- Звукові засоби екранної виразності.

Звукові засоби екранної виразності – це комплекс різноманітних звукових засобів екранного видовища, які дають змогу глибше відобразити в окремих кадрах і їх монтажних поєднаннях розвиток інформаційного та драматургічного змісту екранного твору. До цих засобів належать: - закадровий дикторський чи акторський текст; - синхронні виступи та діалоги; - природні звуки (до природних належать шуми, які записуються в реальних умовах, хронікальні репліки й фонові розмови, синхронні документальні записи); - художні звуки (шуми, які спеціально створюються за допомогою технічних чи акторських засобів); - музика. У неігровому кіно і телебаченні музичне оформлення здебільшого посилює необхідну атмосферу епізодів, допомогає розкривати внутрішні процеси екранних подій, ритмічно об´єднує чи роз´єднує епізоди. . У ігрових формах екранних видовищ музика виконує подвійну функцію. Вона може бути і фоновою, темпо- та ритмоутворювальною, а може бути і повноправним драматургічним фактором, створюючи, посилюючи, рухаючи відповідні емоційні стани глядачевого сприйняття, акцентуючи увагу на драматичних ситуаціях, а то й передаючи авторське ставлення до екранних подій. Слід розуміти, що в той час, як у кіно провідним чинником змісту й емоціональності для всіх видів звуку є зображення, яке звук доповнює, збагачує, насичує, то на телебаченні саме звук у вигляді слова, висловленої людської думки є головним вектором драматургічного розвитку, зокрема і Найскладнішою і найвиразнішою формою поєднання звуку і зображення є так званий звуко-зоровий контрапункт – таке поєднання і взаємозбагачення звуку й зображення, яке створює їх невід´ємну художню єдність, звуко-зоровий художній образ.

- Кадр, його компоненти

Кінокадр – зображення на кіноплівці, яке зафіксовано з моменту включення камери до вимкнення, а у складі фільму – відрізок плівки між склейками.

На телебаченні кадр – зображення у поєднанні із звуком, яке триває від моменту включення камери до її виключення, або переключення на іншу камеру.

Кадр – своєрідний мистецький фрагмент життя, або створене засобами світописання (фотографії), відео- чи цифрової фіксації динамічне художнє полотно, чи динамічний документальний знімок. Однак на відміну від живопису та фотографії повний зміст – смисловий, емоційний, естетичний – кадру зазвичай розкривається тільки в зіставленні з іншими кадрами в процесі монтажу.

Практика німого кіно призвела до відкриття так званого «ефекту Кулєшова» (за ім´ям видатного режисера-новатора), тобто розуміння того факту, що кадр, який не має великого внутрішнього смислового навантаження, може отримати будь-який смисл і стати частиною художнього образу внаслідок зіткнення з іншими кадрами.

У своїх теоретичних розробках (зокрема у статті «Монтаж» 1937 року) класик кінематографії С. Ейзенштейн розробив також поняття мізанкадру, як вищого рівня мистецької побудови кадру. За С. Ейзенштейном мізанкадр – це кадр, який не просто передає певну фізичну дію, але й за допомогою мізансцени розкриває авторське розуміння екранних подій. При цьому класик кінематографу прямо вказував на те, що повне, глибоке розуміння змісту кожного такого кадру можливе лише в контексті загальної монтажної структури епізоду, у монтажному співставленні окремих кадрів на основі авторської думки, авторського відчуття.

Для того, аби величезна кількість кадрів, з яких складається фільм, з´єдналися за допомогою монтажу в художні образи, або драматургічно обумовлений логічний виклад змісту фільму, необхідно, щоб і самі кадри містили елементи загальної драматургії, художнього образу, щоб у кожному з них виявлялося ставлення авторів до змісту кадру. Для цього в кінематографі існує система виражально-зображальних засобів, яка містить такі виражальні компоненти, як масштаб зйомки (план), ракурс, рух, мізансцену, композицію тощо.

Попри загальну тотожність кадру в кіно і на телебаченні, є в них і суттєві розбіжності: в інформаційних формах телебачення поняття кадру почасти зводиться до простору, обмеженого рамками екрану. Крім того, телевізійна дія в кадрі взагалі може бути відсутньою і розвиватися лише в словесній (вербальній) формі. При цьому зображення перетворюється просто на технічний засіб трансляції вербальної інформації. Звичайно, це не повинно позбавляти кадр якостей естетичної організації простору і дії.