1.Національна стратегія визначає основні напрями, пріоритети, завдання і механізми реалізації державної політики в галузі освіти, кадрову і соціальну політику і складає основу для внесення змін і доповнень до чинного законодавства України, управління і фінансування, структури та змісту системи освіти.

Держава виходить з того, що освіта – це стратегічний ресурс соціально - економічного, культурного і духовного розвитку суспільства, поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення міжнародного авторитету й формування позитивного іміджу нашої держави, створення умов для самореалізації кожної особистості.

Найважливішим для держави є виховання людини інноваційного типу мислення та культури, проектування акмеологічного освітнього простору з урахуванням інноваційного розвитку освіти, запитів особистості, потреб суспільства і держави.

Метою національної стратегії розвитку освіти є:

• підвищення доступності якісної, конкурентоспроможної освіти для громадян України відповідно до вимог інноваційного сталого розвитку суспільства, економіки, кожного громадянина;

• забезпечення особистісного розвитку людини згідно з її індивідуальними задатками, здібностями, потребами на основі навчання упродовж життя.

Ключовими напрямами державної освітньої політики мають стати:

• реформування системи освіти на основі філософії «людиноцентризму» як стратегії національної освіти;

• оновлення законодавчo-нормативної бази системи освіти, адекватної вимогам часу;

• модернізація структури, змісту й організації освіти на засадах компетентнісного підходу, переорієнтації змісту освіти на цілі сталого розвитку;

• створення і забезпечення можливостей для реалізації різноманітних освітніх моделей, навчальних закладів різних типів і форм власності, різноманітних форм та засобів отримання освіти;

• побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді;

• забезпечення доступності та неперервності освіти впродовж життя

• формування здоров’язбережного середовища, екологізації освіти, валеологічної культури учасників навчально - виховного процесу;

• розвиток наукової та інноваційної діяльності в освіті, підвищення якості освіти на інноваційній основі;

• інформатизація освіти, удосконалення бібліотечного та інформаційно-ресурсного забезпечення освіти і науки;

• забезпечення національного моніторингу системи освіти;

• підвищення соціального статусу педагогів;

• створення сучасної матеріально-технічної бази системи освіти.

Питання № 2

• 1. Термін „педагогіка” походить від слів „paidos” – дитя і „ago” – веду, виховую, тобто „дітоводіння”. Педагогом у Давній Греції називали раба, який у буквальному розумінні слова брав дитину свого хазяїна за руку і відводив її до школи. Поступово слово „педагогіка” стало вживатися в більш загальному значенні для позначення мистецтва „вести дитину по життю”. Тобто виховувати і навчати, спрямовувати її духовний і тілесний розвиток.

• Таке розуміння педагогіки зберігалось приблизно до середини ХХ століття. І лише з цього часу виникло розуміння того, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. З’явились навіть відповідні терміни: „андрагогіка” – наука про вихованя та освіту дорослих, „антропогогіка” – наука про виховання людини взагалі.

• Педагогіка – сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості (М.М.Фіцула).

• В своєму розвитку педагогіка спирається на:

• Педагогічну спадщину минулого;

• Сучасні педагогічні дослідження;

• Передовий педагогічний досвід

• 2. Предметом педагогіки виступає виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

• . До основних категорій належать виховання, навчання й освіта.

• Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості. В педагогіці це поняття вживають у широкому і вузькому розумінні.

• У широкому соціальному розумінні виховання – це передача накопиченого досвіду від старших поколінь молодшим. У вузькому соціальному розумінні під вихованням розуміється цілеспрямований вплив на людину з боку суспільних інститутів з метою формування в неї певних знань, поглядів, цінностей і переконань

• Навчання - це цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння і навички.

• Результатом навчання виступає освіта.

• Освіта – процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей. Освіта – це об’єм систематизованих знань, умінь, навичок, способів мислення, якими оволодів той, хто навчається.

• До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.

• Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми навчально-виховного процесу. Традиційно загальна педагогіка складається з 4-х великих розділів: загальних основ, дидактики (теорії навчання), теорії виховання, школознавства.

• Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих) досліджує закони та закономірності виховання, навчання й освіти, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних виховних груп.

• Корекційна педагогіка – вивчає і розробляє питання виховання, навчання та освіти дітей з різними вадами: сурдопедагогіка (навчання і виховання глухих і глухонімих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей із затримкою розумового розвитку), логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

• Галузеві педагогіки – військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти.

• До системи педагогічних наук можна віднести також історію педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.

• Окрема група педагогічних наук – часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання та вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.

• Наприкінці ХХ ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки як галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб.

• Оскільки до розв’язання проблем виховання особистості причетні різні науки, педагогіка тісно пов’язана з ними. Зокрема, з філософією, соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та ін.

• Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка – ефективність виховних впливів. Анатомія і фізіологія людини – база для розуміння біологічної сутності людини. Гігієна дітей та підлітків сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров’я і фізичного розвитку школярів. Зв’язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекційної педагогіки.

• До початку ХУІІ століття педагогіка залишалася частиною філософії. її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем Яна Амоса Коменського - великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. Він написав видатний твір "Велика дидактика", що започаткував науку про навчальний процес. Я.А.Коменський — фундатор педагогіки як окремої науки. Він першим у світі теоретично обґрунтував весь комплекс основних питань, які в сукупності визначають педагогіку як наукуУчений увів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів, розмірковував про організацію навчального дня в школі. Велика його заслуга в тому, що він запровадив класно-урочну систему навчання; вимагав починати навчання в школах щороку в один день і час; старанно розподіляти навчальний матеріал за роками навчання, одночасно вчити певну кількість учнів (клас) і переводити їх з одного класу до іншого. Класно-урочна система навчання утвердилася в школах усього світу. Головним засобом дисциплінування вважав авторитет учителя . Я.-А. Коменський наголошував на тому, що успіхи школи в навчанні й вихованні учнів залежать передусім від учителя.

• Найбільш цікавим для сучасної педагогіки є розроблений Я.А.Коменським принцип природовідповідності. Цей принцип у його системі є методологічним. На необхідність зважати в процесі виховання на закони природи вказували ще філософи стародавнього світу (Демокріт, Арістотель, Квінтиліан). Проте ця ідея не набула розвитку аж до часів Відродження. Я. А. Коменський пропонує нову школу, де навчання й виховання буде узгоджене з природою в цілому і з віковими особливостями дітей зокрема, де виховуватимуться нові люди, які потім побудують нове життя.

• Він не виділяв людини з природи, а розцінював її як частину природи, підпорядковував загальним законам природи. У розділі «Насіння освіти, доброчесності і благочестя закладене в нас від природи» автор «Великої дидактики» заявляє, що людина створена доброчесною, і їй від природи властиві прагнення до знань, і тому зав-дання виховання — всіляко сприяти розвитку цих якостей. Я. А. Коменський стверджував, що освіту людина з найбільшою користю здобуває в ранньому віці, особливо шкідливим він вважав переобтяженість дітей шкільними заняттями. «Дітям слід займатися тільки тим, що відповідає їх вікові і здібностям». «Навчання не можна довести до ґрунтовності без найчастіше і особливо вміло поставлених повторень і вправ» — ця ідея дуже важлива і займає велике місце в сучасній дидактиці.

• Я. А. Коменський на основі власної педагогічної практики дійшов висновків про необхідність навчати «всіх усього»: «Усім, породженим людьми, безумовно, необхідне виховання для того, щоб вони були людьми, а не дикими тваринами, не нерухомими колодами» (Т.І, с.80). Він гостро критикує схоластичну школу за те, що вона задовольняє потреби лише багатих. Я. А. Коменський пропонує єдину систему шкіл. Ця демократична ідея єдиної школи мала велике історичне значення. Для досягнення цієї мети він бере 24 роки і поділяє їх на чотири періоди: до 6 років, від 6 до 12, від 12 до 18 і від 18 до 24 років. Ця періодизація викликає великий подив і пошану до глибини думки великого педагога.

• Для кожного вікового періоду Коменський визначив певний тип єдиної школи: для дитинства — материнську школу, для отроцтва — елементарну школу рідної мови, для юності — латинську школу або гімназію, для зрілості — академію й подорожі. Материнську школу і школу рідної мови вів визначає для всього юнацтва, а інші два типи шкіл — для юнаків, у яких прагнення вищі

• Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоціці запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці. Він одним із перших серед педагогів звернувся до питання всенародної загальної освіти, оскільки головну причину бідувань простих людей вбачав у їх неуцтві та невмінні раціонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоцці вважав, що виховання їх дітей повинно полягати у розвитку всебічної здатності до праці та “діяльної любові один до одного“. Народну школу Песталоцці бачив, передусім, як трудову. Підготовку дітей до праці він мислив собі у тісному поєднанні з їх фізичним, моральним і розумовим розвитком. Песталоцці висунув ідею поєднання навчання дітей з їх продуктивною працею, яку реалізував у “Нойгофі“. Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати. У пошуках загального методу виховання Песталоцці розробив теорію “елементарної освіти“, яка складає так званий метод Песталоцці. Спираючись на принцип природовідповідності, він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводиться, передусім, до вміння вимірювати, рахувати i володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюджує на всі сторони виховання дитини. Він був першим з педагогів, хто диференціював змістову і розвиваючу сторони навчального процесу та розвинув ідею розвиваючого шкільного навчання. Надаючи велике значення оволодінню знаннями він вважає, що воно повинно підкорятися більш головному – розвитку здібностей дитини. Процес навчання повинен будуватися на принципі послідовного і повного переходу від частини до цілого, від простого і легкого до більш складного і важчого. Оволодіння знаннями необхідно поєднувати з розвитком у дітей уміння користуватися ними. Він вважав, що у дитини процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які після цього переробляються свідомістю. Отже, всяке навчання повинно спиратися на спостереження і дослідження. Тому найважливішою основою навчання Песталоцці вважав наочність, через яку дитина шляхом спостереження отримує правильні уявлення про світ, розвиває мислення і мову. Він відкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуванні і переповіданні, і вимагав щоб дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності. Фізичне виховання Песталоцці називає найпершим видом розумного впливу дорослих на дитину. Його основою є природне прагнення дитини до руху. Здійснювати фізичне виховання потрібно через систему вправ, що спираються на найпростіші рухи, коли дитина ходить, бігає, їсть, п’є, піднімає тощо. Песталоцці підкреслює значення фізичного виховання не тільки для розвитку фізичних сил і можливостей дитини, але й для підготовки її до праці. Песталоцці прийшов до думки про необхідність підкорення дитячої праці педагогічним вимогам і висунув принципово нове положення: дитяча праця здійснює позитивний вплив на дитину лише за умови, коли ставить перед собою виховні і моральні завдання. Песталоцці був одним із перших педагогів, які звернулись до розробки проблеми взаємозв’язку сім’ї і школи у вихованні дітей. Розробляючи теорію “елементарної освіти“, Песталоцці передбачав, щоб вона була простою і доступною для опанування кожній матері. На основі цієї теорії він розробив завдання, зміст і методику першочергового виховання і навчання у сім’ї, яке має удосконалюватись у школі. Вагому роль у релігійно-моральному вихованні він відводив сім’ї, родинному, зокрема материнському вихованню. Родина – це перший зразок науки життя в суспільстві

• Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив видатний вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський. Ґрунтовні праці педагога "Педагогічна антропологія", "Три елементи школи" та ін., а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

• Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право на школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах, й повинен її мати. З'ясуванню педагогічного принципу він присвятив одну з найвизначніших праць - "Про народність у громадському вихованні" Він же й перший увів поняття "народна педагогіка" в широкий обіг,  у першій частині "Рідного слова" вміщено понад 75 відсотків фольклору У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою. рідна мова повинна займати центральне місце у вихованні людини.

• Ушинському належить розробка наукових засад національного виховання. Національним він вважав виховання, яке історично склалося на історичному грунтів певної конкретної нації й своїми цілями, змістом і засобами підпорядковане самобутній природі дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, чуттєво-вольового, інтелектуального, духовно-морального й естетичного розвитку, засвоєнню національних, місцевих етнографічних та загальнолюдських культурних цінностей, формуванню довершеної особистості, національне свідомого представника свого народу.

• Духовно-моральне виховання, на думку Ушинського, має розвивати в дитини гуманність, почуття національної і власної гідності у поєднанні зі скромністю, чесність і правдивість, патріотизм, працьовитість, дисциплінованість

• Господарсько-трудове виховання в педагогічній системі К.Д. Ушинського виступає як основа всіх напрямів виховання. 

• Фізичне виховання, як виклав К. Ушинський у книзі "Дитячий світ" (розділ "Про людину") та в третьому томі "Педагогічної антропології" (розділ "Загальні зауваження про фізичне виховання"), має на меті зміцнення здоров'я, сили, досягнення правильного тілесного розвитку й утвердження здорового способу життя, вироблення навичок санітарно-гігієнічної культури учнів.

• Ушинський був прихильником класно-урочної системи навчанняі ба­гато зробив для її вдосконалення. Новим було його вчення про структуру та типи уроків. З урахуванням дидактичної мети він виділив такі типи уроків:

• – змішаний урок (містить повторення пройденого і пояснення нового);

• – урок усних і практичних вправ (повторення і закріплення матеріалу);

• – урок письмових вправ (розвиток навичок писемної мови);

• – урок оцінки знань;

• – урок повідомлення нових знань.

• Структуру уроку виводив із загальних ступенів навчання і пізнання. Таких ступенів Ушинський встановив три: чуттєве сприймання; мислительна переробка; закріплення у пам’яті і звичках. На основі цього виділив три послідовно пов’язані між собою структурні частини уроку:

• 1. Здійснення свідомого переходу від пройденого до нового і створення в учнів цілеспрямованості на інтенсивне сприймання матеріалу;

• 2. Розв’язання основного завдання уроку;

• 3. Підведення підсумків та закріплення набутих знань і умінь.

• Ушинському належить розробка передових наукових основ початкового навчання і виховання дітей. Він відкрив метод пояснювального читання, відстоював активне використання природи. Значне місце в дидактиці Ушинського посідають принципи наочності, систематичності, послідовності, свідомості і посильності навчання, зв'язку з життям, зв'язку теорії з практикою, керівної ролі вчителя-в навчанні

• Послідовниками Ушинського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Алчевська, Ю. Федькович, С. Русова, Г. Ващенко та багато інших.

• 4.Метод науково-педагогічного дослідження - шлях вивчення й опанування складними психолого-педагогічними процесами формування особистості, встановлення об'єктивної закономірності виховання і навчання.

• Різноманітність методів педагогічного дослідження можна класифікувати на емпіричні методи дослідження, теоретичні методи, математичні і статистичні методи дослідження.

• Емпіричні методи педагогічного дослідження

• Метод педагогічного спостереження

• Суть його полягає у спеціально організованому сприйманні педагогічного процесу в природних умовах. Спостереження може бути прямим і опосередкованим, відкритим і закритим, а також реалізовуватись як самоспостереження. Організовуючи спостереження, важливо мати його план, встановити термін, фіксувати результати. Воно повинно бути систематичним. Якщо педагог тільки реєструє поодинокі факти, то поза його увагою залишаються вихованці, які прагнуть приховати свою внутрішню позицію. За зовнішньою поведінкою потрібно бачити справжні причини, а за словом - справжні мотиви.

• Метод бесіди

• Цей метод забезпечує пізнання педагогічного явища через безпосереднє спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах. Для результативності бесіди необхідно мати її план, основні Й додаткові запитання; створити сприятливу атмосферу для відвертого обміну думками; врахувати індивідуальні особливості співбесідника; виявляти педагогічний такт; уміти запротоколювати бесіду. Отримані результати доцільно порівняти з отриманою за допомогою інших методів інформацією про особистість.

• Різновидом бесіди є інтерв'ю - бесіда за заздалегідь розробленим планом з особою або групою осіб, відповіді яких є матеріалами для наукових узагальнень.

• Метод анкетування

• Використання цього методу сприяє підвищенню об'єктивності інформації про педагогічні факти, явища, процеси, їх типовість, оскільки передбачає отримання інформації від якнайбільшої кількості опитаних.

• Анкети можуть бути відкритими (передбачають довільні відповіді на запитання); закритими (до запитань пропонують варіанти готових відповідей на вибір опитуваного); напіввідкритими (крім обрання однієї із запропонованих відповідей, можна висловити й власну думку); полярними (потребують вибору однієї з полярних відповідей типу "так" чи "ні", "добре" чи "погано" та ін.).

• Метод педагогічного експерименту

• Сутність цього методу полягає в ініціюванні дослідником процесів і явищ за конкретних умов. У сфері педагогічних досліджень це забезпечує най достовірніші результати.

• Метод вивчення шкільної документації та учнівських робіт

• Використовуючи цей метод, вивчають особові справи учнів, класні журнали, контрольні роботи, зошити з окремих дисциплін, виготовлені в навчальних майстернях предмети характеризують індивідуальні особливості учнів, їх ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості вмінь і навичок.

• Метод рейтингу

• Він передбачає оцінювання окремих сторін діяльності досвідченими суддями (експертами), яким повинні бути властиві компетентність - знання сутності проблеми; креативність - здатність творчо вирішувати завдання; позитивне ставлення до експертизи; відсутність схильності до конформізму - наявність власної думки і здатність обстоювати її; наукова об'єктивність; аналітичність і конструктивність мислення; самокритичність.

• Метод узагальнення незалежних характеристик

• Особливістю цього методу є узагальнення, порівняння, осмислення отриманих за допомогою інших методів відомостей про учнів.

• Метод психолого-педагогічного тестування

• Передбачає він використання спеціально розроблених завдань і проблемних ситуацій з метою випробування учня на певний рівень знань, умінь, загальну інтелектуальну розвиненість. Тестові завдання можуть бути подані у формі спеціальних карток, малюнків, задач-шарад, ребусів, кросвордів, запитань. Екзаменаційні білети також можна складати у формі тестів. Результати тестування визначають підрахуванням відсотків розв'язання тестів.

• Метод соціометрії

• Використовують його з метою вивчення структури і стилю взаємин у колективі (запозичений із соціології)

• Метод аналізу результатів діяльності учня

• Вдаючись до аналізу результатів різних видів діяльності учня (успішності, виконання громадських доручень, участі в конкурсах та ін.), можна скласти доволі об'єктивне уявлення про нього за реальними справами. На підставі вивчення виробів в майстерні, наприклад, можна зробити висновок про його акуратність, старанність у роботі. Виготовлені в технічних гуртках моделі свідчать про спрямованість інтересів і нахилів. Відповіді на уроках характеризують пам'ять, мислення, уяву, погляди, переконання. Колекції поштових марок, малюнків і віршів є матеріалом для висновків про спрямованість уваги, спостережливість, творчу уяву, естетичні почуття і художні здібності. У щоденниках учні занотовують певні події свого життя і ставлення до них.

• Теоретичні методи педагогічного дослідження

• Аналіз і синтез

• Ці методи наукового пізнання не існують ізольовано один від одного. аналіз є уявним або фактичним розкладанням цілого педагогічного явища чи процесу на частини. синтез - відновлювання цілісності розглядуваного педагогічного явища чи процесу в усьому різноманітті його виявів.

• Методи аналізу і синтезу застосовують у теоретичних дослідженнях під час визначення проблеми пошуку, формулювання гіпотези, завдань дослідження. Використовують їх і з метою коригування експерименту. Не обходиться без них і при підведенні підсумків дослідно-пошукової роботи, формулюванні висновків і рекомендацій.

• Індукція та дедукція

• У процесі використання цих методів відбувається перехід знання про одиничне та окреме у знання про загальне, і навпаки. У педагогічному дослідженні його використовують для з'ясування причинно-наслідкових зв'язків між педагогічними явищами, узагальнення емпіричних даних на основі логічних міркувань від конкретного до загального.

• Порівняння

• Як метод педагогічного дослідження порівняння полягає в зіставленні отриманих результатів дослідження з наміченими цілями. У процесі дослідження отримані результати порівнюють не тільки з цілями, а й зі станом об'єкта до початку дослідження, що дає змогу простежити динаміку досліджуваного явища.

• Класифікація

• Завданням її є логічний розподіл педагогічних фактів, явищ, процесів за притаманною для певної групи ознакою.

• Узагальнення

• За своєю сутністю воно є логічною операцією, в результаті якої відбувається перехід від одиничного до загального, від менш загального до більш загального судження, знання, оцінки.

• Абстрагування

• До цього методу вдаються за необхідності виокремити із сукупності ознак, властивостей явища ті, що становлять предмет дослідження.

• Математичні і статистичні методи педагогічного дослідження

• Ці методи застосовують у педагогіці для оброблення одержаних методами спостереження й експерименту даних, а також для встановлення кількісних залежностей між досліджуваними феноменами. 

• Метод реєстрування

• Цей метод передбачає виявлення певної якості в явищах даного класу і обрахування за наявністю або відсутністю її (наприклад, кількості скоєних учнями негативних вчинків).

• Метод ранжування

• Означає цей метод розміщення зафіксованих показників у певній послідовності (зменшення чи збільшення), визначення місця в цьому ряду об'єктів (наприклад, складання списку учнів залежно від рівня успішності та ін.).

• Метод моделювання

• Його сутністю є створення й дослідження наукових моделей - смислово представленої і матеріально реалізованої системи, яка адекватно відображає предмет дослідження (наприклад, моделює оптимізацію структури навчального процесу, управління навчально-виховним процесом тощо)

• Метод вимірювання

• Передбачає цей метод присвоєння об'єктам кількісних вимірників відповідно до певних правил (коефіцієнт інтелектуальності "IQ").

• Соціально-діяльнісна сутність особистості дитини як об’єкт і суб’єкт виховання.

У процесі виховання центральною фігурою є той, кого виховують, - вихованець. Результат виховання - розвиток особистості. У психології та педагогіці існує безліч підходів до визначення сутності особистості, але всі вони зводяться до розуміння особистості як соціальної істоти. Таким чином, особистість - це індивід, що володіє сукупністю соціальних властивостей і якостей, які він виробляє у себе прижиттєво. Розвиток особистості - це процес кількісних і якісних змін в організмі і психіці людини, це процес її духовного становлення.

Виховання зростаючої людини як формування розвинутої особистості складає одну з головних завдань сучасного суспільства. Подолання відчуження людини від її справжньої сутності, формування духовно розвиненої особистості в процесі історичного розвитку суспільства не відбувається автоматично. Воно вимагає зусиль з боку людей, і ці зусилля спрямовуються як на створення матеріальних можливостей, об'єктивних соціальних умов, так і на реалізацію відкриваються на кожному історичному етапі нових можливостей для духовно-морального вдосконалення людини. У цьому двуедином процесі реальна можливість розвитку людини як особистості забезпечується всією сукупністю матеріальних і духовних ресурсів суспільства.

Виступаючи і суб'єктом, і результатом суспільних відносин, особистість дитини формується через її активні суспільні дії, свідомо перетворюючи і навколишнє середовище, і саму себе в процесі цілеспрямованої діяльності. Саме в процесі цілеспрямовано організує діяльності формується в дитині найважливіша, визначає його як розвинену особистість потреба в благо іншого.

Виховний процес- це широке, багатостороння взаємодія дітей як активних суб'єктів діяльності з навколишнім природно-соціальним середовищем, перш за все дорослими, результатом якого є твердження певних сторін і якостей особистості.

Суб'єкт виховного процесу- це індивід з розвиваються самосвідомістю, стійкою системою мотивів (потреб, інтересів, ідеалів, переконань), активно бере участь у свідомій діяльності.

Поняття «суб'єкт» займає важливе місце у педагогічнійнауці, оскільки передбачає усвідомлення індивіда змінює світ. Суб'єкт - свідомо дійова особа. Суб'єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності не тільки виявляється і проявляється; віну них твориться і визначається. І тим, що він робить, можна визначати те, що він є; напрямком його діяльності можна визначати і формувати його самого. Бути особистістю означає бути творцем себе і навколишнього світу, суб'єктом діяльності,спілкування, самосвідомості і творення.

Але дитина є і об'єктом виховання. Об'єкт виховного процесу- індивід, що не виходить за рамки вже реалізованих можливостей, за рамки рольових приписів з метою розширити середовище діяльності

Суб'єкти виховного процесухарактеризуються як загальними властивостями, властивими суб'єктупізнання, діяльності,життявзагалі, так і специфічними властивостями,характернимидля суб'єктів діяльності.

• Основні чинники формування особистості. Теорії формування особистості.

Основними чинниками формування особистості є:

1. Суспільне буття і свідомість.

2. Специфічні особливості виробництва, побуту, культури, природи населеного пункту і географічного регіону, в якому живе особистість.

3. Сім'я.

4. Середовище неформального спілкування: сусіди, друзі тощо.

5. Громадське виховання в різних позашкільних закладах (станції юних техніків тощо.)

6. Школа.

Ці чинники здійснюють на учня свій вплив не прямо, а переломлюються через внутрішні умови самої особистості.

У зарубіжній педагогіці та психології домінують погляди, що люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, що від природи їм властиві агресивність, жорстокість та інші негативні моральні якості (М. Монтессорі, К. Лоренц, Б. Фромм, А. Чічерліх). Такої позиції дотримуються представники біологічного напряму в педагогіці.

Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро та ін.) стверджували, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним - вплив домашнього середовища. Тому школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах.

За оцінками прибічників біологічного напряму, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80-90%; вплив середовища, за оцінками представників соціологічного напряму, - 90%.

Представники біосоціологічного напряму (конвергенції) дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формуються як соціальні феномени. За твердженням англійського психолога Д. Шаттлеворта, на розумовий розвиток особистості біологічні та соціальні чинники впливають у таких співвідношеннях: 64% чинників - спадковість; 16 - відмінності в рівнях домашнього середовища; 3 - відмінності у вихованні дітей в тій же сім'ї; 17% - змішані фактори (взаємодія спадковості та середовища).

Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища в розвитку особистості, представники цих педагогічних теорій відводять і різну роль процесові виховання в розвитку особистості: від визнання його цілковитого безсилля (за несприятливих умов середовища) і пасивного прямування за розвитком (Ж. Піаже) до активного втручання в поведінку людини (жорстка "поведінкова інженерія" Б. Скіннера).

Народна педагогіка про розвиток особистості:

Вплив середовище: 3 ким поведешся, від того й наберешся. З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким. Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся. Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття.

Роль спадковості: Яке коріння, таке й насіння. Яке зіллячко, таке й сім'ячко. Від лося - лосенята, від свині - поросята. Яка гребля, такий млин, який батько, такий і син.

Роль виховання: Як бавитимеш дитя, так воно й виросте. Бурчання наскучить, приклад научить.

Вікові особливості: Звички трирічного зберігаються до 80 років. Від п'ятирічного до дорослої людини - один крок, а від новонародженого до п'ятирічного - велика відстань.

Відображення вікових періодів до п'яти років: народженятко, сідунчик, ходунчик, брехунець, бігунець, товкунець.

9. Психолого-педагогічна характеристика періоду ранньої юності та його основних новоутворень.

Юність - завершальний етап формування особистості. За віковою періодизацією юнацький вік поділяють на дві частини: рання юність (14,5-15 - 17 років) та старший юнацький вік (18-25 років). Рання юність (старший шкільний вік) охоплює вікові межі 14,5-15 - 17 років. Ранній юнацький вік - це вік не менших зрушень, ніж підлітковий, проте вони якісно інші і пов’язані із пошуками відповіді на запитання “яким бути? ”.

Юність - надзвичайно складна, суперечлива стадія життєвого шляху, яка закладає ціннісний фундамент особистості.

Формування особистості в період раннього юнацтва

Розвиток самосвідомості. Нові інтелектуальні можливості, які виникають в ранній юності, розширюють горизонти самосвідомості молодої людини. Розвиток самосвідомості в цьому віці настільки яскравий та наочний, що дослідники різних психологічних напрямків мають єдину позицію в оцінці його значення для формування особистості.

Самосвідомість - це, перш за все, механізм, за допомогою якого людина пізнає себе і ставиться до самої себе. Ми поділяємо погляд П. Чамати [234], згідно з якою виділяються три основні компоненти самосвідомості:

1) когнітивний (пізнавальний) - система уявлень і знань індивіда про себе (самопізнання, самоаналіз, уявлення про себе, самооцінка тощо);

2) емоційно-оцінний - емоційна оцінка своїх уявлень і знань індивіда про себе, емоційне ставлення до себе (почуття скромності, гордості, власної гідності тощо);

3) поведінковий (регулятивний) - усі ті прояви психічної активності, у яких виступає свідоме регулювання власних дій, вчинків, свого ставлення до оточуючих і до самого себе (самовладання, самоконтроль тощо).

Рання юність є періодом пошуку власного Я, основою формування якого виступає структурована індивідуальна система ціннісних орієнтацій. Завдяки їй у молодої людини розвивається адекватна ідентичність, яка забезпечує готовність до життєво важливих виборів, до особистісного та соціального самовизначення, формування життєвих перспектив. Юнацький вік є сенситивним для впливу на процес формування ціннісних орієнтацій як стійкого елемента життєвої перспективи.

У ранньому юнацькому віці поглиблюються та розширюються рефлексивні характеристики самосвідомості. Рефлексія - це процес самосвідомості, на основі якого відбувається самопізнання особистістю самої себе як активного суб’єкта своєї життєдіяльності. Найважливішим надбанням цього віку є відкриття свого внутрішнього світу. Завдяки рефлексії молода людина набуває здатності заглиблюватись в себе, в свої переживання, усвідомлювати свої емоції не тільки як похідні від певних зовнішніх подій, а як стани власного Я.

Е. Еріксон, розглядаючи розвиток самості в цьому віці, розкриває взаємозв’язок біологічного дозрівання із соціальними ролями та очікуваннями індивіда. На думку вченого, психосоціальна ідентифікація відбудеться в тому випадку, коли молода людина зможе об’єднати все, що вона знає про себе, в єдине ціле, осмислити, пов’язати з минулим та спроектувати в майбутнє.

Є категорія молодих людей, у яких становлення ідентичності про ходить зі значними труднощами. Часто ідентичність досягається ними тільки після тривалого періоду вагань, пробних ціннісних виборів. Індивів входить в смугу так званого психосоціального мораторію, який продовжує в часі перехідний період від дитинства до зрілості. У такій ситуації молода людина втрачає цілеспрямованість та пасивно очікує того часу, коли їй буде надана можливість “знайти себе”. Вона не може виробити власну систему цінностей, цілей та ідеалів, завершити психосоціальне самовизначення. Індивід перебуває у стані невизначеності, розгубленості, що спричинює кризові явища у розвитку ідентичності, неадекватну ідентичність.

Формування ідентичності в ранньому юнацькому віці завершується більш структурованою системою ціннісних орієнтацій, яка визначає життєві пріоритети та послідовність постановки та реалізації цілей. З’являються досить визначені міркування щодо того, ким бути і як будувати своє подальше життя. Завдяки відчуттю індивідуальної само тотожності, єдності та наступності власного Я молода людина готова вибирати життєві цілі, формувати життєві плани, будувати життєві перспективи, робити зважений, обміркований життєвий вибір.

Емоційний розвиток

У ранньому юнацькому віці збагачується емоційна сфера підростаючої особистості. Внутрішній світ старшокласників досить складний і тендітний.

В юності нерідко зустрічається загострення переживання самотності, яке, згідно з думкою Е. Фрома, якщо триває довго і не зникає з переходом у новий вік, може призвести до психічних розладів такою ж мірою, як фізичний голод до смерті. Переживання самотності в ранньому юнацькому віці в нормі не є стабільним і зникає при встановленні хороших особистісних стосунків з оточуючими людьми.

Винятково важлива риса особистості, яка започатковується у ранній юності - самоповага, яка являє собою узагальнену самооцінку, міру прийняття чи неприйняття себе як особистості. Юнаки та дівчата із заниженою самоповагою мають низький рівень соціальних домагань особистості, ухиляються від усякої діяльності, у якій наявний момент змагання. Такі молоді люди часто відмовляються від досягнення поставлених цілей, оскільки втратили віру у власні сили. Це, у свою чергу, підкріплює занижену самооцінку.