Література

1. Замковой В.П. Артемовский литературный цех. Методическое пособие для учителей и культработников. – Артемовск, 1993. 2. Оліфіренко В.В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства // Донбас. – 1993. - № 5. 3. Турган О.Д. Степан Васильченко. Життя і творчість. – Запоріжжя, 2000.4. Краткая литературная энциклопедия: В 9-ти т. / Гл. ред. А.А.Сурков. – М.: Сов. энциклопедия, 1972. – Т. 3.5. Літературний словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997.6. Деркач Б.А. Степан Васильченко // Васильченко С.В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори / Упоряд. і приміт. Н.М.Шумило; Вступ. стаття Б.А.Деркача; Ред. тому Деркач Б.А. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 5-28.7. Яременко В. Панорама української літератури ХХ століття // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття: В 4 кн. – К.: Аконіт, 2001. – Кн. 1. – С. 15-44.8. Курашова В. Степан Васильченко // Грудницька М., Курашова В. Степан Васильченко. Статті та матеріали. – К.: Вид-во Академія наук Укр. РСР, 1950. – С. 9-47. 9. Дуб Р.Й., Поліщук В.М. Вивчення творчості Степана Васильченка: Посібник для вчителів. – К.: Рад. школа, 1984.10. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. : У 2 кн.: Підручник / За ред. проф. О.Д.Гнідан. – К.: Либідь, 2006. – Кн. 2.11. Шевченко Т. Твори: В 3-х т. Т. 1. – К.: Вид-во худ. література, 1963.12. Васильченко С.В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори / Упоряд. і приміт. Н.М.Шумило; Вступ. стаття Б.А.Деркача; Ред. тому Деркач Б.А. – К.: Наукова думка, 1988.13. Олійник В.П. Творчість Степана Васильченка. – К.: Дніпро, 1979.

(Стаття опублікована: Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. Частина І. – 2009. - № 3 (166). – С. 56-67.)

Стильове різноманіття творів бориса грінченка

На сьогодні прізвище Бориса Дмитровича Грінченка уже ні в кого не викликає подивування. Прикладом цьому маємо розлогий список як суто літературознавчих праць [1; 2], так і робіт, присвячених постаті Б.Грінченка як таковій [3; 4]. Зважаючи ж на загально етичні та естетичні тенденції, властиві в цілому поглядам митця, можна констатувати, що його концептуальна позиція визначається у межах народницько-етнографічних пріоритетів. Прикладом цьому можуть слугувати не лише оцінки сучасників (Леся Українка: „Правда Ваша, що в „Зорі” оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська (Чайченко – один із митецьких псевдонімів Б.Грінченка – В.С.) школа, що й протиснутись крізь неї трудно” [5, с. 151), але і позиції літературознавців кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. Зокрема, С.Павличко не без іронії характеризує певну частину української літератури межі ХІХ-ХХ сторіччя як стару літературу „тихих верб” („Під тихими вербами” - одна із повістей Б.Грінченка – В.С.) [6, с. 347].

Ми не маємо наміру дошукуватися до причин таких оцінок, але твердо переконані, що в них присутня значна доля суб’єктивності, що і позначилося на однобокості сприйняття художнього доробку письменника. Адже Б.Грінченко, перебуваючи в епіцентрі митецько-естетичних пошуків кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (підтримував прямі чи опосередковані контакти з багатьма корифеями української літератури), не міг бути осторонь філософсько-суспільних питань, поставлених модернізмом, що неодмінно позначалося на його художній діяльності. Так, ще І.Франко підкреслював вагомість Грінченкових поезій, які допомагали долати „псевдошевченківські” тенденції в українській літературі. Тож і сучасне грінченкознавство повинне зосередитися на осмисленні характеру взаємодії традиційних реалістичних і новітніх модерністських змістовно-виражальних чинників у творах прозаїка. Тим-то риторичне питання А.Погрібного : „Чи вже завершилося поновлення „оригіналу” Б.Грінченка” [7, с. 6] можна прокоментувати і з позицій необхідності розширення уявлень про стильові обриси художнього доробку письменника. В актуальності окресленої проблеми переконуємося хоча б на підставі аналізу цілого ряду праць, присвячених творчості Б.Грінченка.

Серед сучасних досліджень виділяється значна частина робіт літературно-краєзнавчого характеру [8; 9], автори яких переважно зосереджуються на громадсько-просвітницькій і педагогічній діяльності Б.Грінченка. Однак і серед них є такі, в яких науковці хоча б побіжно торкаються стильових ознак окремих творів. Так, О.Цалапова, зауважуючи, що модернізм активізує в національному мистецтві культуру візій, міфів, фіктивних світів, розглядає казки Б.Грінченка. Зокрема, щодо казки „Снігурка” вказується, що автор „віддає данину спалаху неопоганства, який культивує українська література кінця ХІХ століття (Олесь, Вороний), що окреслив певну реінкарнацію стародавніх жанрів (в тому числі казки), дозволяючи письменству експериментувати, створювати власну кодову модель світу” [10, с. 217]. Отже, відзначивши явну модерністську ознаку, дослідниця не занурюється у неї, а обмежується твердженням, що це лише продовження традицій письменників-романтиків.

Цікаві міркування знаходимо у статті Л.Буз, яка порівнює роль хронотопів в оповіданнях М.Коцюбинського та Б.Грінченка. Хоча у ній і не даються оцінки стильової забарвленості творів, однак сам факт зіставлення Б.Грінченка з визнаним імпресіоністом М.Коцюбинським доволі показовий. У зв’язку з цим підкреслюється посилення ліризму в оповіданнях, зміна характеру відображення дійсності. Але ж і в цьому випадку не знаходимо спроб стильового окреслення відзначених новацій. Наприклад, лише констатується, що час повіствування і час дії не завжди збігаються, внаслідок чого „порушується послідовний характер повіствування; опис доповнюється новими деталями” [11, с. 114]. Однак констатація не доповнюється висновками, що в даному разі маємо ознаки модерністської, а не реалістичної манери письма.

Найґрунтовнішим дослідженням постаті Б.Грінченка та його літературної спадщини на сьогодні є монографія А.Погрібного. Щоправда, у ній також не знаходимо стильових дефініцій прози митця через призму модерністської естетики, але літературознавець твердо переконаний, що письменник „не залишився невиправним традиціоналістом” (а прояви саме таких кваліфікацій” почасти тримаються і по сьогодні), що у своїй творчості він теж зазнав новітніх віянь, - це безперечно. <…> не помічати суттєвих змін у стилі прозаїка, що донедавна робили дослідники, то значить заплющувати очі на очевидне” [12, с. 214].

Таким чином, проведений огляд праць дозволяє сформулювати мету і завдання нашої розвідки. Вона полягає в тому, щоб окреслити ознаки, властиві тим чи іншим модерністським стильовим напрямкам. Для цього слід звернути увагу на проблематику, вибір дійових осіб і засоби відтворення психологічного стану персонажів. Матеріалом слугуватиму оповідання „Олеся”, „Сама, зовсім сама” і невеличка поема „Лесь, преславний гайдамака”.

Оповідання „Олеся” (1890) за всіма ознаками належить до реалістичної прози. Але в ньому є ряд моментів, які примушують дещо по-іншому поглянути на його стильові обриси. Перш за все, варто зосередитися на пафосній наснаженості твору. Попри трагічні події (загибель шістнадцятирічної дівчини від татар) він має явно героїчне звучання. У цьому чітко виражається позиція автора, який завжди наголошував на необхідності формування української національної свідомості серед малоросійської громади. Напевне, саме це мала на увазі письменниця Л.Яновська, промовляючи від „Просвіти” над труною Б.Грінченка: „Український громадський діяч не може проповідувати, склавши руки, не може і працювати, не проповідуючи – бо йому нема з ким поділити своєї праці, він майже завжди одинокий” [8, с. 51]. Власне в цьому оповіданні прозаїк знайшов такі виражальні можливості, щоб національна проблематика залунала на повен голос. Маємо на увазі не стільки призивне звернення діда Данила до односельців: „Кожен повинен боронити свій край, не жаліючи життя!” [13, с. 265], бо в ньому доволі сильно вчуваються просвітницькі звернення, а епічно розлогий заспів твору: „Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватись од ворогів” [13, с. 260]. Асоціативність із героїчно-фантастичним казковим зачином слугує тому, щоб локальний епізод самопожертви дівчини вписати в загально національну українську історію, життя індивіда перестає нівелюватися, ігноруватися, воно набуває самодостатньої ваги. Саме на цьому наголошує дослідник М.Тарнавський, коли одним із прикметних показників зародження модернізму в українській літературі відзначає увагу „до індивідуальності як унікальної сутності” [14, с. 124]. Підтвердженням цьому може слугувати факт, що в оповіданні Б.Грінченко переважно зосереджується на вираженні внутрішнього стану Олесі з моменту, коли діти побачили татар. Протягом цього часу в героїні не з’явилося жодної думки, як би врятуватися самій. І ця її готовність до самопожертви заради порятунку односельців художньо переконливо доноситься до читача різноманітними засобами. Тут маємо і безпосереднє авторське переказування дівочих переживань, і внутрішні монологи Олесі. Однак ми детальніше зупинимося лише на невласне прямій мові.

Для літератури кінця ХІХ ст. це був порівняно новий прийом максимально глибокого письменницького занурення у внутрішній світ персонажа. Як слушно зауважує Л.Буз, у такий спосіб психологічні монологи персонажа „тісно пов’язуються з проявом позиції художника” [11, с. 110]. Тож Б.Грінченко не лише не залишає Олесю насамоті в найтрагічніший для неї момент життя: „Але ж татари їдуть кіньми: вони доїдуть швидше, ніж вона добіжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити?” [13, с. 262], а й знаходить можливість підкреслити невипадковість прийнятого рішення, нібито об’єктивізувати його, виступаючи стороннім спостерігачем складних душевних переживань дівчини. Завдяки цьому виклад набуває лаконізму, позбувається поверхової описовості, стає психологічно напруженим і динамічним. Усе це, безумовно, є ознаками нової манери письма, освоєння якої і демонструє Б.Грінченко в даному оповіданні.

В оповіданні „Сама, зовсім сама” (1885) маємо характерний для світоглядних позицій Б.Грінченка конфлікт, коли народницько-селянскькі симпатії виявляються найповніше, свідченням чому є авторське зауваження: „Марися мало знала город. Вона зросла на селі” [13, с. 218]. Тут, безумовно, йдеться не про просторові, а етичні чинники. Отже, Марися з її високою духовністю (згадаймо, як дівчина сама собі дорікала за одержану від п’яниці пропозицію) щонайбільше потерпає не від фізичного, а морального вакууму, тож і шукає щастя не земного, а небесного. Подібна розв’язка власних проблем доволі часта в художній літературі. Однак, як нам видається, Б.Грінченкові вдалося не лише психологічно мотивувати прийняття рішення про самогубство, а крок за кроком простежити той сумбур, що творився в голові героїні з наближенням поїзда. І вирішується це складне виражальне завдання за допомогою імпресіоністичної манери письма.

По-перше, прозаїк надзвичайно вдало змінює темп повіствування. Поки поїзда не видно, він доволі повільний: Марисі вистачає часу зосередитися на різноманітних пейзажних деталях. Вона бачить, як сідає за гаєм сонце, як темрява усе поглинає, як чорними стовбурами позначаються дерева, а вгорі розлягається без жодної зіроньки небо. Маємо нібито хаотичний перелік деталей, але всі вони об’єднані єдиною колористикою – сіра темрява. І це не стан природи, це стан Марисиної душі: „Ох, як сумно на землі!..” [13, с. 228].

А в мозкові дівчини поки що домінує налаштованість на смерть, а відтак і намагання прискорити час. Це бажання передано у формі невласне прямої мови „Чи скоро ж?”, бо тільки один автор може зараз підтримати героїню, розділити з нею останню мить буття.

Коли ж до поїзда залишаються лічені метри, думки вириваються з-під Марисиного контролю. Це навіть не думки, а уривки найпротиречивіших намірів, переданих цілою низкою еліптичних речень. І чим ближче поїзд, тим стрімкіше наростає природно інстинктивне прагнення порятуватися. Але це шалене пульсування мозку враз обривається, і в останньому реченні „Марися „пішла до мами”…” [13, с. 228] звучить контрастуючи епічна розлогість, як підкреслення вічності, в яку увіходить Марисина душа.

Поема „Лесь, преславний гайдамака” (1900) також розширює уявлення про стильові горизонти доробку Б.Грінченка. Свідомо чи підсвідомо відштовхуючись від романтизованого Т.Шевченком образу національного героя, письменник подає власне розуміння, у чому ж полягає преславність Леся. Підкресленню винятковості персонажа слугує контраст, який є домінуючим зображувально-виражальним засобом у творі. Для прикладу зіставимо дві портретні характеристики, подані очима Химки та автора:

Химка, дівка соромлива,

Додає й свого ще дива:

„Кажуть, кров людськую п’є!..

Бо як їсти сяде тільки,

Джура крові – не горілки –

Повний кухоль подає” [13, с. 101].

Стан високий, ус козацький,

Чорні брови і юнацький

Погляд сміливий, палкий:

Так тим поглядом проймає,

Мов у душу зазирає,

Мов звеліти хоче їй [13, с. 102].

Як бачимо, суб’єктивна надмірність в оцінках є визначальною. Але якщо Химку приваблюють більш плотські подробиці, то автор зосереджується на духовному. Душа – ось сфера його інтересів. Відтак накреслюється ще один контрастний вектор: щоденна суєтність, обивательська байдужість усуміш із зацікавленістю чимось пікантним – окриленість прекрасним у справах і почуваннях, беззастережна вірність сповідуваним принципам та ідеалам. Першого завжди більше, воно масовіше, навіть чимось безапеляційно нав’язливе. Можливо, саме тому А.Погрібний зауважує, що „волелюбний характер героя розкривається у більш приземлений, почасти побутовий спосіб”, а „стилістичну своєрідність твору, який приваблює також ряснотою побутових деталей, визначає щедре використання у його образній тканині знижено-бурлескних слів та зворотів” [12, с. 168]. Ці міркування, як нам видається, не допомагають уповні розкрити сутність образу Леся. На фоні нарочитої приземленості й побутовості він вимальовується як людина іншого світу, інших цінностей. І це не романтичний герой-одинак, який може гнітитися своєю відстороненістю від загалу і самотністю, а навпаки той, хто запалює серця інших на вчинок. І показовим є не стільки миттєва закоханість Химки, скільки шок і розгубленість загалу від неординарної дії дівчини:

Вся громада заніміла

З дива, з Химиного діла,

Кат не знає, що робить [13, с. 103].

Тож варто визнати, що в особі Леся маємо неоромантичного героя, сильного незламністю духу, свободою і незалежністю вибору, обумовлених особистісними переконаннями.

Отже, ми спробували не лише відійти від традиційних характеристик спадщини Б.Грінченка як народницько-просвітительської літератури, а визначити конкретні чинники, які дозволяють сприймати творчість письменника в руслі модерністського дискурсу в кількох стильових напрямках. А це окреслює і перспективи подальших досліджень: які морально-духовні цінності сповідують персонажі, характер конфлікту інтелігента і загалу тощо.