4. Законодавством про банкрутство України передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності українського народу у процедурах банкрутства державних комерційних підприємств. А саме:

- абз. 2 ч. 2 ст. 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено, що Державний орган з питань банкрутства пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство та в інших випадках, передбачених цим Законом;

- абз. 8 ч. 2 ст. 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що Державний орган з питань банкрутства готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків;

- абз. 5 ч. 5 ст. 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено обов'язок керуючого санацією попередньо погоджувати план санації боржника з органом, уповноваженим управляти державним майном, стосовно підприємства-боржника, у майні якого частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків;

- абз. 2 ч. 2 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що продаж частини майна боржника - державного підприємства в процедурі санації проводиться відповідно до законодавчих актів з питань приватизації з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом;

- розділ VI Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" регулює особливості банкрутства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності.

Стаття 210. Кредитори неплатоспроможних боржників

1. Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб'єкти, зазначені в частині першій статті 209 цього Кодексу, які мають підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо грошових зобов'язань, включаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом органи справляння податків, зборів (обов'язкових платежів).

2. У разі якщо до одного боржника мають грошові вимоги одночасно два або більше кредиторів, вони утворюють збори (комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.

Коментар:

1. У статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що кредитором у розумінні цього закону є юридична чи фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю стягнення податків і зборів (обов'язкових платежів).

Розглядаючи визначення поняття "кредитор", наведене у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", та визначення, наведене у коментованій частині ст. 210 цього Кодексу, можна дійти висновку, що Кодекс використовує його у "традиційному" розумінні, а Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - у спеціальному. Так, Кодекс у своєму визначенні не включає в поняття "кредитор" органи справляння податків та зборів (обов'язкових платежів), а лише прирівнює такі органи до кредиторів. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" навпаки - у це поняття включає як кредиторів за цивільно-правовими договорами, так і деякі державні органи.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитори поділяються на конкурсних та поточних. Конкурсні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. Крім того, до конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство.

Під поточними кредиторами розуміють кредиторів за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також виділяє кредиторів за вимогами про виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди. До цієї категорії кредиторів віднесено тих, чиї вимоги до боржника виникли як до, так і після порушення провадження у справі про банкрутство.

До категорії "кредитор" також віднесені згідно зі ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" особи, вимоги яких забезпечені заставою. Але в разі забезпечення вимог таких кредиторів заставою у повному обсязі вони не мають права ініціювати процедуру банкрутства. Незважаючи на це, такі кредитори мають право на першочергове та повне задоволення своїх вимог з ліквідаційної маси. Особливе відношення до кредиторів, виконання майнових зобов'язань яких забезпечено заставою, має достатньо ґрунтовні підстави - укладаючи цивільно-правові договори, такі кредитори використовують для захисту своїх майнових інтересів у майбутньому при виконанні таких договорів спеціальні правові інструменти цивільного права. Поставити такого кредитора в чергу серед кредиторів, зобов'язання яких не мають забезпечення у справі про банкрутство, означає принизити важливість інституту забезпечення зобов'язань та послабити кредит у торговельному обороті.

Особливості статусу різних видів кредиторів полягають у тому, що для кожної групи Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлені різні правила для вступу в процедуру банкрутства та для отримання задоволення своїх вимог. Так, для конкурсного кредитора та кредитора, чиї вимоги частково забезпечені заставою, щоб бути внесеним до реєстру вимог кредиторів та в подальшому претендувати на задоволення своїх вимог, необхідно або ініціювати провадження у справі про банкрутство, або у місячний термін від дня опублікування оголошення про порушення провадження у справі подати належним чином оформлену заяву із розрахунком своїх кредиторських вимог. Для поточних кредиторів достатнім буде подати належним чином оформлену заяву для їх постановки у чергу задоволення вимог кредиторів.

В українській юридичній літературі питання класифікації кредиторів обговорюється і сьогодні. Так, наприклад, пропонується провести класифікацію кредиторів залежно від підстав та часу виникнення їх вимог або у відповідності до їх правового статусу тощо.

2. Особливе місце в українському законодавстві про банкрутство займають органи кредиторів у справах про банкрутство. Згідно із ст. 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" це збори та комітет кредиторів. Так, збори кредиторів скликаються розпорядником майна протягом десяти днів після винесення господарським судом ухвали у попередньому засіданні. Кредитори, зокрема і органи державної податкової служби, інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, внесених до реєстру вимог кредиторів, кратній тисячі гривень.

Збори кредиторів є колегіальним представницьким органом, що має захищати майнові інтереси кредиторів.

Згідно з ч. 5 ст. 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про:

- вибори членів комітету кредиторів;

- визначення кількісного складу комітету кредиторів;

- визначення повноважень комітету кредиторів;

- дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів;

- інші питання, передбачені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів - не більше семи осіб. Рішення про створення та склад комітету кредиторів направляється до господарського суду.

Відповідно до ч. 8 ст. 16 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення про:

- вибори голови комітету;

- скликання зборів кредиторів;

- підготовку та укладення мирової угоди;

- внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;

- звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- ліквідаційну процедуру, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є зацікавленість;

- інші питання, передбачені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Комітет кредиторів, на думку деяких науковців, є допоміжним органом зі схожими до зборів кредиторів функціями. Основною метою створення такого органу є здійснення контролю, з урахуванням майнових інтересів кредиторів, за процедурою банкрутства та діями арбітражного керуючого, зокрема. З моменту утворення комітету кредиторів саме він, а не окремі кредитори, вважається стороною у справі про банкрутство у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Забезпечення повної рівності всіх кредиторів досягнути практично неможливо. При будь-якому, навіть досконалішому правовому регулюванні процедур банкрутства, одні кредитори все одно будуть наділені більшими правами за рахунок ущемлення прав інших кредиторів. Тому найбільш важливим є правильне визначення пріоритетів та цінностей, що захищаються законодавством про банкрутство.

Стаття 211. Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва 

1. Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, у межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його банкрутству.

2. Власники майна державного (комунального) або приватного підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству вказаного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлення платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація).

3. Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановленому законом.

4. Досудова санація державних підприємств здійснюється за рахунок бюджетних коштів, обсяг яких встановлюється законом про Державний бюджет України. Умови проведення досудової санації державних підприємств за рахунок інших джерел фінансування погоджуються з органом, наділеним господарською компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Коментар:

1. Частина 1 коментованої статті цього Кодексу встановлює обов'язок певних осіб (засновників, учасників, власників майна, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування) вживати заходів щодо попередження неспроможності боржника. Такими заходами, серед іншого, можуть бути вивчення та аналіз фінансового стану однієї або групи юридичних осіб, прогнозування наслідків на різноманітних ринках, досудова санація. До подачі заяви про банкрутство до господарського суду засновники (учасники) боржника, власник майна можуть спільно з кредиторами розробити систему заходів, що спрямовані на фінансове оздоровлення боржника та прийняти їх шляхом укладення відповідної угоди.

2. Відповідно до п. 1.22 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" фінансова допомога - це безповоротна фінансова допомога або поворотна фінансова допомога. Враховуючи вимоги частини 3 коментованої статті, законодавець передбачає надання боржнику лише поворотної фінансової допомоги. Так, у відповідності із п. 1.22.2 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" поворотна фінансова допомога - це сума коштів, передана платнику податку в користування на визначений строк згідно з договорами, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами. Для погашення всіх кредиторських вимог боржнику може бути надана фінансова допомога. Частина 2 коментованої статті визначає коло осіб, які можуть надавати фінансову допомогу боржнику.

3. Законодавець визначає, що фінансова допомога не може бути надана на безповоротній основі. Коментована частина передбачає обов'язок боржника повернути надану йому допомогу. Законодавство про банкрутство не визначає можливості прийняття на себе обов'язку по поверненню наданої боржником фінансової допомоги іншою особою.

Частина 3 коментованої статті не вказує на характер зобов'язань, що мають бути прийнятими боржником на себе після надання фінансової допомоги.

4. Досудова санація - один із заходів, що направлені на попередження неспроможності боржника до подання заяви про порушення справи про банкрутство. У рамках проведення досудової санації відбувається повне погашення вимог по зобов'язанням та обов'язковим платежам (у тому числі податкам). Досудова санація державних підприємств здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.03.2000 р. N 515 "Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств". Ініціатива щодо проведення досудової санації може виходити від уповноважених органів, підприємств, кредиторів або інших осіб.

Для розроблення плану досудової санації на підприємстві утворюється робоча група на чолі з керівником підприємства, до складу якої входить також представник уповноваженого органу та можуть залучатися кредитори за їх згодою.

План досудової санації повинен містити:

- реквізити підприємства (повну назву, юридичну адресу, організаційно-правову форму, орган управління);

- відомості про фінансово-господарське становище;

- заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передача майна в оренду, відстрочення та (або) розстрочення платежів, переоформлення короткотермінових кредитів у довготермінові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх здійснення;

- розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;

- визначення джерел фінансування заходів (зобов'язання інвесторів, кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти державного бюджету, кошти, отримані від оренди майна, відчуження основних засобів, погашення дебіторської заборгованості, кредити банків тощо);

- умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації (набуття права власності на майно підприємства відповідно до законодавства, розпорядження частиною його продукції, оренда майна підприємства, задоволення вимог кредиторів шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора тощо);

- очікувані наслідки виконання плану досудової санації.

Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців. В окремих випадках уповноважений орган може продовжити термін, але не більше ніж на 6 місяців.

У разі коли витрати на реалізацію заходів, передбачених планом досудової санації, пропонується фінансувати за рахунок коштів державного бюджету, пропозиції про включення відповідних видатків до проекту державного бюджету на планований рік подаються Міністерством фінансів України та Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України.

Заходи, пов'язані з відчуженням основних засобів, з передачею структурних підрозділів підприємств та нерухомого майна в оренду, погоджуються з Фондом державного майна в установленому порядку.

Стаття 212. Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника 

1. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури:

розпорядження майном боржника;

мирова угода;

санація (відновлення платоспроможності) боржника;

ліквідація банкрута.

2. Санація боржника або ліквідація банкрута здійснюється з дотриманням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

3. З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство реорганізація юридичної особи - боржника власником (уповноваженим ним органом), а також передача майна боржника в статутний капітал допускаються лише у випадках та порядку, передбачених законом.

Коментар:

1. Стаття 4 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає, що до боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:

- розпорядження майном боржника;

- мирова угода;

- санація (відновлення платоспроможності) боржника;

- ліквідація банкрута.

Під розпорядженням майном боржника Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачає систему заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника для забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Крім того, в ст. 13 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлюється, що введення процедури розпорядження майном боржника та призначення розпорядника майна має також забезпечувати майнові інтереси кредиторів. Тобто законодавець метою процедури розпорядження майном визначає забезпечення збереження та ефективного використання майна боржника і забезпечення інтересів кредиторів. Цілі процедури розпорядження майном конкретного боржника має реалізувати розпорядник майна, який відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" призначається ухвалою господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або ухвалою підготовчого засідання. Діяльність розпорядника майна у процедурі банкрутства здійснюється в основних двох напрямах: збереження майна боржника та здійснення аналізу господарської діяльності боржника. Або як їх визначають іноді - забезпечувальна та підготовча функції. Деякі науковці виділяють ще й третій напрям - визначення вимог кредиторів для голосування.

 

Мирова угода - це особлива стадія відносин банкрутства. Укладення мирової угоди стає можливим тоді, коли боржник та кредитори дійшли згоди про те, що їм вигідніше продовжувати відносини поза процедурами банкрутства. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мирова угода - це домовленість між боржником та кредитором про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін. За своєю юридичною природою мирова угода є угодою, з якою законодавець пов'язує певні процесуальні наслідки. Згідно зі ст. 38 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство та припинення повноважень арбітражного керуючого. Керуючий санацією або ліквідатор виконують обов'язки керівника боржника до моменту призначення нового керівництва.

Санація (відновлення платоспроможності) боржника - одна із судових процедур банкрутства, метою якої є відновлення платоспроможності боржника та розрахунки з кредиторами. Відповідно до абз. 12 ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під санацією розуміють систему заходів, які здійснюються під час провадження у справі про банкрутство для запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Ліквідація банкрута згідно з абз. 15 ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Ліквідаційна процедура починається з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та закінчується розрахунками із кредиторами та ліквідацією банкрута. Цілі ліквідаційної процедури полягають у рівноцінному задоволенні вимог кредиторів та ліквідації боржника. З дня відкриття ліквідаційної процедури для боржника настають наслідки, визначені у ст. 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

2. У відповідності з ч. 2 ст. 4 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" санація боржника або ліквідація банкрута здійснюються з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції.

3. Дана частина коментованої статті передбачає один із способів захисту інтересів кредиторів у судових процедурах банкрутства. А саме обмежує з дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство права власника (уповноваженого органу) щодо проведення реорганізації юридичної особи - боржника або передання майна боржника у статутний фонд.

Стаття 213. Майнові активи неплатоспроможного боржника 

1. З метою врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника у процедурах, зазначених у статті 212 цього Кодексу, використовуються майнові активи, які належать йому на підставі речових та зобов'язальних прав, а також права інтелектуальної власності.

2. До складу ліквідаційної маси включаються також майнові активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів боржника.

Коментар:

1. У відповідності зі ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які у разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Крім того, до складу ліквідаційної маси включаються речі, визначені родовими ознаками, що належать банкруту на праві володіння або користування.

Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується винятково для першочергового задоволення вимог заставодержателя.

Не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси індивідуально визначені речі, що належать банкруту на підставі речових прав, крім права власності і повного господарського відання. А також активи, включені до складу іпотечного покриття іпотечних облігацій, не включаються до ліквідаційної маси емітента іпотечних облігацій та управителя іпотечним покриттям. Відчуження цих активів, у тому числі примусове, здійснюється в порядку, передбаченому Законом України "Про іпотечні облігації".

2. Дана частина коментованої статті розширює межі визначення ліквідаційної маси банкрута, передбачені у спеціальному нормативному акті - Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Так, ліквідаційна маса крім активів самого боржника може включати і майнові активи осіб, що несуть відповідальність за зобов'язаннями банкрута. Наприклад, до ліквідаційної маси може бути включено майно, отримане внаслідок реалізації субсидіарної відповідальності, визнання угод боржника недійсними.

Стаття 214. Державна політика з питань банкрутства

1. Державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює орган державної влади з питань банкрутства.

2. Орган державної влади з питань банкрутства сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами. Повноваження органу державної влади з питань банкрутства визначаються законом.

3. Процедури щодо неплатоспроможних боржників, передбачені цим Кодексом, не застосовуються до казенних підприємств. До державних підприємств, які відповідно до закону не підлягають приватизації, вказані процедури застосовуються в частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.

4. У випадках, передбачених законом, не застосовуються процедури банкрутства щодо комунальних підприємств.

5. Щодо окремих категорій суб'єктів підприємництва законом можуть бути визначені особливості регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством.

6. Відносини, пов'язані з банкрутством, учасниками яких є іноземні кредитори, регулюються законодавством України з урахуванням відповідних положень міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Коментар:

1. Указом Президента України від 23.10.2000 р. N 1159/2000 "Про Міністерство економіки України" на Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України покладено повноваження державного органу з питань банкрутства, основними завданнями якого є проведення державної політики щодо запобігання банкрутству, створення організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, та інші, передбачені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Міністерством розроблені основні принципи політики Уряду України щодо відновлення платоспроможності підприємств, стратегічною метою яких є активне застосування процедур відновлення платоспроможності і банкрутства для вирішення проблем заборгованості та фінансового оздоровлення підприємств.

Крім того, згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2007 р. N 777 "Про затвердження Положення про Міністерство економіки України", Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України забезпечує реалізацію державної політики щодо запобігання банкрутству, а також створення умов для здійснення процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно суб'єктів підприємницької діяльності у випадках, передбачених законом.

2. Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Державний орган з питань банкрутства:

- сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

- пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків та щодо яких порушена справа про банкрутство, а також в інших випадках, передбачених цим Законом;

- організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

- здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

- забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;

- здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

- організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;

- готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків;

- готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;

- здійснює інші передбачені законодавством повноваження.

Крім повноважень, визначених у Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", повноваження Державного органу з питань банкрутства визначені й у підзаконних нормативних актах (див. коментар до ч. 1 ст. 214 цього Кодексу).

3. Коментована частина ст. 214 цього Кодексу окреслює загальне коло суб'єктів, які не можуть виступати боржниками у судових процедурах банкрутства. Вичерпний перелік таких суб'єктів міститься у ст. 4 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Детальніше дивись коментар до ч. 3 ст. 209 цього Кодексу.

4. Відповідності до ч. 8 ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" судові процедури банкрутства не застосовуються до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.

5. Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" провадження у справах про банкрутство окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності регулюється з урахуванням особливостей, передбачених розділом VI цього Закону. Серед іншого цим розділом регулюються процедури банкрутства таких суб'єктів підприємництва:

- містоутворюючих підприємств (ст. 42);

- особливо небезпечних підприємств (ст. 43);

- сільськогосподарських підприємств (ст. 44);

- страховиків (ст. 45);

- професійних учасників ринків цінних паперів (ст. 46);

- суб'єктів підприємницької діяльності - громадян (ст. 47);

- фермерських господарств (ст. 50);

- боржників, що ліквідуються власниками (ст. 51);

- відсутніх боржників (ст. 52);

- боржників, щодо яких провадиться санація їх керівниками (ст. 53).

6. Законодавець у коментованій статті та ч. 9 ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" закріпив пріоритет національного законодавства у тих процедурах, де боржником є резидент України, а кредитором(ами) - нерезиденти. Проте за наявності ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів будуть застосовуватися положення останніх (наприклад, міжнародні угоди про уникнення подвійного оподаткування тощо).

Згідно з ч. 10 ст. 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі відсутності міжнародних договорів України рішення судів іноземних держав у справах про банкрутство визнаються на території України взаємно, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 215. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство

1. У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

2. Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.

3. Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

4. Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.

Коментар:

1. Коментована частина ст. 215 цього Кодексу визначає, що юридичну відповідальність за порушення законодавства про банкрутство несуть:

- боржник;

- засновники (учасники) боржника;

- власник майна;

- а також інші особи (наприклад арбітражний керуючий, кредитори тощо).

Кримінальна відповідальність за порушення норм інституту банкрутства встановлена ст. 215 Господарського кодексу України, ст. 218 - 222 Кримінального кодексу України.

Склади злочинів, визначених у вищезгаданих нормативних актах, можна розподілити на:

- склади злочинів, за якими до відповідальності можуть притягатися засновники або власник суб'єкта господарської діяльності, а також службової особи суб'єкта господарської діяльності за дії, вчинені або до подання заяви про визнання банкрутом до господарського суду, або до призначення господарським судом конкретного арбітражного керуючого (ст. 218 - 221 КК України);

- склади злочинів, за якими до відповідальності можуть притягатися крім вищезазначених суб'єктів і арбітражні керуючі за дії, що були вчинені після початку процедур банкрутства або надання конкретному арбітражному керуючому відповідних повноважень у справі (ст. 221, 222 КК України).

Аналіз чинного законодавства України дає змогу дійти висновку про те, що учасники процедур банкрутства несуть різні види юридичної відповідальності. Так, боржник (орган управління боржника) несе господарську та кримінальну відповідальність. А, наприклад, відповідальність арбітражного керуючого включає господарсько-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

2. Відповідно до ст. 218 Кримінального кодексу України фіктивне банкрутство карається штрафом від семисот п'ятдесяти до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 218 Кримінального кодексу України, визнаються: 1) громадянин - засновник або власник суб'єкта господарської діяльності; 2) службова особа суб'єкта господарської діяльності; 3) громадянин - суб'єкт підприємницької діяльності.

3. Згідно зі ст. 219 Кримінального кодексу України доведення до банкрутства - це умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

Вищезгаданий злочин карається штрафом від п'ятисот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 219 Кримінального кодексу України, визнаються: 1) власник суб'єкта господарської діяльності; 2) службова особа суб'єкта господарської діяльності.

4. Відповідно до ст. 220 Кримінального кодексу України під приховуванням стійкої фінансової неспроможності розуміють умисне приховування громадянином - засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шкоди кредиторові.

Згідно зі ст. 221 Кримінального кодексу України під незаконними діями у разі банкрутства розуміють умисне приховування майна або майнових обов'язків, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадянином - засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності у разі банкрутства і завдали великої матеріальної шкоди.

Суб'єктом злочинів, передбачених ст. 220, 221 Кримінального кодексу України, визнаються: 1) громадянин - засновник або власник суб'єкта господарської діяльності; 2) службова особа суб'єкта господарської діяльності; 3) арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), призначений господарським судом у конкретній справі про банкрутство.

Стаття 216. Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин 

1. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

2. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

3. Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Коментар:

1. Питання відповідальності у сфері господарювання є одним із найбільш практичних. Саме за допомогою механізму відповідальності суб'єкти господарських правовідносин мають можливість відновлювати свої порушені права, впливати на своїх контрагентів, а також на інших осіб з метою стимулювання їх правомірної поведінки. Господарський кодекс врегульовує сферу застосування господарсько-правової відповідальності, розкриваючи поняття та види господарсько-правових санкцій, їх застосування тощо. Так, ч. 1 коментованої статті як загальне правило встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушника господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

2. Господарсько-правова відповідальність покликана стимулювати належне виконання господарських зобов'язань. Отже, її головною метою є захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, у тому числі відшкодування збитків учасниками господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, а також забезпечення правопорядку у сфері господарювання.

3. Викладені в ч. 3 коментованої статті принципи господарсько-правової відповідальності відображають сутність і характер правового регулювання такої відповідальності і мають важливе значення при їх практичному застосуванні. Зокрема, господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

а) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі.

Даний принцип закріплює право суб'єкта господарювання, який зазнав певних втрат внаслідок здійснення іншим суб'єктом господарського правопорушення, у будь-якому випадку на отримання відшкодування таких збитків. За таким же принципом законодавством передбачена відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції;

б) сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди іншої сторони від виконання прийнятих зобов'язань в натурі.

За загальним правилом, суб'єкт господарювання, що порушив господарське зобов'язання, повинен виконати його належним чином навіть після того, як ним було сплачено штрафні санкції за його невиконання. Єдиним виключенням із цього правила може бути домовленість сторін про звільнення суб'єкта господарювання від подальшого виконання своїх обов'язків, яка повинна бути зафіксована в установленому законом порядку;

в) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Даним принципом обмежується право сторін на внесення до договору застереження щодо обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції, оскільки даний принцип внесений до законодавства з метою захисту інтересів споживачів.

Стаття 217. Господарські санкції як правовий засіб відповідальності у сфері господарювання

1. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

2. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

3. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

4. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Коментар:

1. Коментованою статтею надається легальне визначення господарських санкцій як заходів впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Тобто господарські санкції за своєю суттю є економіко-юридичними. За загальним правилом, господарські санкції являють собою визначену безпосередньо законом або договором міру відповідальності правопорушника. Економічний характер таких санкцій зумовлює саме економічний вплив на правопорушника з метою стимулювання його до виконання зобов'язання, а правовий характер передбачає застосування господарсько-правової відповідальності лише у правовій формі, якою є передбачені законом або договором майнові (економічні за змістом) санкції.

2. У сфері господарювання залежно від способу впливу та виду господарського правопорушення розрізняють такі види господарських санкцій, як відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції та адміністративно-господарські санкції, як це передбачено ч. 2 та ч. 3 коментованої статті. Порядок застосування кожного із зазначених видів господарських санкцій визначений цим Кодексом (див. гл. 25, 26, 27) та іншими нормативно-правовими актами, що діють у сфері господарювання.

3. Залежно від виду господарського правопорушення розрізняють коло суб'єктів, які можуть застосовувати відповідні господарські санкції. Так, господарські санкції можуть бути застосовані самими учасниками господарських відносин, наприклад штрафні або оперативно-господарські санкції. У той же час господарські санкції можуть бути застосовані й уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції. Зокрема, зазначені органи можуть застосовувати до суб'єктів господарювання адміністративно-господарські санкції.

Стаття 218. Підстави господарсько-правової відповідальності

1. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

2. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Коментар:

1. Господарсько-правова відповідальність застосовуються лише за наявності певних підстав для її застосування. Розрізняють юридичні та фактичні підстави застосування господарсько-правової відповідальності. Так, фактичною підставою застосування господарсько-правової відповідальності, що визначена ч. 1 коментованої статті, є наявність вчиненого суб'єктом господарювання правопорушення у сфері господарювання. Юридичною ж підставою застосування господарсько-правової відповідальності виступає відповідний правовий документ, що характеризує протиправну поведінку суб'єкта господарювання і передбачає форму і розмір відповідальності за таку поведінку. Такими правовими документами можна визнати закон або договір.

Також при застосуванні господарсько-правової відповідальності необхідним є враховування умов такої відповідальності. Умови господарсько-правової відповідальності складаються з чотирьох елементів:

- наявність господарського правопорушення, тобто порушення норм закону, договору тощо;

- протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві як дія або бездіяльність, що порушують правову норму, умови договору тощо;

- причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Тобто мова йде про так званий причинно-необхідний зв'язок, коли протиправна поведінка є об'єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому. Наявність цього зв'язку доводиться відповідними доказами;

- вина господарського правопорушника.

Для застосування такої форми господарсько-правової відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність усіх чотирьох умов. У свою чергу для застосування неустойки (штрафу, пені) досить лише двох із них: факту господарського правопорушення та протиправності поведінки порушника.

2. Як уже було вказано вище, за загальним правилом, господарсько-правова відповідальність застосовується лише в разі вчинення суб'єктом господарювання правопорушення і загалом базується на презумпції його вини. Саме тому ч. 2 коментованої статті встановлює, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи за порушення правил здійснення господарської діяльності. Проте існують обставини, що становлять виключення з цього правила. По-перше, суб'єкт господарювання може бути звільнений від господарсько-правової відповідальності, якщо доведе, що ним було вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. По-друге, такою обставиною може бути дія непереборної сили, тобто надзвичайні і невідворотні обставини за даних умов здійснення господарської діяльності. Такі обставини в юридичній практиці отримали назву "форс-мажорні". Перелік форс-мажорних обставин може бути наведений як у законі, так і встановлений сторонами в договорі. Виникнення форс-мажорних обставин може бути пов'язано як з природними явищами (землетрус, повінь, зміна температурних показників, пожежа тощо), так і з іншими явищами (військові дії, страйки, оголошення надзвичайного стану тощо). Зазначені обставини відповідно до закону та/або договору звільняють суб'єкта господарювання від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання за умови їх доведення у встановленому порядку. Однак не належать до форс-мажорних обставин, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Такі обставини можна визнати несприятливими наслідками здійснення господарської діяльності, відповідальність при настанні яких несе сам боржник (див. коментар до ст. 42).

Стаття 219. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення від відповідальності 

1. За невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

2. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта.

3. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

4. Сторони зобов'язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

Коментар:

1. Необхідною умовою здійснення господарської діяльності є деліктоздатність її учасників, тобто здатність самостійно відповідати за зобов'язаннями наявним у них майном. Так, ч. 1 коментованої статті передбачено, що за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами. Таким чином, встановлюючи межі відповідальності суб'єктів господарювання, законодавець не розмежовує її залежно від правового режиму їх майна. Тобто відповідно до цього положення звернення стягнення на майно, що належить суб'єктам господарювання на праві господарського відання чи оперативного управління, здійснюється у тому ж порядку, що й на майно, яке належить їм на праві власності. Отже, власник, що передає суб'єкту господарювання майно на праві господарського відання чи оперативного управління, не має права встановлювати будь-яких обмежень на стягнення цього майна.

2. Частина 2 коментованої статті розмежовує відповідальність суб'єкта господарювання та його засновників. Таке положення є важливим, адже на сьогодні ще в деяких нормативно-правових актах України помилково визначається відповідальність засновників та учасників суб'єкта господарювання за його боргами (наприклад, в Законі України "Про господарські товариства"). За загальним правилом, засновники суб'єкта господарювання не несуть відповідальності за борги створеної ними юридичної особи, якщо інше не передбачено законом або установчими документами даного суб'єкта. Зокрема, відповідальність засновників усім належним їм майном законодавчо передбачена для таких видів господарських товариств, як повні та командитні.

3. Законодавством передбачено, що питання зменшення розміру відповідальності або звільнення від відповідальності суб'єкта господарської діяльності, який вчинив господарське правопорушення, є виключною компетенцією суду. При цьому таке рішення суд може прийняти лише в тому випадку, якщо відповідачем буде доведено, що вчиненню ним правопорушення сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони. У даному випадку суду необхідно з'ясувати, чи дійсно такі дії або бездіяльність є неправомірними.

4. У господарській практиці непоодинокі випадки, коли внаслідок настання певних (непередбачених) обставин сторони не в змозі виконати свої зобов'язання. Саме тому законодавець надає можливість учасникам господарських відносин самостійно визначити та передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов'язання через дані обставини. Визначення таких обставин може здійснюватися як шляхом внесення їх до договору (можуть мати назву "обставини непереборної сили", "форс-мажорні обставини" тощо), так і шляхом підписання окремої угоди. При цьому сторони повинні чітко визначити, які обставини для них будуть вважатися обставинами непереборної сили або форс-мажорними. Крім того, сторони зобов'язання також можуть передбачити порядок засвідчення факту виникнення таких обставин. Так, відповідно до Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" повноваженнями по засвідченню факту настання та закінчення форс-мажорних обставин наділена Торгово-промислова палата.

Стаття 220. Прострочення боржника

1. Боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення.

2. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

3. Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

Коментар:

1. Частина 1 коментованої статті встановлює загальне правило, за яким боржник, який прострочив виконання господарського зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Аналогічною за змістом є норма ч. 2 ст. 612 ЦК.

Під простроченням боржника розуміється невиконання ним дій, що забезпечують виконання зобов'язання у встановлений строк. Прострочення боржника має місце, зокрема, в такій ситуації, коли боржник за грошовими зобов'язаннями (покупець - у договорі купівлі-продажу або поставки, замовник - у договорі про надання послуг тощо) вчасно не дав розпорядження установі банку про списання грошових коштів з його рахунка за платіжною вимогою контрагента за договором, хоча за умовами договору розрахунки за передані товари чи надані послуги здійснюються шляхом списання грошових коштів з рахунка платника. У результаті цього кредитор (контрагент за договором), який виставив рахунок, не отримав оплати за поставлений у строк товар чи надані послуги, постачальник своєчасно не замовив рухомий склад та не забезпечив відвантаження товару покупцю, в подальшому було припинено рух транспорту в даному напрямку тощо. Тобто виникнення цих обставини безпосередньо пов'язане із тими діями, що не були здійснені боржником.

Отже, юридичні наслідки прострочення боржника включають не тільки те, що боржник повинен відшкодувати кредитору збитки, завдані простроченням. Він також відповідає перед кредитором за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення.

2. Кредитор має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для нього. Це положення також є виключенням із загального правила, встановленого ст. 188 цього Кодексу, відповідно до якого зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються. Необхідність такого виключення є виправданою у випадках, коли сама сутність зобов'язання залежить від певних обставин, наприклад, необхідність доставки партії ялинкових прикрас до Нового року, а не після нього. Проте, безумовно, при вирішенні судами пов'язаних із цим спорів зазначені обставини повинні бути доведені.

3. Відповідно до законодавства прострочення боржника не може бути визнане, якщо боржник був позбавлений можливості своєчасно виконати зобов'язання внаслідок прострочення самого кредитора. Таке положення випливає із загальних умов належного виконання господарських зобов'язань.

Стаття 221. Прострочення кредитора 

1. Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором.

2. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.

3. У разі якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині першій цієї статті, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

Коментар:

1. Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, у двох випадках:

- якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником;

- якщо він не виконав дій, які передбачені законом, іншими правовими актами або випливають із змісту зобов'язання і до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором. Дії, які повинен був вчинити кредитор для прийняття від боржника виконання його зобов'язання, можуть бути передбачені законом, договором або випливати із суті самого зобов'язання. Наприклад, якщо договором купівлі-продажу передбачено, що покупець приймає товар в місці знаходження продавця та вивозить його власним транспортом, нез'явлення покупця до продавця та незабезпечення вивозу товару можуть розцінюватися як прострочка кредитора.

2. Юридичні наслідки прострочення кредитора полягають у тому, що боржник має право вимагати від нього відшкодування завданих простроченням збитків. Підставою звільнення кредитора від відповідальності в цьому випадку може бути лише те, що прострочення було допущено в силу обставин, за які ані кредитор, ані особи, на яких було покладено здійснення дій по прийняттю від боржника зобов'язання, не відповідають. Обов'язок доведення наявності відповідних обставин покладається на кредитора, що допустив прострочення.

3. Частиною 3 коментованої статті надається право сторонам у разі допущення кредитором прострочення виконання зобов'язання прийняти спільне рішення про відстрочення такого виконання на термін прострочення кредитора. Таке рішення повинно бути зафіксоване у письмовій формі шляхом внесення відповідних змін до договору або шляхом укладення окремої угоди між сторонами.

Стаття 222. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

1. Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

2. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

3. У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється;

дата пред'явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

докази, що підтверджують ці обставини;

вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

платіжні реквізити заявника претензії;

перелік документів, що додаються до претензії.

4. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

5. Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку.

6. Претензія розглядається в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено цим Кодексом або іншими законодавчими актами. Обгрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити.

7. При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

8. Про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вручається йому під розписку.

9. Частину дев'яту виключено 

Коментар:

1. За загальним правилом, учасники господарських відносин, що порушили права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду. Проте, на жаль, дане правило не завжди виконується суб'єктами господарювання, внаслідок чого виникає необхідність пред'явлення до порушника претензії або звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Якщо ж суб'єкти господарювання обирають такий спосіб захисту своїх прав та законних інтересів, як пред'явлення претензії, на них поширюються норми коментованої статті.

2. Сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до суду в господарському праві отримали назву "досудове врегулювання господарських спорів".

Досудове врегулювання господарських спорів має як позитивні, так і негативні риси. Позитивні риси полягають у наступному:

по-перше, досудове врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав суб'єктів господарювання;

по-друге, воно сприяє виявленню й усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень;

по-третє, досудове врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладення та виконання господарських договорів.

Проте досудове врегулювання господарських спорів має й негативні наслідки. Зокрема, пред'явлення претензії підприємству-правопорушнику слугує своєрідним попередженням його про можливе звернення до суду і притягнення до відповідальності. Отримавши таке попередження, частина правопорушників приховує майно, грошові кошти, намагаючись уникнути відповідальності, а то й взагалі припиняє свою господарську діяльність.

При застосуванні досудового порядку врегулювання спорів слід також пам'ятати, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. у справі за конституційним зверненням ТОВ "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України обов'язковість застосування досудового врегулювання залежить від волі учасників господарських відносин, закріпленої в договорі застереження про те, що спори між ними, пов'язані з укладенням, розірванням, виконанням цього договору, можуть бути передані на вирішення господарського суду тільки за умови додержання досудового врегулювання, визначеного розд. II Господарського процесуального кодексу України.