Тема 1 предмет і метод політекономії

Лекція 1

1. Предмет політекономії. Місце політекономії в системі економічних наук.

2. Основні етапи розвитку політекономії.

1. Матеріальні блага люди виробляють спільно, тому природно, що виробництво має колективний, суспільний характер. Отже, основу всього суспільного життя складають економічні відносини. Потреби людини у збільшен­ні виробництва матеріальних благ змусили її проникнути у сутність суспільно-економічних процесів, щоб навчитися домагатися найвищої ефективності економічного життя.

Уже в давньому світі були спроби виявити внутрішні рушії економіч­ного розвитку. Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму прагнули визначити прин­ципи управління господарством рабовласників. Але теоретична економічна думка у Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції.

Давньогрецький філософ Платон (427—347 рр. до н. е.) у своїх творах побудував ідеаль­ну державу, в якій мали існувати три прошарки: правителі (філософи), воїни та вільні люди (ремісники, землероби, дрібні торгівці). Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці.

Давньогрецький філософ Аристотель (384—322 рр. до н. е.) найглибше серед античних мис­лителів дослідив у рабовласницькій Давній Греції товарне виробництво. Термін „ Ойкономія ” вперше ввів Аристотель. від гр. „ ойкос ” – дім, господарство та „ номос ” – закон, правило. Також давньогрецький історик Ксенофонт ( 430-355 рр.до н.е. ) у праці „Економікс” визначив економіку як науку про збагачення свого господарства. Землеробство він ставив на рівні з військовим мистецтвом, а ремесло і торгівлю вважав як негідне заняття для вільних людей.

У Київській Русі у збірнику законів «Правда Руська» (XI—XII ст.) обґрунто­вувалося право власності князів на майно та рабів, регулюва­лися торговельні та кредитні відносини. У середні віки з'явилися «Домострой» Сильвестра та інші дослідження, у яких розглядалися проблеми організації феодального помістя, ре­гулювання відносин між паном та його кріпосним залежним, між госпо­дарством і зростаючим ринком.

Кожна наука має свій предмет. Протягом всього періоду розвитку економічних наук сформувалися умовно 2 їх види: теоретичні та практичні. Теоретичні - це науки, які визначають закони та суттєві зв’язки в реальній економічній діяльності. Сучасна теоретична економічна наука виступає під такими назвами: економічна теорія, макро- і мікроекономіка та політекономія. Дехто з вчених намагається представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім так, бо, наприклад, економічна теорія та політекономія збігаються за своїм змістом на 80-90%. Тому відомий американський економіст П.Самуельсон наголошує на тому, що „ економічну теорію звичайно називають політекономією”. Але сам термін „ політекономія ” старший майже на три століття від терміну „економічна теорія ”. Полеміка щодо предмету кожної з цих наук триває й досі.

А найпоширеніше визначення предмету „ політичної економії ” - вивчення виробничих відносин між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання продукції.

Практичні (прикладні ) – це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів в конкретних галузях господарювання (економіка промисловості, економіка торгівлі, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія тощо).

2. Назва „політекономія” походить від поєднання трьох давньогрецьких слів: „політейя” – суспільний, державний устрій ( античні міста Греції називалися „полісами”), „ойкос” та „номос”. Автором назви „політекономія” є представник меркантилізму французький економіст Антуан Монкретьєн ( 1575-1621). Річ у тім, що всі вчені, хто писав про економіку, починаючи з Ксенофонта та Аристотеля, вкладали в термін „економіка” первісний зміст – це домоводство, управління особистим господарством, сім’єю. А думки Монкретьєна були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це він і поставив перед словом економія визначення політична у „ Трактаті політичної економії ” в 1615 р.

Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгів­лі. Тому і перша школа буржуазної політичної економії ( виникла в 15 ст. ) — меркантилізм ( італ. mercante – торговець, купець ) — помилково вважала, начебто джерелом багатства сус­пільства є обіг, торгівля, а не сфера виробництва. Меркантилісти вважали, що добробут держави полягає в накопиченні якомога більшої кількості грошей ( золота, срібла ), тому прагнули переваги вивезення товару за кордон (експорту) над ввезенням (імпортом) – це має назву „активний торговий баланс”. Інакше кажучи, держава в сфері економіки повинна проводити активну політику

Школа фізіократів (гр.physis-природа + kratos-влада ) – 2-га половина 18 ст. - засновник цієї школи французький економіст Франсуа Кене (1694—1774) у праці «Економічна таблиця» доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство. Фізіократи вважали продуктивною лише зем­леробську працю, а в промисловості, на їхню думку, працівник лише змі­нює форму речовини, яка дається йому землеробом. Фізіократів було приречено на невдачу, бо вони ставили в центрі свого вчення сільське господарство в той момент, коли в світі назрівав промисловий переворот.

Класична політична економія. Важливим кроком у розвитку економіч­ної теорії стали поява і розвиток класичної буржуазної політичної еконо­мії. Вона дістала свою назву тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Петті (1623—1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сут­ність економічних процесів і пояснити їх.

Англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) у «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776) довів, що разом з поді­лом праці розвивається обмін, що гроші — це не вигадка людей, а атри­бут самого обміну, що вони є товаром. Вартість товарів А. Сміт визна­чав тільки за втіленою у них працею. Якщо згідно з концепцією фізіократів додаткова вартість створюєть­ся лише землеробською працею, то А. Сміт поширює її на всі сфери вироб­ництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то в нього — у формі земельної ренти, прибутку і відсот­ка. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи — основний та оборотний капітал, розкрив їхню роль і значен­ня.

Англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823) в своїй головній праці «Засади політичної економії і оподаткування» (1817) свідчить, що життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конку­ренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Заслугою Д. Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата робітників і прибуток капіталістів рухаються у проти­лежних напрямах. Це обумовлює протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Також Д. Рікардо довів, що інтереси землевласників про­тилежні інтересам робітників і капіталістів. Адже зі зростанням земельної ренти підвищується ціна продуктів сільського господарства, що потребує підвищення заробітної плати. Це, в свою чергу, зумовлює зниження при­бутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі.

Неокласична політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню сутність явищ буржуазного („буржуазія” – фр. горожане) суспільства, то неокласична зосередилася на вивченні поведінки Homo economicus – „людини економічної”, яка в ролі продавця робочої сили, споживача чи підприємця намагається максимізувати свій дохід, звівши при цьому до мінімуму витрати.

Експлуатація робітничого класу, яку ніс із собою капіта­лізм, спонукала робітників до боротьби за поліпшення умов праці та життя. Тому виникла потреба захисту існуючих капіталістичних порядків. Це завдання спробував вирішити критик класичної школи політекономії - англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766—1834), який у праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обґрунтувати, що населення зростає у геометричній прог­ресії, а засоби існування — в арифметичній, а це неминуче погіршує рівень життя найманих працівників. Через це не капіталістичні виробничі відносини, а природний закон зростання народонаселення виз­начає життєвий рівень населення. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити його становища. Єдиний вихід — це зменшен­ня чисельності населення. І тут прийнятні найрізноманітніші засоби: і утри­мання від шлюбу, і голод, і епідемії, і навіть війни.

Окремо відома течія політекономії маржиналізм ( фр. marge – „границя, межа” ) (засновники - австрійський економіст К Менгер, англ..ек-ст У Джевонс, швейцарський ек-ст Л.Вальрас): позитивне – вперше зробили кропіткий аналіз функціонування ринку, з’ясування законів ціноутворення та попиту, дослідження питань оптимального використання ресурсів. Негативне – суб’єктивна оцінка економічної поведінки людей , ставлення на перше місце відношення людини до речі, а не відносини між людьми.

Теорія кейнсіанства ( засновник англійський економіст Джон Мейнард Кейнс ( 1883-1946 ) сформувалася в 30-х роках ХХ ст. під час Великої Депресії. Але в період стійкого економічного зростання після Другої світової війни стала більш очевидною необхідність постійного втручання держави в економіку. Отже, Кейнс вважає, що без активного втручання держави в економіку капіталізм не може далі існувати. Він одним із перших обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, зайнятість , накопичення тощо. Кейнс рекомендує державі здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту.

Кейнсіанська концепція, що панувала більше 40 років ( 30-70 роки ХХ ст. ) на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причина – надмірне вторгнення держави в природу економічного циклу, одночасне зростання інфляції та безробіття ( стагфляція). Це спричинило відродження неоліберального ( lliberal – вільний ) напряму і появу його нових різновидів. Найактивнішим став монетаризм ( англ..money – „гроші” , засновники - економісти Чиказької школи на чолі з Мільтоном Фрідменом ). Монетаристи виступають проти активного втручання держави в економіку, бо вважають кейнсіанську політику швидкого реагування на циклічні коливання економіки безрезультатними і навіть шкідливими. Вони пояснюють це наявністю значних проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому, заходи, вжиті в період підйому для стримування економічного зросту, можуть почати діяти аж на фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію ( рецесія – „отступ” ). Монетаризм виступає за масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією ( менше грошей в обігу у населення – нижчі будуть ціни ).Рецепти монетаризму, які значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду, нав’язують колишнім республікам СРСР, не враховуючи їх національну специфіку.