати специфіку (особливість) кожного із названих засобів, необхідно їх порівняти між собою саме як “інструментів” пізнання світу. Та перш,

91

По-перше, це - об”єкт, або ж предмет, пізнання.У науки, практики та мистецтва об”єктом пізнання постає увесь світ. Як той, що оточує людину, “зовнішній”, об”єктивний, так і той, що “всередині” людини, - “внутрішній”, або

суб”єктивний.

По-друге, це спільна мета пізнання: виявлення, осягнення та опанування

закономірностями розвитку як “зовнішнього” для людини так “внутрішнього” її

відмінностях форм, характеру та способів (шляхів) пізнання наукою, практикою (досвід) та мистецтвом.

Зробимо порівняння:

Досвід (рос. опыт, англ. еxperience) як вид безпосереднього практичного пізнання світу людьми в процесі освоєння ними довкілля має суто індивідуальний, глибоко особистісний характер. Досвід завжди чийсь: “мій”, “ваш”,“його” і т.д. Знання про світ у досвіді акумулюються у формах предметного, конкретноситуаційного мислення: оволодіння практичними навичками, запам”ятовування

конкретних картин світу, предметних зв”язків, рухових операцій, їх характеру, способу виконання, послідовності і т.ін.Метод навчання тут: “роби, як я”; спосіб засвоєння знань: - старанне наслідування; характер знання - єдність уявлень про те, як це робиться, з умінням це зробити; самоосвіта - метод проб (“навпомацки”,

хоча й не навмання).

Головне достоїнство досвіду - й перевага його перед усіма іншими видами та способами пізнання - конкретне багатство, життєва повнота практичного знання і вміння.Разом з тим його індивідуальний характер, його особистісність виступає як істотний недолік: обмежує можливість нагромадження і поширення знань та вмінь.Останнє ж має надзвичайно важливе значення для людей, їх спільноти, історичного розвитку.

Наука як вид теоретичного, позбавленого безпосередньої предметності, засвоєння людиною дійсності, акумулює знання про світ у формах абстрактнопонятійного мислення, отже, має, на відміну від досвіду, всезагальний характер і

тому придатна до необмеженого нагромадження знань і поширення їх у часі та просторі. До того ж наукові знання, на відміну від суб”єктивності досвіду, мають об”єктивний, безособистісний характер.З цього достоїнства науки як засобу пізнання випливає й істотний її недолік: абстрактний, позбавлений наочності, конкретності і життєвої предметної повнокровності характер знань.Метод пізнання (і навчання) тут - поступове сходження до істини шаблями умовиводів “угору” (від окремого до загального - індукція←) чи “вниз” (від загального до конкретного -

дедукція←).

Мистецтво як засіб пізнання щодо цього посідає ніби проміжне місце між наукою та досвідом. Акумулюючи знання про світ у формах образного мислення, мистецтво володіє здатністю досліджувати конкретне багатство індивідуального досвіду і відтворювати його у формах, що мають достоїство всезагальності - цілісних картинах світу.В цьому й полягає унікальність і незамінимість мистецтва:

сходження до істини шляхом традукції, або метафори: “перенсення” смислу “частини” явища на “ціле”, одного “цілого” - на інше тощо. Нагадаємо, що метвфора

92

по-грецьки (µετα-φερω) означає те саме, що традукція – полатині (traductio) і перенесення - понашому.

Подібно до того, як наукове пізнання засновується на логіці формальній з її категоріями, поняттями та правилами операцій з ними (умовиводів) за законами індукції та дедукції, так і в сфері образного (художнього) пізнання діє аналогічна - художнялогіка із своїми категоріями (образ, ідея, тема, сюжет, фабула, композиція, інтонація і т.д.) та правилами (“законами”) оперування ними (порівняння, алегорія, символ, гіпербола, парабола, притча, метафора з усіма її різновидами.

Ясна річ, мистецтву як засобу пізнання світу властиві й недоліки порівняно з іншими засобами.

Найпереше впадає в око, що різні види мистецтва мають відмінну, так би мовити, “пізнавальну питому вагу”. Одна річ, коли йдеться про літературу, кіно, театр, телебачення, що мають потужний пізнавальний потенціал, і зовсім інша, коли на оці мати архітектуру, музику, різні види ужиткового та декоративного мистецтва. Певна річ, і палац, і храм, і халупа, як і горщики і навіть їхні черепки, щось-таки повідують- і часом дуже важливе! - про світ, природу, людей, але вони не є власне засобами пізнання: пізнання не є їхнім raіson d’etre (причина існування). То ж коли мовиться про мистецтво як пізнання, так чи інакше (свідомо чи ні) мають на увазі передусім ті види, для яких бути засобами пізнання світу є мотивом, підставою для самого їхнього існування. Виходячи з цього, зіставимо мистецтво почергово з іншими пізнавальними засобами.

Релігія, оскільки стосується світоглядних питань (бо для неї пізнання світу не

реаліям предметного світу залишається щонайменше проблематичною. При цьому релігія виходить із віри в їхню істинність й вимагає від інших вірити в це.

Мистецтво також залюбки послуговується фантастичними образами та

уявленнями, для яких у межах практичного досвіду людей часто-густо не існує ні аналогів, ні критерієв для ідентифікації з істиною. Відмінність - при тому принципова! - полягає у тому, що мистецтво не наполягає на визнанні реальноготочніше: предметно-речового,- існування цих образів.

Творам мистецтва - навіть зображально-виражальним - бракує, з одного боку, тієї безпосередньої повноти знань, що властива досвіду, з іншого, - тієї точності та категоричної обов”язковості, що характеризують наукові знання.Тому мистецькі твори не можуть замінити ні практичної настанови, тим більш - інструкції чи рецепту, ні теоретичного дослідження.

На щастя, найчастіше цього від мистецтва не очікують й не вимагають.В іншому разі, коли, наприклад, метафоричну формулу “искусство - учебник жизни” починають тлумачити дослівно, справа доходить до крайньої межі вульгарного розуміння мистецтва, по суті його затирання й нищення.

Подаючи, представляючи унікальний людський життєвий досвід у формах, придатних для нагромадження й поширення знань, що містяться у цьому досвіді, мистецтво не має рівних собі перш за все і головним чином як засіб пізнання

аспект відношень людини із світом і становить те особливе, своєрідне (=своє рідне), в чому так сильне мистецтво й через що - незамінне.

93

“Пізнавальні” мистецтва, подібно до форм теоретичного пізнання, позбавлені безпосередньої прив”язаності до матеріальних предметно-речових процесів, що перебігають у реальному поросторово-часовому континуумі. Вони оперують не самими предметами, але виключно їхніми ідеальними “двійниками” - образами, і не в реальних, а в уявних просторі та часі, де, на відміну від реальних, діють швидкості, властиві думці - тобто близькі до світлових.За цих умов “пізнавальні” мистецтва мають унікальну можливість: події, які реально розігрувались (або

могли б розігруватись) протягом кількох років чи й десятиліть, “стискувати” так, що оповідь (чи показ їх) вміщується в часові рамки реального читання книги,

перегляду вистави чи фільму. Завдяки ідентичному “механізмові” сприйняття читач (або глядач) за цей короткий проміжок часу встигає “розгорнути” спресовані події на тривалість цілого життя і, співпереживаючи тому, що зображається, ніби перевтілюється в учасника, принаймні свідка, тих подій - переживає їх як свої власні пригоди, - і встигає ніби прожити те, чуже, життя, але справді збагачуючись його унікальним досвідом.

2.34.Рівні (ступені) індивідуального пізнання.

В індивідуальному процесі пізнання, відповідно до рівнів індивідуальної свідомості, традиційно розрізняють загалом два “ступені” - чуттєво-практичний та абстрактно-понятійний.До першого відносять такі форми чуттєвого усвідомлення дійсності, як відчуття, сприйняття, уявлення; до другоготакі форми логічного мислення, як поняття, судження, умовиводи тощо. Насправді, в реальному пізнавальному процесі чуттєве та мислительне становлять нерозривну єдність.Не кажучи вже про їх, так би мовити, “генетичний зв”язок ( давно встановлена істина: в мисленні не буває нічого, чого перед тим не було б у відчуттях), вони становлять нерозривну єдність укожному конкретному пізнавальному акті: відчуття людиною усвідомлюються також у поняттях, мислительний процес дається взнаки нам у відчуттях.

Сказане повною мірою стосується і того, вельми спірного, твердження про нібито існування й ще одного ступеня (чи рівня) пізнання - екстрасенсорного (надчуттєвого) - від латинського extra - над, понад+ sensor - чуття, відчуття), з його формами (чи різновидами)- інтуїція, “осяяння”, “наїтіє”

Тим не менш, підстави для розрізнення згаданих форм пізнання існують незаперечні. Насамперед - такі взагалі умови теоретичного освоєння (пізнання) світу: для проникнення думкою в суть явища, необхідно відвернути свою увагу від другорядного, неістотного. Цей процес у філософії дістав назву абстрагування (від латинського дієслова abstraho -ухиляюся, відволікаюся). По-друге, істотно відмінні результати процесу пізнання органами чуття (очі, вуха, руки, ніс, язик) та “органами” думання -розум, глузд (розсудок).

Почуття, на відміну від думок,- не бувають фальшивими. Вони завжди - справжні. Люди можуть помилятися у словесному вираженні своїх почуттів, в їх оцінці, можуть навіть умисне їх приховувати або спотворено витлумачувати (в таких випадках кажуть про щирість або нещирість... почуттів, тоді як насправді йдеться про адекватність чи неадекватність їх вираження); може виявитися згодом навіть невідповідність почутя характерові того, що їх збудило, і т.д і т.п., - але при всьому цьому люди насправді відчувають (переживають) саме те, і тільки те, що відчувають: тобто свідчення своїх відчуттів (тактильних -холодне чи тепле, зорових -біле чи чорне, смакових -гірке чи солодке, слухових -звучить чи ні , нюхових -

94

пахне чи смердить і т.п.). Щодо цього почуття нагадують вогонь. Пожежа, як відомо, може спалахнути випадково, з необережності, чи з умисного підпалу, -але за всіх обставин вогонь обпікає по-справжньому. Подібно й почуття: як би вони

чи “спопелити”.Через те переконання (в чомусь) без достатнього знання, засновані лише на свідченні почуттів - саме вони означуються словом “віра”- не піддаються ніяким логічним аргументам і можуть змінюватися тільки під впливом інших відчуттів., відмінних за характером від тих, які поклали початок вірі.

Мислення як інструмент пізнання являє собою процес оперування з поняттями←. Найпростіші операції з поняттями називаються судженнями. За своїм змістом судження бувають умовні (“Якщо А → В, то С- D”), дійсні (ассерторичні) та безумовні (“А = C”), а також проблематичні та судження необхідності.

Операції з судженнями називаються умовиводами. Мета умовиводів - із зіставлення

відомих суджень одержати судженння, яке містить нове знання. Щоб судження, яке з”являється в результаті умовиводу, було не тільки новим, але й вірним, умовиводи слід робити за певними правилами, які гучно іменуються “законами” логіки . Найважливіші з цих правил-законів такі:

-Закон тотожності: кожна думка (судження) має бути чіткою за обсягом, ясною за змістом і незмінною в процесі;

-Закон несуперечності: два судження, з яких в одному щось стверджується, а в іншому те саме заперечується, не м ожуть бути одночасно істинними.(Істинним може бути або одне або інше: або - або: третього не дано. Саме так і називається це правило: tertium non datur (терціум нон датур);

-Закон достатньої підстави: достовірна лише та думка, істинність якої достатньо обгрунтована;

-Закон “заперечення заперечення”: заперечення заперечення є ствердження. (Це один із “законів” формальної логіки. Не слід його сплутувати з “Третім законом діалектики” ←, який формулюється словесно так само, проте має цілком інший зміст)

В історії філософії було прийнято мислительні операції поділяти ще на

розумові та розсудкові.

До сфери останнього (“Розсудку”, “Глузду”) відносили мислительні операції з поняттями, які не перебувають у стані перетворень - тобто є сталими й незмінними. “Здоровий глузд” - це утилітарна раціональність.

До “компетенції”, “прерогатив” “Розуму” відносять процеси, пов”язані з перетворенням понять, тобто їх змісту, обсягу, значення.

Слова думка, мисль означають:

1)у побуті - міркування (розмірковування) про щось;

2)у філософії - певна закінчена операція з поняттями, що знаходить своє вираження у формі судження.

Цікаво поміркувати: судження - сентенція; сентенс - речення ( від ректи =мовити, говорити)

Відчуття - філософський термін для означення акту відображення у свідомості людини фізичних властивостей предметів зовнішнього світу (тверде, гостре, холодне, біле, запашне, гучне тощо) та стану її органів (біль, спазми, судорги, свербіння,”занімілість” тощо).

95

Сприйняття - філософський термін для означення процесу відображення у свідомості людини фізичних властивостей предметів зовнішнього світу (тисне,

Уявлення - конкретний (зоровий, слуховий, тактильний, смаковий, ароматовий

чи “комплексний”) образ, відтворений пам”ятттю про колишні реальні відчуття

(сприйняття) або витворений уявою.

Уява - здатність людини до відтворення у свідомості збережених у пам”яті конкретних образів колишніх реальних відчуттєвих актів та процесів або створення нових образів на основі перетворення та перекомбінування накопичених у пам”яті різноманітних вражень. Уявлення - конкретний продукт роботи уяви.

Слово уява має глибоке коріння в українській мові. Поняття уява проростає з міфологічного образу троїстої стихії чи трьох посестер стихій, що панували у сфері людської свідомості. Їх імена -Явъ, Навъ, Правъ.

Прав - це стихія предметної дійсності, реальності, справжньості. Зідси беруть початок слова та поняття правування, управління, правда і т. д.

Навь - стихія потьмарення, скаламучення свідомості; звідси походять слова та поняття навіювання (суггестія), навіжений (“не в своєму розумі”, “божевільний” тощо), Навка (Мавка)- міфічна істота, яка “зводить з розуму”. Порівняйте російське

Навьи чары.)

Яв - стихія періодичного виникнення у свідомості різних образів, які нагадують справжність, іноді справджуються (здійснюються), проте часто-густо не мають з реальеістю нічого спільного.Звідси й походять слова й поняття уява, уявлення, поява, просто ява (у старому театрі), явище, з”явитись, являтися і т. д. і т.п., а також і російські однокореневі слова - явление, появление, об”явление тощо.

Російське слово воображение не становить точного адеквату українському уява. Оскільки з цього слова, яке означає також загальну здатність до відтворення та створення нових образів у свідомості, виявилось неможливим витворити однокореневий іменник для означення конкретного продукту “вооброажения”, адекватний українському “уявлення”, росіяни вдалися до запозичення з німецької мови. ”Представление” - відповідник нашому “уявлення” - є буквальним перекладом німецького forstellung (стояти перед), подібно, як “установка” (укр. настанова) є калькою з німецького einstellung, та ін.

“вольових імпульсів” без допомоги звичних засобів (слова, жесту, міміки, навіть виразу очей), пересилання їх на чималі відстані. Такі факти, хай не дуже часті, відомі й тепер. Тимчасом, хіба так складно допустити, що думка, матеріальним субстратом якої є певний психофізіологічний процес, - отже, процес і біо-хіміко- фізичний - може поширюватись не лише з допомогою механічного коливання повітря (слово, звук), але й, скажімо, електромагнітних коливань, подібно до того, як це відбувається в радіота телетрансляціях? Або, приміром, факти “чудесного” виліковування, принаймні деяких, хвороб нервового, психофізіологічного

96

характеру?

Вперте небажання одних навіть визнавати подібні явища як фактично існуючі, невміння інших пояснити їх спричинялись і продовжують спричинюватись до посилення марновірств. Тривале замовчування і навіть негласна, але заборона цієї “теми” спричинили в час “перебудови” нечуваний ажіотаж навколо проблеми. Сюди, як водиться, кинулись відчайдушні шарлатани, спекулюючи й наживаючись на легковір’ї, марновірствах, невігластві та відчаї тисяч і тисяч людей. За кілька років діяльність всіляких чаклунів грунтовно розчарувала легковірних і скомпрометувала саму тему. Але жодна вульгаризація не може відмінити спроб наукового, неупередженого, об’єктивного вивчення проблеми, що існує реально.

А проблема справді реальна. Нагромаджено чимало незаперечних фактів, які засвідчують існування явищ спілкування між людьми (як також - між людьми і тваринами) на відстані і без уживання звичайних засобів (мови, жестів тощо). Дослідженню цих явищ присвятили чимало часу, зусиль, таланту багато з учених минулого та сучасного. Серед них В.Бехтєрєв, Б. Кажинський, В. Дуров, О. Васильєв та інші.

В одному з Євангелій подається текст так званої “Нагороної проповіді” Ісуса Христа. Протиставляючи у ній моральний зміст свого вчення тому, що міститься у книгах так званого “Старого Заповіту”, Христос нібито казав і таке: ”Ви чули, що

сказано древнім: “Не прелюбствуй!”, а я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку із хтивістю, уже прелюбствує з нею у серці своєму”. Глибинний зміст цих слів був науково підтверджений дослідами видатного вченого В.М.Бехтєрєва. Він експерементально довів (В.М.Бехтєрєв.Мозг и его деятельность”,-М.,1928,с.), що

певна фізична дія і думка про цю дію (тобто мисленне здійснення її) - той самий психо-фізіологічний процес (лише не реалізований предметно, речово, рухово – тілесно).

.

Якщо певна дія і думка про цю дію (уявлення її) - один і той же психофізіологічний процес, то чому б тут не мати місця як прямому так і

зворотному зв’язкам?

Тобто якщо певними діями, вчинками можна поліпшити і погіршити, навіть зовсім зіпсувати ці самі психофізіологічні процеси (“навести порчу”), то чому не можливе й протилежне - “думкою”, тобто вправами цих самих “психофізіологічних процесів”, полагодити, вилікувати їх, отже - й “нормалізувати” зовнішні дії та вчинки людини?

Коротше, йдеться про значну частину тієї сфери, що здавна була галуззю прерогатив магії (чарування), а тепер - екстрасенсорики. (До речі, слово екстрасенс

перекладається як надчутливість). Тут чимало все ще залишається загадкового, “таємничого”. Але “таємниці” природи справжні вчені здавна прагнули відкрити, розкрити, обнародувати.

Успішну спробу встановити фізичні закономірності цих загадкових явищ і навіть сформулювати їх математично здійснив свого часу видатний український учений-кібернетик В.Глушков. В статті, опублікованій за кілька тижнів до

97

передчасної кончини автора (“Кибернетика”,І98І, № 3, ст. 105-106), академік писав: “Як і всяке матеріальне тіло, будь-яка біосистема здатна створювати в

навколишньому просторі поля тієї чи іншої фізичної природи.Нас у першу чергу будуть цікавити тут перемінні поля, що виникають в результаті накладання одне на одного коливань, які індукуються великою кількістю джерел (нейронів, білкових молекул і т.д.).Якщо всі ці джерела діють незалежно одне від одного, то в міру віддалення від випромінюючого тіла, взагалі кажучи, відбуватиметься швидке зменшення величини поля.Якщо ж узгоджено управляти амплітудою, фазою (а, можливо, і частотою) усіх джерел, то в принципі можна отримувати спрямоване випромінювання, яке переносить енергію на великі відстані без суттєвого затухання (принцип фазованої антенної решітки)”

І далі: “...Вказаними (добре відомими у техніці) феноменами можливо в принципі пояснити багато які загадкові явища парапсихологічного характеру, ясна річ, тільки ті, які мають місце у природі, а не є плодом уяви.Отже, особливість полів, що створюються біосистемами, належить шукати не в в особливій їхній природі, а в особливій структурній організації полів, добре відомих фізикам (насамперед електромагнітних)”.”Найголовніша відмінність живої матерії від неживої, - відзначав академік, - полягає саме в її особливій структуризації і наявності управління, яке за певних умов (що залежить, очевидно, від деяких індивідуальних особливостей його організації) може забезпечити своєрідну “настройку” живих тканин на направлене випромінювання і направлений прийом коливань (насамперед електромагнітної та акустичної природи”).

Для експериментальної перевірки цієї гіпотези В.Глушков виклав свій погляд і мовою математичних формул:

“Пояснимо сказане найпростішими розрахунками.Хай в певному об”ємі (формою, близькою до куба), що характеризується лінейним розміром L, зосереджено N рівнопотужних точечних джерел гармонійних коливань довільної природи і довільної частоти.Позначимо через λ середню відстань між двома

рівнофазних в А в будь-який даний момент часу), до потоку енергії від одного

джерела на відстань λ виразиться формулою:

ρ = ( λ/L ) Ν 2≈ L4/λ4 ( L/L). (2)”

Далі, узагальнивши ці значення для випадків сфазованості та несфазованості коливань об”ємного групового джерела на точку А, учений не обмежився тільки науковим поясненням феномену екстрасенсорики, але (ще у 1981 році!) зробив прозорливі передбачення щодо можливості використання цих даних для побудови приладів медичного призначення як для діагностики захворювання певних органів людського тіла, так і для їх лікуання “створення приладів для інтроскопії та інтроактивації. Перші зможуть, - вірив Глушков, - з*найти застосування в медичній діагностиці, а другі - в лікуванні хворобливих вогнищ всередині живого організму (наприклад, для вибіркового нагрівання тих чи інших внутрішніх точок, тканин або органів”34.Зараз ці методики широко використовуються у медичній практиці, що є

34 Див. В.М.Глушков. О возможных особенностях физических полей биосистем.// Кибернетика,

1981, № 3, с.105-106 .

98

блискучим підтвердженням вірності наукових досліджень В.Глушковим природи екстрасенсорики - “містичної” основи “чорної”, “білої” або “смугастої” чи “різнобарвної” магії.

Отже, дещо із “таємного” стає явним. То ж не варто хнюпитись і опускати руки перед невідомим, загадковим, таким, що здається незбагненним. Хоча й для безмежного оптимізму та невиправданої самонадіяності достатніх підстав нема.

Проте надто втішатися підстав немає.Бо скільки б “таємниць природи” людина

можливостях якісних змін та перетворень) залишатиметься величиною мізерно малою. Таким чином, завжди зайдеться достатньо місця для сумнівів, тривог, розпачу, безнадії і, отже, віри в “чудеса” та спроб активно їх використати. В цьому й полягає одна з причин виникнення релігії та її незникненності.

Та все ж головна причина невмирущості, “незнищимості” релігії міститься не тут.Вона - в чуттєвій сфері людини.Того, хто хоч раз відчув, пережив те, що в

релігійних термінах іменується “духовним досвідом”, важко, якщо зовсім не неможливо, переконати в ілюзорності предмета його переживання. Бо почуття, на відміну від думок, підкреслимо ще раз, - самодостатні.Тобто, вони не птребують

жодних додаткових обгрунтувань (отже, не підлягають і протилежним акціям спростування). Почуття, на відміну від думок, не бувають “помилокими”, “”неправильними”, “фальшивими”, вони завждисправжні і завжди - істинні.Те, що людина відчуває, є саме тим, що вона відчуває, і нічим іншим.Холодне - це холодне, тверде - це тверде, біле - це біле і т.д. Людина може хитрувати, лукавити, і казати іноді на біле -“чорне”, на холодне - “гаряче”, словом - казати ненеправду з приводу своїх відчуттів, але це вже стосується не самих відчуттів, а мислення, думок, суджень і т.д.

Випадки патологічні - коли люди з певних причин позбавлені здатності відчувати, зокрема й розрізняти кольори та температурний стан предметів і т.д.,- nут, ясна річ, залишаються поза увагою, мова - про звичайний, “нормальний” стан речей.

2.34.Що таке інтуїція

Слово інтуїція походить від латинського intuero -пильно дивитися. Поняття інтуїція у філософії тлумачили й тлумачать по-різному. У філософії Рене Декарта інтуїція розглядалась як своєрідний синонім наочностіте (аксіома), істинність чого осягається без доведення, Барух Спіноза вважав інтуїцію найважливішим, “третім родом пізнання” (після індукції та дедукції). В сучаних філософських течіях ідеалістичного спрямування інтуїцію розглядають як містичний шлях пізнання, деякі матеріалісти вважають її різновидом безпосереднього знання. Психофізіологічні механізми інтуїтивного пізнання вивчені ще недостатньо, цілком можливо, що в цьому процесі поєднується здатність людської пам”яті до мобілізації в “потрібний момент” відомостей, які накопичилися у підсвідомості і використання їх під дією отого об”єкта, що постає перед “пильним поглядом”.Як це відбувається “зазвичай” у хвилини осяяння - миттєвого “прохріння”

99

2.35. Що таке істина?

Метою пізнання у філософії вважається виявлення (з”ясування) істини. Походження цього слова у нашій мові легко проглядається: істина - це те, що

іс(т)нує. У філософії, однак питання спритно переноситься з предметної реальності до сфери пізнання. Під істиною розуміють вірне, правильне відображення

дійсності у думці, мисленні.

Відтак істини поділяють на абсолютні та відностні, “вічні”, об”єктивні та ”суб”єктивні” конкретні тощо.

Під об”єктивною істиною розуміють такий зміст наших знань, які не залежать від нашої волі,бажань тощо.

Під абсолютною істиною мають на увазі гіпотетично повне пізнання світу. “Вічними істинами” називають відомості про події, що вже ніколи не можуть

бути зміненими. Наприклад, дані про народження або смерть людини тощо.

Уже звідси видно, що нема незмінних істин, те, що сьогодні (або в певному відношенні) є істиною, завтра (або в іншому відношені) - хиба, олжа. Цю “діалектику” істини філософи намагаються завуалювати терміном ( і концепціями) про конкретність істини.

З іншого боку, філософи намагаються поставити загорожу й проти огульного заперечення будь-чого певного, тривкого, справжнього у тому, що іменується істиною, кваліфікуючи таку позицю як релятивізм.

Релятивізм (від латинського relativismus - відносність) - філософський термін для означення світоглядної концепції, відповідно до якої у світі нема нічого сталого, цінного, але всеумовне й відносне.

Критерії істини.

Слово критерій походить від грецького κριτéριον (крітеріон) – засіб для судження і як філософський термін вживається для означення так би мовити „мірила

оцінки”- ознаки (або сукупності ознак), за якими здійснюється оцінка явища, визначення поняття або класифікація (фактів, явищ).

Так от, якщо під істиною розуміють тільки правильність судження про якісь явища, то критерієм виступають закони (правила) логікки.

Якщо під істиною розуміють вірність відображення у мисленні об”єктивної дійсності, то найнадійнішим критерієм виступає практика, тобто перевірка суджень на ділі, в житті, в експерименті.

Істина дорожча за друга?

Тим не менш філософи прагнули і прагнуть “ухопити за хвіст” цю невловиму химеру - істину у всій її повноті.Ця мета видаваась і видається філософам настільки важливою, що й досі, з покоління у покоління, повторюється, -а відтак і підтримується -смисл і значення нібито сказаного колись одним великм мудрецем стосовно іншого - не менш великого. ”Платон мені друг, - зізнався буцімто колись Арістотель. - Проте, - додав він, - істина дорожча”. Невідомо, чи й справді саме так було сказано, і якщо сказано саме так, то чи жартома, чи знічев”я, чи з “похмілля” .. Бо насправді не було, нема й не може бути істин дорожчих за друзів.

Тимчасом, сліпо вірячи цій та подібним фразам, тисячі, сотні тисяч, мільйони людей зраджували своїх друзів, віддавали їх на знищення, а то й нищили самі заради

100