2. Загальне визначення збитків в Господарському кодексі не наводиться.

Внаслідок скоєння правопорушення для потерпілої сторони настають майнові наслідки, щодо яких в теорії і на практиці застосовуються різні терміни, зокрема шкода, збитки, втрати тощо. Зазвичай і в законодавстві, і в доктрині термін "шкода" використовується як більш широка категорія, а термін "збитки" - як більш вузька категорія, як складова частина більш широкого поняття "шкода", втім законодавець не завжди дотримується критеріїв розмежування збитків та шкоди. У Господарському кодексі вживаються обидва терміни без зазначення різниці в змісті цих понять. І в законодавстві, і теорії, і в судовій практиці інколи терміни "шкода" та "збитки" ототожнюються і вживаються в якості синонімів. В процесі відшкодування збитків це особливих проблем не викликає, оскільки законодавець не передбачає особливого порядку відшкодування збитків залежно від того, який термін застосовується щодо того чи іншого поняття.

Втім, незважаючи на ці невідповідності з термінологією в законодавстві, поняття "шкода" і "збитки" змішувати не доцільно, тому, формуючи позовні вимоги про відшкодування збитків, необхідно обов'язково з'ясовувати правову природу правовідносин, в яких допущено правопорушення.

Слід відрізняти юридичні збитки від їх економічного аналогу, оскільки термін "збитки" застосовується і в економічному (господарському), і в цивільно-правовому (юридичному) значенні. При цьому збитки в економічному значенні розглядаються як більш широке поняття, оскільки вони включають не тільки власне юридичні збитки, але й інші майнові витрати, які виникли як в результаті дій самого господарюючого суб'єкта, так і в результаті сторонніх подій і дій третіх осіб (див.: Евтеев В. С. Возмещение убытков как вид ответственности в коммерческой деятельности. - М.: ИКД "Зерцало - М", 2005, с. 12 - 13). Загальна ознака збитків вбачається в тому, що вони являють собою грошовий вираз господарських диспропорцій, які проявляються у зменшенні майнових активів, збільшенні пасивів (зобов'язань), перевищенні витрат над доходами. Відмінності юридичних збитків від їх економічного аналогу полягають в тому, що юридичні збитки як правило є наслідками неправомірної поведінки, дії чи бездіяльності особи, яка порушила права або законні інтереси іншої особи. Закон не містить вичерпного переліку такої поведінки, згадуються лише деякі з них: порушення господарського зобов'язання (яке розглядається як його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання) або установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності, господарське правопорушення, порушення майнових прав або законних інтересів інших суб'єктів, невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань, заподіяння шкоди тощо. Вимагати відшкодування збитків може тільки та особа, права або законні інтереси якої порушено. Види збитків, які підлягають відшкодуванню, передбачені в законодавчому порядку, тому саме юридичні збитки можуть бути відшкодовані за рахунок особи, яка їх спричинила, і їх відшкодування забезпечується державним примусом і виступає в якості міри цивільно-правової і господарсько-правової відповідальності.

У главі 25 Господарського кодексу зосереджені норми, які стосуються визначення збитків та їх складу стосовно господарських зобов'язань, розміру, умов та порядку відшкодування збитків. Загальні умови виконання господарських зобов'язань встановлені ст. 193 ГК, в ч. 1 якої обумовлено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом. При цьому слід враховувати, що підходи Цивільного і Господарського кодексів щодо вирішення деяких питань відшкодування збитків певною мірою співпадають, але між ними є і істотні суперечності і розбіжності. Враховуючи різні підходи кодексів, в тому числі і до визначення виду (складу) збитків, що підлягають відшкодуванню в силу закону, в господарських правовідносинах в першу чергу необхідно керуватися нормами, встановленими в Господарському ("спеціальному") кодексі і щодо визначення складу збитків, і щодо умов та порядку їх відшкодування.

У Господарському кодексі акцент зроблений на обов'язку учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

У частині 2 ст. 224 ГК визначаються види збитків або види витрат, які здійснила управнена сторона та які підлягають стягненню з особи, протиправними діями якої вони були спричинені. Відповідно до запропонованого переліку збитків усі збитки можна поділити на два основних види: реальні збитки, тобто фактично понесені витрати (або реальна, позитивна шкода), до яких відносяться витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна та неодержаний доход (втрачена вигода або упущена вигода). Господарський кодекс фактично закріпив традиційний розподіл збитків на два види: реальні збитки та втрачену вигоду, окремо передбачив, крім того, в ст. 225 ГК у складі збитків, що підлягають відшкодуванню, матеріальну компенсацію моральної шкоди.

В основі цього розподілу лежить економічний критерій, оскільки реальна шкода характеризується реальним зменшенням наявного майна кредитора на відміну від втраченої вигоди, коли наявне майно потерпілої сторони не збільшується, хоча і могло б збільшитися, якби договір був виконаний належним чином.

Що стосується терміна "не одержані доходи", то в Господарському кодексі поняття "не одержані доходи" (ч. 2 ст. 224 ГК) і "неодержаний прибуток" (ч. 1 ст. 225 ГК), принаймні у контексті відшкодування завданих збитків, ототожнюються. Прибуток як доход розглядається і в ст. 142 ГК в гл. 14, яка регулює правовий режим майна суб'єктів господарювання. За змістом ч. 1 ст. 142 ГК прибуток (доход) суб'єкта господарювання зазначається як показник фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єктів господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань, склад валового доходу та валових витрат суб'єктів господарювання визначається законодавством. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціальний порядок визначення доходу як об'єкта оподаткування (ч. 2 ст. 142 ГК). Визначення прибутку (доходу) за Господарським кодексом майже співпадає з визначенням прибутку, яке міститься в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств". Таким чином, незважаючи на те, що в економічному розумінні величини "доход" і "прибуток" можуть мати зовсім різний розмір, що існують колізії між правилами визначення доходу (прибутку) відповідно до податкового обліку і за правилами бухгалтерського обліку та звітності, в різних статтях Цивільного і Господарського кодексів ці терміни вживаються як синоніми. Оскільки для правильного застосування цих термінів важливо визначити їх не економічний, а власне юридичний зміст, цілком справедливо пропонується відійти від вживання економічних термінів, зупинившись лише на поняттях "втрачена вигода", "упущена вигода", а поки що до визначення розміру неодержаного доходу (прибутку) необхідно застосовувати положення ст. 142 ГК.

У разі відшкодування збитків обох видів (тобто усіх реальних збитків та втраченої вигоди) відбувається відшкодування збитків у повному обсязі. Як загальне правило обов'язок повного відшкодування збитків діє однаково для всіх учасників господарських відносин. Втім законодавець передбачає можливість відшкодування збитків у меншому обсязі (в обмеженому розмірі), у виняткових випадках - у підвищеному розмірі.

Саме поняття "відшкодування збитків" в законодавстві теж відсутнє.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ЦК відшкодування збитків розглядається як один із способів відшкодування майнової шкоди, яка, на вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи може відшкодовуватися не тільки в грошовій формі, але й в інший спосіб, до яких віднесено відшкодування шкоди в натурі (передача речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Тобто залежно від виду шкоди, умов та чинників, що її спричинили, обставин справи передбачена можливість застосування різних способів та порядку відшкодування шкоди. Вважаємо за можливе відшкодування шкоди у такій спосіб і в господарських правовідносинах у разі заподіяння збитків у формі втрати, пошкодження або знищення майна, тим більше, що право вибору способу відшкодування надано потерпілій особі, якій завдано шкоду.

Стаття 225. Склад та розмір відшкодування збитків 

1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

5. Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

6. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання.

7. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.

Коментар:

1. Частина 1 ст. 225 ГК певною мірою дублює положення ч. 2 ст. 224 ГК, втім конкретизує ці положення, зазначаючи дещо інший склад збитків, розкриває зміст кожного конкретного виду збитків, а також вперше згадує про таку складову збитків, як матеріальна компенсація моральної шкоди.

Аналізуючи положення частини першої цієї статті, слід враховувати, що і в Цивільному, і в Господарському кодексах, в інших законодавчих актах при визначенні складу збитків вживаються різні терміни, тому правильне їх розуміння має істотне значення для правозастосування.

Що стосується реальних збитків, то в законодавстві використовуються такий термін, як "фактична шкода", близьким до цього терміну є термін "фактично заподіяна шкода", зустрічається також термін "фактичні збитки", "прямий збиток". У більшості випадків ці поняття повинні тлумачитись як синонім поняття реальних збитків, тобто витрат, зроблених управненою стороною. Відносно неодержаних доходів законодавець використовує також такі терміни, як втрачена вигода, упущена вигода, неодержаний прибуток. Використання в законодавстві різних термінів-синонімів, які по суті позначають одні й ті ж правові явища і зазвичай не впливають на визначення обсягу прав та обов'язків сторін відповідних правовідносин, розглядається як несуттєве.

Втім, незважаючи на те, що самі по собі терміни не є правовими нормами і не встановлюють прав та обов'язків суб'єктів, окремі терміни можуть розглядатися як такі, що визначають або межі застосування відповідних положень законодавства, або зміст та обсяг прав та обов'язків суб'єктів, або зміст та обсяг санкцій, які підлягають застосуванню. Тому рекомендується у кожному конкретному випадку з'ясовувати конкретний зміст, який вкладається у відповідний термін (див.: Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України. - Київ, РЕФЕРАТ, 2005, с. 21).

Вищий господарський суд України звертає увагу господарських судів на необхідність при вирішенні спорів про стягнення заподіяних збитків перш за все з'ясовувати правові підстави покладення на винну особу цієї майнової відповідальності, з тим щоб відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору, від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (п. 1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 р. N 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди").

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства. Вартість втраченого майна повинна визначатися з урахуванням його зношеності, але зношеність пошкодженого майна враховується при відшкодуванні збитків лише у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості.

Вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна може бути включена до складу збитків за умови, що вона буде визначена відповідно до вимог законодавства, яких чимало передбачено в спеціальних законодавчих актах.

Конкретний склад збитків передбачений також у відповідних статтях Господарського і Цивільного кодексів, у законах та інших нормативних актах.

Розуміння самого майна, його втрати та пошкодження цілком справедливо пропонується тлумачити в самому широкому смислі і розглядати ці складові збитків в кожній конкретній справі з урахуванням конкретних фактичних обставин.

Понесені витрати можуть бути самими різноманітними, оскільки шкода (збитки) визначається виходячи не із змісту самого порушення, а з характеру наслідків порушення договірного зобов'язання, тому що одне й те ж порушення (наприклад, недопоставка) може викликати різні наслідки (зменшення обсягу виробництва, зниження якості продукції та інші), так само різні порушення можуть викликати одні й ті ж наслідки. Якщо потерпілій стороні завдано шкоду (збитки) декількох видів, то шкода (збитки) повинна розраховуватися по кожному виду окремо (а також окремо доводитися відповідними доказами з обґрунтованим розрахунком і правовим обґрунтуванням), а отримані результати повинні підсумовуватися. Приблизний перелік видів збитків, які викликають найбільш поширені порушення договірних зобов'язань, із систематизацією порушень господарських договорів зазначений Тимчасовою методикою визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушеннями господарських договорів, схваленою Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.90 р.

Найбільш поширеним видом збитків є додаткові витрати, понесені стороною: їх перелік передбачений п. 2 ч. 1 ст. 225 ГК. Найчастіше вони виникають саме в процесі застосування потерпілою особою заходів по забезпеченню захисту своїх порушених прав. У Господарському кодексі наводиться лише приблизний, невичерпний перелік збитків, які можуть бути відшкодовані як додаткові витрати, що розглядається як суттєва перевага у порівнянні з Цивільним кодексом. Втім хоча Господарський кодекс і передбачає відшкодування будь-яких витрат, але, на відміну від Цивільного кодексу, він не передбачає відшкодування витрат, які особа мусить зробити для відновлення свого порушеного права (так званих передбачуваних, або потенційних, або майбутніх збитків, які новим Цивільним кодексом віднесені до реальних або позитивних збитків, що розширило поняття позитивних збитків і є новелою Цивільного кодексу). Ця суттєва розбіжність з Цивільним кодексом у господарських правовідносинах повинна вирішуватися на користь Господарського кодексу. Таким чином, витрати, які особа мусить зробити для відновлення свого порушеного права (так звані "майбутні передбачувані збитки"), підлягають відшкодуванню лише в межах цивільно-правової відповідальності. За Господарським кодексом підлягають стягненню витрати, які фактично понесені на день пред'явлення позову. Витрати, які позивач може понести або понесе в майбутньому (так звані майбутні передбачувані витрати, наприклад нараховані, але не сплачені штрафні санкції, нарахована, але не сплачена заробітна плата тощо), за Господарським кодексом на відміну від Цивільного кодексу не підлягають стягненню за цими позовними вимогами. Втім за позивачем завжди залишається право пред'явити позов про стягнення цих збитків в майбутньому, після того як вони будуть фактично понесені.

Додаткові витрати здійснюються кредитором в зв'язку з неправомірними діями боржника і за своєю суттю теж являють собою втрату його майна, тобто грошей.

Слід враховувати, що саме невиконання зобов'язання за договором не може розглядатися як реальна шкода, тому сума основного боргу не повинна включатися до складу збитків.

Змішувати поняття суми основного боргу із збитками не можна, тому що порядок примусового стягнення суми основного боргу і збитків суттєво відрізняється, і перш за все тим, що основний борг стягується згідно з правилами щодо виконання господарських зобов'язань, а збитки стягуються відповідно до правил про відповідальність.

Як додаткові витрати можуть розглядатися, наприклад, відсотки, сплачені банку за користування кредитом, отриманим від банку під відсотки для перерахування попередньої оплати за належну до поставки продукцію, якщо постачальник не виконав зобов'язання щодо поставки і не повернув ці кошти. Відшкодування сплачених банку відсотків як завданих кредиторові збитків має право вимагати від несправної сторони потерпіла сторона за договором, яка повинна довести, що ці збитки завдані кредиторові саме невиконанням боржником зобов'язання за договором.

Що стосується відшкодування таких витрат, як штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, безспірною є можливість відшкодувати за рахунок порушника штрафні санкції, які сплачені кредитором іншим особам за порушення своїх цивільно-правових зобов'язань. Відшкодуванню підлягають ті суми неустойки, штрафу, пені, що фактично сплачені кредитором, а не ті, які кредитор має сплатити відповідно до чинного законодавства або договору. Втім немає єдиної думки щодо можливості включення до складу збитків, що підлягають стягненню з боржника, штрафних санкцій, сплачених потерпілою стороною за невиконання своїх зобов'язань, які випливають з адміністративних, фінансових. податкових та інших правовідносин. Підтримуємо думку про те, що до складу реальної шкоди можуть входити і відповідно можуть стягуватися як збитки податки, збори та інші обов'язкові платежі в бюджети, інші публічно-правові платежі за умови, що вони є витратами, понесеними у зв'язку з порушенням договору. Такий підхід обґрунтовується тим, що правопорушник зобов'язаний відшкодувати будь-які витрати незалежно від їх правової природи, якщо вони здійснені потерпілою стороною внаслідок порушення її права. Визначальним моментом для віднесення публічно-правових платежів до складу збитків повинен бути доведений причинний зв'язок цих платежів з невиконанням зобов'язання боржником.

Таким чином, як загальне правило законодавець передбачає можливість відшкодування всіх збитків, які знаходяться в причинному зв'язку з порушенням зобов'язання другою стороною, щоб жодний несприятливий майновий наслідок порушення договору не опинився поза меж збитків, що підлягають відшкодуванню. Зазначення в законі елементів складу збитків не створює обмежень для покриття майнових витрат від порушення договору і не суперечить принципу повної компенсації всіх збитків. Мета закріплення в законі складу збитків вбачається в тому, щоб охопити всі можливі несприятливі майнові наслідки, завдані порушенням договору. Крім того, визначення їх поелементного складу (структури), по суті якісна характеристика збитків, дозволяє більш повно розкрити поняття збитків, а з практичної точки зору допомагає виявити, обґрунтувати і обчислити збитки, скласти методики доведення і розрахунку збитків. Водночас необхідно враховувати, що відшкодуванню підлягають не будь-які витрати управненої сторони, які складають реальну шкоду, а лише так звані вимушені, необхідні, "корисні" витрати, тобто витрати, які є дійсно необхідними, мінімальними за даних умов, в даній конкретній ситуації, щоб усунути наслідки невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (вчинення господарського правопорушення). До таких витрат відносять також витрати, які були понесені з метою запобігти збиткам або зменшити їх розмір. Втім витрати на реалізацію цих заходів не повинні перевищувати самих збитків, у протилежному разі вони підлягають відшкодуванню лише в межах понесених збитків. Не підлягають відшкодуванню витрати, які дійсно були зроблені, але з перевищенням їх нормально допустимого рівня.

Крім того, в Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.), яка є частиною національного законодавства України в силу ст. 9 Конституції України і положення якої застосовуються до відносин, що складають її предмет, переважно перед нормами українського національного законодавства (ст. 1 Віденської конвенції, ч. 2 ст. 10 ЦК України), передбачено застереження, згідно з яким збитки, що підлягають відшкодуванню, понесені внаслідок порушення договору (які за Конвенцією також включають у себе як прямі збитки, так і втрачену вигоду), не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила договір, передбачувала або повинна була передбачувати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати (ст. 74 Конвенції).

Відповідно до Віденської конвенції аналогічне застереження зроблено у ст. 7.4.4 Принципів УНІДРУА. Основна мета такого підходу полягає в тому, щоб сторона, яка не виконала договірні зобов'язання, не була обтяжена компенсацією шкоди, яку вона ніколи б не могла передбачити в момент укладення договору і ризик настання якої вона могла б покрити страхуванням.

Слід враховувати, що правове регулювання збитків не вичерпується лише цивільно-правовими і господарсько-правовими нормами. Важливого значення в роботі з відшкодування збитків має законодавство про бухгалтерський облік Так, виходячи з показників бухгалтерського балансу можна визначити господарську ситуацію, яка склалася в результаті порушення договору, виявити збитки та визначити їх склад, розмір, обґрунтувати розрахунок збитків. Що стосується порядку відшкодування будь-яких грошових витрат, то розмір виплачених позивачем сум повинен визначатися на підставі наданих ним даних (які підтверджують факт сплати відповідних грошових сум і призначення платежу), наприклад платіжних документів, які підтверджують сплату відповідних сум контрагентам, документів, що підтверджують виплату заробітної плати робітникам у випадку простою тощо).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню, входить неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, що зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною. Звертає увагу застосування в Кодексі для визначення цих збитків різних термінів: в ч. 2 ст. 224 ГК - це "не одержані доходи", в п. 3 ч. 1 ст. 225 ГК - "неодержаний прибуток (втрачена вигода)", їх зміст у Кодексі не розкривається. У Цивільному кодексі вживається термін "доходи, які особа могла б реально одержати ("упущена вигода") (ч. 2 ст. 22 ЦК). З економічної точки зору поняття "прибуток" і "доход" мають різний зміст, що знаходить відображення в бухгалтерському обліку. У податковому законодавстві доход і прибуток теж мають різне значення.

Згідно з пп. 3.1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" як об'єкт оподаткування прибуток визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку, визначених законом, і суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із законом.

Збитки у формі втраченої вигоди відрізняються від реальних збитків тим, що якщо при витратах, втраті або пошкодженні майна характерним є зменшення наявного майна потерпілого суб'єкта господарювання, то втрачена вигода відображає той факт, що наявне в особи майно не збільшилося, хоча й могло б збільшитись, якби не було правопорушення.

У пункті 3 ч. 1 ст. 225 ГК зміст поняття "неодержаний прибуток" ("втрачена вигода") не розкривається, зазначається лише можливість відшкодування неодержаного прибутку, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною. Це визначення дає підстави віднести до втраченої вигоди всі доходи, які могла б одержати потерпіла сторона, якби господарське зобов'язання було виконано боржником належним чином. У Тимчасовій методиці неодержаний прибуток теж визначається залежно від характеру наслідків порушення договірного зобов'язання. Збитки у вигляді неодержаного прибутку зазвичай виникають у зв'язку із зменшенням обсягів виробництва або реалізації продукції (робіт, послуг), зміною асортименту виготовленої продукції (робіт, послуг), зниженням якості продукції (робіт, послуг), що виробляється, а по суті можуть з'явитися при невиконанні будь-яких господарських зобов'язань, у всіх видах договірних відносин.

Для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач, які - відповідач. Кредитор не повинен доводити вину боржника у порушенні зобов'язання. На нього покладений обов'язок доведення факту невиконання або неналежного виконання зобов'язання, прямого (безпосереднього) причинного зв'язку між порушенням зобов'язання (тобто неправомірними діями або бездіяльністю особи, яка заподіяла шкоду) і самими завданими збитками та обґрунтування їх розміру. Це правило базується на положеннях ст. 218 ГК.

Втім Цивільним кодексом передбачені певні додаткові умови відшкодування збитків у вигляді втраченої вигоди, або фактори, які впливають на розмір втраченої вигоди, які повинні враховуватися і учасниками господарських відносин. Так, відповідно до ч. 4 ст. 623 ЦК при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) повинні враховуватися заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Ця норма зобов'язує кредитора своєчасно отримувати докази щодо здійснення конкретних заходів для забезпечення отримання доходів (укладення відповідних договорів, підготовки виробничого обладнання, приміщень, складів тощо). Це положення орієнтує потерпілу сторону на необхідність доведення фактів, які б підтверджували, що потерпілий кредитор дійсно планував отримати відповідні доходи, все зробив для їх отримання, мав для цього всі можливості і неодмінно отримав би такий доход, якби договір був виконаний належним чином. При визначенні розміру втраченої вигоди повинні враховуватися тільки точні дані, які безспірно і достовірно підтверджують існування реальної можливості отримання грошових сум або іншого майна, в тому випадку, якби зобов'язання було виконане боржником належним чином. Її розмір повинен бути підтверджений обґрунтованим розрахунком, а також відповідними доказами. Тобто втрачена вигода розглядається як гарантований, безумовний і реальний доход. Методики розрахунку втраченої вигоди та визначення її розміру в Україні не існує, і законодавець не пов'язує право позивача на відшкодування збитків з методом (способом) їх розрахунку. Вищий господарський суд рекомендує господарським судам (хоча і в контексті вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності) у визначенні розміру збитків в частині упущеної вигоди виходити з показників, які звичайно характеризують доходи суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав, якими можуть бути: роздрібна ринкова ціна примірників творів та об'єктів суміжних прав; плата за відповідні види використання творів та об'єктів суміжних прав, яка звичайно застосовується; інші подібні показники. При цьому, як правило, не слід зважати на систему знижок чи пільг, яка застосовуються суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав в залежності від кількості придбаних примірників творів і об'єктів суміжних прав, ціни договору про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності на твір і (або) об'єкт суміжних прав, інших критеріїв (рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. прав N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності", п. 32). Тягар доведення наявності і обґрунтування розміру втраченої вигоди покладається на позивача, який повинен довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Таким чином, незважаючи на те що неодержаний прибуток - це результат, який не наступив, вимоги про відшкодування збитків у вигляді втраченої вигоди теж повинні бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами на підкріплення реальної можливості отримання потерпілою стороною відповідних доходів у разі, якби друга сторона виконала свої зобов'язання належним чином.

У Цивільному кодексі також присутня норма (вона є новелою цивільного законодавства України), відповідно до якої якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим, ніж доходи, одержані особою, яка порушила право (ч. 3 ст. 22 ЦК). Це означає, що якщо порушник господарського зобов'язання отримав доходи внаслідок свого правопорушення (наприклад, в порушення укладеного раніше договору продав товар іншому покупцю за більш високою ціною), розмір упущеної вигоди, що має бути відшкодована потерпілій стороні в якості понесених збитків, не може бути меншим, ніж доходи, що отримав порушник зобов'язання. Ця норма сприяє захисту порушених прав кредитора і позбавляє боржника можливості збагатитися внаслідок порушення зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню, належить "матеріальна компенсація моральної шкоди", що також розглядається як відшкодування моральної шкоди. Матеріальна компенсація моральної шкоди є окремим видом збитків, які підлягають відшкодуванню в установленому законом порядку. За Цивільним кодексом відшкодування моральної (немайнової) шкоди є самостійним способом захисту цивільних справ (ч. 2 ст. 16 ЦК), у Господарському кодексі матеріальна компенсація моральної шкоди передбачена у складі збитків як самостійний вид збитків. Компенсацію моральної шкоди не можна ототожнювати з майновою відповідальністю, оскільки мета такої компенсації вбачається не в тому, щоб компенсувати грошові витрати потерпілої особи, а в тому, щоб компенсувати моральну шкоду шляхом матеріальної компенсації. У зв'язку з цим надзвичайно важливим є не тільки саме визначення моральної шкоди в контексті Господарського кодексу, а й визначення підстав, способу і розміру матеріальної компенсації моральної шкоди. З урахуванням вживання в Цивільному кодексі термінів "моральна" та "немайнова" шкода рекомендовано застосовувати термін "моральна шкода" виключно до фізичної особи, а термін "немайнова шкода" - щодо аналогічних втрат юридичної особи.

У Господарському кодексі поняття моральної шкоди (особливо стосовно учасників господарських відносин) відсутнє, втім визначення моральної шкоди міститься в деяких спеціальних законах. Наприклад, у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" моральна шкода зазначена як шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження (ст. 2). Відповідно до п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди" моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку із приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3). Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких суб'єкт господарювання може вважати, що йому заподіяно моральну шкоду. Найбільш поширеними (по суті, найбільш типовими, характерними) випадками заподіяння моральної шкоди є розголошення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію чи завдають шкоди інтересам особи (ст. 47 Закону України "Про інформацію"), порушення авторського права і суміжних прав (ч. 3 ст. 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права"). Визначення змісту ділової репутації залежить від природи її суб'єкта. Ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування, торговельних марок та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг. Грошовий еквівалент ділової репутації може бути виражений у формі гудвілу, визначення якого міститься в п. 1.7 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (інформаційний лист Вищого господарського суду України від 28.03.2007 р. N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію", пп. 5, 6).

Приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв'язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів. Негативними наслідками приниження ділової репутації, формування негативної оцінки як ненадійного партнера може бути зменшення кількості потенційних контрагентів, що відповідно може призвести і до майнових втрат. Право на відшкодування моральної шкоди внаслідок приниження ділової репутації та на звернення до господарського суду з відповідними позовами мають всі підприємці - як фізичні, так і юридичні особи. Позови про захист ділової репутації слід відрізняти від позовів про відшкодування шкоди від недобросовісної та неправомірної реклами. Способи захисту від цих порушень передбачені Законом України "Про рекламу". На думку Вищого господарського суду, до вимог про відшкодування майнової чи моральної шкоди, завданої поширенням або розголошенням інформації, що порушує права чи інтереси іншої особи, застосовується загальна позовна давність тривалістю в три роки (п. 15 вищезгаданого інформаційного листа Вищого господарського суду). Втім до вимог про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації, застосовується спеціальна позовна давність в один рік (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

На відміну від інших видів збитків моральна шкода підлягає компенсації тільки у випадках, передбачених законом, тому її застосування є обмеженим. Наприклад, Законом України "Про інформацію" передбачено як загальну норму відшкодування фізичним і юридичним особам і матеріальної, і моральної шкоди, завданої правопорушенням, вчиненим суб'єктом інформаційної діяльності. Втім органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації позбавлені права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди і вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації (ст. 49 Закону). Компенсація моральної шкоди може здійснюватися і в грошовій формі, і в іншій матеріальній формі компенсації, наприклад шляхом придбання товарів або надання послуг, що передбачено ч. 3 ст. 23 ЦК. У Цивільному і в Господарському кодексах не встановлені ані мінімальний, ані максимальний розміри компенсації моральної шкоди, тому остаточно це питання подається на розсуд суду. Цивільний кодекс пропонує визначати розмір грошового відшкодування моральної шкоди залежно від характеру правопорушення, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 23 ЦК). Вищий господарський суд рекомендує визначати розмір компенсації моральної шкоди в залежності від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків, що виникли через порушення майнових прав позивача (п. 6 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди"). Втім можуть бути використані й інші критерії, наприклад у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням інформації, яка не відповідає дійсності, необхідно враховувати територію поширення відомостей, спосіб поширення інформації. Законом України "Про авторське право і суміжні права", наприклад, передбачено, що при визначенні розміру збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення, майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа (ст. 52). Вищий господарський суд звертає увагу господарських судів на необхідність застосування при вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові від 31.03.95 р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" щодо необхідності перевіряти загальні підстави цивільно-правової відповідальності, відповідно до яких обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Зокрема, суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені діями (бездіяльністю) інших осіб (пп. 5, 7 постанови Пленуму Верховного Суду, лист Вищого господарського суду від 22.01.2007 р. N 01-8/24 "Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки) (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України").

Не впливає на розмір відшкодування моральної шкоди наявність чи обсяг майнової шкоди, яка завдана тими ж діями, що призвели до виникнення моральної шкоди. Компенсація моральної шкоди здійснюється незалежно від відшкодування майнової шкоди, оскільки носить самостійний характер. У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди повинно бути викладено: зміст позовних вимог, тобто в чому полягає моральна шкода, обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, якими саме неправомірними діями завдана ця шкода, та зазначення доказів, що підтверджують позов. Крім того, у позовній заяві має бути зазначено розмір відшкодування моральної шкоди в грошовій або іншій матеріальній формі (п. 7 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України).

Стосовно строків позовної давності до вимог про відшкодування матеріальної шкоди і матеріальної компенсації моральної шкоди, слід керуватися положеннями ч. 1 ст. 223 ГК, якою передбачено застосування при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання загальних та скорочених строків позовної давності, передбачених Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено Господарським кодексом. Оскільки Господарським кодексом до цих вимог інші строки позовної давності не встановлені, повинен застосовуватися строк позовної давності, передбачений ст. 257 Цивільного кодексу України (тобто загальна позовна давність тривалістю в три роки). Спірним питанням залишається можливість застосування до вимог про матеріальну компенсацію моральної шкоди положень п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК.

2. За загальним правилом, збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі за всіма їх видами, включаючи реальні збитки, неодержані доходи, а у випадках, встановлених законом, - і компенсацію моральної шкоди. Ця норма спрямована на те, щоб надати можливість потерпілій стороні повністю поновити порушене право. Принцип повного відшкодування збитків послідовно дотримується у вітчизняному та зарубіжному законодавстві. Втім Господарський кодекс передбачив можливість встановлення обмеженої відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, обумовив застосування принципу повного відшкодування збитків двома застереженнями: по-перше, випадки обмеженої відповідальності можуть бути встановлені лише законом, а не будь-якими іншими нормативно-правовими актами, по-друге, вони можуть стосуватися лише окремих видів господарських зобов'язань.

У Господарському і Цивільному кодексах передбачено чимало норм, які допускають обмеження розміру відповідальності; значна частина їх міститься в главах, які стосуються договірних зобов'язань. Крім кодексів відповідні норми містяться в багатьох законах, прийнятих як до, так і після набрання чинності новим Цивільним та Господарським кодексами. У відповідних законах зазначаються конкретні господарські зобов'язання, яких стосується обмежена відповідальність, розмір відповідальності, способи її обмеження. Норми про обмеження розміру збитків, що підлягають відшкодуванню, отримали назву "обмежена відповідальність". Законодавчо обмежена відповідальність може бути встановлена в різних галузях і сферах. Зазвичай питання обмеженої відповідальності розглядаються стосовно зобов'язань, що випливають з договорів перевезення та енергопостачання, договорів про надання послуг зв'язку та поштового зв'язку, які забезпечують потреби масових груп споживачів.

Відповідно до чинного законодавства способами обмеження відповідальності можуть бути: взагалі позбавлення сторін права на відшкодування збитків, коли за порушення зобов'язання законом або договором передбачена виключна неустойка (тобто допускається стягнення тільки штрафних санкцій, але не збитків, і кредитор позбавляється права на відшкодування збитків, тому що воно виключено); відшкодування лише реальної шкоди, але не втраченої вигоди; обмеження відшкодування збитків межами вартості втраченого вантажу, межами вартості предмета договору, межами вартості певної послуги, обчисленням збитків у певних грошових одиницях.

Найбільш поширеним є обмеження відшкодування збитків тільки сумою реальної шкоди, що властиве перш за все транспортному законодавству.

Обмежена відповідальність перевізника за втрачу, нестачу, пошкодження вантажу передбачена ст. 314 ГК. Крім того, відповідальність підприємств транспорту за невиконання або неналежне виконання зобов'язань щодо перевезення пасажирів, багажу визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами України, призначеними врегулювати особливості діяльності окремих видів транспорту. Підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведуть, що втрата, псування або пошкодження сталися не з їх вини. Наприклад, у разі втрати або нестачі вантажу відповідальність перевізника обмежена розміром вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає (ч. 3 ст. 314 Господарського кодексу). Обмежена відповідальність перевізника передбачена Кодексом торговельного мореплавства (ст. 179); відповідні положення для автомобільних транспортних засобів зазначені у ст. 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", для залізниці - у ст. 13 Закону України "Про залізничний транспорт", у Статуті залізниць України тощо. Тобто відповідно до чинного законодавства перевізником не відшкодовуються ані реальні витрати, понесені відправником внаслідок такого порушення, ані втрачена вигода. Обмежену відповідальність в порядку і розмірі, визначених законами, несуть, наприклад, оператори, провайдери телекомунікацій за Законом України "Про телекомунікації" (ст. 40), оператори згідно із Законом України "Про поштовий зв'язок" (ст. 18), енергопостачальники за Законом України "Про електроенергетику" (ст. 24). Обмежена також відповідальність зберігача за втрату, нестачу або пошкодження речі, прийнятої на зберігання. Так, збитки, завдані поклажодавцеві в разі втрати (нестачі) речі, обмежується розміром її вартості (ч. 1 ст. 951 ЦК). Втім слід зазначити, що і новий Цивільний, і Господарський кодекс відмовилися від обмеженої відповідальності сторін за порушення договору підряду в капітальному будівництві, яка була передбачена ст. 356 ЦК УРСР 1963 р. і відповідно до якої відшкодування збитків, не покритих неустойкою, обмежувалося лише зробленими другою стороною витратами, втратою або пошкодженням її майна. Тобто раніше підрядні організації за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань відшкодовували лише прямі (реальні) збитки і не відшкодовували втрачену вигоду. У Господарському кодексі за порушення договору підряду на капітальне будівництво (ст. 322) передбачено відшкодування збитків в повному обсязі, включаючи неодержані доходи, але в разі одночасного застосування до правопорушника і штрафних санкцій встановлено застосування залікової неустойки. Тобто відшкодування збитків відбувається в сумі, не покритій штрафними санкціями, за умови, якщо інший порядок не встановлено законом. Така відповідальність встановлена для будь-якої винної сторони за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво. Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 883, ст. 886) за невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором будівельного підряду передбачено сплату неустойки, встановленої законом або договором, та відшкодування збитків у повному обсязі, тобто штрафну неустойку.

3. При визначенні розміру збитків, що підлягають стягненню, важливе значення мають ціни, які покладені в основу розрахунку як реальної шкоди, так і втраченої вигоди, особливо в умовах інфляції. Встановлене правило має на меті забезпечити перш за все інтереси кредитора щодо повної грошової компенсації збитків. Стаття передбачає три варіанти визначення ціни, за якою може розраховуватися розмір збитків, в залежності від того, яким чином вони відшкодовуються, - добровільно чи примусово. За загальним правилом, встановленим частиною третьою, при визначенні розміру збитків враховуються ціни, що існували: у разі задоволення боржником в добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, - за місцем виконання зобов'язання на день задоволення вимоги, а в разі якщо вимогу не задоволено в добровільному порядку - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Ці норми мають диспозитивний характер, оскільки інше правило про застосування цін при розрахунку збитків може бути передбачено законом або договором. Таким чином, загальним правилом визначення розміру збитків зазначено день та місце, за якими визначається ціна і відповідно обчислюються збитки, втім чітко не зазначено, які саме ціни повинні бути покладені в основу такого розрахунку. Зазвичай збитки вираховуються по цінах за місцем виконання зобов'язань. Порядок визначення місця виконання господарського зобов'язання передбачений ст. 197 ГК, але ці правила діють, якщо інше місце виконання не визначено законом, господарським договором або змістом зобов'язання. Види цін і порядок ціноутворення встановлені гл. 21 Господарського кодексу. Ціни, в яких обчислюються збитки, можуть визначатися також законами й іншими правовими актами. Цивільний і Господарський кодекси застосовують різні терміни: ціна, ринкова ціна, звичайна ціна, не розкриваючи зміст цих понять. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом, як правило, використовують ринкову ціну на день проведення розрахунків, а не договірну ціну товару, втім може бути застосована середня ціна як різниця між ринковою і договірною ціною. Визначення звичайної та справедливої ринкової ціни подається у Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств", яким передбачено, що звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Справедлива ринкова ціна визначається законом як ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних товарів (робіт, послуг) (пп. 1.20.1). Втім у законодавстві можуть бути передбачені особливі правила визначення цін, наприклад у статтях, присвячених відповідальності перевізника. Так, згідно з п. 114 Статуту залізниць України залізниця відшкодовує фактичні збитки, що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме: за втрату чи недостачу - у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, - у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, - у розмірах дійсної вартості; за псування і пошкодження - у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість.

 

4. У частині 4 ст. 225 ГК, як виключення, передбачено право суду виходячи з конкретних обставин задовольнити вимогу заінтересованої сторони і застосувати для розрахунку збитків ціни, які існують на день винесення рішення суду. Така ситуація може скластися, наприклад, коли ціна на продукцію (роботи, послуги) на день пред'явлення позову буде істотно відрізнятися від ціни на день винесення рішення суду або в бік збільшення, або в бік зменшення, тобто таке право надано суду для врахування конкретних обставин і перш за все для врахування коливання цін. Це право суди повинні використовувати лише тоді, коли таке рішення буде сприяти повній компенсації понесених збитків. З клопотанням про застосування такої ціни до суду може звернутися як позивач, так і відповідач, враховуючи свої власні інтереси.

5. У частині 5 ст. 225 передбачено право сторін господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, і форми, в яких можливе встановлення наперед погодженого розміру збитків. Це може бути тверда грошова сума, яка обов'язково підлягає стягненню в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання за договором, оскільки у кожному конкретному випадку порушення зобов'язання кредитор не повинен доводити дійсний розмір своїх збитків. Це можуть бути відсоткові ставки, які встановлюються або залежно від обсягу невиконання зобов'язання, або залежно від строків порушення зобов'язання сторонами. Такий порядок визначення розміру суми збитків передбачає використання різних варіантів, враховуючи порушення окремих умов договору.

Поняття "заздалегідь визначені збитки" у Кодексі відсутнє. По суті йдеться про середній приблизний розмір збитків від того чи іншого господарського правопорушення, визначений договором, або про дійсну попередню оцінку майбутньої шкоди. Законодавством критерії визначення розміру таких збитків не встановлені. Так званий договірний розмір збитків може визначатися виходячи з ризиків, найбільш властивих для цього договору, згідно з конкретними порушеннями договору і відповідними наслідками, які прогнозуються. Розмір грошової суми визначається на основі узагальнення попередніх даних обліку виконання договірних зобов'язань своїми контрагентами та обліку негативних наслідків порушення договору, а також заходів, які можна вжити для зменшення збитків. Заздалегідь визначені збитки дозволяють запобігти інфляційним втратам, захиститися від різких змін цін та забезпечити успішне стягнення збитків, оскільки реальний розмір збитків у такому випадку потерпілій стороні доводити не потрібно. Позивач, звертаючись до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих порушенням договору і передбачених у договорі, повинен довести лише підстави своїх вимог, а саме факт порушення зобов'язання контрагентом і наявність збитків, заздалегідь визначених у договорі; тобто причинний зв'язок між порушенням договору і збитками, а також розрахований розмір збитків припускаються існуючими і достовірними, доки несправний боржник не доведе протилежне. У статті передбачені конкретні способи зазначення розміру збитків у договорі: закріплення розміру збитків у твердій сумі, визначення відсоткової ставки залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами, наприклад за одиницю недопоставленої продукції, за період прострочення, за поставку одиниці продукції неналежної якості. У договорі може також передбачатися механізм розрахунків майбутніх збитків. Можливе визначення в договорі збитків у твердій сумі або способу їх розрахунку для різних видів невиконання або неналежного виконання зобов'язань (порушення строків поставки, неякісна, некомплектна поставка, порушення асортименту тощо).

Господарський кодекс, на відміну від Цивільного кодексу (ч. 3 ст. 22 ЦК), чітко не зазначив права сторін узгодити у договорі відшкодування збитків в меншому або в більшому розмірі. Втім ч. 5 передбачено право сторін господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню. Тлумачення цієї частини викликає певні труднощі, враховуючи неясність співвідношення положень, сформульованих у першому та другому реченнях ч. 5 ст. 225 ГК. Підтримуємо висловлену думку, що ч. 5 ст. 225 ГК треба тлумачити таким чином: "1) загальним правилом, що поширюється на все правове поле, що регулюється господарським правом, є положення ч. 1 ст. 225 ГК, що встановлює порядок обчислення збитків... 2) як виняток із зазначеного загального правила, положення, що сформульовані в першому реченні ч. 5 ст. 225 ГК, дають сторонам право заздалегідь погодити розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок, залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків його порушення; 3) з урахуванням цього другого речення ч. 5 ст. 225 ГК формулює правило, що встановлює межі дії винятку, сформульованого в першому реченні: при встановленні розміру збитків у твердій сумі чи у вигляді відсоткової ставки і в будь-якому іншому випадку відповідальність, встановлена законом для певного виду зобов'язань, не може обмежуватись. Отже, у сфері дії Господарського кодексу встановлення більшого або меншого розміру збитків можливе тільки шляхом встановлення розміру збитків у твердій сумі або у вигляді відсоткової ставки за умови, що при цьому не буде обмежуватися розмір відповідальності, встановлений законом для певного виду зобов'язань" (Ярема А. Г. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: (В 4 т.) / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А. С. К.; Севастополь: Ін-т юридич. дослідж., 2004, с. с. 158, 159).

6. Успішному стягненню збитків значною мірою сприяє відповідне методичне забезпечення. Тому статтею передбачена можливість затвердження Кабінетом Міністрів України методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Втім такої методики урядом України не затверджено. На сьогоднішній день в Україні не існує загальної нормативно обов'язкової методики визначення розміру збитків. Постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2004 р. N 885 "Про затвердження Методики обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин" на виконання ст. 15 Закону України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин" затверджено Методику, яка визначає порядок обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин, включаючи упущену вигоду.

Формально на території України не втратили законної сили дві найбільш відомі економіко-правові методики: Методичні вказівки про порядок визначення і стягнення збитків, завданих організаціям і підприємствам системи Міністерства торгівлі СРСР від 21.02.85 р. і Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушеннями господарських договорів, схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.90 р., яка є найбільш поширеною на території України і на пострадянському просторі. Тимчасова методика виходить з того, що збитки визначаються не із змісту порушення договору, а з характеру наслідків порушення, оскільки одне й те ж порушення може викликати різні наслідки, так само як різні порушення можуть викликати одні наслідки. Тому Методика пропонує приблизний перелік характерних наслідків порушення договору та відповідні їм поелементні складові збитків, містить рекомендації щодо методів обчислення збитків, при цьому наводяться приклади їх розрахунку (наприклад, при зменшенні обсягів виробництва продукції, простоях, заміні сировини тощо). Незважаючи на те що Тимчасова методика не має нормативного характеру, крім того вона певною мірою застаріла і потребує переробки з огляду на нові умови господарювання, з точки зору техніки розрахунку збитків вона залишається корисною, можливою для застосування в частині, що не суперечить чинному законодавству України.

Що стосується необхідності методичного забезпечення відшкодування збитків для сучасних умов господарювання, слід зазначити, що рекомендується розробляти економіко-правові методики й організаційно-правові методики. Економіко-правові методики повинні створити ефективний життєздатний механізм діяльності щодо застосування правових норм про стягнення збитків в інтересах суб'єктів господарського обігу, фіксувати способи розрахунку і доведення збитків, їх рекомендується розробляти як на загальнодержавному рівні в якості рекомендаційних актів, так і на рівні конкретних фірм. З точки зору правового статусу такого роду методик вони можуть виступати як нормативні правові акти, як локальні акти, які регулюють внутрішньогосподарські відносини, а також як рекомендаційні акти різних громадських організацій. У виді нормативних актів методики можуть прийматися урядом і відповідними галузевими міністерствами, при цьому вони повинні носити загальний характер. Призначення організаційно-правових методик конкретних фірм полягає в організації роботи відповідних служб і фахівців фірми щодо збору доказів для відшкодування збитків.

7. Частина 7 ст. 225 стосується визначення складу збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах. Такий склад збитків визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності, оскільки самі суб'єкти господарювання вповноважені та здатні врахувати специфіку діяльності своїх внутрішніх підрозділів, встановити склад та порядок відшкодування збитків, які виникають як результат їх внутрішньогосподарської діяльності.

8. Обов'язок доведення розміру будь-яких збитків покладається на потерпілу сторону, тому відшкодування збитків включає в себе не тільки поняття "збитки", але й покладення обов'язку на потерпілу сторону щодо їх доведення. У зв'язку з цим застосування даного виду відповідальності за своєю суттю розглядається як здійснення ряду певних цілеспрямованих дій, які в комплексі створюють діяльність по відшкодуванню збитків. З огляду на це до ознак збитків відносять також те, що доведення збитків здійснюється в установленій законом формі (частіше - в процесуальній формі) (див.: Дегтярев С. Л. Возмещение убытков в гражданском и арбитражном процессе: Учебно-практическое пособие. - 2- изд., перераб. и доп. - М.: Волтерс Клувер, 2003, с. 29). Неналежна організація цієї діяльності розглядається як основний фактор, який обмежує можливість відшкодування збитків з несправних партнерів. Тому для створення доказової бази для відшкодування збитків рекомендується правильно і своєчасно документувати порушення зобов'язань та їх наслідки. Саме ж документування значною мірою залежить від оптимальної організації обліку виконання контрагентами договірних зобов'язань, від негативних наслідків їх порушення, від ретельної регламентації взаємодії структурних підрозділів суб'єктів господарського обігу в цій галузі. В обґрунтування позовних вимог про відшкодування як реальної шкоди, так і втраченої вигоди, особа, права якої порушено, повинна надати докази на підтвердження розміру завданої шкоди, наявності причинного зв'язку між спричиненими збитками та діями особи, яка порушила зобов'язання, а у випадках, коли законом або договором передбачена презумпція невинуватості боржника, - також вину цієї особи.

Враховуючи, що відшкодуванню підлягають не будь-які витрати, а розумні й необхідні, корисними є положення ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу, якою зазначено: законом встановлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Оскільки таким чином встановлена презумпція розумності і добросовісності дій особи, яка здійснила витрати, тягар спростування цієї презумпції, доведення "нерозумності", перевищення витрат покладається на відповідача.

Частиною 1 ст. 233 Господарського кодексу передбачено право суду зменшити розмір належних до сплати санкцій у разі, якщо вони надмірно великі порівняно із збитками кредитора. Вважаємо, що і в цьому випадку тягар доведення розміру фактичної шкоди або відсутності шкоди у кредитора як підстава для зменшення розміру санкцій, повинен покладатися на боржника.

Стаття 226. Умови і порядок відшкодування збитків 

1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків.

3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

4. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання.

5. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.

6. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання.

7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій статті 193 цього Кодексу.

Коментар:

1. У статті 226 ГК встановлені умови і порядок відшкодування збитків, у тому числі права і обов'язки обох сторін господарського зобов'язання, а також негативні наслідки їх невиконання, причому деякі з зазначених норм є новелами господарського законодавства.

Так, частиною 1 цієї статті встановлені наступні обов'язки учасника господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення: вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру (наприклад, знайти або сприяти у пошуку іншого виконавця зобов'язань); у разі якщо збитки завдано іншим суб'єктам - відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

2. Частиною 2 ст. 226 ГК передбачений обов'язок сторони, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, невідкладно повідомити про це другу сторону. Слід зазначити, що, по-перше, ця норма є новелою законодавства, і, по-друге, наслідки неповідомлення другої сторони є достатньо суворими, оскільки невиконання цього обов'язку позбавляє правопорушника права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та права вимагати відповідного зменшення розміру збитків, що за загальним правилом є однією з умов застосування відповідальності у виді відшкодування збитків. Тому набуває важливого значення не тільки саме виконання правопорушником цього обов'язку, але й необхідність оформлення його виконання належним чином. Тобто правопорушник повинен мати належні докази своєчасного направлення ним відповідної інформації потерпілій стороні. Зміст цієї норми дає підстави для висновку, що правопорушник зобов'язаний невідкладно повідомляти другу сторону про кожний факт порушення взятих на себе зобов'язань.

3. У частині 3 статті передбачено обов'язок потерпілої сторони вчинити певні дії, щоб запобігти виникненню збитків. Наслідками невиконання цього обов'язку є позбавлення потерпілої сторони господарського зобов'язання права на відшкодування збитків. Але такі негативні наслідки можуть настати лише за наявності у сукупності трьох умов: 1) попередження про можливе невиконання зобов'язання потерпіла сторона повинна отримати своєчасно, 2) вона повинна мати реальну дійсну можливість запобігти виникненню збитків своїми діями, 3) законом або договором не повинно бути передбачено іншого порядку. Тобто ч. 3 статті допускається, що законом або договором може бути передбачено інше. Необхідність вживання кредитором заходів до зменшення розміру збитків і раніше розглядалась як одна з умов застосування відповідальності у виді відшкодування збитків. За загальним правилом, суди не мають права збільшувати або зменшувати суму доведених збитків, які підлягають стягненню. Втім, згідно з ч. 3 ст. 219 ГК, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суду надано право зменшити розмір відповідальності або взагалі звільнити відповідача від відповідальності. За Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 616) невжиття кредитором заходів щодо зменшення збитків також надає суду право зменшити розмір збитків, які стягуються з боржника. При цьому ані в Господарському, ані в Цивільному кодексах не уточнюється, які саме дії (заходи) повинен здійснити кредитор для запобігання або зменшення розміру збитків. Втім у багатьох міжнародно-правових документах (наприклад, у ст. 77 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, у ст. 7.4.8 Принципів УНІДРУА та в інших) передбачено обов'язок потерпілої сторони застосувати заходи, які є розумними за даних обставин для зменшення шкоди. Уточнення щодо розумності заходів кредитора для зменшення збитків міститься і в Цивільному кодексі Російської Федерації (ч. 1 ст. 404), хоча поняття розумних заходів відсутнє. У деяких міжнародно-правових угодах під розумними заходами для зменшення збитків маються на увазі всі необхідні заходи для скорочення витрат за умови, що це може бути здійснено без зайвих турбот і витрат. В українському законодавстві не встановлено чіткого співвідношення між неприйняттям кредитором заходів до зменшення збитків і зменшенням розміру збитків, що відшкодовуються. Втім, наприклад, у Віденській конвенції чітко обумовлено, що сторона, яка порушила договір, має право вимагати скорочення збитків на суму, на яку вони могли бути зменшені потерпілою стороною, що повною мірою відповідає вимогам розумності і справедливості. Вважаємо, що ці положення, як і розумність заходів, які застосовуються для зменшення збитків без зайвої турботи, могли б слугувати певним орієнтиром і для української правової системи. Зменшення відповідальності боржника у зв'язку з неприйняттям кредитором заходів до зменшення збитків є правом суду, тому при пред'явленні позову про відшкодування збитків позивач повинен довести, що застосував усі заходи до зменшення збитків.

4. Відповідно до ч. 4 збитки, завдані правомірною відмовою зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання, не підлягають відшкодуванню. Ця норма пов'язана з такою достатньо поширеною оперативно-господарською санкцією (передбаченою ч. 1 ст. 236 ГК), як одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною. Слід пам'ятати, що за загальним правилом, встановленим ч. 7 ст. 193 ГК, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Згідно з ч. 2 ст. 218 ГК (якщо інше не передбачено законом або договором) не вважаються обставинами, що звільняють суб'єкта господарювання від відповідальності за порушення господарського зобов'язання, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Згідно з Цивільним кодексом (ч. 1 ст. 615 ЦК) сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання в разі порушення зобов'язання другою стороною, якщо це встановлено договором або законом. У цивільному і в господарському законодавстві передбачена значна кількість випадків, коли учасник господарських відносин вправі на законних підставах відмовитися від подальшого виконання зобов'язань. Наприклад, Господарським кодексом зазначено право управненої сторони відмовитися від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони (ч. 1 ст. 236 ГК), право управненої сторони відмовитися від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною (ч. 1 ст. 236 ГК), право покупця відмовитися від прийняття і оплати поставлених йому товарів неналежної якості (ч. 5 ст. 268 ГК). Цивільним кодексом за договором купівлі-продажу встановлено право продавця, якщо він зобов'язаний передати покупцеві крім неоплаченого також інший товар, зупинити передання цього товару до повної оплати всього раніше переданого товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства (ч. 5 ст. 692 ЦК). Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. 1 ст. 236 ГК, не є вичерпним. Крім того, ч. 2 ст. 236 ГК зазначено право сторін передбачити в договорі також інші оперативно-господарські санкції. Враховуючи положення ч. 2 ст. 235 ГК, у будь-якому випадку оперативно-господарські санкції, необхідні для забезпечення належного виконання договірних зобов'язань, повинні зазначатися в договорі. Таким чином, одностороння відмова від виконання зобов'язання частіше за все застосовується як оперативно-господарська санкція по відношенню до сторони, яка порушила зобов'язання, тому така відмова вважається правомірною і не тягне за собою відшкодування завданих цією відмовою збитків. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 615 Цивільного кодексу одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. Тому сторона, яка в односторонньому порядку правомірно відмовилася від зобов'язання, не втрачає права притягти винну сторону до відповідальності в установленому порядку.

5. У частині 5 встановлюються особливості відшкодування збитків у відносинах, пов'язаних з передачею індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками). Згідно з ч. 5 у разі невиконання зобов'язання про передачу речі (речей, визначених родовими ознаками) управненій стороні надано право на її розсуд або вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони, або вимагати відшкодування останньою збитків. При цьому Господарським кодексом встановлені однакові наслідки невиконання зобов'язань щодо передачі індивідуально визначеної речі та речі, визначеної родовими ознаками, які є предметом зобов'язання. Застосовується ця стаття у випадках передачі речі у власність, господарське відання, оперативне управління. Таким чином, за вибором сторони обов'язок з передачі речі (речей) може змінитися на обов'язок відшкодування збитків, які стали результатом порушення зобов'язання боржника передати кредитору належну йому річ, із застосуванням загальних положень про відповідальність за порушення зобов'язань.

6. У частині 6 статті йде мова про зобов'язання, які взмозі виконати не тільки сам боржник, але й інші особи, включаючи управнену сторону, тому ця норма розширює можливості управненої сторони у випадку, коли боржник не виконує покладених на нього зобов'язань. У цій частині передбачені права управненої сторони у разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послуги), згідно з якими управнена сторона окрім права вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання, має право або виконати цю роботу самостійно, або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, за умови, що інше не передбачено законом або зобов'язанням. Право обрання певного способу правового захисту надається управненій стороні, яка в кожному конкретному випадку вирішує це питання виходячи з власних інтересів. Підставою для виникнення зазначених прав кредитора є невиконання зобов'язань. Незважаючи на відсутність таких застережень у цій статті, рекомендується, щоб кредитор, використовуючи надані йому права, реалізував їх у розумний строк, повідомивши про це боржника, з розумною вартістю виконання зобов'язання замість боржника. Усі втрати та інші збитки, які виникли в управленої сторони при виконанні зобов'язання за рахунок боржника, підлягають відшкодуванню за рахунок боржника згідно з загальними правилами відшкодування збитків. Втім кредитор не вправі вимагати відшкодування шкоди, якщо вона завдана в результаті виконання, до якого боржник не мав відношення.

7. У 7 частині регулюється вплив відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, як виду відповідальності на наступну долю самого зобов'язання, тобто можливість продовження його дії або припинення.

За загальним правилом цієї частини статті при неналежному виконанні зобов'язання і відшкодуванні збитків зобов'язання продовжує діяти, що вважається справедливим з огляду на те, що відповідні заходи повинні компенсувати тільки збитки, які відповідають невиконаній частині зобов'язання. Враховуючи посилання на ч. 3 ст. 193 ГК, слід розглядати положення ч. 7 ст. 226 ГК як такі, що мають диспозитивний характер, оскільки ч. 3 ст. 193 ГК передбачено, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або коли управлена сторона відмовилася від прийняття виконання. Таким чином, законом або договором можуть бути передбачені інші наслідки, ніж ті, які зазначені в ч. 7 ст. 226 ГК.

Аналогічна норма міститься у ч. 3 ст. 216 ГК (вона зазначає загальні засади господарсько-правової відповідальності учасників господарських відносин), якою встановлений один із принципів господарсько-правової відповідальності, який полягає в тому, що відшкодування збитків не звільняє правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань.

Стаття 227. Солідарне відшкодування збитків 

1. У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відповідно до вимог статті 196 цього Кодексу.

Коментар:

Стаття 227 ГК стосується відшкодування збитків, що завдані одночасно кількома учасниками господарських відносин. За загальним правилом шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них в частині, заподіяній нею (в порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями, несуть солідарну відповідальність перед потерпілою особою. Тобто солідарна відповідальність виникає при спільному спричиненні кількома особами шкоди потерпілому і розрахована на ті випадки, коли неможливо встановити, які з дій і якою мірою спричинили збитки, тому в зобов'язанні беруть участь декілька боржників, які відповідають перед потерпілою особою солідарно. Підставою солідарного відшкодування збитків є факт спільності дій учасників господарських відносин, в результаті яких завдано збитків. Стаття 227 ГК є відсилочною, оскільки передбачає відшкодування таких збитків відповідно до вимог ст. 196 цього Кодексу. Втім ст. 196 ГК регулює виконання господарських зобов'язань, у яких беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів. Ця стаття передбачає ситуації, за яких на стороні управненого або зобов'язаного суб'єкта виступає декілька осіб (або декілька осіб одночасно з обох сторін), у зв'язку з чим виникають зобов'язання з множинністю осіб. У частині 1 ст. 196 ГК передбачено загальне правило виконання зобов'язання, згідно з яким кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. Відповідно до ч. 2 статті зобов'язання повинно виконуватися солідарно лише у разі, якщо це передбачено законодавством або договором. При цьому зазначено, що при солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено Законом. Порядок виконання солідарного обов'язку боржників встановлений ст. 541, 543, 544, 545 ЦК. Але солідарні зобов'язання можуть бути як договірні, так і позадоговірні. Відшкодування такої шкоди, завданої спільно кількома особами, відбувається за правилами ст. 1190 Цивільного кодексу, якою також передбачено солідарну відповідальність. Згідно зі ст. 541 ЦК солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Якщо розглядати солідарний обов'язок як відповідальність, то положення ст. 543 Цивільного кодексу щодо порядку виконання солідарних обов'язків можна застосовувати і до солідарного відшкодування збитків. Відповідальність солідарних боржників встановлена за принципом "один за всіх і всі за одного". Статтею 543 ЦК передбачено право кредитора в разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) вимагати виконання обов'язку (тобто заявити вимогу про відшкодування збитків) частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Якщо кредитор від одного із солідарних боржників одержав виконання обов'язку не в повному обсязі (тобто відшкодував збитки не в повному обсязі), він має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників, при цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними перед кредитором доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Солідарний обов'язок припиняється виконанням лише в разі стовідсоткового задоволення вимог кредитора. Якщо солідарний обов'язок щодо відшкодування збитків виконано у повному обсязі одним із боржників, обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором припиняється. Згідно зі ст. 544 ЦК боржнику, який виконав солідарний обов'язок, надане право на зворотню вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.

Стаття 228. Регресні вимоги щодо відшкодування збитків 

1. Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу. Державні (комунальні) підприємства за наявності підстав зобов'язані вжити заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарювання або стягнути збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог законодавства про працю.

Коментар:

1. Ця стаття встановлює право учасника господарських відносин, який вже відшкодував збитки, стягнути такі відшкодовані збитки з третіх осіб, що фактично їх спричинили, у порядку регресу, тобто право звернутися до третіх осіб з вимогою про відшкодування понесених ним збитків у порядку регресу. Інститут регресних вимог і в господарському законодавстві покликаний захистити інтереси особи, яка в силу певних обставин відшкодувала збитки, що фактично були спричинені третіми особами. Важливість цієї норми обумовлена тим, що в господарському законодавстві учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, тобто тягар доведення відсутності своєї вини покладений на особу, яка порушила зобов'язання, оскільки його вина презумується.

Право на стягнення відшкодованих збитків в порядку регресу виникає з того моменту, коли учасник господарських відносин відшкодував збитки потерпілій стороні замість третьої особи, тому регресне зобов'язання розглядається як похідне від іншого зобов'язання. У регресних зобов'язаннях як загальне правило діє принцип повного відшкодування збитків. Третя особа відповідає перед учасником господарських відносин у тому обсязі, в якому збитки фактично відшкодовані, тобто обсяг регресної вимоги повинен відповідати розміру виплаченого відшкодування. Але законом може бути встановлений інший обсяг, який може бути як вище, так і нижче тих сум, що були виплачені потерпілому. Якщо законом встановлено межі відшкодування або межі відповідальності винної особи, то з неї витрати стягуються в цих межах. Право на регресну (зворотну) вимогу до кожного з решти боржників має боржник, який один виконав обов'язок із солідарного відшкодування збитків, тому така вимога розглядається вже же не як солідарна, а як регресна, оскільки стосовно до решти боржників він стає кредитором.

2. Стягнення відшкодованих збитків у порядку регресу є правом для всіх учасників господарських відносин, крім державних (комунальних) підприємств, для яких вжиття заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарювання за наявності підстав розглядається як обов'язок. Як обов'язок для цих підприємств передбачено також стягнення збитків з винних працівників підприємства, яке відбувається вже відповідно до вимог законодавства про працю. Відповідальності державних (комунальних) підприємств за порушення цих обов'язків Кодексом не передбачено.

Стаття 229. Відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань

1. Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

2. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом.

3. У разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день висунення вимог.

Коментар:

1. Ця стаття встановлює особливості відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань. Саме поняття грошового зобов'язання не наводиться ані в Господарському, ані в Цивільному кодексах, втім головна особливість грошових зобов'язань полягає в тому, що вони мають специфічний предмет - гроші, які завжди є в обігу, у зв'язку з чим їх відсутність не розглядається як обставина, яка виключає відповідальність боржника. Цим пояснюється особливість відповідальності за порушення грошових зобов'язань, яка полягає в тому, що учасник господарських відносин у разі такого порушення не звільняється від відповідальності через неможливість його виконання. Це правило не містить ніяких виключень, тому що відповідальність за неповернення грошових коштів розглядається як абсолютна, безмежна. Це означає, що боржнику не надано можливості уникнути її ні за яких умов, навіть при посиланні на відсутність своєї вини, дію обставин непереборної сили тощо. Тому підставою відповідальності за грошовим зобов'язанням є сам факт порушення зобов'язання, який полягає в неповерненні відповідних грошових коштів у строк, і цей факт є вирішальним для застосування такої відповідальності. Крім цієї статті окремі норми щодо відповідальності за порушення грошових зобов'язань у контексті застосування штрафних санкцій містяться також у ст. 231 і ст. 232 ГК. Порядок виконання грошових зобов'язань встановлений ст. 198 ГК.

Частина 1 ст. 229 ГК передбачає обов'язок учасника господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами, тобто встановлює відповідальність за порушення грошових зобов'язань у двох формах: відшкодування збитків і сплата штрафних санкцій. У цій статті не йдеться ані про індекс інфляції в межах відповідальності за порушення грошових зобов'язань, ані про сплату річних.

У Цивільному кодексі, у ст. 536, зазначений обов'язок боржника сплатити проценти за користування чужими грошовими коштами, розмір яких встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. У ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У Господарському кодексі законодавець використовує термін "відсотки" за грошовими зобов'язаннями в ч. 3 ст. 198 у контексті виконання грошових зобов'язань, у ч. 6 ст. 231 ГК і ч. 4 і 5 ст. 232 - в контексті застосування штрафних санкцій. Зміст термінів "річні", "проценти", "відсотки", якими оперують Цивільний і Господарський кодекси, правові явища, які вони позначають, і відповідно підстави для їх застосування викликають в теорії спори і дискусії, а на практиці - суперечливу судову практику.

Залишається невизначеною і на рівні законодавства, і на доктринальному рівні і правова природа інфляційних. У зв'язку з цим склалася різноманітна судова практика щодо відшкодування нарахованих на суму боргу, на суму збитків на вимогу позивача інфляційних і річних на підставі ст. 625 Цивільного кодексу. Втім для міжнародної практики характерним є те, що по суті коло грошових вимог, за якими можна стягувати проценти при простроченні виконання грошового зобов'язання, не обмежене і проценти нараховуються і на суми несплачених своєчасно неустойок, і на суми визнаних збитків, які повинен був відшкодувати контрагент, що порушив договір, на суму, що представляє, наприклад, вартість товару, якого не вистачає. Вважаємо обґрунтованою позицію тих господарських судів України, які розглядають як підставу для відшкодування інфляційних та річних, нарахованих на суму боргу згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, посилаючись на те, що це є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником; тому ні три проценти річних, ні індекс інфляції не розцінюють як заходи відповідальності за порушення зобов'язань і не відносять їх до санкцій.

Відсутність нормативного визначення відповідальності за порушення зобов'язань дозволила розглядати поняття відповідальності за порушення зобов'язань за Цивільним кодексом як таке, що охоплює відшкодування збитків, сплату неустойки, а також індексацію заборгованості і проценти за грошовим зобов'язанням. При цьому індексація заборгованості і проценти за грошовим зобов'язанням визнаються такими, що входять до змісту поняття відповідальності, оскільки вони встановлені ст. 625 ЦК, яка має заголовок "Відповідальність за порушення грошового зобов'язання" (див.: Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України. - Київ, РЕФЕРАТ, 2005, с. 198).

Вирішуючи ці питання, слід враховувати, що індексація є способом захисту від інфляції, тобто від підвищення загального (середнього) рівня цін в економіці. Сума, на яку збільшується розмір збитків через зміну рівня індексу інфляції, фактично є так званими "інфляційними" збитками, які теж повинні відшкодуватися в господарських правовідносинах. Відповідні індекси обчислюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і щомісячно публікуються у періодичних офіційних виданнях. Повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники є офіційними і можуть використовуватись для визначення розміру завданих збитків. Боржник повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення на вимогу кредитора. Оскільки індекс інфляції є змінною величиною, позивач, який бажає стягнути збитки з урахуванням цього індексу, повинен у кожному конкретному випадку подати господарському суду обґрунтований розрахунок відповідної суми. Оскільки йдеться про індексацію у зв'язку з девальвацією, тобто зниженням курсу національної грошової одиниці України, не підлягають індексації збитки, розраховані на підставі цін, виражених в іноземній валюті. Відшкодування збитків (як прямих, так і втраченої вигоди) з урахуванням офіційного індексу інфляції передбачено наступними роз'ясненнями президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції" від 12.05.99 р. N 02-5/223, "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків" від 01.04.94 р. N 02-5/215, "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки" від 30.03.95 р. N 02-5/218, з наступними змінами. Рекомендації стосовно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ містяться в листі Верховного Суду України від 03.04.97 р. N 62-97р.

Правова природа річних у судовій практиці і в юридичній літературі теж залишається невизначеною, оскільки вони розглядаються як плата за користування чужими грошовими коштами (не як міра відповідальності), або як різновид санкцій за порушення грошового зобов'язання з усіма відповідними наслідками, як самостійна міра відповідальності, як різновид збитків у зв'язку із невиконанням грошового зобов'язання На наш погляд, найбільш обґрунтованим є розуміння процентів як доходу, який потерпіла сторона могла б отримати від інвестування суми, яка їй належить, тобто мінімальної втраченої вигоди кредитора як різновиду збитків, відшкодування яких підкоряється спеціальному режиму.

У зв'язку з цим підтримуємо висловлену в юридичній літературі думку, що до господарських зобов'язань застосовуються правила ст. 536, 692, 693, 1048, 1057 Цивільного кодексу, які встановлюють підстави та розмір процентів за користування чужими грошима, а також ст. 625 ЦК, якщо інше не передбачено спеціальними законами або договором. Також обґрунтованою є думка, що при визначенні розміру заподіяних збитків, які підлягають відшкодуванню за змістом ст. 229 Господарського кодексу, мають враховуватися проценти, що сплачені як за користування чужими коштами (ст. 536, 692, 693, 1048, 1057 ЦК), так і за прострочення виконання грошового зобов'язання (ч. 2 ст. 625 ЦК), а також сума, на яку заборгованість за грошовим зобов'язанням підвищена в порядку індексації (див.: Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України. - Київ, РЕФЕРАТ, 2005, с. с. 188, 189). Цей висновок базується на дії принципу повного відшкодування завданих збитків і на невичерпному переліку видів збитків, що підлягають відшкодуванню за Господарським кодексом. Водночас невизначення правової природи інфляційних, річних, процентів, відсотків, від з'ясування якої залежать порядок їх застосування, співвідношення як видів відповідальності, строки позовної давності, буде і далі створювати проблеми у правозастосовчій практиці.

Частина 1 ст. 229 ГК передбачає у разі порушення грошового зобов'язання відшкодування збитків, а також сплату штрафних санкцій, у зв'язку з чим виникає питання, як повинні співвідноситися між собою штрафні санкції і відшкодування збитків при їх застосуванні в разі порушення грошового зобов'язання. Вважаємо, що ч. 1 ст. 229 ГК необхідно тлумачити так, що вона передбачає застосування залікової, а не штрафної неустойки в контексті цієї статті, оскільки передбачає сплату штрафних санкцій відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами. Втім за загальним правилом, встановленим в ч. 1 ст. 232 ГК, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Згідно з ч. 2 цієї ж статті так звана штрафна неустойка полягає в тому, що збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції. Оскільки ч. 1 ст. 229 ГК прямо не передбачено стягнення збитків у повній сумі понад штрафні санкції, збитки, що були завдані у зв'язку із порушенням грошового зобов'язання, підлягають відшкодуванню в частині, не покритій цими санкціями.

2. Частина 2 стосується валюти, в якій повинно здійснюватися обчислення розміру збитків. За загальним правилом, встановленим ч. 2, обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами. Інше правило може бути встановлено законом. Положення цієї статті зв'язані з порядком визначення ціни, яка за Господарським кодексом зазначена як істотна умова будь-якого господарського договору (ч. 2 ст. 189). За Господарським кодексом ціна зазначається в договорі в гривнях, і лише ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін (ч. 2 ст. 189). У контрактах може визначатися і валюта ціни (тобто валюта, в якій зафіксована ціна товару в контракті), і валюта платежу (тобто валюта, за якою здійснюються розрахунки за контрактом). Зазвичай валюта платежу збігається з валютою ціни і має назву "валюта контракту" або "валюта розрахунків". Якщо валюта ціни і валюта платежу в контракті не збігаються, виникає потреба здійснити перерахунок валюти ціни у валюту платежу, тому в таких випадках рекомендується вносити до контрактів і умову щодо курсу перерахунку валют.

Частиною 3 цієї статті встановлено, що в разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитор повинен зазначити грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день висунення вимог. Таким чином, у претензії (позові) повинна бути зазначена сума збитків у валюті, її грошовий еквівалент у гривнях і відомості про офіційний курс Національного банку України на день висунення вимог. Але цей порядок повинен бути витриманий у разі звернення за захистом порушених прав до державного суду України, оскільки, наприклад, при зверненні з позовом до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України позовні вимоги можуть бути пред'явлені в будь-якій валюті (якою зазвичай є валюта контракту), без вимоги зазначення грошового еквівалента суми позову у гривнях, що прямо передбачено Регламентом цього суду.

Стаття 230. Штрафні санкції 

1. Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

2. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Коментар:

1. Однією із форм господарсько-правової відповідальності є штрафні санкції, що покладаються на контрагента за невиконання чи неналежне виконання взятого на себе зобов'язання.

Термін "санкція" походить від латинського - sanctio: найсуворіша постанова. У законодавстві та науковій літературі під "штрафними санкціями" розуміють саме відшкодування збитків. Господарський кодекс України (далі - ГК України) під штрафними санкціями розуміє господарські санкції у виді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Разом з відшкодуванням збитків особа, яка порушила господарське зобов'язання або правила здійснення господарської діяльності, зобов'язана сплатити стороні, права якої порушено, штрафні санкції (варіант - штрафні санкції у виді грошової суми (ст. 230 ГК України)). Тобто у правопорушника виникає так звана штрафна відповідальність. Штрафна відповідальність, на відміну від відповідальності за завдання збитків, має передусім караючу, а не компенсаційну функцію.

Стягнення штрафних санкцій є своєрідним покаранням за допущене правопорушення.

Таким чином, штрафні санкції:

а) завжди застосовуються у виді грошової суми;

б) підставою застосування штрафних санкцій є:

- порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності;

- невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.

У частині 1 цієї статті законодавець зазначає, що штрафні санкції це, зокрема, господарські санкції у виді грошової суми, та надає їх виключний перелік, а саме: неустойка, штраф, пеня.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Стаття 549 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

У фаховій літературі відмічається подвійна правова природа неустойки, яка одночасно є і способом забезпечення виконання зобов'язань, і мірою відповідальності. Водночас слід зазначити, що основне призначення неустойки стимулювати боржника до належного здійснення господарської діяльності, виконання взятих на себе господарських зобов'язань.

Форма сплати грошової суми зазначена у ст. 230 ГК України - неустойка, штраф, пеня - не дозволяє зробити висновок про співвідношення цих санкцій. Існує думка, що це окремі три види санкцій. Така думка не єдина серед науковців і досить спірна.

2. Учасниками відносин у сфері господарювання є особи, перелічені у ст. 2 ГК України, зокрема це: суб'єкти господарювання (провідний учасник відносин у сфері господарювання; має особливий правовий статус, тому що безпосередньо здійснює господарську діяльність).

Поняття суб'єкта господарювання обґрунтоване теорією господарювання, яка виходить з того, що суб'єктами господарювання є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Серед організацій - суб'єктів господарювання можна виділити:

а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги;

б) організації - споживачі результатів господарської діяльності;

в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.

Отже, суб'єкти господарювання - це організації, які на основі юридично відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність (і використання її результатів) або управлінську діяльність в економіці;

г) споживачі, якими відповідно до ст. 1 Закону України "Про природні монополії" є фізична або юридична особа, що придбаває товар;

д) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Стаття 231. Розмір штрафних санкцій 

1. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

2. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

3. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.

4. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

5. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

6. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

7. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.

Коментар:

1. Частина 1 вказує на імперативний (обов'язковий, що не підлягає змінам у договірному порядку) характер статті закону, якщо у ній встановлений розмір штрафних санкцій по окремих видах зобов'язань.

Питання визначення розміру, згідно з яким стягуються штрафні санкції, є дуже важливим. Цей розмір може бути визначено як у законі, так і в договорі. На відміну від визначення розміру заподіяних збитків, де діють оціночні категорії, штрафні санкції суворо прив'язані до суми невиконаного зобов'язання або до днів прострочення, чи до відсоткового співвідношення.

За загальним правилом, якщо законом визначено розмір штрафних санкцій, змінити його за погодженням сторін (угодою сторін) не можна, і такі зміни будуть вважатися нікчемними. Так, за невиконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Але, відповідно до Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", ця пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Так, наприклад (виняток із правила ч. 2 ст. 551 ЦК України, що допускає збільшення договором розміру неустойки, встановленої законом, передбачається ч. 1 ст. 231 ГК України стосовно окремих видів господарських зобов'язань), законом може бути встановлено розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У силу спеціального правила ч. 1 ст. 23 Закону України "Про залізничний транспорт" відповідальність, у тому числі в виді неустойки, може встановлюватися Статутом залізниць. Стаття 105 Статуту залізниць встановлює, що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим Статутом та окремими договорами. Називати матеріальною відповідальність у виді відшкодування збитків, завданих незбереженням вантажу при перевезеннях, та сплати неустойки - це в традиції національного транспортного законодавства. Тому наведене положення ст. 105 Статуту залізниць поширюється і на неустойку. Отже, неустойка у сфері чинності Статуту залізниць може встановлюватися цим Статутом і договорами, але не будь-якими, а лише окремими. Такими в ст. 22 та ст. 63 Статуту залізниць визнаються договори про виконання залізницею додаткових операцій, пов'язаних з перевезенням вантажів, та договори про перевезення вантажів на особливих умовах. За іншими договорами неустойка у сфері дії Статуту залізниць не може ані збільшуватись, ані зменшуватись.

Важливим питанням ч. 1 коментованої статті є визначення терміна "закон", що застосовується у даній нормі. Стаття 199 ГК України зазначає, що виконання господарських зобов'язань забезпечуються заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. Таким чином, термін "закон" слід розуміти як нормативний акт вищої юридичної сили.

2. Особливу увагу Господарський кодекс приділяє тим відносинам, де зачіпають інтереси держави. Зокрема, ч. 2 коментованої статті визначено коло господарських правовідносин, де застосовуються саме уніфіковані штрафні санкції, якщо інше не передбачено законом чи договором. Так, наприклад, у постанові Верховного Суду України від 30.05.2006 р. про стягнення штрафних санкцій підтверджено правильність застосування законодавства. Зокрема, у ньому сказано, що "у разі, якщо відповідач належить до державного сектора економіки, то пеня нараховується згідно з вимогами та у розмірі, встановлених ст. 231 цього Кодексу". Дані санкції можуть бути застосовані за наявності двох умов:

а) вони підлягають застосуванню у разі скоєння господарського правопорушення, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належать до державного сектора економіки, або якщо виконання зобов'язання фінансується за рахунок державного кредиту;

б) вони підлягають застосуванню тільки за два види правопорушень, а саме:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) - стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання - стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

3. Частина 3 даної статті передбачає певні особливості встановлення санкцій за порушення господарського зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, або за порушення, пов'язане з виконанням державного контракту, або якщо виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту.

4. За загальним правилом розмір штрафних санкцій передбачається законом чи договором. Пріоритет у визначенні розміру санкцій надається закону. Коли розмір штрафних санкцій законом не визначено, вони застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Частина 4 коментованої статті передбачає різні способи встановлення розміру санкцій договором:

- у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання;

- у певній, визначеній грошовій сумі;

- у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання;

- у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

5. Укладаючи господарський договір, сторони можуть визначати зміст договору, керуючись вільним волевиявленням. Тобто сторони мають право погоджувати будь-які умови договору, які не суперечать законодавству, зокрема, на свій розсуд.

Однак законодавець ч. 5 цієї статті надає право заінтересованій стороні, у разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання звернутися до суду з заявою про вирішення спору.

6. Частиною 6 передбачається, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачений законом або договором. Іншими словами, за період прострочення виконання грошового зобов'язання особа повинна сплатити пеню за кожен день прострочи у розмірі, що дорівнює розміру облікової ставки Національного банку України. Крім того, пеня нараховується за весь час прострочення, тобто з моменту, коли зобов'язання мало бути виконаним, і до моменту його фактичного виконання. Проте слід мати на увазі, що Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.96 р. граничний розмір пені, який сплачує платник за прострочку платежу, не може бути встановлений за домовленістю сторін більшим від подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

У даному випадку слід звернути увагу на наступне. Цим Законом встановлюється обмеження розміру пені за грошовими зобов'язаннями подвійним розміром облікової ставки Національного банку України. У багатьох договорах встановлюються неустойки, які в багато разів перевищують усі розумні межі, наприклад 5 - 10 відсотків від суми заборгованості за кожен день затримки оплати товарів, робіт або послуг. Встановлення обмеження пені, яка нараховується на грошове зобов'язання, вважаємо позитивним досягненням. Проте не слід забувати, що, як зазначалося, нерозумно високий розмір пені може встановлюватися також за невиконання інших, негрошових зобов'язань.

Зберігає чинність і спеціальне правило ст. 1 Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій". Відповідно до нього загальний розмір пені не може перевищувати 100 відсотків загальної суми боргу. Цей граничний розмір неустойки не може бути збільшений договором.

Так, наприклад, судова практика Вищого господарського суду України свідчить, що відповідно до Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня. Таким чином, існує колізія нормативних актів з приводу розміру пені, яка підлягає стягненню в даному випадку.

Згідно з преамбулою Закону України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій" встановлюється відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій.

У той же час Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" (згідно з його преамбулою) регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.

Таким чином, застосуванню підлягає Закон України "Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій", оскільки він є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює ці відносини.

Яким би способом не визначався в договорі розмір неустойки, він не може перевищувати той розмір, який встановлений законом як граничний (якщо він встановлений). Так, якщо Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" встановлений граничний розмір пені за прострочення платежу - не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла в період, за який сплачується пеня (від суми простроченого платежу, включаючи податок на додану вартість та інші види податків), то угода сторін про встановлення більшого розміру пені буде недійсною через перевищення встановленого названим Законом граничного розміру пені. Цей граничний розмір пені не може перевищувати встановленого (за сумою) й тоді, коли сторони в договорі за прострочення виконання грошового зобов'язання встановили не пеню, а штраф. Наприклад, договором встановлено штраф за прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 5 відсотків суми простроченого платежу. Сума платежу - 5000 грн., сума штрафу складе 250 грн. Однак у разі прийняття рішення по суті суд повинен перевірити, чи не перевищується при цьому граничний розмір пені, встановлений ч. 2 ст. 343 ГК України і Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". Для цього слід визначити суму пені на випадок, якщо її розмір дорівнює подвійній обліковій ставці Національного банку України. Якщо сума пені, обчислена на основі граничного її розміру, перевищує розмір неустойки, встановлений договором, встановлена договором неустойка стягується повністю. Якщо ж гранична сума пені є меншою, ніж неустойка, сума неустойки, що випливає з договору (250 грн.), не може бути стягнена повністю. Буде стягнена лише сума неустойки, яка не перевищує ту, що обчислена на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Розмір пені за прострочення виконання грошового зобов'язання обмежений подвійною обліковою ставкою Національного банку України, а в цих межах повинен визначатися договором. Звичайно в договорах розмір цієї пені вказується на рівні граничного розміру, встановленого названим Законом. Якщо пеня встановлена в розмірі, меншому від подвійної облікової ставки НБУ, застосовується розмір пені, що дорівнює подвійній обліковій ставці НБУ. Умова про пеню в такому випадку не може бути визнана повністю недійсною лише тому, що встановлений договором розмір пені перевищує встановлену законом межу.

7. Частина 7 визначає розмір штрафних санкцій, котрі застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань. Визначаються вони відповідним суб'єктом господарювання, зокрема господарською організацією.

Ця частина передбачає, що внутрішньогосподарськими є відносини, які складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Внутрішньогосподарський статус структурних підрозділів підприємства, їх функції, права та обов'язки визначаються локальними нормативно-правовими актами підприємства - положеннями про них, що зазвичай затверджуються органами управління самого підприємства в порядку, передбаченому установчими документами, статутом.

Застосування цих положень покликано сприяти зміцненню виробничої, господарської і фінансової дисципліни, підвищенню відповідальності за доручену ділянку роботи, ліквідації паралелізму і дублюванню в роботі.

Отже, встановлення порядку застосування штрафних санкцій у внутрішньогосподарських відносинах та їх розміру ГК України відносить до компетенції самого суб'єкта господарювання - господарської організації.

Стаття 232. Порядок застосування штрафних санкцій

1. Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.

2. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

3. Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.

4. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

5. За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.

6. Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

7. У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави.

Коментар:

1. Важливою особливістю правового регулювання господарських відносин є порядок відшкодування збитків та неустойки. За загальним правилом, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Таким чином, Кодексом закріплено застосування залікової неустойки у випадку, якщо інше не встановлено законом або договором.

Залікові штрафні санкції є основним видом штрафних санкцій у господарському законодавстві. Цей вид штрафних санкцій застосовується в усіх випадках, якщо законом або договором сторін не встановлений інший порядок їх стягнення. Таким чином, можна зробити висновок, що у випадку, коли залікові штрафні санкції будуть менші за розмір заздалегідь встановлених збитків, то ці санкції "розчиняться" в сумі останніх. Якщо припустити, що штрафні санкції виявляться надмірно великими (порівняно з розміром заздалегідь встановлених збитків), боржник вправі вимагати зменшення штрафних санкцій до розміру збитків, посилаючись на ч. 1 ст. 233 ГК України. Виникає логічне питання: до розміру яких збитків знижуватиметься розмір штрафних санкцій: до збитків, обумовлених сторонами в угоді, чи до розміру дійсно завданих збитків, що виникли внаслідок правопорушення? Якщо суд враховуватиме розмір збитків, встановлений сторонами в угоді, то внесення в договір умови про штрафні санкції повністю позбавлене сенсу. Якщо ж судова практика піде іншим шляхом і для порівняння розміру штрафних санкцій та збитків будуть використовуватися реальні втрати кредитора, то автоматично втрачатиметься основна перевага заздалегідь встановлених збитків - відсутність необхідності доведення їх розміру.