Стаття 181. Загальний порядок укладання господарських договорів

1. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Коментар:

1. Коментована норма встановлює, що господарський договір може укладатися трьома способами: загальним - у формі єдиного документа, який підписують сторони та скріплюють печаткою; спрощеним - шляхом обміну листами, фонограмами, телеграмами, телефонограмами; підтвердженням прийняття до виконання замовлень. Проте ст. 206 Цивільного кодексу України дозволяє укладати договір і в усній формі, якщо він повністю виконується сторонами у момент вчинення, за винятком договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації. Така ускладнена форма регулюється ст. 209 - 210 Цивільного кодексу України, відповідними положеннями інших законодавчих актів. Так, нотаріальному посвідченню і державній реєстрації підлягають договори про відчуження нерухомого майна (ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745 Цивільного кодексу України). Відповідно до ст. 18 Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 р. N 898, в обов'язковому порядку нотаріально посвідчують іпотечні договори.

Незалежно від того, яким способом укладається договір, у ньому мають передбачатися всі істотні умови або спосіб їх визначення. Особливо це є актуальним для спрощеного способу встановлення договірних відносин.

У реальних договорах з досягненням домовленості у належній формі щодо всіх істотних умов для їх укладення необхідно передати майно або вчинити певні дії, що є предметом виконання договірного зобов'язання.

2. Першим кроком у процедурі укладення договору є направлення оферти у вигляді проекту договору іншій стороні. Щоб пропозиція до вступу у договірні відносини визнавалась офертою, вона повинна відповідати сукупності ознак:

- заява про бажання укласти договір має бути зроблена рішуче, щоб інша сторона мала можливість зробити однозначний висновок про спрямованість волі оферента на встановлення договірних зобов'язань;

- вона повинна містити всі істотні умови договору;

- бути адресованою конкретно визначеній особі. Остання ознака відсутня у публічній оферті, яка звернена до невизначеного кола осіб.

Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції щодо укладення договору, якщо інше не вказано в рекламі або в інших пропозиціях.

Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається іншій стороні у двох примірниках.

3. Частина 3 коментованої статті визначає порядок акцептування оферти, зробленої відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України. Акцепт оферти у формі єдиного документа робиться шляхом підписання договору та проставлення печатки на обох екземплярах договору, один з яких повертається контрагенту. Оферта, зроблена у спрощений спосіб, акцептується у той самий спосіб, в якому була зроблена пропозиція про вступ у договірні відносини: листом, факсограмою тощо. Незалежно від форми, акцептування має робитись у строк 20 днів після одержання оферти.

4. Якщо сторона, яка отримала оферту у вигляді проекту договору, не згодна з окремими його умовами, але має намір, врегулювавши розбіжності, укласти договір, вона поряд з підписанням договору складає протокол розбіжностей. Протокол виконується у двох екземплярах, які разом з договором направляються оференту. При цьому в тексті договору робиться застереження про підписання договору з протоколом розбіжностей.

5. Протокол розбіжностей має бути розглянутий оферентом у строк не більше 20 днів. Протягом цього строку він вживає заходів щодо врегулювання розбіжностей з контрагентом. Усі прийняті пропозиції включаються до договору, а неврегульовані розбіжності передаються на розгляд суду за умови згоди на це іншої сторони. Всі зазначені дії виконуються в єдиний термін - 20 днів з дня одержання протоколу розбіжностей.

6. Всі домовленості щодо врегулювання розбіжностей, окреслених у протоколі, мають оформлятися письмово.

7. Коментована норма встановлює інші умови щодо узгодження протоколу розбіжностей для договору: заснованого на державному замовленні; укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону; сторона-виконавець якого є монополістом. Якщо сторона, яка отримала протокол розбіжностей, не передасть в 20-денний строк після отримання протоколу розбіжностей неврегульовані розбіжності до суду, то пропозиції іншої сторони вважаються прийнятими.

8. Для того щоб договір юридично відбувся, сторони повинні узгодити всі його істотні умови. Якщо в такому двосторонньому правочині відсутня хоча б одна істотна умова, весь договір є неукладеним, тобто таким, що взагалі не відбувся, а отже, він не може породжувати господарські зобов'язання.

Якщо одна із сторін неукладеного договору здійснить дії, спрямовані на його виконання, вона може захистити свої права, застосувавши положення глави 83 Цивільного кодексу України, а в разі знищення чи пошкодження майна - подавши позов про відшкодування заподіяної шкоди.

Судова практика не визнає можливості подання позову про визнання договору неукладеним у судовому порядку з тих підстав, що така вимога не відповідає способам захисту цивільних прав, передбачених ст. 6 Цивільного кодексу України, і розглядає такий факт як елемент оцінки об'єктивних обставин та правомірності інших позовних вимог. Позицію про визнання договору неукладеним суд може викладати як встановлену обставину в мотивувальній, але ніяк не в резолютивній частині (інформаційний лист Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування норм ГПК України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та I півріччі 2006 року" від 20.10.2006 р. N 01-8/2351).

Фактичні дії сторін можуть свідчити про те, що договір є укладеним, але на інших умовах.

Стаття 182. Особливості укладання попередніх договорів

1. За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

2. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

3. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

4. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

6. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Коментар:

1. Законодавство України легально визначає два види переддоговірних правочинів: попередній договір і договір про наміри (протокол про наміри) - ст. 635 ЦК України. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Коментована стаття визначає такий строк - один рік.

Попередній договір спрямований на безпосереднє встановлення організаційно-юридичних відносин його учасників з укладення основного договору в майбутньому. Майнові ж або економічні відносини залишаються поза його рамками. Тому сторони не мають прав та обов'язків по реальному виконанню дій, які будуть встановлюватися в майбутньому договорі.

Можна визначити два етапи існування правовідносин із попереднього договору: укладення попереднього договору, де визначається майбутня правова конструкція; укладення основного договору на тих умовах, що визначені у попередньому.

2. Попередній договір має бути складений таким чином, щоб будь-яка особа могла визначити предмет та інші істотні умови основного договору. Перелік таких умов встановлюється відповідно до конкретного виду майбутнього договору. Форма попереднього договору повинна відповідати формі основного. Оскільки всі господарські умови договору укладаються письмово, то і попередній господарський договір підлягає оформленню в письмовому вигляді. У випадках, передбачених законодавством для окремих договірних видів, необхідним є нотаріальне посвідчення. У такому разі нотаріальне оформлення обов'язкове і для попереднього договору.

До укладення попередніх договорів не застосовують загальний порядок укладення господарських договорів, оскільки вступ у такі зобов'язальні відносини можливий тільки за вільним погодженням волі сторін.

3. Сторони, пов'язані попереднім договором, не можуть відмовитися від укладення основного договору. У випадку ухилення сторони, яка отримала проект основного договору, від його підписання потерпіла сторона має право в судовому порядку вимагати укладення основного договору. Кредитор за попереднім договором має також право і на відшкодування збитків, заподіяних таким простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства (ч. 2 ст. 635 ЦК України).

4. Якщо сторони протягом року з моменту укладення попереднього договору не укладуть основного договору або одна сторона не надішле іншій у межах цього строку проект основного договору, зобов'язання із укладення основного договору припиняються.

5. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються главами 52, 53 ЦК України з урахуванням вимог ГК України.

6. Договір про наміри або ж протокол про наміри не породжує обов'язку укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених у протоколі про наміри. Тому відмова від укладення договору, передбаченого протоколом про наміри, не спричиняє жодних правових наслідків.

Стаття 183. Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням

1. Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

2. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

3. Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

4. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

5. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

Коментар:

1. Державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на їх поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Правові відносини, пов'язані з формуванням, розміщенням і виконанням на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі - продукція) для задоволення пріоритетних державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності, регулюються Законом України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" від 22.12.95 р. N 493/95-ВР. Дія Закону не поширюється на відносини, що виникають у зв'язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також на питання, пов'язані з укладенням та виконанням договорів (контрактів), які забезпечують поставку (закупівлю) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння, військової техніки та інших спеціально визначених (специфічних) товарів.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Господарського кодексу України договір за державним замовленням (державний контракт) - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення; у ньому визначаються права й обов'язки сторін і регулюються взаємини замовника й виконавця.

Сторонами договору за державним замовленням є державні замовники та виконавці державного замовлення. Державними замовниками за такими контрактами є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України (Управління справами Верховної Ради України, Господарське управління Секретаріату Кабінету Міністрів України, Верховний Суд України, Вищий господарський суд, Генеральна прокуратура, Міністерство внутрішніх справ, Держбуд, Держстандарт, МЗС, Міністерство культури, Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров'я, Мінпраці, Мінпромполітики, Держкомстат, Мінтранс, Мінфін, Мін'юст тощо), Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення - суб'єкти господарської діяльності України усіх форм власності, що виготовляють, виробляють і поставляють продукцію (товари), надають послуги, виконують роботи для державних потреб відповідно до умов укладеного договору.

Вибір виконавців державного замовлення здійснюється шляхом проведення конкурсного відбору. Порядок організації та проведення процедур закупівель (торгів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг) визначений Положенням про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. N 921 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.11.2008 р. N 1017). Згідно з Положенням спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань координації закупівель є Мінекономіки України, у зв'язку з чим Антимонопольний комітет уже не виконуватиме велику частину функцій, закріплених за ним раніше діючим законом про держзакупівлі. Антимонопольний комітет здійснюватиме у сфері держзакупівель виключно наступні функції: розробку й організацію здійснення заходів, спрямованих на створення й розвиток конкурентного середовища у сфері закупівель; контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції у сфері закупівель; інші функції, передбачені законодавством. У той же час Мінекономіки України, крім виконання основних функцій, передбачених Положенням, повинне найближчим часом забезпечити існування інформаційної бази, необхідної для повноцінного проведення держзакупівель (прийняти необхідні нормативно-правові акти, забезпечити видання інформаційного бюлетеня "Вісник державних закупівель" та ін.). Положення містить механізм визначення предмета закупівлі робіт і послуг і перелік документів, які використовуються при цьому. Дія Положення поширюється тільки на ті закупівлі товарів і послуг, які повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів, за умови, що вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) складає не менше ніж 100 тис. грн., а робіт - 300 тис. грн. Видами державних закупівель є: відкриті торги (визнані основною процедурою закупівель); торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; запит цінових пропозицій (котирувань); редукціон; закупівля в одного учасника. Крім того, відповідно до Положення об'єктом оскарження не може бути вибір процедури закупівлі, зроблений учасником, та рішення замовника про відхилення всіх тендерних пропозицій.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про Порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням" від 29.02.96 р. N 266 затверджено Порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, який визначає механізм взаємодії державних замовників, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, Мінфіну, Держкомстату і виконавців державних замовлень у процесі формування, розміщення та виконання замовлень на поставку товарів, виконання робіт, надання послуг (далі - продукція) для державних потреб та основні напрями формування державного замовлення. Державне замовлення формується Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції разом з міністерствами, іншими органами державної влади, установами, організаціями (далі - потенційні державні замовники) за такими пріоритетними напрямами: розроблення новітніх технологій у сфері науки й техніки та забезпечення розвитку матеріально-технічної бази науки; виконання завдань щодо розвитку земельної реформи та охорони земель; підготовка фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів; підвищення кваліфікації, перепідготовка та підготовка кадрів (післядипломна освіта); виконання завдань щодо розвитку культури, у тому числі надання інформаційних послуг, проведення реставраційно-ремонтних робіт на об'єктах, що є пам'ятками культурної спадщини, створення фільмів та аудіовізуальних програм, закупівля творів образотворчого, драматичного та музичного мистецтва; випуск друкованої продукції; поставка продукції медичного та соціального призначення, у тому числі лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, медичного обладнання та продукції, що виробляється підприємствами громадських організацій інвалідів, суб'єктами малого підприємництва, підприємствами установ виконання покарань, іншими підприємствами, створеними для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби; поставка дорогоцінних металів; приріст видобутку запасів корисних копалин, проведення топографо-геодезичних та сейсмічних робіт; інші напрями, визначені державними цільовими програмами, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Наприклад, у 2008 році - постановою Кабінету Міністрів України "Про державне замовлення на закупівлю товарів, виконання робіт, надання послуг для державних потреб у 2008 році" від 17.04.2008 р. N 443 (зі змінами і доповненнями). Згідно з цією постановою напрямами державного замовлення визначено наступні: у сфері культури, випуску друкованої продукції, постачання дорогоцінних металів, одержання приросту запасів корисних копалин та топографо-геодезичні роботи, постачання продукції соціального призначення, проведення земельної реформи та забезпечення охорони земельних ресурсів, розроблення найважливіших новітніх технологій за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки та розвиток матеріально-технічної бази наукової і науково-технічної діяльності; державними замовниками - Апарат Верховної Ради України, Мінпаливенерго, Мінекономіки, МКТ, МОН, МОЗ, Мінприроди, Мінпраці, Мінпромполітики, Мінагрополітики, Мінтрансзв'язку, МНС, Мінфін, Мінрегіонбуд, Мінвуглепром, Мінжитлокомунгосп, Держкомтелерадіо, Держводгосп, Головдержслужба, НКАУ, Національна академія наук, Академія педагогічних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, НАЕР.

Державне замовлення у сфері освітньої діяльності визначається постановою Кабінету Міністрів України "Про державне замовлення на підготовку фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів (післядипломна освіта) для державних потреб у 2008 році" від 09.07.2008 р. N 633, а також локальними нормативно-правовими актами стосовно окремих галузей - наказом Міністерства аграрної політики України "Про державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою у 2008 році" від 28.07.2008 р. N 462.

Крім того, державні замовники, виходячи із затверджених обсягів державного замовлення та виділених на їх виконання коштів, самостійно розміщують замовлення на поставку продукції для державних потреб серед виконавців на конкурсних засадах у порядку, визначеному законодавством. Під час проведення конкурсного відбору виконавців на поставку продукції для державних потреб державні замовники зобов'язані: допускати до участі у конкурсах виключно підприємства громадських організацій інвалідів та установ виконання покарань, інші підприємства, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби, у разі коли продукцію, що виробляється цими підприємствами, включено до переліку, затвердженого Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції, та застосовувати преференційну поправку в розмірі 15 відсотків до ціни тендерних пропозицій цих підприємств, якщо продукцію їх власного виробництва, що є предметом закупівлі, не включено до зазначеного переліку; надавати перевагу продукції, що виробляється суб'єктами малого підприємництва, шляхом застосування преференційної поправки до ціни їх тендерних пропозицій у розмірі 10 відсотків. Преференційна поправка застосовується в разі, коли продукція, що є предметом закупівлі, відповідає вимогам, які висуваються державним замовником (якість, післяпродажне обслуговування, естетичні та функціональні характеристики, екологічна чистота, умови поставки і розрахунків). Розміщення державного замовлення на поставку продукції оформляється державним контрактом, який укладається між державним замовником і виконавцем державного замовлення.

Особлива увага приділяється вітчизняному виробнику, який користується певними пільгами та привілеями. Статтею 3 Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" передбачено, що стимулювання та захист вітчизняного виробника (резидента) товарів, робіт і послуг - виконавця державного замовлення здійснюються відповідно до Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" (зараз замість цього Закону діє Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. N 921 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.11.2008 р. N 1017)). Тобто такі пільги надаються вітчизняному виробнику на першому етапі державного замовлення до проходження процедури торгів.

Отже, особливості укладення господарських договорів за державним замовленням проявляються з початкового етапу - затвердження переліку, обсягів, державного замовлення, відібрання виконавців державного замовлення шляхом проведення процедур закупівель (торгів) та характеризуються наявністю чітко визначеного переліку суб'єктів, специфікою фінансового забезпечення виконання державного замовлення - кошти державного бюджету, спеціальними нормативно-правовими актами в окремих сферах правовідносин.

Поряд з цим згідно зі ст. 528 Цивільного кодексу України державний замовник не позбавлений права покласти виконання своїх обов'язків на третю особу, і за таких обставин відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань за договором несе державний замовник. Центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб, доводять до державних замовників збалансовані з фінансовими ресурсами обсяги поставок продукції для укладення державних контрактів з виконавцями державного замовлення, якщо інше не встановлено законом. Отже, до моменту доведення таких обсягів продукції у державного замовника відсутні правові підстави вимагати укладення державного контракту з виконавцями державного замовлення.

2. Держава виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників. З метою організації робіт, пов'язаних з формуванням державного замовлення, розміщенням поставок продукції для державних потреб і контролем за їх виконанням, Кабінет Міністрів України визначає і затверджує перелік державних замовників, обсяги та склад державного замовлення. Порядок формування державного замовлення та пріоритетні державні потреби затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державні замовники здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців державного замовлення у порядку, встановленому Положенням про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. N 921 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.11.2008 р. N 1017). Державні замовники забезпечуються Кабінетом Міністрів України фінансовими ресурсами в обсягах, необхідних для повної оплати державного замовлення, якщо інше не передбачено законом, і є відповідальними за задоволення пріоритетних державних потреб у відповідних товарах, роботах і послугах. Координація роботи, пов'язаної з формуванням державного замовлення і здійсненням контролю за його виконанням, покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти. Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. Фінансове забезпечення виконання державного замовлення здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. При цьому у зв'язку з використанням бюджетних коштів необхідно враховувати норми Бюджетного кодексу України, Закону України "Про Державний бюджету України" на кожний рік. Кабінет Міністрів України визначає також центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб. Аналогічну функцію щодо поставок продукції для забезпечення виконання регіональних програм здійснюють Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Державні замовники у разі делегування частини своїх функцій щодо розміщення державного замовлення та укладення державних контрактів: визначають підприємства, установи, організації, яким делегується право здійснювати ці функції; укладають з визначеними підприємствами, установами, організаціями договори, в яких чітко визначено компетенцію, зобов'язання та відповідальність сторін; контролюють виконання підприємствами, установами, організаціями делегованих їм функцій і несуть відповідальність перед державою за виконання державного замовлення; у 10-денний термін після укладення контрактів на поставку продукції для державних потреб повідомляють про це Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Держкомстат за встановленою ними формою.

Контроль за виконанням державного замовлення покладається на державних замовників і Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції. Державні замовники подають Держкомстату в установленому ним порядку звіт про виконання державного замовлення у грошовому виразі і стан фінансування його виконавців та щокварталу - Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції про виконання державного замовлення в натуральному виразі. Держкомстат узагальнює звіти державних замовників і щокварталу до 20 числа місяця, що настає за звітним періодом, подає зведену інформацію Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції. Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції один раз на півріччя до 30 числа місяця, що настає за звітним періодом, інформує Кабінет Міністрів України про хід виконання державного замовлення і в разі потреби готує пропозиції про вжиття додаткових заходів для забезпечення його виконання.

3. Відповідно до ч. 3 коментованої статті договір за державним замовленням (державний контракт) укладається в порядку, передбаченому ст. 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. На відміну від ч. 6 ст. 181 ГК України, де передбачено можливість укладення господарських договорів спрощеним способом шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, а також засобами телетайпного, електронного зв'язку, державний контракт викладається виключно у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Державні замовники виходячи з інтересів держави укладають з виконавцями державного замовлення державний контракт (договір), самостійно визначаючи його умови, крім тих, що випливають з державного замовлення або передбачені чинним законодавством. Виконавці державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладення договорів з підприємствами-постачальниками, постачальницько-збутовими та посередницькими організаціями. Для підприємств, організацій-постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів Кабінет Міністрів України може встановлювати спеціальні квоти (державне бронювання) та обов'язковий продаж цих ресурсів виконавцям державного замовлення.

Закон не регулює питання щодо обов'язку розробки й надіслання іншій стороні проекту державного контракту (договору). Отже, це може зробити як державний замовник, так і виконавець державного замовлення. Розбіжності щодо умов контракту, які можуть виникнути при його укладенні, слід вирішувати відповідно до ст. 10 Господарського процесуального кодексу України. При вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням цієї норми закону, необхідно враховувати, що відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом. Якщо у державного замовника або виконавця виникає необхідність внести зміни чи розірвати державний контракт (договір), вони повинні керуватися ст. 11 Господарського процесуального кодексу України.

4. Ухилення від укладення державного контракту згідно з ч. 4 вказаної статті є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК України та іншими законами. Господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання означає реалізацію щодо них господарських санкцій. У ч. 3 ст. 216 ГК України визначено три принципи господарсько-правової відповідальності: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди іншої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції. У випадках, коли підприємства, установи чи організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим, ухиляються від укладання державного контракту, необхідно виходити з того, що вони зобов'язані укласти такий контракт, доки не доведуть, що виконання державного замовлення неминуче спричинятиме їм збитки. Виходячи з Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.91 р., розділи положень про поставки продукції і товарів щодо майнової відповідальності сторін за договором поставки не поширюються на відносини сторін за державним контрактом (договором) на поставку продукції для державних потреб. Проте сторони не позбавлені права самостійно передбачити у договорі майнову відповідальність згідно з цими положеннями з посиланням на конкретні їх пункти. Вирішення питання про майнову відповідальність таких виконавців за необґрунтовану відмову від укладення державного контракту залежить від відсутності технічних можливостей виконання державного замовлення. Доведення зазначеної обставини є обов'язком виконавця державного замовлення. Законом визначені підприємства й організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим. Це не виключає укладення державного контракту підприємствами незалежно від форм власності на добровільній основі.

5. У разі визнання державного замовлення недійсним у судовому порядку виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених законодавством, і до нього не застосовуються заходи господарсько-правової відповідальності при ухиленні від його укладення.

Стаття 184. Особливості укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів

1. При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.

2. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

3. Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Коментар:

1. Проект договору, який не є обов'язковим, до укладення розробляється будь-якою стороною у самостійно визначені строки і направляється для погодження іншій стороні.

2. Форма такого договору визначається самостійно сторонами: повна письмова у вигляді єдиного документа або спрощена.

3. Частина 3 коментованої статті забороняє укладати у спрощений спосіб договори, які вчиняються на основі примірних або типових договорів.

Стаття 185. Особливості укладання господарських договорів на біржах, ярмарках та публічних торгах

1. До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Коментар:

1. Для укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах окрім загальних положень ГК України щодо вільного волевиявлення сторін необхідно застосовувати нормативно-правові акти, які регулюють такий вид правовідносин. У сфері укладення господарських договорів на біржі спеціальним нормативно-правовим актом виступає Закон України "Про товарну біржу" від 10.12.91 р. Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до вказаного Закону та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу. Угода визнається біржовою операцією за наявності сукупності трьох умов: якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; якщо її учасниками є члени біржі; якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

2. Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, Служби безпеки, внутрішніх справ та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам. Правила біржової торгівлі розробляються відповідно до чинного законодавства і є основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та розв'язання спорів з цих питань. Спори, що виникають по біржових угодах, вирішуються в порядку, встановленому законодавством України, статутом товарної біржі та біржовими правилами (ст. 20 Закону). Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.94 р. визначено поняття деривативів та їх види. Дериватив - стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Стандартна (типова) форма деривативів, порядок їх випуску та обігу встановлюються законодавством. До деривативів належать наступні документи:

Форвардний контракт - стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту. При цьому будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством. Претензії щодо невиконання або неналежного виконання форвардного контракту можуть пред'являтися виключно емітенту такого форвардного контракту. Продавець форвардного контракту не може передати (продати) зобов'язання за цим контрактом іншим особам без згоди покупця форвардного контракту. Покупець форвардного контракту має право без погодження з іншою стороною контракту в будь-який момент до закінчення строку дії (ліквідації) форвардного контракту продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи продавця такого форвардного контракту.

Ф'ючерсний контракт - стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту. При цьому будь-яка сторона ф'ючерсного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством. Покупець ф'ючерсного контракту має право продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого продажу з продавцем контракту.

Опціон - стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту. Перший продавець опціону (емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов'язання щодо продажу цінних паперів (товарів, коштів) на умовах укладеного опціонного контракту. Будь-який покупець опціону має право відмовитися у будь-який момент від придбання таких цінних паперів (товарів, коштів). Претензії стосовно неналежного виконання або невиконання зобов'язань опціонного контракту можуть пред'являтися виключно емітенту опціону. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії.

Відповідно до виду цінностей деривативи розподіляються наступним чином:

- фондовий дериватив - стандартний документ, який засвідчує право продати та/або купити цінний папір на обумовлених засадах у майбутньому. Правила випуску та обігу фондових деривативів встановлюються державним органом, на який покладаються функції регулювання ринку цінних паперів;

- валютний дериватив - стандартний документ, який засвідчує право продати та/або купити валютну цінність на обумовлених засадах у майбутньому. Правила випуску та обігу валютних деривативів установлюються Національним банком України;

- товарний дериватив - стандартний документ, який засвідчує право продати та/або купити біржовий товар (крім цінних паперів) на обумовлених стандартних умовах у майбутньому. Правила випуску та обігу товарних деривативів установлюються органом, на який покладаються функції регулювання товарного біржового ринку.

Положенням про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.99 р. N 632, затверджені вимоги до типових форм форвардного, ф'ючерсного контрактів і опціону. Питання, пов'язані з торгівлею сільськогосподарською продукцією, з метою реалізації положень Концепції організації біржового сільськогосподарського ринку регулюються постановою Кабінету Міністрів України "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" від 17.11.95 р. N 916 та Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвердженими наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України, Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України від 03.04.96 р. N 103/44/62. Особливості укладення господарських договорів щодо цінних паперів передбачені Законом України "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23.02.2006 р. N 3480-IV. Укладення договорів з цінними паперами шляхом котирування цінних паперів здійснюються на фондовій біржі. У торгах на фондовій біржі мають право брати участь члени фондової біржі та інші особи відповідно до законодавства. Торгівля на фондовій біржі здійснюється за правилами фондової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Учасниками фондового ринку є емітенти, інвестори, саморегулівні організації та професійні учасники фондового ринку. Емітент - юридична особа, Автономна Республіка Крим або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов'язання щодо них перед їх власниками. Інвестори в цінні папери - фізичні та юридичні особи, резиденти й нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства. Інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку - неприбуткове об'єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Професійні учасники фондового ринку - юридичні особи, які на підставі ліцензії, виданої Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, провадять на фондовому ринку професійну діяльність, види якої визначені законами України. На фондовому ринку здійснюються такі види професійної діяльності: діяльність з торгівлі цінними паперами; діяльність з управління активами інституційних інвесторів; депозитарна діяльність; діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку. Професійна діяльність на фондовому ринку здійснюється виключно на підставі ліцензії, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для отримання ліцензії, порядок її видачі та анулювання встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами - господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками. Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація фондової біржі здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", вона має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Членами фондової біржі можуть бути виключно торговці цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку та взяли на себе зобов'язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі. Членство у фондовій біржі припиняється в разі анулювання ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами. Фондова біржа зобов'язана оприлюднювати та надавати Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку інформацію про перелік торговців цінними паперами, допущених до укладення договорів купівлі-продажу цінних паперів на фондовій біржі; перелік цінних паперів, які пройшли процедуру лістингу; обсяг торгівлі цінними паперами (кількість цінних паперів, загальну вартість укладених договорів, курс цінних паперів щодо кожного емітента окремо) за період, установлений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Спеціальним законом передбачається також форма, істотні умови окремих видів договорів. Наприклад, договір доручення, договір комісії або договір про управління цінними паперами повинен містити права та обов'язки торговця цінними паперами стосовно його клієнта, умови укладення договорів щодо цінних паперів, порядок звітності торговця перед його клієнтом, порядок і умови виплати торговцю винагороди і укладається з торговцем цінними паперами в письмовій формі. Основна особливість біржових угод полягає в тому, що всі договори на біржі, як правило, мають право укладати лише члени біржі, які за дорученням інших осіб також мають право укладати угоди.

Для збільшення обсягів експорту конкурентоспроможної продукції та послуг, удосконалення технологій, залучення інвестицій і кредитів, забезпечення науково-технічного і технологічного оновлення вітчизняного виробництва, зміцнення міжнародних зв'язків, підвищення міжнародного іміджу держави, розвитку ділового туризму в регіонах України, активізації інноваційного процесу та виробничої кооперації набула розповсюдження така організаційна форма встановлення комерційних зв'язків, як ярмарок. Ярмарок - захід, який безпосередньо пов'язаний з роздрібною або оптовою торгівлею, проводиться регулярно в певному місці та у визначений строк. Ярмарки класифікуються за місцем проведення, статусом, тематикою. За місцем проведення ярмарки поділяються на такі, що проводяться в Україні, та такі, що проводяться за кордоном, за статусом - на міжнародні, національні, міжрегіональні та регіональні (місцеві). Указом Президента України "Про державне регулювання відносин у сфері торгівлі" від 11.07.95 р. N 603/95 вирішено питання щодо створення при Національному виставочному центрі при Кабінеті Міністрів України постійно діючого Міжгалузевого інформаційно-комерційного центру з проведення оптово-промислових ярмарків, збирання, аналізу і систематизації комерційних пропозицій; утворення Міжвідомчого комітету з організації та проведення міжобласних оптово-промислових ярмарків; затвердження Положення про порядок проведення міжобласних оптово-промислових ярмарків. З метою підвищення ефективності виставково-ярмаркової діяльності в Україні, створення належних умов для участі вітчизняних підприємств, установ та організацій у виставках і ярмарках, поліпшення взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади у виставково-ярмарковій сфері постановою Кабінету Міністрів України "Про вдосконалення виставково-ярмаркової діяльності в Україні" від 22.08.2007 р. N 1065 утворено Раду з питань виставково-ярмаркової діяльності при Кабінеті Міністрів України та затверджено Положення про Раду з питань виставково-ярмаркової діяльності, Концепцію розвитку виставково-ярмаркової діяльності. Учасники безпосередньо демонструють свої товари, послуги, продукцію тощо на ярмарках з метою укладення з покупцями відповідних договорів щодо їх реалізації.

Згідно з листом Вищого арбітражного суду України "Про підвідомчість спорів, що виникають при укладанні договорів на ярмарках оптового продажу товарів" від 08.05.92 р. N 01-18/552 спори, які виникають при укладенні договорів на ярмарках оптового продажу товарів, підвідомчі господарським судам України, окрім випадків, коли позовна заява зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет, із тих же підстав знаходиться на вирішенні у третейському суді.

Аукціон - спосіб продажу товарів з торгів у визначений час покупцеві, що запропонував найвищу ціну (простий аукціон), система торгівлі цінними паперами, кредитними ресурсами за допомогою брокерів на фондовій біржі та розпродаж. Особливістю слід вважати те, що договір укладається організатором торгів з особою, що їх виграла. На сьогодні відсутній єдиний уніфікований акт, що регулює порядок проведення аукціонів. Численними нормативно-правовими актами щодо окремих видів майна виступають постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна" від 22.12.97 р. N 1448, наказ Фонду державного майна України "Про затвердження Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю" від 22.09.2000 р. N 1976, наказ Фонду державного майна України "Про затвердження Положення про порядок визначення початкової ціни вбудованих приміщень при їх продажу на аукціоні або за конкурсом" від 13.01.97 р. N 23 та ін

Стаття 186. Укладання організаційно-господарських договорів

1. Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.

Коментар:

1. Акти нормативно-правового регулювання господарської діяльності, зокрема ГК України, не містять визначення організаційно-господарського договору. Стаття 179 ГК визначає господарський договір як підставу виникнення майново-господарських зобов'язань. З урахуванням визначення терміна "договір" у ст. 626 ЦК України та визначення організаційно-господарського зобов'язання (див. ст. 176 ГК) можна дійти висновку, що організаційно-господарський договір - це домовленість двох або більше суб'єктів організаційно-господарських відносин, спрямована на виникнення прав і обов'язків у сфері управління господарською діяльністю.

Суб'єктивний склад організаційно-господарських зобов'язань визначений у ч. 2 ст. 176 ГК. Слід відзначити, що суб'єктивний склад організаційно-господарського договору може відрізнятись від наведеного переліку. Так, наприклад, договір між засновниками товариства (об'єднання) визначає організаційно-господарські зобов'язання засновників (власників, учасників), засновуваного суб'єкта та його органів управління. При цьому останні не є учасниками такого договору.

Крім засновницьких, до організаційно-господарських договорів можна віднести договори із управління господарською діяльністю у державному та комунальному секторах економіки (див. ст. 22, 24 ГК); договори, що мають місце в організації управління діяльністю об'єднань підприємств (див. ст. 118 - 127 ГК); договори про спільну діяльність. Останні також є організаційно-господарськими з урахуванням віднесення законодавцем спільної діяльності до відносин із організації господарської діяльності у ч. 4 ст. 176 ГК.

Згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність" від 28.04.95 р. N 02-5/302, договором про сумісну діяльність, крім іншого, опосередковуються взаємовідносини виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, місцевих державних адміністрацій з розташованими на відповідній території підприємствами, установами та організаціями щодо залучення (об'єднання) їх коштів, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад (пункти 5, 6 ч. 1 ст. 28; п. 4 ч. 1 ст. 31; п. 6 ч. 1 ст. 44 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Сумісна діяльність може також здійснюватися шляхом інвестування відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" та Закону України "Про режим іноземного інвестування".

Таким чином, сторони організаційно-господарського договору можуть знаходитись у відносинах підпорядкування, а також бути юридично рівними, зважаючи на невичерпність переліку суб'єктів організаційно-господарських зобов'язань у ч. 2 ст. 176 ГК.

На ці та інші договори, що є підставою виникнення зобов'язань із організації та управління господарською діяльністю, поширюється порядок укладення, передбачений коментованою статтею.

Укладення організаційно-господарського договору передбачає погодження його сторонами умов здійснення управління господарською діяльністю. Визначення цих умов може відбуватись на основі вільного волевиявлення сторін, що означає їх право самостійно формувати зміст договору, передбачаючи в ньому будь-які взаємні організаційно-господарські зобов'язання, що не суперечать законодавству.

Також може мати місце визначення умов договору на основі примірного договору, якщо укладення таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Слід відзначити, що згідно з ч. 4 ст. 179 ГК примірні договори мають рекомендаційний характер і сторони вправі їх змінювати або доповнювати. Крім того, коментована стаття надає сторонам організаційно-господарського договору право використовувати примірний договір для визначення умов своєї угоди, але не зобов'язує це робити. Отже, навіть за наявності затвердженого нормативно-правовим актом примірного договору сторони можуть вільно визначити зміст організаційно-господарського договору.

У будь-якому випадку зміст організаційно-господарського договору має бути зафіксований у формі єдиного документа. Імперативний припис норми виключає спрощений порядок укладення договору, тобто не може мати місце обмін листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, підтвердженням прийняття до виконання замовлення (вказівок).

У той же час закон (ч. 3 ст. 176 ГК) вказує на те, що організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати з договору або набувати форми договору. Це означає, що такі спрощені способи визначення прав і обов'язків можуть спричинити виникнення організаційно-господарських зобов'язань. Наприклад, організаційно-господарське зобов'язання може виникнути із акта управління господарською діяльністю (така підстава виникнення зобов'язань прямо встановлена у ст. 174 ГК), що має односторонній характер і не виражає домовленість сторін, притаманну для договору. У подальшому такі організаційно-господарські зобов'язання можуть бути закріплені у формі організаційно-господарського договору, однак для набуття зобов'язаннями форми договору необхідним є складення єдиного документа.

Стаття 187. Укладання господарських договорів за рішенням суду

1. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

2. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Коментар:

1. Укладення господарського договору передбачає погодження його сторонами усіх істотних умов договору у належній формі. У переддоговірному процесі можливі ускладнення як у виді відмови в укладенні договору, так і у виді неузгодження його умов (що має наслідком неукладеність згідно з ч. 8 ст. 181 ГК). Такі розбіжності між потенційними контрагентами за господарським договором визначаються як переддоговірний спір або спір, що виникає при укладенні господарського договору.

Означені спори можуть бути вирішені в суді. ГК обмежує право сторін звертатися до суду за вирішенням переддоговірного спору, прямо передбачаючи випадки такого звернення:

- з приводу договору за державним замовленням (ст. 183 ГК). Слід зауважити, що Законом України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" у ч. 8 ст. 2 визначені суб'єкти, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим, що не виключає укладення державного контракту на добровільній основі з іншими підприємствами (організаціями). Коментована стаття поширюється на врегулювання переддоговірних спорів в обох випадках, оскільки не зазначено інше (у статті зазначається "або договорів, укладання яких є обов'язковим", а не "та інших договорів, укладання яких є обов'язковим"). Звісно, щодо суб'єктів, які укладають державний контракт добровільно, може мати місце розгляд спору щодо непогоджених розбіжностей, але не може мати місце позов про зобов'язання укласти договір, якщо на це немає інших спеціальних підстав;

- з приводу договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону. Це може стосуватися виконання суб'єктами господарювання публічних зобов'язань (ст. 178 ГК), зокрема укладення публічних договорів (ч. 4 ст. 633 ЦК України), укладання договорів із енергопостачання та постачання інших ресурсів згідно з вимогами спеціального законодавства, укладення договорів суб'єктами, що визнані монополістами на певному ринку товарів (робіт, послуг), укладення договорів залізницею (наприклад, ст. 71 Статуту залізниць України), укладення договорів із особами, що одержали таке право за результатами торгів, аукціону, конкурсу, тендеру;

- в інших випадках, прямо встановлених законом. Наприклад, ч. 1 ст. 649 ЦК України передбачає, що судом вирішуються розбіжності, які виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування.

У певних випадках непередання переддоговірного спору на вирішення суду можуть наставати негативні наслідки для однієї із сторін спору. Так, згідно з ч. 7 ст. 181 ГК України, якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у 20-денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції іншої сторони вважатимуться прийнятими.

Можуть бути передані на вирішення суду переддоговірні спори, що не відносяться до означених вище категорій, за таких умов:

- між сторонами спору було укладено попередній договір і одна із сторін ухиляється від укладення основного договору, якщо проект був наданий до спливу строку на укладення основного договору (див. ст. 182 ГК);

- сторони досягли згоди щодо передання переддоговірного спору на вирішення суду.

У той же час ст. 10 ГПК України передбачає, що на вирішення господарського суду можуть бути подані спори, що виникають при укладенні господарського договору, і не обмежує право такого подання випадками, встановленими законом чи домовленістю сторін. Разом з тим право на звернення до господарського суду обмежено випадками захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 1 ГПК України). Таким чином, в усіх інших випадках (не передбачених коментованою статтею) позов з приводу укладення господарського договору може бути заявлений до суду за умови належного обґрунтування захисту позивача у відповідності зі ст. 1 ГПК України.

Не можуть бути передані до господарського суду спори, які хоча й мають ознаки переддоговірних і стосуються договорів, названих у коментованій статті, але стосуються погодження стандартів і технічних умов, встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін.

2. Як доказову базу сторони можуть подавати до суду відомості щодо проведених переговорів, практики їх господарських правовідносин, протоколи про наміри. Останні хоча й не породжують юридичних наслідків, але можуть бути використані судом для з'ясування об'єктивних підстав для задоволення або відмови у позові.

Згідно з ч. 2 коментованої статті день набрання чинності рішенням суду, яким вирішений переддоговірний спір, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Таким чином, у законі прямо вказано на умову (день, який вважається днем укладення договору), яка має бути зазначена в рішенні, а її незазначення тягне за собою існування договору із дня набрання чинності рішенням. Більш детально зміст судового рішення у такій справі передбачений ч. 3 ст. 84 ГПК України: у спорі, що виник при укладенні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

У разі якщо підставою судового розгляду спору стали не розбіжності щодо умов договору, а відмова від укладення договору, а за результатом розгляду прийнято рішення, згідно з яким договір вважатиметься укладеним, суду також необхідно визначити умови такого господарського договору із урахуванням вимог ст. 180 ГК щодо встановлення всіх істотних умов відповідно до закону.

Рішення у справі із вирішення переддоговірного спору не потребує виконання, адже згідно з ч. 2 коментованої статті договір вже вважається укладеним, тобто рішенням встановлюється факт існування договору і породжених ним зобов'язань. У подальшому можливе звернення сторони такого договору до суду з підстав порушення (у тому числі невиконання) вже існуючого договору.

Стаття 188. Порядок зміни та розірвання господарських договорів

1. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

3. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

4. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

5. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Коментар:

1. Зміною господарського договору є зміна зобов'язань, які сторони прийняли на себе за договором, відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. Розірванням договору є припинення зобов'язань його сторін. Під припиненням договірного зобов'язання розуміється абсолютне зникнення правового зв'язку між сторонами договірного зобов'язання на підставах, встановлених у законі або в договорі, та припинення їхніх прав та обов'язків.

Зміну або розірвання господарського договору може бути вчинено за згодою сторін, у разі односторонньої відмови від нього (односторонньої зміни умов) або судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

За загальним правилом, зміна або розірвання договору в односторонньому порядку не допускаються, що відповідає самій природі договору як двосторонньої (чи багатосторонньої) домовленості. Однак окремі договірні відносини, пов'язані із тимчасовим вибуттям із володіння майна, із ризиком виробничої діяльності, із завчасним замовленням послуг, можуть ставити одну сторону у значну залежність від волі іншої або створювати для однієї із сторін значні ризики. Також передумовою для односторонньої зміни договору або відмови від нього незалежно від особливостей відносин сторін є порушення договору. Стаття 236 як оперативно-господарські санкції називає односторонню відмову від виконання зобов'язання (що може бути втілено у відмові від усього договору) та встановлення в односторонньому порядку додаткових гарантій належного виконання зобов'язань (що і є зміною договірних зобов'язань).

У зв'язку з цим можливість односторонньої зміни або розірвання договору допускається в обмеженому ряді випадків. Повноваження сторони на односторонню зміну або розірвання договору мають бути встановлені законом або безпосередньо в договорі. Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання, а одностороння заява про зміну договору, - відповідно, змінює його. При цьому у переважній більшості випадків такі зміни чи припинення зобов'язань за договором, що проведені в односторонньому порядку, вчиняються із попередженням у певний строк, що захищає іншу сторону від можливих втрат і збитків.

Окрім прямо передбачених законом випадків (наприклад, ст. 739, 867, 1008 та ст. 1142 ЦК України), коли позбавлення права на односторонню відмову від договору зумовлює нікчемність відповідної умови, сторони можуть зазначати в договорі, що норма закону про право в односторонньому порядку змінити або розірвати договір на відносини сторін не поширюється.

Також сторони мають беззаперечне право самостійно за взаємною згодою наділяти одну із сторін або обидві сторони правом на односторонню відмову від нього. Виходячи із принципу свободи договору, а також враховуючи, що закон визнає односторонню відмову або зміну договору - за наявності в ньому такої умови - як юридичний факт, можна стверджувати, що обмеження повноважень сторін у цьому питанні можливе тільки у випадку, коли це прямо встановлено законом.

Частина 4 ст. 179 ГК встановлює певне обмеження повноважень сторони, яка вступила в договір приєднання: вона позбавляється права наполягати на зміні змісту такого договору. У той же час ст. 634 ЦК України встановлює таку категорію, як "обтяжливі умови" щодо договорів приєднання. У разі якщо умови про встановлення або скасування права на односторонню відмову чи зміну договору будуть визнані обтяжливими, можуть бути застосовані відповідні способи захисту - розірвання договору або визнання умов договору недійсними. Частина 2 ст. 207 ГК прямо встановлює нікчемність умови як типового договору, так і договору приєднання, яка допускає односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця робіт (послуг) або односторонню зміну виконавцем його умов.

Одностороння зміна або розірвання договору може мати різні підстави та відбуватися на відповідних їм умовах. Залежно від причин можна виділити зміну або розірвання у зв'язку із порушенням зобов'язань іншою стороною, зміною обставин та підставами, не передбаченими законом або договором; залежно від умов, за яких відбувається зміна чи розірвання: із мінімізацією втрат обох сторін, із настанням негативних наслідків для сторони, яка порушила зобов'язання, із настанням негативних наслідків для сторони, яка відмовляється від договору чи змінює договір.

У випадках коли право на односторонню зміну/розірвання договору встановлено законом, найчастіше визначені порядок та строки таких односторонніх дій. У випадку коли сторони самі надають таке право одній чи всім сторонам договору (а також у випадках, коли законом встановлене право на односторонню зміну/розірвання договору, але не встановлений порядок його реалізації), у договорі має бути застережена певна процедура. Наприклад, направлення повідомлення чи листа, телефонне або телеграфне повідомлення. Також необхідно визначити, у який строк інша сторона має бути попереджена про зміну чи розірвання та з якого моменту зобов'язання сторін вважатимуться зміненими чи припиненими.

У випадку коли сторона відмовляється від договору або самостійно змінює його умови через порушення договірних зобов'язань іншою стороною, такої дії достатньо для розірвання чи зміни договору. Стягнення збитків та інші заходи, передбачені спеціальною нормою закону, договором або на підставі загальних положень про відшкодування шкоди, можуть бути реалізовані шляхом звернення із претензією до сторони, що порушила договір, або до суду. У цьому випадку в позові не може ставитись питання про зміну або розірвання договору, адже це вже відбулося вчиненням одностороннього акту. Позовні вимоги можуть стосуватись вже самої шкоди та відповідальності іншої сторони.

По-іншому відбувається розірвання та зміна договору у разі відсутності його порушень. Тоді самого одностороннього акту може виявитися недостатньо, зважаючи на можливе встановлення спеціальних умов розірвання договору в таких випадках. Так, законом окремо врегульовані випадки безпідставної з точки зору закону односторонньої відмови замовника від договору підряду: він має виплатити підряднику плату за виконану частину роботи та відшкодувати збитки, завдані порушенням договору (ч. 4 ст. 849 ЦК України); сторона, яка заявляє про відмову від договору транспортного експедирування, відшкодовує іншій стороні збитки, завдані розірванням договору (ст. 935 ЦК України) збитки.

Також як відмову від договору закон трактує певну поведінку сторони договору: покупець у договорі купівлі-продажу з умовою прийняття товару у визначений строк у разі нез'явлення або невчинення необхідних дій для прийняття товару вважається таким, що відмовився від договору; покупець у договорі купівлі-продажу на умовах передоплати у разі невнесення ним оплати вважається таким, що відмовився від договору (ч. 2 ст. 701, ч. 2 ст. 706 ЦК України). У зазначених нормах йдеться про вираження волі покупця на односторонню відмову від договору бездіяльністю.

У зв'язку з цим моментом зміни чи розірвання договору може бути момент доведення до іншої сторони волевиявлення управленої на односторонні дії сторони; момент у часі, що віддалений від такого повідомлення на визначений час; момент виконання спеціальних умов, необхідних для розірвання договору (наприклад, погашення заборгованості, повернення майна тощо); момент, у який спливає строк вчинення дій на виконання договору.

2. В усіх інших випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір змінити або розірвати договір може бути реалізований за погодженням з іншою стороною. Розірвання договору за згодою сторін може мати місце стосовно будь-якого договору. Власне, це один із напрямів реалізації принципу свободи договору.

Можна виділити наступні основні передумови для розірвання договору шляхом укладення про це відповідної угоди:

- за відсутності порушень договірного зобов'язання, наприклад у зв'язку з втратою інтересу в обох сторін;

- за відсутності порушень договірного зобов'язання за ініціативою однієї сторони;

- у зв'язку з порушенням договірного зобов'язання за ініціативою добросовісної сторони;

- у зв'язку з наявністю порушень договірного зобов'язання з обох сторін;

- у зв'язку зі скасуванням державного замовлення.

3. Порядок укладення угоди про зміну або розірвання господарського договору - це передбачена правовими нормами юридично-логічна послідовність стадій встановлення умов припинення прав і обов'язків, заснована на звернених назустріч одна одній діях осіб, які виражені в різноманітних способах узгодження змісту угоди, шляхом їх вільного волевиявлення. Способами укладення угоди про зміну або розірвання договору є нормативно визначені дії, через які досягається вільне і взаємне узгодження волі сторін договору. Таке визначення вважається цілком прийнятним виходячи з того, що порядок укладення договору може бути повною мірою застосований до укладення угоди про його зміну чи розірвання. У такому разі діє наступний механізм:

- сторона, яка бажає змінити або розірвати договір, надсилає пропозиції про це іншій стороні за договором;

- сторона, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, розглядає її та у 20-денний строк повідомляє іншу сторону про результати її розгляду;

- у разі прийняття пропозиції договір вважається розірваним за згодою сторін (про що інша сторона повідомляється письмово або сторонами складається єдиний документ);

- у разі часткового прийняття пропозиції (наприклад, погодження на розірвання із висуненням певних умов, на яких має бути розірваний договір) може мати місце протокол розбіжностей:

при згоді ініціюючої сторони із зауваженнями іншої сторони договір вважається розірваним за згодою сторін;

при незгоді із протоколом розбіжностей зміна/розірвання є такими, що не відбулися, і договір продовжує дію на погоджених раніше умовах;

- у разі відхилення пропозиції чи відсутності відповіді договір продовжує дію на погоджених раніше умовах.

Досягнуту сторонами угоду про зміну або розірвання договору можна визначити як домовленість сторін господарського договору, спрямовану на зміну або припинення тих цивільних прав та обов'язків, що були встановлені договором. Внаслідок укладення угоди може мати місце припинення всіх або частини зобов'язань, крім домовленості сторін (в тому числі - новації), ще за такими підставами, як передання відступного, а в окремих випадках - прощення боргу.

Коментована стаття, передбачаючи обмін письмовими повідомленнями, встановлює так званий спрощений спосіб закріплення угоди сторін про зміну чи розірвання договору - обмін листами (див. ч. 1 ст. 181 ГК). Очевидно, що у разі коли договір підлягав державній реєстрації, самого обміну листами недостатньо, зміна чи розірвання договору повинні бути також зареєстровані у відповідному порядку.

Стаття 654 ЦК України містить вимогу про вчинення зміни або розірвання договору у такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Враховуючи вказівку ч. 7 ст. 179 ГК про укладення господарських договорів за правилами, встановленими ЦК України, а також те, що домовленість про зміну або припинення господарського договору теж має природу договору, така вимога ст. 654 ЦК має враховуватись і додержуватись сторонами господарського договору.

Домовленість про зміну або розірвання договору може становити зміст не окремого договору, а включатись до змісту іншого, в тому числі за участю третіх осіб.

Моментом, з якого відповідно до ч. 3 ст. 653 ЦК України договір є зміненим або розірваним та зобов'язання відповідно - зміненими або припиненими, є момент укладення угоди про зміну або розірвання договору, що визначається відповідно до ст. 640 ЦК України, якщо інший момент не встановлений у самій угоді. Тобто зміна або розірвання господарського договору можуть відбутися у момент надання згоди стороною, що отримала таку пропозицію, чи в момент підписання сторонами єдиного документа або в момент виконання вимог, які прямо вимагаються законом (нотаріального посвідчення чи державної реєстрації угоди).

Наслідки зміни чи розірвання договору також визначаються ЦК України (ст. 653). Зокрема, за загальним правилом, зобов'язання сторін змінюються чи припиняються на майбутнє з моменту досягнення сторонами відповідної домовленості. Якщо сторони бажають скоригувати такі наслідки, вони мають обов'язково про це застерегти у своїх листах (у пропозиції та зустрічному повідомленні) чи в угоді. Наприклад, встановити умову про повернення виконаного за договором (чого за загальним правилом не відбувається), про відкладення моменту зміни чи розірвання договору, про розподіл понесених сторонами витрат, відшкодування шкоди, інші розрахунки.

В окремих випадках законодавством встановлюють особливі наслідки зміни чи розірвання господарського договору та вимоги до сторін у разі його зміни чи розірвання. Це може стосуватися державних контрактів (див. ч. 2 ст. 206 ГК), договорів концесії (ч. 3 ст. 15 Закону України "Про концесії"), договорів оренди землі (ст. 34 Закону України "Про оренду землі"), договорів оренди державного або комунального майна (ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

4. У випадках коли сторони не досягли домовленості щодо зміни або розірвання договору, а одностороння зміна/розірвання договору не допускається, заінтересована сторона має право звернутися до суду із відповідним позовом. Право на подання позову виникає у сторони в разі, коли у відповідь на пропозицію змінити чи розірвати договір надійшла відповідь із відмовою або не надійшло відповіді у 20-денний строк. Такий досудовий порядок додатково закріплений у Господарському процесуальному кодексі України (ст. 11). У той же час невжиття заходів досудового врегулювання спору не є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви чи для її повернення (ст. 62, 63 ГПК України).

Коментована стаття не обмежує сторони визначенням спеціальних підстав для звернення до суду із вимогою про зміну чи розірвання договору. У загальних положеннях ЦК України про договір передбачений судовий порядок вирішення спорів з приводу вимог про зміну та розірвання договору у зв'язку із істотним порушенням договору (ч. 2 ст. 651), у зв'язку із істотною зміною обставин (ч. 2 ст. 652) та в інших випадках, встановлених договором або законом (ч. 2 ст. 651), наприклад ст. 659, ч. 5 ст. 844, ч. 4 ст. 877 ЦК України. Позов про зміну чи розірвання договору може бути поданий і за відсутності відповідних на те підстав за законом та за відсутності у сторони такого повноваження за умовами договору. Адже норми матеріального та процесуального права (ст. 16 ЦК України та ст. 2 Господарського процесуального кодексу України) передбачають захист порушених, оспорюваних або не визнаних прав, а також захист охоронюваних законом інтересів.

Встановлення в договорі права вимагати зміни або розірвання договору може обумовлюватись певними підставами: порушенням договору, яке не містить ознак істотності і окремо не передбачене для договору такого виду; настанням певних обставин, яких не існує на момент укладення договору, якщо така зміна обставин не є істотною. Також право вимагати зміни або розірвання договору може бути надано стороні поза зв'язком із станом та якістю його виконання, із обставинами, в яких має відбуватись виконання. Тобто сторони передбачають можливість виникнення інтересу змінити або розірвати господарський договір, але не вважають за доцільне закріплювати право на односторонню відмову від договору для надійнішого захисту іншої із сторін. У такому разі спір має вирішуватися судом виходячи із загальних положень про захист прав та інтересів.

Не виключене і звернення третіх осіб із вимогою про розірвання договору. При цьому судом оцінюється наявність порушення прав та законних інтересів третіх осіб, тому реалізація процесуального інтересу на звернення до суду не тягне за собою реалізацію матеріального інтересу на задоволення такого позову.

Розірвання договору на вимогу однієї із сторін може відбуватися на умовах, визначених у договорі, передбачених нормами законодавства або встановлених судом. Якщо позов про зміну чи розірвання договору зумовлений порушенням договору іншою стороною, одночасно може бути вирішено питання про відповідальність за це порушення (відшкодування збитків, сплату штрафних санкцій). Якщо підставою позову є зміна обставин, що існували на момент укладення договору, суду слід виходити із принципу справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Особливим випадком розірвання договору на вимогу однієї сторони є розірвання договору приєднання. Частина 2 ст. 634 ЦК України встановлює, що сторона, яка приєдналася, може ставити вимогу про розірвання договору. При цьому вимога не пов'язана із порушеннями договору або із зміною обставин. Підставою виступають умови самого договору, якщо заінтересована у розірванні сторона договором позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність іншої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Заінтересованою стороною має бути доведено, що виходячи зі своїх інтересів умови договору не були би прийняті за наявності у сторони можливості брати участь у визначенні умов договору.

У будь-якому випадку звернення до суду ще не виключає можливості розірвання договору за згодою сторін; необхідно зазначити, що мирова угода у справі такої категорії має укладатися з урахуванням встановлених особливостей угоди про розірвання договору.

5. Частина 5 коментованої статті встановлює, що в разі судового вирішення спору та задоволення позову про зміну або розірвання договору договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. Така редакція статті вбачається некоректною, оскільки порядок набрання чинності рішенням суду визначається процесуальним законодавством і не вирішується в судовому рішенні. Судом може бути встановлений момент у часі, з якого договір вважатиметься зміненим або розірваним.

Стаття 189. Ціна у господарських зобов'язаннях

1. Ціна в цьому Кодексі є вираженим у грошовій формі еквівалентом одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

2. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

3. Суб'єкти господарювання використовують у своїй діяльності вільні та державні регульовані ціни.

 

Коментар:

 

1. У частині 1 коментованої статті дається визначення ціни як форми грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Основу ціни, як економічної категорії, становить вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці.

Ціна виконує різні функції, основними з яких є функція обліку і виміру затрат суспільної праці та функція пропорційності рівноваги в господарстві. З огляду на це, цінова політика визначена згідно зі ст. 10 цього Кодексу як один з основних напрямів економічної політики держави.

Ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець сплачує за переданий йому товар, виконані роботи чи надані послуги.

Особливість цієї статті полягає також у тому, що в ній ототожнюються ціна і тариф. Проте в економічній і юридичній літературі не висловлюється однозначна думка з цього питання. Тариф, як правило, розглядається як спосіб визначення (формування) ціни й застосовується як категорія ціноутворення. Тарифи застосовуються сьогодні відповідно до спеціальних нормативно-правових актів: Закону України від 05.02.92 р. "Про Єдиний митний тариф", постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 р. N 1552 "Про повноваження щодо регулювання цін (тарифів) на продукцію оборонного значення", постанови Нацкомелектроенергетики від 13.06.96 р. N 15/1 "Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим тарифом", розпорядження Держфінпослуг від 30.12.2004 р. N 3259 "Про затвердження Методики визначення звичайної ціни страхового тарифу", наказу Мінтрансу України від 31.10.95 р. N 392 "Про затвердження Збірника тарифів на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у портах України" та ін.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті ціна є істотною умовою господарського договору. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Згідно з ч. 3 ст. 180 цього Кодексу при укладенні господарського договору сторони зобов'язані погодити ціну (див. коментар до ст. 180 цього Кодексу).

У статті також зазначається валюта, в якій має бути виражена ціна:

1) загальне правило цієї статті вказує на те, що ціна зазначається в договорі у гривнях. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" гривня є грошовою одиницею України (національною валютою), єдиним законним платіжним засобом в Україні. Окрім того, ч. 2 ст. 198 цього Кодексу передбачено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях;

2) за спеціальним правилом, дозволяється застосовувати іноземну валюту. Однак, відповідно до коментованої статті, йдеться лише про ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) і про можливість їх застосування за згодою сторін. Разом з тим ч. 2 ст. 198 цього Кодексу передбачено, що грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Спеціальним нормативно-правовим актом з питань застосування іноземної валюти є Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

3. Відповідно до ч. 3 коментованої статті суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. Таким чином, у статті визначаються види цін і тарифів та основні засади державного регулювання цін і тарифів.

Отже, суб'єкти господарювання можуть використовувати такі види цін і тарифів: вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Проте в інших нормативно-правових актах мова може йти про інакші види цін. Наприклад, в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначаються такі категорії цін, як звичайна ціна і справедлива ринкова ціна. Звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами в договорі. Справедлива ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику у випадках, якщо: а) продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності примусу; б) обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також про ціни, які склалися на ринку ідентичних товарів (робіт, послуг). Відповідно до вищезазначеного Закону, за загальним правилом, звичайна ціна повинна відповідати рівню справедливих ринкових цін.

Державне регулювання цін і тарифів відповідно до коментованої статті та ст. 8 Закону України від 03.12.90 р. "Про ціни і ціноутворення" здійснюється шляхом встановлення:

- державних фіксованих цін (тарифів);

- граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Цінова політика, відповідно до ст. 10 цього Кодексу, спрямовується на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін. Основні аспекти ціноутворення в умовах реформування економіки визначені в постанові Кабінету Міністрів України від 21.10.94 р. N 733 "Про ціноутворення в умовах реформування економіки". Зауважується про скорочення обсягів державного регулювання цін і тарифів, обмеження їх тільки природними та окремими штучними монопольними утвореннями. Відповідно до цього наказом Мінекономіки України і Антимонопольного комітету України від 20.03.98 р. N 29-а/3 "Про перелік продукції монопольних утворень, ціни на яку підлягають державному регулюванню" було затверджено перелік продукції монопольних утворень, ціни на яку підлягають державному регулюванню.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті при здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" при здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються  відповідно до цін і умов світового ринку.

До серпня 2008 р. в Україні діяв Указ Президента України  від 10.02.96 р. N 124/96 "Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності", яким було затверджено Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до цього Положення індикативні ціни на відповідні товари затверджувалися Міністерством економіки України, а їх застосування було обов'язковим для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності всіх форм власності при укладенні та здійсненні зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Але оскільки індикативні ціни не вписувалися в правила СОТ, членом якої Україна стала 16.05.2008 р., Указом Президента України від 05.08.2008 р. N 686/2008 Указ від 10.02.96 р. N 124/96 визнано таким, що втратив чинність. Отже, на сьогодні в Україні немає правил щодо обов'язкового встановлення індикативних цін та їх врахування при укладенні зовнішньоекономічних контрактів. Отже, українські експортери мають самостійно встановлювати "індикативи" з метою недопущення застосування до них антидемпінгових санкцій.

Стаття 190. Вільні ціни

1. Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні регульовані ціни.

2. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

 

Коментар:

 

1. Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, збалансованого ринку засобів виробництва, а також - на розширення сфери застосування вільних цін.

Зміст коментованої статті дає підстави визначити, що одним із видів цін є вільні ціни - ціни, які визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Такі ціни можуть встановлюватися за домовленістю сторін і визначатися в договорах або безпосередньо встановлюватися суб'єктом господарювання, який є виробником продукції. З огляду на це, в юридичній літературі та в окремих нормативно-правових актах йдеться про договірні ціни і ціни виробника (відпускні ціни), які за своєю суттю є різновидами саме вільних цін.

2. У частині 2 коментованої статті йдеться про способи встановлення вільних цін. За загальним правилом, вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін. Стосовно внутрішньогосподарських відносин (відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання; відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами) вільні ціни встановлюються за рішенням суб'єкта господарювання. Отже, задля застосування структурним підрозділом вільних цін цей підрозділ має узгодити такі ціни з суб'єктом господарювання, в структурі якого він діє.

Стаття 191. Державні та комунальні ціни

1. Державні регульовані ціни запроваджуються Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень у встановленому законодавством порядку.

2. Державне регулювання цін здійснюється згідно із Законом України "Про ціни і ціноутворення".

3. Державні регульовані ціни встановлюються на бланки документів, у тому числі суворого обліку, які використовуються органами виконавчої влади, іншими державними органами для оформлення результатів надання адміністративних послуг (крім власних бланків цих органів), відповідно до закону.

 

Коментар:

 

1. Окремими видами цін є державні фіксовані та регульовані ціни. Особливість таких цін полягає в тому, що вони встановлюються та регулюються державою. Однак з урахуванням демократизації суспільства та переходу до ринкових засад економіки політика ціноутворення спрямовується на збалансованість ринку засобів виробництва, товарів і послуг та на скорочення обсягів державного регулювання цін і тарифів. З огляду на це в коментованій статті визначаються критерії, які покладено в основу визначення необхідності встановлення і застосування державних фіксованих та регульованих цін:

а) державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються лише на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін;

б) державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються тільки на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України (див., наприклад, постанову Кабінету Міністрів України від 10.06.2006 р. N 817 "Про затвердження переліку об'єктів державного цінового регулювання на 2006/07 маркетинговий рік", наказ Міністерства охорони здоров'я, Мінекономіки та з питань європейської інтеграції від 03.12.2001 р. N 480/294 "Про затвердження Переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню"). Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення визначені також ст. 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення". Відповідно до них Кабінет Міністрів України:

- забезпечує здійснення державної політики цін;

- визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій;

- визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Державні фіксовані та регульовані ціни відповідно до ст. 10 Закону України "Про ціни і ціноутворення" можуть змінюватися. Зміна рівня державних фіксованих та регульованих цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг здійснюється в порядку і в строки, що визначаються тими органами, які затверджують або регулюють ціни (тарифи). Зміна державних фіксованих та регульованих цін і тарифів може здійснюватись у зв'язку із зміною умов виробництва і реалізації продукції, що не залежать від господарської діяльності підприємств.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті законом може передбачатися встановлення державних цін на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання - природних монополістів.

Згідно з Законом України від 20.04.2000 р. "Про природні монополії" суб'єктом природної монополії є суб'єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Відповідно до ст. 9 зазначеного Закону при регулюванні цін (тарифів) на товари суб'єктів природних монополій враховуються:

- витрати, які згідно з законами про оподаткування відносяться на валові витрати виробництва та обігу;

- податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів;

- вартість основних виробничих фондів, амортизаційні відрахування, потреби в інвестиціях, необхідних для відтворення основних виробничих фондів;

- очікуваний прибуток від можливої реалізації товарів за різними цінами (тарифами);

- віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів;

- відповідність якості товарів, що виробляються (реалізуються), потребам споживачів;

- державні дотації та інші форми державної підтримки.

Органи, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, при прийнятті рішень щодо такого регулювання враховують інформацію про діяльність суб'єкта природної монополії, надану об'єднаннями споживачів, суб'єктами природних монополій, іншими заінтересованими особами, про результати оприлюднення та відкритих слухань щодо зміни цін (тарифів) на товари суб'єктів природних монополій. Порядок оприлюднення інформації та відкритих слухань щодо зміни цін (тарифів) на товари суб'єктів природних монополій визначається тими органами, на які покладається затвердження або регулювання цін (тарифів).

У коментованій статті також зазначається на компетенцію Кабінету Міністрів України затверджувати переліки видів продукції (послуг) суб'єктів природних монополій.

Про порядок державного регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги суб'єктів природних монополій йдеться в Положенні про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.95 р. N 135, в наказі Мінекономіки та Антимонопольного комітету України від 20.03.98 р. N 29-а/3 "Про перелік продукції монопольних утворень, ціни на яку підлягають державному регулюванню".

3. Відповідно до ч. 3 коментованої статті державні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів державного бюджету України. Проте в основному нормативному акті з цього питання - в Положенні про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. N 921 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.11.2008 р. N 1017), застосування таких цін не передбачено.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Отже, комунальні ціни - це ціни, що встановлюються на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами.

Так, наприклад, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 р. N 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації встановлюють:

- торговельні (постачальницько-збутові) надбавки, нормативи рентабельності на паливно-енергетичні ресурси;

- граничні торговельні надбавки (націнки) на лікарські засоби і вироби медичного призначення, зазначені у переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню;

- граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів;

- граничні торговельні (постачальницько-збутові) надбавки до оптової ціни виробника (митної вартості) на окремі види продукції тощо.

5. Відповідно до ч. 5 коментованої статті державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.

Наприклад, про порядок встановлення граничних торговельних надбавок (націнок) на лікарські засоби і вироби медичного призначення йдеться в постанові Кабінету Міністрів України від 16.11.2001 р. N 1499 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України", в Указах Президента України від 08.08.2000 р. N 963 "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України" і від 15.08.2001 р. N 637 "Про Стратегію подолання бідності", в постанові Кабінету Міністрів України від 05.09.96 р. N 1071 "Про порядок закупівлі лікарських засобів закладами та установами охорони здоров'я, що фінансуються з бюджету".

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про ціни і ціноутворення" Урядом України можуть вводитись інші методи державного регулювання цін і тарифів.

6. Згідно з ч. 6 коментованої статті органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування при встановленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб'єктами підприємництва, зобов'язані надати суб'єктам дотацію відповідно до закону. Ця норма спрямована на реалізацію основних принципів здійснення підприємницької діяльності і закріплює основний принцип, якого мають дотримуватися органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування при встановленні фіксованих цін, - не перешкоджати суб'єктам підприємництва в отриманні прибутку.

Про дотації як засіб державного регулювання економіки та засіб державної підтримки суб'єктів господарювання йдеться в ст. 12, 16 цього Кодексу.

Стаття 192. Законодавство про ціни і ціноутворення

1. Політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про ціни і ціноутворення, іншими законодавчими актами.

Коментар:

Україна згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом УРСР "Про економічну самостійність Української РСР" самостійно здійснює політику цін. Основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів та організації контролю за їх дотриманням визначено в Законі України від 03.12.90 р. "Про ціни і ціноутворення". Цей Закон поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці та виробництва.

Відповідно до ст. 3 зазначеного Закону політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

- рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки;

- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

- протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;

- об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

- розширення сфери застосування вільних цін;

- підвищення якості продукції;

- соціальних гарантій - в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін і тарифів;

- створення необхідних економічних гарантій для виробників;

- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Координація роботи по здійсненню політики цін, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін і вжиття заходів щодо регулювання цін і тарифів здійснюються відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 р. N 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" затверджені повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торговельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування зміни) цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення" державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. При цьому контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Урядовим органом державного управління з цих питань є Державна інспекція з контролю за цінами, яка функціонує у складі Міністерства економіки України та діє відповідно до Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2000 р. N 1819.

Стаття 193. Загальні умови виконання господарських зобов'язань

1. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

3. Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

4. Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

5. Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

6. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

7. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

8. Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Коментар:

1. Будь-яке господарське зобов'язання спрямоване на досягнення його сторонами певного результату шляхом реалізації суб'єктами зобов'язань своїх прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Бажаний сторонами результат зобов'язання досягається лише в разі його належного виконання, чому і присвячена ч. 1 коментованої статті.

Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (або утримання від дії), яка є об'єктом зобов'язального правовідношення. Виконання зобов'язання здійснюється за загальними правилами або принципами виконання зобов'язань, до яких у юридичній літературі відносили: 1) принцип реального виконання; 2) принцип належного виконання; 3) принцип взаємного співробітництва; 4) принцип економічності.

Питання співвідношення реального і належного виконання завжди було спірним у юридичній науці. Принцип реального виконання - це загальне правило, згідно з яким зобов'язання має бути виконане у тому вигляді, в якому воно визначене законом або договором. Доки зобов'язання не порушено жодною із сторін, воно має виконуватися у точній відповідності зі всіма елементами, що становлять його зміст (за предметом, строком, способом тощо). У цьому разі реальне виконання означає належне виконання, і не лише боржник має належно його виконати, а й кредитор не має права ухилятися від прийняття такого виконання. Але коли зобов'язання порушено, можливість належного виконання у повному обсязі виключається, проте зберігається можливість фактично здійснити ті дії, що є основною метою зобов'язання, тобто виконати його в натурі. При цьому саме лише вчинення особою дії, яка є об'єктом відповідного правовідношення, свідчить тільки про дотримання вимоги реального виконання, і лише з'ясування того, яким чином ця дія вчинена, дозволяє відповісти на питання, чи дотримані вимоги належного виконання.

Відповідно до змісту коментованої статті до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Так, згідно з ч. 1 даної статті та ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналіз положень ст. 527, 530, 532 ЦК України дозволяє зробити висновок, що поняття належного виконання зобов'язання охоплює виконання його належними суб'єктами, у належному місці, в належний строк (термін), щодо належного предмета та належним способом.

Якщо при виконанні зобов'язання порушується хоча б одна із вищевказаних вимог, таке виконання вважається неналежним. А коли боржник взагалі не вчинив дії (або не утримався від дії), яка складає предмет зобов'язання, або допустив порушення таких умов, що надають кредитору право відмовитися від прийняття виконання і останній реалізував це право, має місце невиконання зобов'язання.

2. Частина 2 статті, що коментується, містить загальне положення, згідно з яким кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси іншої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Дотримання цієї вимоги зобов'язаною особою не тільки відповідає загальним принципам виконання зобов'язань, але й у силу ч. 2 ст. 218 ГК України, за умови його доведення, може бути підставою для звільнення боржника від покладення на нього господарсько-правової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання господарського зобов'язання.

Порушення зобов'язань є підставою для застосування передбачених законами або договором господарських санкцій, якими визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Відповідно до ч. 2 ст. 217 ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків (гл. 25 ГК України); штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (гл. 26 ГК України).

3. Положення ч. 3 коментованої статті засноване на обов'язку реального виконання зобов'язання (див. коментар до ч. 1 ст. 193 ГК). За загальним правилом, встановленим даною нормою, передбачено обов'язковість виконання зобов'язання в натурі, тобто шляхом здійснення боржником саме тієї дії, яка складає зміст зобов'язання без заміни цієї дії грошовим еквівалентом у вигляді відшкодування збитків і сплати неустойки, крім випадків, коли інше передбачене законом чи договором або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Обов'язок виконати зобов'язання в натурі і обов'язок сплатити неустойку або відшкодувати збитки незалежні один від одного. Право кредитора на стягнення збитків або неустойки не обумовлене пред'явленням вимоги про реальне виконання. Виконання зобов'язання в натурі (після закінчення строку (терміну) виконання) не є мірою відповідальності і, фактично будучи лише виконанням з запізненням, не тягне за собою для боржника будь-яких додаткових зобов'язань, заміну існуючого зобов'язання новим тощо. Боржник просто виконує те, що був зобов'язаний зробити, якщо управнена сторона не відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. Водночас кредитор має право не вимагати сплати неустойки і відшкодування збитків, обмежившись вимогою про виконання зобов'язання в натурі.

4. Зазвичай зобов'язання може виконуватись у формі однократного акта або кількох відокремлених у часі дій, тобто частинами. Частина 4 коментованої статті закріплює право відмови кредитора від прийняття виконання зобов'язання частинами.

Вказане право безпосередньо пов'язане з поняттям способу виконання зобов'язання, який, як правило, перебуває у прямій залежності від предмета виконання.

Предмет виконання - це сукупність юридичних та матеріальних об'єктів зобов'язального правовідношення, тобто ті дії, що мають бути вчинені суб'єктами (або утримання від дії), та майно, що має бути передане за зобов'язанням (якщо останнє пов'язано з його переданням). В юридичній та науковій літературі предмет виконання інколи називають предметом зобов'язання.

Неодмінною умовою допустимості часткового виконання зобов'язання є подільність предмета виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.

Відповідно до положень коментованої статті та ст. 529 ЦК України кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, законом та іншими нормативно-правовими актами, у тому числі цивільного законодавства, або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Тоді належним визнається лише виконання в повному обсязі у формі однократного акта.

На практиці кредитор може і не реалізувати це право. Тоді часткове виконання, здійснене за його згодою, буде вважатися належним. Про згоду кредитора прийняти часткове виконання можуть свідчити як пряма заява, так і конклюдентні дії.

Відмова від часткового виконання також має бути чітко виражена у фактичному його неприйнятті або, якщо це неможливо, в заяві про відмову.

Від виконання зобов'язання частинами слід відрізняти виконання триваючих зобов'язань, реалізація яких не може бути проведена одноразово або частинами, а триває протягом певного часу.

5. Строк виконання зобов'язання є однією з умов належності виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 5 коментованої статті та ст. 531 ЦК України передбачено загальне правило, за яким боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом, у тому числі актами цивільного законодавства, або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Указані виключення або обмеження можуть стосуватися тих випадків, коли дочасне виконання зобов'язання може призвести до зміни суті зобов'язання, несприятливих для кредитора наслідків або викликати певні незручності для нього, особливо при здійсненні ним підприємницької діяльності (наприклад, збільшення внаслідок цього періоду зберігання товару, необхідність дотримання строків його придатності або реалізації тощо). За таких обставин кредитор має право відмовитися від дострокового прийняття зобов'язання.

Від права боржника достроково виконати зобов'язання слід відрізняти випадки, коли в силу закону у кредитора виникає право вимагати дострокового виконання зобов'язання боржником (наприклад, у разі припинення юридичної особи - боржника або зменшення ТОВ чи АТ розміру статутного капіталу (фонду), право дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою тощо). У названих випадках дострокове виконання зобов'язань боржником є його обов'язком, а не правом.

6. Частина 6 коментованої статті передбачає право боржника відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання іншою стороною своїх обов'язків, які є необхідною умовою виконання обов'язків боржником. Як правило, такі ситуації мають місце при виконанні зустрічних зобов'язань, коли виконання свого обов'язку однією із сторін відповідно до договору обумовлене виконанням іншою стороною свого обов'язку.

Аналогічні коментованим положення містяться в ст. 538 ЦК України, яка є дещо ширшою за змістом за коментовану статтю та передбачає право іншої сторони зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі в разі невиконання однією із сторін свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це кредитора. Якщо зустрічне виконання обов'язку здійснене однією із сторін, незважаючи на невиконання іншою стороною свого обов'язку, ця сторона повинна виконати свій обов'язок.