22. Місцеві податки

Із 14 місцевих податків і зборів у кодексі передбачено 5, зокрема: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; збір за місця для паркування транспортних засобів; збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; туристичний збір; - єдиний податок.

1. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки – платниками є фізичні особи – власники житлової нерухомості (набуває чинності з 01.01.2012р.). Базою оподаткування є площа об’єкта житлової нерухомості і обчислюється органами ДПС. Ставки встановлюються органами місцевого самоврядування в залежності від площі квартири або жилого будинку (1 % та 2,7 %).

2. Збір за місця для паркування транспортних засобів - платниками є юридичні та фізичні особи – підприємці, які проводять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках.

3. Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності (торговий патент).Строк дії торгового патенту - 60 місяців.

Платниками збору є суб’єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), їх відокремлені підрозділи, які отримують торгові патенти та провадять такі види підприємницької діяльності:

а) торговельна діяльність у пунктах продажу товарів;

б) діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України;

в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти;

г) діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей).

4.Туристичний збір - платниками є громадяни України, іноземці, які прибувають на територію відповідної громади і отримують послуги з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов’язанням залишити територію

5.Єдиний податок. 1) платники єдиного податку не є платниками таких податків і зборів, визначених Податковим кодексом України:

а) податок на прибуток підприємств;

б) податок на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб - підприємців);

в) податок на додану вартість з операцій з постачання товарів та послуг, місце надання яких розташоване на митній території України, за винятком податку на додану вартість, що сплачується юридичними особами, які обрали ставку оподаткування 6 відсотків;

г) земельний податок, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення підприємницької діяльності;

ґ) плата за користування надрами;

д) збір за спеціальне використання води;

е) збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

23. Поняття державних та місцевих запозичень їх принципи

Державні запозичення — основна форма державного кредиту, коли держава є позичальником. Для цих запозичень характерне те, що тимчасово вільні грошові кошти населення та суб'єктів господарювання залучаються до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випуску й реалізації держав них цінних паперів. Оформлення державних запозичень в Україні в основному здійснюється за допомогою двох видів цінних паперів — облігацій та казначейських зобов'язань (векселів).

Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — найпоширеніший вид цінних паперів, боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені терміни повертається борг і сплачується дохід у формі процента або виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (на конкретні проекти).

Облігація має номінальну вартість (зазначену на неї суму боргу) і курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між ринковою ціною та номінальною вартістю облігації становить курсову різницю.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кредиторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час повернути облігації, тобто продати їх державі через систему Ощадбанку, й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом.

Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від продажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціальні цілі, кошти від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають реалізації тільки серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів або на дисконтній основі.

Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові. Запозичення класифікуються таким чином: 1. Залежно від розміщення запозичень їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринкові (надаються юридичними і фізичними особами певної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій та фізичних інституцій.

місцеве запозичення -- операції з отримання до бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету.Дане визначення є новим у бюджетному законодавстві України та визначає основи боргових відносин між органами місцевої влади, з одного боку, і кредиторами -- з другого. Місцеві запозичення є складовою частиною бюджету розвитку місцевих бюджетів. Виходячи з цього місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування виключно бюджету розвитку міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об’єктів довготривалого користування територіальних громад.