Тема 10. Міжнародна економіка та її роль у зростанні добробуту людської спільноти світу.

1. Світове господарство: суть, етапи формування та структура.

2. Форми міжнародних економічних відносин.

3. Міжнародна торгівля та засоби її регулювання.

4. Міжнародний рух капіталу.

1. Світове господарство — це сукупність національних господарств й економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному й міжнародному рівнях.

У сучасних умовах воно усе більше здобуває риси цілісності. Зв'язано це з дією об'єктивних факторів: 1) із прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерних потенціалів і проведенням у зв'язку із цим політики мирного співіснування; 2) з розгортанням НТР. Сьогодні жодна країна не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки й техніки; 3) з інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці. Сьогодні країни світового співтовариства можуть випускати високоякісну продукцію на рівні світових стандартів лише за умови використання спеціалізації й кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, заощадити ресурси, підвищити продуктивність праці, більш раціонально використати робочу силу; 4) з необхідністю об'єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем, потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях, об'єднання країн-партнерів для освоєння світового океану й космосу, збереження придбаних знань й ідей, використання усе більш складних інформаційних систем, створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися у відповідності зі своїми потребами кожна країна світового співтовариства.

Формування світового господарства – процес тривалий і безперервний. Виділяють 4 етапи становлення світового господарства:

1 етап – найтриваліший, бо охоплює період від першого суспільного поділу праці ( 5-4 тис.до н.е.) до становлення великої машинної індустрії ( сер.19 ст.). При цьому 1-й суспільний поділ праці створив передумови для виникнення місцевого ринку, 2- й завдяки появі грошової форми вартості сприяв формуванню регіонального ринку, 3-й допоміг залученню до товарообміну більшої кількості господарських одиниць і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків в регіонально-світові. Далі в епоху феодалізму ( 15 – 17 ст.) завдяки виникненню нових галузей, а також великим географічним відкриттям ( напр., Колумб – Америку ) почалося формування світового ринку. Нарешті, новий імпульс формування світового ринку отримало після промислового перевороту в сер.19 ст. у провідних країнах світу, індустрія яких вже не могла існувати без світового збуту. Тоді світовий ринок став переростати в світове господарство, що дало змогу вивести на перший план вже не торгівлю, а виробничі зв’язки, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19 ст. цей процес в основному завершився.

2 етап ( сер.19 – поч.20 ст.) – світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто об’єдналися лише країни капіталістичної системи. Це господарство не означало рівноправності, воно практично складалося з 2-х підсистем: 1) індустріально розвинуті країни ( Англія, США, Франція ) утримували монополію на висококваліфіковану робочу силу, найновіші досягнення НТП, сучасні засоби виробництва; 2) малорозвинуті колоніальні країни стали постачальниками сировини і дешевої робочої сили.

3 етап ( з 20-х до 90-х рр. 20 ст.) – відокремлення від капіталістичного світового господарства спочатку СРСР, а після 2-гої світової війни – ряду країн Східної Європи, Азії, Америки. Тобто, характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система перестала бути всесвітньою, поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства. В результаті мирного співіснування цих систем була досягнута певна рівновага на планеті, кожна з систем, використовуючи кращі риси протилежної, вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.

Цей процес був перерваний подіями кінця 80-х – поч.90-х рр. В результаті розпалася соціалістична система господарства і розпочався 4-й сучасний етап формування світового господарства й знову на базі реставрації капіталістичної системи. Період 80-х – 90-х рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру постіндустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн - активного подолання свого відставання ( Китай і нові індустріальні країни, напр. Тайвань, Гонконг тощо) для колишніх соціалістичних країн – повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн в цілому – лібералізації ( liberalis – вільний ) внутрішнього і зовнішнього життя.

Економічна могутність світового господарства розподіляється дуже нерівномірно : три держави – США, Японія і Німеччина ( з 9 % населення планети) акумулюють 50 % світового доходу, мають > 30 % світової купівельної спроможності.

Світова економіка має спільну мету – задоволення людських потреб, але в різних підсистемах ця мета модифікується через різні соціально-економічні умови.

2. Підсистемами є групи національних економік ( групи країн ), які мають певну спільність і відмінності. Ці групи країн відрізняють за такими ознаками : 1) рівень економічного розвитку; 2) тип економічного зростання ( екстенсивний чи інтенсивний ); 3) характер зовнішньоекономічних зв’язків. Найбільш поширеною є класифікація світового господарства на три великі групи : 1) розвинуті країни; 2) країни, що розвиваються; 3) країни з перехідною економікою. Для їх розрізняння є такі критерії: 1) характер економіки ( ринкова або перехідна ); 2) рівень виробництва ВВП / ВНП на душу населення; 3) галузева структура ВВП; 4) рівень і якість життя.

До групи розвинутих країн відносять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 000 тис.дол. за паритетом купівельної спроможності. Це близько 30 країн США, Японія, Німеччина тощо), на них припадає близько 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівля та міжнародного руху капіталу.

До групи країн, що розвиваються ( слаборозвинутих ) входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн – членів Міжнародного Валютного Фонду ( МВФ ) до цієї групи належить 121, проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. При цьому їх склад дуже неоднорідний: 1) нові індустріальні країни ( Тайвань, Сінгапур тощо), більшість країн Перської затоки ( ОАЕ, Саудівська Аравія ), деякі країни Латинської Америки ( Мексика ) мають сучасну структуру економіки, значний ВВП на душу населення; 2) 47 країн ( 32 з них в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії і Латинській Америці) найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності достатніх економічних ресурсів для їх подолання.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980-90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної та Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Ці країни виробляють близько 17 % світового ВВП.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов’язані із збільшенням території та населення соціалістичної системи. Економічно розвинені країни вступили в фазу інтенсивного розвитку. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх у всесвітні господарства.

Економічна інтеграція - це процес зближення й взаємопереплетення економік декількох країн з однорідними соціально-економічними системами, націлений на створення єдиного господарського організму.

Основними ознаками інтеграції є:

• взаємопроникнення й переплетення національних виробничих процесів;

• на цій основі відбуваються глибокі структурні зміни в економіці країн-учасниць;

• необхідність і цілеспрямоване регулювання інтеграційних процесів; виникнення міждержавних (наднаціональних або наддержавних) структур.

Умови інтеграції:

1. розвинена інфраструктура;

2. наявність політичних рішень уряду ( політична й економічна база);

Рівні інтеграції:

1. макроекономічний (державний рівень);

2. мікроекономічний (міжфірмовий – ТНК –транснаціональні компанії).

Транснаціональна корпорація ( ТНК ) – це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні. ТНК є найдинамічнішим елементом світового господарства. За мобільністю, здатністю до трансформації, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні форми господарських утворень. На відміну від них ТНК не прив’язані до конкретної території, а отже, здатні поєднати фактори виробництва різної національної належності і працювати в будь-якій частині ринку. Приклади ТНК : «Кока-кола» (США), «Мак Доналдс» (США), «Нестле» (Швейцарія), «Пилип Моріс» (США), «Проктор энд Гэмбл» (США), «Тойота мотор» (Японія).

ТНК виникли на початку 20 ст., а вже на початку 1980-х рр. у світі налічувалося близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, а наприкінці 1990-х – відповідно 53 тис. і 450тис. Головна компанія контролює діяльність дочірніх підприємств шляхом участі у їхньому капіталі ( більше 10% акцій ). ТНК контролюють від 20 до 25 % світового ВВП, а на торгівлю між материнськими фірмами та їх зарубіжними філіями припадає ⅓ світової торгівлі.

Галузева структура ТНК така: 60% ТНК зайняті в сфері виробництва (вони спеціалізуються насамперед на електроніці, автомобілебудуванні, хімічної й фармацевтичної промисловості), 37% - у сфері послуг й 3% - у видобувній промисловості й сільському господарстві.

Існують :

Регіональні економічні угруповання:

- ЄС - Європейське співтовариство

- АСЕАН - Асоціація держав Південно-Східної Азії

- Латиноамериканська асоціація інтеграції

- Співдружність Незалежних держав ( СНД ),

- ГУАМ ( Грузія+Україна+Азербайджан+Молдова) тощо.

Галузеві економічні угруповання:

- Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

- Європейське об'єднання вугілля й стали (ЕОУС)

- Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ)

Важливою датою в історії Західної Європи вважається 1 січня 1958 року, коли почали функціонувати ЄЕС і Євроатом. В 1967 році, після злиття трьох раніше самостійних регіональних організацій ЄЕС, Евроатома, а також ЄОУС були організовані - "Європейські співтовариства" (ЄС) або так звані країни "Загального ринку". Спочатку до складу ЄС входили Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія й Люксембург. В 1973 році до них приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія, в 1981 році - Греція, а в 1986 році - Іспанія й Португалія. Зараз у ЄС входять 15 найбільш економічно розвинених країн Європи. Важливим етапом у розвитку "Загального ринку" з'явилося створення Європейської валютної системи. Інтеграційна стратегія Співтовариства виходить із таких послідовних етапів розвитку:

а) зона вільної торгівлі, коли учасники ліквідують митні бар'єри, але кожен учасник зберігає власний тариф проти "третіх" країн;

б) загальний ринок, вільне пересування громадян і капіталів усередині об'єднання;

в) повна інтеграція в економічний союз, єдина економічна політика ( узгодження валютної, фіскальної сфери, кредит).

г) і, як мета, - подальше перетворення регіону у своєрідні Сполучені Штати Західної Європи, тобто створення економічно й політично єдиного регіонального комплексу.

Співдружність незалежних держав (СНД) створено у грудні 1991 року. Угоду про його створення підписали глави одинадцяти суверенних держав (крім прибалтійських держав і Грузії). Пізніше, у грудні 1993 року, до СНД приєдналася Грузія.

У вересні 1993 року глави держав СНД підписали Договір про створення Економічного союзу, що передбачає формування загального економічного простору, заснованого на вільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили, капіталів; вироблення погодженої грошово-кредитної, податкової, цінової, митної, зовнішньоекономічної політики; створення сприятливих умов для розвитку прямих виробничих зв'язків.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) - добровільна міжурядова економічна організація, головною метою якої є забезпечення стабілізації цін на нафтопродукти на світовому й міжнародному ринках нафти, щоб уникнути шкідливих наслідків для держав-членів ОПЕК. Основною метою є також повернення державам-членам їхніх інвестиційних капіталовкладень у нафтовидобувні галузі промисловості з одержанням прибутку.

В 1960 році в Багдаді головні постачальники нафти на світовий ринок - Венесуела, Ірак, Іран, Кувейт і Саудівська Аравія - заснували Організацію експортерів нафти (ОПЕК), яку було зареєстровано в ООН в 1962 р. На частку ОПЕК зараз доводиться близько 40% світового виробництва нафти. У цей час в ОПЕК складаються 11 держав.

На сучасному етапі існування всіх перелічених організацій стало фактором концентрації й централізації капіталу, сприяло розширенню ринку й міжнародному поділу праці, "модернізації фінансового капіталу".

Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього тисячоліття . Розв`язання цього завдання здійснюється на різних рівнях суспільства. Світові проблеми обговорюються вивчаються й вирішуються в ООН, регіональні питання - у межах сучасних інтеграційних об`єднань, економіка окремих країн - державними установами, науково-дослідними організаціями.

Об`єктивна необхідність вимагає поступового , але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці (МПП), світових інтеграційних процесів.

Одним з найважливіших етапів в інтеграції України у світовий простір є входження України до ЄС. Інтеграція у західноєвропейські структури та розвиток співробітництва з ЄС є не самоціллю , а засобом досягнення , в першу чергу , конкретних економічних цілей .Обсяг торгівлі між Україною та ЄС у 7 разів перевищує обсяг торгівлі України з США. Українські товаровиробники, у першу чергу з найбільш конкурентноздатних сфер української економіки - металургійної і текстильної промисловості, сільського господарства , певних сфер наукомістких та енергетичних технологій - мають отримати більше можливостей для експорту своїх товарів у Західну Європу.

Україна стала членом МВФ, Світового банку, ЄБРР, а також має статус спостерігача в ГАТТ. Україна вирішує практичне питання співпраці в структурі ГАТТ/СОТ, інтенсифікує свою політику щодо інших впливових міжнародних організацій, насамперед Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).

3. Традиційною й найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є зовнішня торгівля. Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю якої-небудь країни з іншими країнами, що складається із ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів.

За деякими оцінками на частку торгівлі припадає близько 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин. Економічний успіх будь-якої країни миру ґрунтується на зовнішній торгівлі. Ще жодній країні не вдалося створити здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи.

Темпи зросту міжнародної торгівлі більші, ніж темпи зросту обсягів виробництва. Відповідно до досліджень Всесвітньої торгівельної організації на кожні 10% зростання світового виробництва доводиться 16% збільшення обсягу світової торгівлі. Коли ж у торгівлі відбуваються збої, уповільнюється й розвиток виробництва.

Міжнародною торгівлею називається оплачуваний сукупний товарообіг між всіма країнами світу. Міжнародна торгівля є формою зв'язку між товаровиробниками різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу праці, і виражає їх взаємну економічну залежність.

Різноманітна зовнішньоторговельна діяльність підрозділяється по товарній спеціалізації на: торгівлю готовою продукцією, торгівлю машинами й устаткуванням, торгівлю сировиною й торгівлю послугами.