2. Зобов'язання припиняється поєднанням управненої та зобов'язаної сторін (боржника і кредитора) в одній особі.

У даному випадку підстава припинення зобов'язання зумовлюється неможливістю бути зобов'язаним перед самим собою. Основним випадком такого збігу є правонаступництво або заміна сторони у зобов'язанні. Наприклад, припинення зобов'язання з цієї підстави може мати місце тоді, коли дві організації, що перебували в договірних стосунках, були реорганізовані шляхом злиття чи приєднання однієї юридичної особи до іншої. У цьому разі також може виникнути становище, при якому одна особа виступає як боржник і кредитор одночасно.

Ця обставина є підставою для припинення зобов'язання. Проте якщо поряд із зазначеною особою є й інші правонаступники, то в цій частині зобов'язання за договором припинені бути не можуть, бо в даній ситуації збіг боржника і кредитора в одній особі відсутній. Не повністю, а лише частково припиняється зобов'язання у разі збігу кредитора з одним із солідарних боржників. Зобов'язання припиняється щодо цього боржника і зберігається щодо решти боржників.

Якщо таке поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі припиняється, зобов'язання виникає знову.

Стаття 205. Припинення господарського зобов'язання у разі неможливості виконання 

1. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі неможливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

3. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням.

4. У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарювання - банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.

Коментар:

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті господарське зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

Іноді зобов'язання не може бути виконано внаслідок об'єктивних причин. Неможливість виконання має бути викликана такими обставинами, за які боржник не відповідає. Таке зобов'язання припиняється внаслідок випадкової неможливості його виконання і лише за відсутності вини боржника.

Аналогічна коментованій норма міститься в ст. 607 ЦК України. Тлумачення вказаних норм дає можливість виділити такі умови, за яких правовий зв'язок вважається припиненим:

- настання неможливості виконання, внаслідок чого боржник або фізично не може здійснити дії, що складають його обов'язки за договором, або не має права (юридична неможливість) їх здійснити (наприклад, у зв'язку з вилученням речі з обігу);

- неможливість виконання викликана зовнішніми для сторін обставинами (наприклад, предмет договору загинув при пожежі);

- обставини, що обумовили неможливість виконання, наступили випадково, незалежно від волі сторін, а не внаслідок винних дій боржника.

Наприклад, між сторонами було укладено договір про будівництво житлового будинку. Внаслідок стихійного лиха будівельні матеріали і розпочатий будівництвом житловий будинок, що були на земельній дільниці, загинули. Подальше виконання зобов'язання стало неможливим з об'єктивних причин. При цьому вина підрядника за договором підряду відсутня, тому на нього не може бути покладена відповідальність за невиконання зобов'язання. Якщо ж неможливість виконання зобов'язання обумовлена виною боржника (наприклад, предмет підряду загинув внаслідок неправильних дій підрядника при виконанні будівельних робіт), воно не може бути просто припинено. У цьому разі воно трансформується в інший вид зобов'язання - з відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо. Неможливість виконання зобов'язання може виникнути також у разі вини самого кредитора. У цьому випадку боржник звільняється від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання.

2. Згідно з ч. 2 коментованої статті передбачено обов'язок зобов'язаної сторони, у разі неможливості виконання зобов'язання повністю або частково, з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам, негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

У даному випадку йдеться про неможливість виконання зобов'язання, на якій основне зобов'язання фактично не припиняється, а лише змінюється, оскільки для винної сторони обов'язок виконання перетвориться в обов'язок відшкодувати заподіяні контрагентові збитки, сплатити неустойку тощо.

Коли предмет зобов'язання визначений індивідуальними ознаками, його загибель призводить до неможливості виконання і зобов'язання припиняється. Родові речі юридично замінимі, і до тих пір, поки заміна для боржника здійсненна, зобов'язання зберігається, оскільки воно об'єктивно може бути виконане.

3. Зобов'язання припиняється неможливістю виконання при ліквідації суб'єкта господарювання (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу особу в порядку правонаступництва або з інших підстав.

Крім коментованої статті особливості припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи передбачено у ст. 609 ЦК України. У силу вказаної норми зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

При самоліквідації, ліквідації юридичних осіб у примусовому порядку і ліквідації комерційних юридичних осіб у разі визнання їх банкрутами всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків за цими вимогами, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юридичної особи у порядку черги. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. В окремих випадках обов'язки ліквідованої юридичної особи за виконання зобов'язань можуть бути покладені згідно із законодавством на іншу юридичну особу. Наприклад, обов'язок щодо відшкодування шкоди, заподіяної працівнику підприємства каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, покладається на органи соціального страхування. Страхові організації здійснюватимуть виплати на користь потерпілого і після ліквідації юридичної особи, яка заподіяла шкоду, за рахунок капіталізованих нею при ліквідації сум.

Зобов'язання ліквідованої юридичної особи припиняються з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про ліквідацію юридичної особи.

4. Однією з підстав припинення господарського зобов'язання є ліквідація суб'єкта господарювання - банкрута, що є стороною вказаного зобов'язання.

Умови, порядок і наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються ГК України (див. ст. 209 - 215 ГК), Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", іншими законами.

Стаття 206. Розірвання господарського зобов'язання 

1. Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 цього Кодексу.

2. Державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.

Коментар:

1. Норма, що міститься в ч. 1 коментованої статті, є відсильною. Вона встановлює, що господарське зобов'язання може бути розірване сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГК України для розірвання господарських договорів (див. коментар до цієї статті).

2. Частина 2 коментованої статті визначає специфіку розірвання державних контрактів. Відповідно до вимог вказаної норми державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання.

Визначення таких понять, як "державне замовлення", "державні замовники", "пріоритетні державні потреби", "виконавці державного замовлення", "державний контракт", подані у Законі України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" від 22.12.95 р.

Відповідно до термінів, викладених у ст. 1 вказаного Закону, названі поняття вживаються у наступному значенні:

Пріоритетні державні потреби - це потреби України в товарах, роботах і послугах, необхідних для розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Сторонами державного контракту виступають державні замовники та виконавці державного замовлення.

Державні замовники - це Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи - головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення - це суб'єкти господарювання усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють чи поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону Кабінет Міністрів України визначає і затверджує обсяги та склад державного замовлення, порядок формування державного замовлення та пріоритетні державні потреби, а отже, в межах своєї компетенції саме він може змінити або скасувати державне замовлення на закупівлю певних товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб, що є юридичним фактом, який слугує підставою для розірвання державного контракту.

Стаття 207. Недійсність господарського зобов'язання 

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Коментар:

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

ЦК України поділяє всі недійсні правочини на два види: нікчемні (ч. 2 ст. 215 ЦК України) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним у силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу в часі (ст. 236 ЦК України).

ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (ч. 1 ст. 207 ГК України) всі ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК України є нікчемними.

Серед підстав недійсності оспорюваних зобов'язань, передбачених ГК, можна виділити такі:

- невідповідність вимогам закону;

- вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;

- укладення їх учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Отже, недійсним повинно визнаватися зобов'язання, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватися в усіх випадках, коли зобов'язання вчинено з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, під дію положення ЦК України, абз. 2 п. 6 ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", п. 2 ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", ч. 2 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" тощо.

Недійсними з підстав невідповідності вимогам закону можуть визнаватися не лише зобов'язання, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність господарського зобов'язання вимогам законодавства має оцінюватися з позиції законодавства, яке діяло на момент його виникнення. У разі коли після виникнення зобов'язання набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент його виникнення, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Недійсним визнається господарське зобов'язання, вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Зі змісту вказаної норми слідує, що необхідними умовами для визнання недійсним зобов'язання згідно з коментованою статтею є його укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність наміру хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До зобов'язань, що підпадають під ці ознаки ч. 1 ст. 207 ГК, належать, зокрема, правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права державної власності; на придбання всупереч встановленим правилам предметів, які вилучені з обігу або обіг яких обмежено; на приховування підприємствами чи підприємцями від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні) всупереч інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. У разі визнання в установленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності та за наявності інших обставин, які свідчать про укладення правочину з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності правочини також мають визнаватися недійсними згідно із ст. 207 ГК незалежно від часу їх укладення.

У силу ч. 1 статті, що коментується, недійсним визнається також господарське зобов'язання, вчинене учасниками господарських відносин з порушенням хоч би одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Положення, що коментується, обмежує укладення так званих "позастатутних правочинів". Проте якщо у ст. 227 ЦК України підстави недійсності позастатутних правочинів зводяться лише до з'ясування питання наявності або відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії, необхідної для укладення відповідного правочину, то коментована стаття виходить з того, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи.

Це положення ГК суперечить нормам цивільного законодавства, яке визнає усіх юридичних осіб наділеними загальною правосуб'єктністю.

Коло правочинів, які мають право укладати суб'єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими правочинами, які витікають з основного змісту їх діяльності. Отже, недійсними з указаної підстави ч. 1 коментованої статті повинні визнаватися лише ті правочини, які прямо суперечать цілям юридичної особи, вказаним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах.

2. У частині 2 ст. 207 ГК України вживається термін "нікчемна умова", але визначення відповідного поняття відсутнє. У цивільному законодавстві та юридичній літературі є лише поняття нікчемного правочину (договору), недійсність якого встановлена законом, але воно не співпадає з наведеним у коментованій статті ні за назвою, ні по суті.

Коментована стаття передбачає можливість визнання умов договорів нікчемними за рішенням суду, проте в силу ЦК України правочин, дійсність якого заперечується на підставах, встановлених законом, і який може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваним.

Поряд з цим з аналізу положень коментованої статті недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси іншої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

- виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

- допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

- вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Ці умови є нікчемними для типових договорів і договорів приєднання, проте можуть застосовуватися й до інших господарських договорів. Указаний перелік нікчемних умов також не є вичерпним, зважаючи на наявність можливості визнання нікчемними умов договору з загальних підстав порушення прав і законних інтересів іншої сторони або третіх осіб.

3. У частині 3 ст. 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачається можливість визнання зобов'язання недійсним на майбутнє, що суперечить статті 236 ЦК України, згідно з якою нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість настання їх у майбутньому.

Крім того, формулювання положення ГК України про момент припинення виконання господарського зобов'язання є не зовсім коректним, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, у тому числі пов'язаних з його виконанням, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Отже, в даному разі повинно йтися не про припинення виконання зобов'язання, яке можливе лише щодо дійсних зобов'язань, а про момент та наслідки недійсності правочину, як це передбачено у ЦК України.

Слід також відзначити, що положення ГК України про недійсність господарських зобов'язань є найбільш суперечливими нормам цивільного законодавства. Свою позицію з цього приводу висловив і Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 07.04.2008 р. N 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України". Згідно з указаною позицією ст. 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватися не може.

Стаття 208. Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним 

1. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Коментар:

1. Частина 1 коментованої статті передбачає декілька варіантів наслідків визнання недійсним господарського зобов'язання, яке вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, залежно від наявності наміру на його укладення в однієї або в обох сторін. У зв'язку з цим не можна визнати вдалим вживання законодавцем терміна "намір", адже в юридичній науці та практиці найбільш вживаними є терміни "вина" та "умисел", а тому більш доцільним було б вживання саме цих понять.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного правочину і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження.

Щодо безпосередньо наслідків такої недійсності зобов'язання, то перший варіант застосовується за наявності наміру в обох сторін. Якщо зобов'язання виконане обома сторонами, то в доход держави за рішенням суду стягується все отримане ними за зобов'язанням, а при виконанні зобов'язання тільки однією стороною з іншої сторони стягується в доход держави все отримане нею, а також все те, що належить першій стороні на відшкодування отриманого.

Другий варіант припускає наявність наміру лише в однієї із сторін господарського зобов'язання. У цьому випадку все отримане стороною, яка мала намір вчинити протиправний правочин, повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане іншою стороною, яка такого наміру не мала, або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Складність у цьому питанні полягає в тому, що добросовісна сторона в такому зобов'язанні, як правило, майже завжди позбавлена можливості отримати щось з іншої сторони через її нерідко фіктивний характер діяльності як контрагента та відсутність майна й коштів, необхідних для проведення реституції.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав, ніж передбачено ч. 1 коментованої статті, ч. 2 цієї ж статті передбачає як загальне правило подвійну реституцію, внаслідок якої кожна із сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане за зобов'язанням, а за неможливості повернути отримане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

При вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності господарських зобов'язань господарський суд виходить із змісту позовних вимог. Якщо спір з цього приводу між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх здійснювати дії, прямо передбачені ч. 2 статті, що коментується.

Наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише щодо сторін даного господарського зобов'язання, а тому на особу, яка не є стороною правочину, не може бути покладений обов'язок щодо повернення майна за правочином, в якому вона не брала участі. Права особи, яка вважає себе власником спірного майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсним правочину, стороною в якому така особа не є, а можуть бути захищені шляхом пред'явлення нею віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені ст. 388 ЦК України.

Стаття 209. Неспроможність суб'єкта підприємництва 

1. У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) відповідно до частини четвертої статті 205 цього Кодексу визнається неспроможним.

2. Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрутством.

3. Суб'єктом банкрутства (далі - банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства.

4. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу.

Коментар:

1. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не містить поняття "неспроможність". По сьогоднішній день в юридичній доктрині обговорюється питання співвідношення понять "банкрутство" та "неспроможність". Ще в дореволюційному праві обговорювалося це питання. Так, вважалося, що банкрутство є поєднанням неспроможності та злочинних дій незалежно від наявності причинного зв'язку між ними. Проте чіткого розмежування цих понять у дореволюційному законодавстві не було.

Деякі українські вчені-юристи підтримують позицію щодо ототожнення понять "неспроможність" та "банкрутство". З аналізу законодавства про банкрутство України можна зробити висновок, що термін "банкрутство" використовується у двох значеннях: 1) як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через ліквідаційну процедуру; 2) як "фінансова неспроможність" суб'єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов'язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації).

З поняттям "банкрутства" тісно пов'язані поняття "неспроможність" та "неплатоспроможність". Так, згідно із ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.99 р. N 784-XIV під неплатоспроможністю розуміють неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Як видно з наведених визначень, законодавець ототожнює поняття неспроможності та неплатоспроможності. Хоча й у визначенні останнього застосовує слово "неспроможність".

Отже, виходячи із норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та цього Кодексу видно, що поняття "банкрутство" та "неспроможність" не тотожні та позначають різні стани суб'єкта господарювання, оскільки вони позначають стадію судового процесу та власне підставу порушення цього процесу. Треба зазначити, що норми Кримінального кодексу України (ст. 218 - 221) містять поняття банкрутства у дещо іншому розумінні. Так, у вищезгаданих нормах поняття "банкрутство" ототожнюється з поняттям "фінансова неспроможність" та вживається не в значенні частини судового процесу, а в значенні негативного фінансового стану.

2. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" банкрутство визначається як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Аналогічне визначення поняття банкрутства міститься і в ч. 1.3 наказу Національної служби посередництва і примирення "Про затвердження Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу (представника)" від 30.11.2001 р. N 230.

Українські вчені та юристи-практики неодноразово звертали увагу на проблему визначення поняття банкрутства. Так, у літературі зустрічається позиція щодо визначення поняття банкрутства як припинення за судовим рішенням господарської діяльності фізичної або юридичної особи внаслідок неспроможності задовольнити визнані ними (або визнані судом як правомірні) вимоги кредиторів та виконати обов'язки перед бюджетом, у зв'язку з перевищенням зобов'язань боржника над вартістю його майна, якщо застосування визначених у законі заходів запобігання банкрутству не дало позитивних результатів. Деякі вчені вважають, що поняття банкрутства потрібно закріпити в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" як визнану господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність через проведення реабілітаційних процедур та погасити встановлені грошові вимоги кредиторів у зв'язку з їх неоплатністю.

У світовій теорії інституту банкрутства розрізняють ознаки та критерії поняття банкрутства. Під ними розуміють чинники, залежно від наявності або відсутності яких вирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство. Деякі вчені виділяють лише ознаки банкрутства та поділяють їх на внутрішні та зовнішні, або суттєві та зовнішні.

Теорії права відомі два критерії банкрутства: неоплатність та неплатоспроможність. Неоплатність означає, що пасиви боржника перевищують його активи і для порушення провадження у справі про банкрутство необхідно довести, що вартість майна боржника є меншою, ніж величина кредиторської заборгованості.

Неплатоспроможність означає нездатність боржника вчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами, в результаті чого можна припустити, що пасиви такої особи перевищують активи. Крім того, критерій неплатоспроможності дає можливість швидше розпочати процедуру банкрутства для уникнення різного роду зловживань з боку боржника, який передбачає банкрутство. Цей фактор частково нівелюється наявністю інституту визнання недійсними угод, укладених до та після порушення провадження у справі про банкрутство. Але це не гарантує повного повернення майна боржника в судових процедурах банкрутства, оскільки не завжди можливо довести наявність підстав для визнання угоди недійсною, і врешті-решт пов'язані з таким провадженням витрати призводять до зменшення ліквідаційної маси. До того ж майно набагато легше виявити, оскільки для цього не потрібно вивчати стан внутрішніх справ боржника, а лише достатньо зовнішньої нездатності до платежу. Отже, такий критерій дає можливість оперативно реагувати на фінансові труднощі боржника шляхом швидкого порушення провадження у справі про банкрутство.

Спираючись на термінологію українського законодавства про банкрутство, можна визначити підстави порушення провадження у справі про банкрутство та критерії банкрутства.

Справа про банкрутство може бути порушена та розглянута для встановлення критеріїв банкрутства за наявності таких зовнішніх ознак, які встановлені у ч. 3 ст. 6, 51, 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом":

- за умови припинення боржником платежів протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку;

- якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;

- якщо майна боржника, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів;

- якщо боржник фактично припинив свою діяльність і місцезнаходження його встановити неможливо.

Факт існування підстав для порушення провадження у справі про банкрутство боржника ще не означає, що такого боржника буде визнано банкрутом. Цей факт доводить лише нездатність особи після настання терміну виконання грошових зобов'язань перед кредиторами та наявність формальних підстав для подачі заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду. І лише під час судового засідання можна з'ясувати, яка природа неплатоспроможності боржника і чи є критерії банкрутства.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" містить один критерій банкрутства:

- нездатність боржника повністю задовольнити вимоги кредиторів по грошовим зобов'язанням, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків та зборів (обов'язкових платежів).

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 209 цього Кодексу введено ще один критерій банкрутства, а саме критерій недостатності майна боржника для проведення розрахунків з кредиторами.

Отже, відповідно до положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та цього Кодексу критерієм банкрутства є нездоланна неплатоспроможність, тобто в кінцевому підсумку неоплатність, оскільки неможливість подолати неплатоспроможність якраз і пов'язана з тим, що пасиви боржника перевищують активи і застосування до такої особи будь-яких заходів по відновленню платоспроможності не дає позитивного результату.

3. Боржником, відповідно до вимог ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", може бути суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, зокрема зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Згідно з цим Кодексом визначено, що суб'єктом банкрутства може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Перелік суб'єктів банкрутства, поданий у ньому, є невичерпним, оскільки Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", як спеціальний нормативний акт по відношенню до кодексу, його уточнює та розширює. Так, ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до суб'єктів банкрутства віднесені всі юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності (в тому числі юридичні особи, що діють у формі споживчих товариств, благодійних та інших фондів), а також фізичні особи - підприємці. Виключенням із цього кола є:

- структурні підрозділи юридичних осіб: філії, представництва, відділення тощо;

- казенні підприємства;

- підприємства, що є об'єктом права комунальної власності і щодо яких виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього;

- державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації, у частині санації та ліквідації, якщо вони не виключені із переліку об'єктів, що не підлягають приватизації;

- фізичні особи та утворення, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, за винятком, встановленим у Законі.