61. Значення праці м.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму»

М. Вебер (1884 - 1920)-видатний німецький соціолог. Однією з основних його робіт вважається "Протестантська етика і дух капіталізму ", у продовженні якої Вебер написав порівняльний аналіз найбільш значущих релігій і проаналізував взаємодію економічних умов, соціальних факторів та релігійних переконань. Вперше цей твір було опубліковано в 1905 р. в Німеччині і з тих пір є однією з кращих робіт з аналізу причин виникнення сучасного капіталізму. На початку своєї знаменитої книги М. Вебер проводить детальний аналіз статистичних даних, що відбивають розподіл протестантів і католиків у різних соціальних прошарках. На основу даних, зібраних у Німеччині, Австрії та Голландії він приходить до висновку, що протестанти переважають серед власників капіталу, підприємців та висококваліфікованих верств робітників. Крім того, цілком очевидні відмінності в освіті. Так, якщо серед католиків переважають люди з гуманітарною освітою, то серед протестантів, які готуються, на думку Вебера, до "буржуазного" способу життя більше людей з технічною освітою. Він пояснює це своєрідним складом психіки, що складається в процесі початкового виховання. Так само Вебер зауважує, що католики, не займаючи ключових постів в політиці та комерції, спростовують тенденцію про те, що національні і релігійні меншини, що виступають як підлеглих який-небудь інший "панівної" групі .... концентрують свої зусилля в області підприємництва і торгівлі. Вебер вважав, що для розвитку капіталізму, необхідний деякий надлишок населення, що забезпечує наявність на ринку дешевої робочої сили. Але низька зароблена плата аж ніяк не тотожна дешевому праці Таким чином, радикальна відмінність між традиційним і сучасним капіталізмом не в техніці, а в людських ресурсах, точніше, ставлення людини до праці. Далі Вебер аналізує сучасне суспільство і приходить до висновку про те, що капіталістичне господарство не потребує більше в санкції того чи іншого релігійного вчення і бачить у будь-якому (якщо це можливо) вплив церкви на господарське життя таку ж перешкоду, як і регламентація економіки з боку держави. Світогляд тепер визначається інтересами торгівлі та соціальної політики. Всі ці явища тієї епохи, коли капіталізм, здобувши перемогу, відкидає непотрібну йому опору. Вебер проводить глибокий аналіз еволюції поглядів на заняття мирської діяльністю передреформеної церкви. Він відразу ж обмовляється, що програма етичних реформи ніколи не стояла в центрі уваги будь-кого з реформаторів. Порятунок душі, і лише воно було основною метою їхнього життя і діяльності. Етичні впливу їх навчань були лише наслідком релігіорзних мотивів. Вебер вважає, що культурні впливи реформ в значній своїй частині були непередбаченими і навіть небажаними для самих реформаторів. Протестантська церква скасувала викуп гріхів. Взаємовідносини Бога і людини були визначені гранично жорстко - є обрані і є обраними, змінити нічого не можна, але можна відчути себе обраним. Для цього необхідно, по-перше, ретельно виконувати свій професійний обов'язок, а по друге, уникати насолод - і в сукупності це має забезпечити зростання багатства. Так з'явився веберівському підприємець - працьовитий, ініціативний, скромний в потребах, який любить гроші заради самих грошей. Мета автора- пояснення механізму впливу релігійних мотивацій особистості на її екс юмічну поведінку. Вироблені ідеологами реформації нові цінності сприяли „прориву" системи традиі оналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це зі свого боку сприяло утвердженню у масовій свідомої і нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну і т. д.

62. Соціально-політичне вчення Платона і Арістотеля Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства – людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави Платон  виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три чесноти – мудрість, мужність,самовладання, а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити  особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ.  Найвищий щабель – філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи – царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель – це люди, які повинні  забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі. Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першо­основою його є позаісторична абстрактна ідея, а не емпіричні дані, фактологічний матеріал. Тому тут марно шукати тих раціональних елементів пізнання соціального, які присутні в тих ученнях, котрі базувалися на соціальних реаліях, аналізі конкретних процесів і явищ людського життя.Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліп­шою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.Аналізуючи форми держави, «прави­льними» вважали монархічну та аристократичну, а негативними — олігархію, демократію й тиранію. Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробни­цтва матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських сто­сунків — це людина.Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розгляда­ючи їх як невід’ємну складову життя людини. Дозвілля – це не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями — філ умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуван­нями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю.Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.Вищою формою суспільного жит­тя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридичне оформлені й підпорядковані спі­льному інтересу, а сама людина е «істотою політичною», тобто та­кою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну не­рівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та про­міжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди.