2. Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Особливістю солідарного зобов'язання є те, що виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку тому із них, хто у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає у рівній частці на всіх солідарних боржників. Відносини за взаємними розрахунками між боржниками після того, як один із них виконав солідарний обов'язок, також мають зобов'язальний характер і називаються регресними зобов'язаннями, за якими кредитор (регредієнт) зобов'язаний перед третьою особою до виконання, вправі віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія чи бездіяльність якого обумовили залучення кредитора до такого виконання. Характерними ознаками регресного зобов'язання є:

- його похідний характер щодо основного зобов'язання;

- належність хоча б одного або всіх його учасників до суб'єктів основного зобов'язання;

- виконання одним із суб'єктів основного зобов'язання або навіть саме його виникнення обумовлюється дією чи бездіяльністю осіб, з якими внаслідок цього і встановлюється регресне зобов'язання.

У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких цей кредитор не бере участі. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті при солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 197. Місце виконання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

2. У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

3. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов'язання.

Коментар:

1. Місце виконання зобов'язання - це місце, де боржник (зобов'язана сторона) має вчинити дії, що складають об'єкт зобов'язального правовідношення, а кредитор (управнена сторона) має прийняти запропоноване йому боржником належне виконання.

Визначення місця виконання зобов'язання має велике практичне значення, оскільки від цього залежить, хто і в яких розмірах несе витрати, пов'язані з виконанням.

Визначення місця виконання зобов'язання має своє особливе значення при укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів), оскільки це пов'язано також з визначенням матеріального права, яке застосовуватиметься до відносин сторін, загальні правила вибору якого визначені в Законі України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 р. та в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У частині 1 коментованої статті законодавець закріплює три правила визначення місця виконання господарського зобов'язання:

- у законі;

- у господарському договорі;

- виходячи зі змісту зобов'язання.

На жаль, законодавець не визначає пріоритетів у застосуванні того чи іншого правила, проте, на думку автора, пріоритет при цьому повинен віддаватися в першу чергу умовам договору і лише потім закону та змісту зобов'язання. Аналогічної позиції законодавець дотримується у ст. 532 ЦК України, згідно з якою місце виконання зобов'язання встановлюється за згодою сторін у договорі, і лише якщо воно не встановлено в договорі, виконання провадиться за правилами, встановленими законом. При цьому в іншому місці зобов'язання може бути виконане, лише якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Можливість застосування правил ст. 532 ЦК України до виконання господарських зобов'язань випливає з положень абз. 2 ч. 1 ст. 193 ГК України, згідно з яким до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Частина 2 коментованої статті присвячена правилам визначення місця виконання господарського зобов'язання, передбаченим в законі, які залежать від місцезнаходження майна або сторони в договорі. Відповідно до її положень місце виконання визначається:

- за місцезнаходженням нерухомого майна - за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна;

- за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону - за грошовими зобов'язаннями;

- за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом - за іншими зобов'язаннями.

Додаткові правила визначення місця виконання зобов'язання, зазначені в законі, містяться у ст. 532 ЦК України, якою, зокрема, передбачено: за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, зобов'язання виконуються за місцем здавання товару (майна) перевізникові; за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання.

Важливе значення для правильного застосування закону має визначення місцезнаходження (місця проживання) сторони зобов'язання.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

3. Доки зобов'язання не порушено жодною зі сторін, воно має виконуватися у точній відповідності зі всіма елементами, що становлять його зміст (за предметом, строком, способом тощо). І не лише боржник має належно його виконати, а й кредитор не має права ухилятися від прийняття такого виконання. У зв'язку з цим ч. 3 статті, що коментується, передбачає особливості можливості належного виконання грошового зобов'язання та зобов'язання, що витікає з цінних паперів, у разі відсутності кредитора, його ухилення від прийняття виконання або іншого його прострочення. У даному випадку боржник вважається таким, що виконав зобов'язання, якщо вніс належні з нього гроші або передав за зобов'язанням цінні папери до депозиту державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, які повідомляють про це кредитора.

Можливість виконання зобов'язання шляхом внесення грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса передбачена також у ст. 537 ЦК України.

Порядок прийняття нотаріусом в депозит грошових сум і цінних паперів регулюється розд. 31 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. N 20/5.

Прийняття нотаріусом грошових сум і цінних паперів провадиться за місцем виконання зобов'язання. Приймання грошових сум або цінних паперів у депозит для передавання кредитору здійснюється за заявою заінтересованої особи, яка, між іншим, повинна містити відомості щодо причин, з яких зобов'язання не може бути виконане безпосередньо. За бажанням особи до заяви можуть бути включені обґрунтування та розрахунок, згідно з яким робиться внесок. У разі прийняття в депозит цінних паперів, випущених у документарній формі, у заяві зазначається їх сумарна номінальна вартість. Особі, яка внесла в депозит грошові суми або цінні папери, нотаріус видає квитанцію про внесок, та повідомляє кредитора про надходження грошових сум і цінних паперів і на вимогу останнього видає йому належні грошові суми або цінні папери.

Якщо боржник не вказав адресу кредитора і нотаріусу ця адреса невідома, боржник попереджається, що повідомлення кредитора про внесення грошей або цінних паперів у депозит є його обов'язком.

Стаття 198. Виконання грошових зобов'язань

1. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

2. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

3. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Коментар:

1. Грошові зобов'язання відіграють особливу роль у господарському обороті. Грошовий обіг - це рух коштів у внутрішньому обороті в готівковій та безготівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки в господарстві. Предметом грошових зобов'язань є дії по сплаті грошей. Грошові зобов'язання можуть входити до складу змішаних зобов'язань, а також бути як основними, так і додатковими.

Частина 1 статті, що коментується, закріплює загальні правила здійснення платежів за грошовими зобов'язаннями, що виникають в господарських відносинах. Окрім положень Цивільного та Господарського кодексів України правове регулювання грошових зобов'язань закріплено в Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р., Законі України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" від 05.04.2001 р., а також в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. N 22, яка встановлює загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків.

При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунків по інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами і звичаями ділового обороту. Законодавство встановлює такі види платіжних інструментів, як меморіальний ордер; платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; платіжна вимога; розрахунковий чек; акредитив. Також можуть використовуватися векселі та спеціальні платіжні засоби, зокрема платіжні картки. Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання самостійно обирають платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.

Регламентація готівкового обігу здійснюється Положенням про порядок ведення касових операцій в національній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 р. N 637. Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької діяльності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки провадяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів. Готівкові розрахунки суб'єктів господарювання провадяться як за рахунок засобів, отриманих з кас банків, так і за рахунок наявної виручки, і здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги встановленої форми.

2. Частина 2 статті, що коментується, передбачає, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті в гривнях - національній грошовій одиниці України. Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України забороняється. Виключенням є ціни, що встановлюються у зовнішньоекономічних контрактах. Таким чином, для суб'єктів господарювання зменшено обсяг прав, передбачених ст. 533 Цивільного кодексу, яка встановлює, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок не визначено законом або договором.

Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу вимагає отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, окрім випадків, що прямо передбачені законодавством, регулюються Декретом Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Здійснення розрахункових операцій за зовнішньоекономічними договорами визначене в Законі України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" від 23.09.94 р., а також регулюється Указом Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 04.10.94 р., а також Положенням про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженим постановою Правління НБУ від 10.08.2005 р. N 281.

Частина 3 коментованої статті передбачає можливість сплати відсотків за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа. При цьому фінансовим кредитом є кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.

Однак суб'єкт господарювання, що має вільні обігові кошти, може розпоряджатися ними на власний розсуд, на умовах, що не суперечать закону і не порушують прав інших осіб. Наприклад, суб'єкти господарювання, укладаючи договір позики, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, можуть передбачити, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Якщо іншими актами законодавства не будуть встановлені вимоги щодо розміру і порядку сплати відсотків, то суб'єкти господарювання можуть у договорі визначати розмір і порядок сплати відсотків за користування грошима.

Стаття 199. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

2. Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

Коментар:

1. Зобов'язання є правовідносинами, а тому вони охороняються засобами примусового характеру. Ці засоби можна поділити на дві групи:

- загальні заходи (спонукання до виконання зобов'язання, покладення обов'язку відшкодувати заподіяні його порушенням збитки тощо), що застосовуються в усіх випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або характером встановлених відносин;

- спеціальні забезпечувальні заходи, що застосовуються лише для забезпечення тих зобов'язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні у цивілістиці називаються способами забезпечення виконання зобов'язань.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими Господарським кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Вказана стаття, як і коментована, не містить вичерпного переліку заходів забезпечення виконання зобов'язань, а тому законом або договором можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов'язання. Наприклад, згідно зі ст. 66 Закону України "Про господарські товариства" учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Встановлюючи такий вид цивільно-правової відповідальності, законодавець надає контрагентам юридичної особи, створеної у формі повного товариства, додаткові юридичні засоби забезпечення виконання зобов'язання. Забезпечувальними властивостями наділені і деякі форми безготівкових розрахунків (акредитив, інкасо, передоплата тощо) або навіть деякі види договорів (договори страхування, кредиту, лізингу, факторингу тощо).

Більшість способів забезпечення виконання зобов'язань має акцесорний характер і при недійсності основного зобов'язання або припиненні його дії перестає існувати. Але є і такі способи забезпечення, що мають самостійний характер, наприклад гарантія.

Кожен із способів забезпечення виконання зобов'язань має певні особливості, обумовлені ступенем та механізмом впливу на боржника, але підкорені одній загальній меті - спонукати боржника виконати зобов'язання належним чином.

Забезпеченню підлягає тільки дійсне зобов'язання. При цьому недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. Але недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Цей припис має імперативний характер, тому його порушення призводить до нікчемності вказаного правочину. Деякі зі способів забезпечення виконання зобов'язань вимагають не просто письмової, але й нотаріально посвідченої форми їх здійснення і навіть спеціальної реєстрації, наприклад договір іпотеки.

В юридичній науці провадиться класифікація способів забезпечення виконання зобов'язань за різними ознаками. Наприклад, залежно від юридичної конструкції способи поділяються на такі, що пов'язані, та такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника. До першої групи належать застава та завдаток, до другої - неустойка, порука, гарантія. За правовою природою способи поділяються на такі, що є формою юридичної відповідальності, та такі, що не можуть бути формами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої - застава, порука, гарантія. Притримання, на думку спеціалістів, є однією з форм самозахисту, що має спільні риси із заставою.

2. Частина 2 коментованої статті присвячена особливості забезпечення зобов'язань суб'єктів господарювання, які належать до державного сектору економіки. Відповідно до вказаної норми такі зобов'язання можуть забезпечуватися державною гарантією у випадках і способом, передбаченими спеціальним законом.

Наприклад, зобов'язання державних замовників за договорами на підставі державного замовлення (державного контракту) забезпечуються державою в особі Кабінету Міністрів України. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг за державним контрактом за рахунок державного бюджету.

Також, відповідно до п. 2 Порядку надання державних гарантій за зобов'язаннями Державної іпотечної установи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. N 1094, державні гарантії надаються за зобов'язаннями державної іпотечної установи в розмірі, що не перевищує обсягу, встановленого Законом про Державний бюджет України на відповідний рік, за умови використання у повному обсязі запозичень, повернення яких гарантовано державою, відповідно до п. 4 цього Порядку. Строк виконання таких зобов'язань не перевищує семи років.

Законодавством можуть бути встановлені й інші випадки гарантування державою виконання зобов'язань суб'єктів господарювання, які належать до державного сектору економіки.

Стаття 200. Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

2. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

3. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

4. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Коментар:

1. Банківська гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язань є особливою інституцією в господарському праві. У господарській діяльності суб'єктів господарювання значна кількість платіжних зобов'язань забезпечується гарантіями. Законодавцем, відповідно до змісту ч. 1 цієї статті, визначено, що за гарантією банк, інша кредитна установа, страхова організація (гарант) гарантують перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Згідно з нормами Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" кредитною установою є фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик.

Шляхом видачі гарантійного листа банк, інша кредитна установа або страхова організація (гарант) дають на прохання іншої особи (принципала) письмове зобов'язання сплатити кредиторові принципала (бенефіціару) відповідно до умов зобов'язання, що дається гарантом, грошову суму після пред'явлення бенефіціаром письмової вимоги про її сплату. Таким чином, гарантія за своєю правовою природою є самостійним правочином, що не залежить від основного договору або тендеру, на яких вона ґрунтується, тому гарант не пов'язаний з таким договором або тендером, хоча б посилання на них міститься у тексті гарантії. Обов'язок гаранта - сплатити грошову суму, що вказана в гарантії на пред'явлену письмову вимогу оплатити або в інших документах, указаних в гарантії. Поняття письмової форми включає електронну документацію, а також телеграми, телекси, телефакси тощо.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють банківської гарантії, крім статті, що коментується, є норми Цивільного кодексу України; Уніфіковані правила по договірних гарантіях в редакції 1978 р., розроблені Міжнародною торговою палатою (публікація N 325); Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу 1992 р., розроблені Міжнародною торговою палатою (публікація N 458); Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р., Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затверджене постановою Правління НБУ від 15.12.2004 р.; Порядок випуску товарів у вільний обіг під гарантійні зобов'язання при ввезенні їх на митну територію України, затверджений наказом Державної митної служби від 17.03.2008 р., та інші нормативно-правові акти.

Відповідно до Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. N 921, забезпечення виконання договору про закупівлю здійснюється наданням учасником замовнику гарантій виконання своїх зобов'язань за договором про закупівлю, включаючи такі види забезпечення, як порука, гарантія, застава, завдаток.

Господарське законодавство висвітлює зручну форму банківської гарантії - гарантію на першу вимогу, по якій гарант проводить платіж без представлення судового рішення, а проти простої вимоги бенефіціара. Проте зобов'язання по банківській гарантії виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

У банківських правовідносинах розрізняють такі види гарантій:

• безвідклична гарантія - гарантія, умови якої не можуть бути змінені і вона не може бути припинена банком-гарантом згідно із заявою принципала без згоди та погодження з бенефіціаром;

• безумовна гарантія - гарантія, за якою банк-гарант у разі порушення принципалом свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти бенефіціару за першою його вимогою без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов;

• відклична гарантія - гарантія, умови якої можуть бути в будь-який час змінені і вона може бути відкликана банком-гарантом за заявою принципала без попереднього повідомлення бенефіціара;

• умовна гарантія - гарантія, за якою банк-гарант у разі порушення принципалом свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти бенефіціару на підставі вимоги бенефіціара та в разі виконання ним відповідних умов або подання документів, зазначених у гарантії.

У залежності від характеру зобов'язань, що забезпечені гарантією, можливе надання банком-гарантом таких видів гарантій: платіжні гарантії, гарантії повернення авансового платежу, тендерні гарантії (гарантії забезпечення пропозиції), гарантії виконання, гарантії повернення позики тощо.

Набуття чинності банківською гарантією починається з дня її видачі, тобто з моменту підписання гарантійного листа. Якщо бенефіціар представляє гарантові у письмовій формі вимогу з вказівкою, у чому полягає порушення принципалом основного зобов'язання, в забезпечення якого видана гарантія, гарант зобов'язаний задовольнити вимогу бенефіціара.

2. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється також у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або в доданих до неї документах кредитор має вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Зміни до умов гарантії можуть бути внесені лише до часу закінчення строку дії гарантії. Зміни до умов гарантії набирають чинності з дати їх надання, якщо в них не зазначено інше. Днем надання змін уважається день надіслання бенефіціару або банку бенефіціара, або авізуючому банку, або банкам-кореспондентам повідомлення із зазначенням змін до умов гарантії або з дати, зазначеної на поштовій квитанції, що свідчить про надіслання листа із змінами до умов гарантії поштовим зв'язком, або з дня передавання листа із змінами до умов гарантії представнику бенефіціара або принципала для подальшого передавання бенефіціару. У разі внесення змін до умов гарантії з метою зменшення суми гарантії або скорочення строку її дії зміни до гарантії набирають чинності лише після отримання від бенефіціара, або банку бенефіціара, або авізуючого банку повідомлення про прийняття зазначених змін.

За загальним правилом кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, однак така можливість може бути встановлена у самій гарантії. Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.

Гарант має право відмовити кредиторові у задоволенні його вимоги, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

Гарант несе відповідальність перед бенефіціаром тільки відповідно до умов, що передбачені гарантією, і в межах суми, що не перевищує суму гарантії. Сума зобов'язання, що вказана в гарантії, не може бути зменшена з причини часткового виконання основного зобов'язання, якщо про таке не обумовлено у змісті гарантії.

Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром припиняються в разі:

- сплати бенефіціару суми, на яку видано гарантію;

- закінчення строку дії гарантії;

- відмови бенефіціара від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові;

- відмови бенефіціара від своїх прав за гарантією шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Коли гарантія втрачає силу відповідно до її власних умов, залишення її у бенефіціара не визначає виникнення в останнього яких-небудь прав, тому гарантійний документ повинен бути повернений гаранту без затримки.

Слід зазначити, що у першому, другому і четвертому вищезазначених випадках припинення зобов'язання гаранта не залежить від повернення йому гарантійного листа. У свою чергу повернення бенефіціаром гарантові оригіналу гарантійного листа є підтвердженням того, що ніяких претензійних вимог по ній не буде пред'явлено. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії будь-яким із вказаних способів, повинен негайно повідомити про це принципала.

3. Претензія по гарантії повинна бути заявлена у письмовій формі та не пізніше строку, передбаченого гарантією. При отриманні такої претензії гарант повинен невідкладно повідомити принципала. До гарантії додається документація, що обґрунтовує претензійні вимоги. Перелік документації повинен зазначатися у змісті гарантії.

Принципом договірних гарантій є те, що претензія по гарантії може бути задоволена, якщо вона ґрунтується на невиконанні чи неналежному виконанні принципалом своїх зобов'язань і що гаранту повинні бути пред'явлені докази такого невиконання. Саме тому вбачається доцільним, щоб природа та форма таких доказів була відображена у змісті гарантії.

4. Частина 4 статті, що коментується, містить загальне положення, через яке до відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій Господарським кодексом України, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, зокрема § 4 глави 49 ЦК.

Стаття 201. Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань

1. З метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Коментар:

1. Стаття, що коментується, передбачає можливість створення єдиного страхового фонду публічної застави з метою мінімізації негативних наслідків, які настали від економічних злочинів. Такі несприятливі наслідки в першу чергу можуть бути викликані недостатністю або відсутністю наявних коштів для відшкодування збитків, завданих злочинними діяннями. За характером економічні злочини виникають у сфері господарської діяльності, тому суб'єкти господарювання, що залучають кошти або цінні папери від громадян і юридичних осіб, повинні забезпечити власні фінансові ризики резервним (страховим) фондом.

Страховий фонд публічної застави має формуватися шляхом обов'язкової передачі власних коштів комерційними банками, страховиками, акціонерними товариствами та іншими суб'єктами господарювання, яким у встановленому законом порядку надано право залучати кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб.

Національне законодавство вже має практику створення фондів коштів, які спрямовуються на відшкодування збитків, що виникли в результаті негативних наслідків нестабільної діяльності фінансових установ. Доречно було б узяти за законодавчу основу регламентування питань діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який створено з аналогічною метою.

Однак законодавець, приймаючи рішення про можливість створення саме єдиного фонду, не врахував, що в нього мають централізовано надходити кошти від різних за видами господарської діяльності суб'єктів господарювання. Тому при створенні такого фонду слід приділити належну увагу переліку коштів та цінних паперів, що можуть вноситися як заставні елементи.

На сьогодні в чинному законодавстві, крім статті, що коментується, порядок створення та засади функціонування єдиного страхового фонду публічної застави не регламентовані.

Стаття 202. Загальні умови припинення господарських зобов'язань 

1. Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

2. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

3. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Коментар:

1. Коментована стаття присвячена загальним умовам припинення господарських зобов'язань. Зобов'язання припиняється в ситуації, коли права й обов'язки, що пов'язували учасників того чи іншого зобов'язального правовідношення, перестають існувати і, як наслідок, правовий зв'язок між його учасниками, що існував раніше, також втрачається.

Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зазвичай дія зобов'язання вичерпується, як тільки охоплювані ним права й обов'язки будуть повністю здійснені, тобто коли зобов'язання реалізовані (виконані) його учасниками. Зобов'язальні правовідносини можуть вважатися припиненими і за інших підстав, перелік найбільш поширених із яких наведено в ч. 1 коментованої статті.

Залежно від конкретних обставин існує декілька способів припинення зобов'язань, а саме: 1) виконанням; 2) переданням відступного; 3) зарахуванням; 4) за домовленістю сторін; 5) прощенням боргу; 6) поєднанням боржника і кредитора в одній особі; 7) неможливістю виконання; 8) у зв'язку зі смертю фізичної особи або ліквідацією юридичної особи.

2. Частина 2 коментованої статті серед підстав припинення господарського зобов'язання окремо виділяє такі, як розірвання господарського зобов'язання (ст. 206 ГК України) і визнання недійсним господарського зобов'язання за рішенням суду (ст. 207, 208 ГК України).

Господарське зобов'язання може бути розірване за угодою сторін або за рішенням суду. Судом зобов'язання може бути також визнано недійсним.

Порядок розірвання господарських договорів визначений у ст. 188 ГК України.

У випадку розірвання господарського зобов'язання або визнання його недійсним судом зобов'язання припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили.

3. Частина 3 коментованої статті містить загальне правило про застосування до відносин щодо припинення господарських зобов'язань відповідних положень Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Припиненню зобов'язань присвячена гл. 50 ЦК України, яка містить норми, що передбачають підстави, коли суб'єктивні права й обов'язки, що складали зміст відповідного зобов'язального правовідношення, перестають існувати.

Стаття 203. Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням 

1. Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною.

2. У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання припиняється виконанням.

3. Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

4. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання.

5. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Коментар:

1. Найчастіше зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Пов'язуючи припинення зобов'язань з їх виконанням, слід мати на увазі, що за своїм обсягом поняття виконання є дещо вужчим, ніж поняття припинення. Останнє охоплює всі випадки ліквідації раніше встановленого зобов'язально-правового зв'язку. За своїм змістом припинення зобов'язання означає, що з відповідного моменту боржник перестає бути боржником, а кредитор - кредитором. І будь-які вимоги, які кредитор раніше міг заявити боржникові, виходячи із даного зобов'язання, стають юридично неможливими. Це має місце не лише тоді, коли мету зобов'язання досягнуто (наприклад, виконана належним чином робота підрядником була передана замовникові за певну винагороду). Лише після того, як сторони здійснять усі дії, що витікають із зобов'язання, воно визнається припиненим.

Як підстави встановлення зобов'язального правовідношення, так і підстави його припинення мають значення правочину, тому їх здійснення повинне підкорятися правилам про форму правочину. Якщо зобов'язання встановлюється у письмовій формі, то повинно бути письмово оформлено і його виконання.

2. Переважна кількість зобов'язань встановлюється щодо одного предмета. Але законодавство передбачає можливість встановлення так званих альтернативних зобов'язань, за якими боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій. При цьому він має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Право вибору виконання в альтернативному зобов'язанні закон або договір може надати не тільки боржнику, але й кредиторові.

3. Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахуванням визнається угода, за якою з двох зустрічних однорідних вимог з предмета зобов'язань одна - менша за сумою - погашається повністю, а інша - більша за сумою - припиняється у частині, рівній меншій вимозі. Якщо обидва зобов'язання за сумою рівні, то вони повністю погашаються зарахуванням.

Для припинення зобов'язань зарахуванням необхідна наявність кількох умов.

По-перше, зарахування можливе у разі, коли зобов'язання є зустрічним. Для зарахування необхідна наявність двох зобов'язань. При цьому особа, яка виступає кредитором з першого з них, повинна бути боржником з другого, і навпаки - боржник з першого зобов'язання повинен бути кредитором з другого з них.

По-друге, вимоги, що підлягають зарахуванню, мають бути однорідними. У зв'язку з цим, як правило, зарахуванню підлягають вимоги за грошовими зобов'язаннями або за будь-якими іншими зобов'язаннями, предмет яких визначений родовими ознаками. Різнорідні зобов'язання зарахуванням припинені бути не можуть.

По-третє, для зарахування взаємної вимоги важливе значення має час виконання зобов'язань. Зарахування можливе лише у разі, коли строк виконання зобов'язання настав або не вказаний чи визначений моментом затребування.

Для здійснення зарахування достатньо заяви лише однієї сторони. Проте інша сторона має право оскаржити заявлену вимогу про зарахування у зв'язку, наприклад, з її недійсністю або відсутністю передбачених законом умов для зарахування.

Зарахування, проведене за заявою однієї сторони, діє з того моменту, коли наявні всі умови для зарахування. Заява про зарахування є способом привести зарахування у дію, але вона не є способом визначення того моменту, з якого починається дія зарахування. Тому, наприклад, нарахування відсотків за погашеним зарахуванням зобов'язанням припиняється з моменту, коли настали всі умови для зарахування, передбачені законом, а не з моменту, коли було зроблено заяву про зарахування. Отже, заява про зарахування має зворотну дію.

При уступці права вимоги (цесії) боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. При уступці права вимоги (цесії) зарахування провадиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. У разі якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором, або, якщо боржник виконав зобов'язання до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент виконання зобов'язання.