3. Політичні вчення Нового часу

Новий час прийшов на зміну добі Відродження й Гуманізму, коли, завдяки утвердженню філософії як основи свободомислення, стало можливим розглядати людину як самодостатню політичну істоту. Зважаючи на це, вона сама відчула потребу в тому, щоб активізувати свою волю, спрямувавши її на побудову суспільства як політичного організму. Отже, це час історії становлення людини як суб’єкта політичного (громадянського) способу життя.

а) Вчення про державну владу Н.Макіавеллі (1469-1527 рр.)

Видатного політичного мислителя можна сміливо вважати апологетом збереження держави як інституту, що забезпечує цілісність суспільного організму, його громадянський стан, який постійно перебуває під загрозою руйнування від домінування егоїстичних начал як у народу, так і його правителів. Всі держави, на його думку, є або республіки, або князівства. Звідси метод дослідження: погляд з точки зору народу на природу князя і князя на природу народу. У працях „Володар” та „Міркування про першу декаду Тіта Лівія” можна знайти глибокі спостереження стосовно суспільно-політичних і політико-правових процесів у державах різного типу. Перша призначена державі князівській (монархічній), друга – республіканській, демократичній.

Що потрібно знати сильному володареві?

1. По можливості держава має бути однорідною за культурою, звичаями, мовою народів, які її населяють. Людей слід або приласкати, або ж знищити, щоб вони не мали можливості помсти.

2. Завоювавши інші держави, треба зважати на те, чи жили в них за своїми законами. Якщо так, потрібно їх зруйнувати, щоб у народів не залишилось спогадів про власний політичний порядок, інакше неминучі визвольні повстання. Руйнувати потрібно відразу ж і нещадно, адже поступовість запам’ятовується. Благодіяння слід робити потроху, щоб вони пам’ятались і народ бачив у завойовнику благодійника.

3. Головна мета князя, що має стати його ремеслом, це війна. Якщо мирний час, то мають бути постійні підготування до неї засобами військових навчань і думок про її неминучість.

4. Володар постійно має думати про поводження з народом і друзями. Потрібно вчитись бути недобродійним, адже у більшості людей панують недобрі егоїстичні наміри. Пороки, якщо вони спасають державу, не слід приховувати від народу – він може оцінити їх як чесноти. Дрібних пороків слід остерігатись – вони зближують з простими людьми.

5. Розум князя значною мірою виявляється колом його радників. Обирати їх слід з поміж „мудрих людей”, яким він повинен „надати свободу говорити правду про справи, які його цікавлять..; запитувати ж володар повинен про кожну справу, вислухати думку радників, а потім вирішити самому і на свій розсуд”.

Половина рішень у житті людей залежить від долі, а половина від свободи волі. Тому політичний устрій, хоча світ і створений Богом, може творити людина. При створенні держави слід враховувати благодатність землі, зручне розташування і наявність законів управління нею, в яких значне місце має належати зобов’язанням громадян. Головні обов’язки – працьовитість і воїнська доблесть. Форми управління – Монархія, Аристократія, Народне Правління, що завжди сполучені з тиранією, олігархією та охлократією. Правильних форм правління не буває, тому що управлінський талант досить рідкісний. До того ж люди заздрісні до талановитих і частіше засуджують їх, ніж схвалюють.

Засновник і законодавець республіки має виходити із визнання злої природи людини, схильної за найменшої нагоди до порушення закону. Протилежності, що складають республіку, пов’язані з наявністю знаті, яка хоче благ собі й народу, який бажає того ж. Із цих суперечностей інтересів і виникають закони, які забезпечують свободи громадянам, а не примхи свавільної волі. Закон не завжди може бути справедливим відносно громадянина, але він не породжує безчинств свавілля, а це головне для збереження спокою. Тобто, потрібно надавати вихід масовому обуренню через пошук відповідних організаційних форм, які б демонстрували постійну наявність правосуддя і законності.

Республіку має творити одна особа, але доброчесна. Нею не може бути виходець з царської/королівської родини, адже буде спадкоємець, не завжди талановитий в управлінні й доброчесний. Проте „державний порядок хороший тільки тоді, коли відданий під опіку більшості”. Остання через відмінність суб’єктивних думок самостійно нездатна створити республіку, але, маючи досвід доброчесного правління, сприймає хороший порядок. Найбільше благо, яке може дати людству одна особа, це заснування релігії, а вже потім республіки і держав. Далі йдуть полководці, які збільшили межі держави, і вчені. Але мова йде саме про релігію, а не церкву, яка підмінила її собою, відійшовши від основних засад християнства. І князі, й республіки повинні оберігати підвалини національної релігії та сприяти всьому, що розвиває й утверджує богослужіння як служіння загальносуспільному благу.

Досвід історії потрібно вивчати всебічно й об’єктивно. Тоді вона покаже добрі приклади, а не ті, яким наслідує людство, йдучи за псевдогероями, до яких Макіавеллі відносив і Цезаря як мерзенного правителя. Видатну особу має захищати її поведінка і прихильність народу, а не армія і залежні письменники. Але народ, що звик жити в монархії, дуже важко звикає до свободи в умовах республіки. Монархія культивує в ньому тваринну жорстоку вдачу, вирощену в тюрмі й рабстві. Лише поодинокі правителі республіки здатні, вживши радикальних заходів, виправити тваринну вдачу народу. Серед головних причин його розбещеності – невідповідність обраних на державні посади вимогам до виконання необхідних функцій. Коли громадяни чесні й порядні, вони можуть обрати достойних; в іншому випадку вони обирають „свою власну погибель”.

З іншого боку, Макіавеллі не вважав народ немудрим. Він здатний змінити свої переконання, якщо мудрість йде від знаної ним розумної й порядної людини. Причина: народ складніше розбестити, ніж окрему людину, особливо ж правителя. Народ постійний у своїх звичках та уподобаннях – це його релігія, яку й слід свято оберігати як гарант збереження спокою в суспільстві. Найпоряднішим народом в історії людства вважав німецький через властиву йому патріотичність – він мало що переймав від інших народів, серед яких „французи, іспанці, італійці – нації, які можна вважати розтлінниками всього світу”. Крім того, вони не допускають у себе існування дворянства з їх розгульним і нетрудовим способом життя, який породжує прояви нерівності і дає привід для народних смут.

Договірні зобов’язання можуть виконуватись тільки тоді, коли вони взяті добровільно, а не з примусу: від страху не можна очікувати вірності. Порушити договір заради збереження може насамперед володар, князь. Проте в основі як держави, так і республіки має бути свобода. Велич іде від почуття свободи, яка, не маючи суб’єктивно-індивідуальних меж і кордонів, спрямовує людський інтерес на суспільне, а не приватне благо. Найбільшою мірою це може проявитись у республіці. З іншого боку, її небезпеки йдуть від того, що народний уряд в мирні часи не надає належної уваги достойним людям, а має прихильність до багатих або ж людей зі зв’язками. Це обурює достойних і вони вимушені постійно провокувати смути. Адже в тяжкі й неспокійні часи їх помічають і віддають належне.

Небезпека втрати спокою в державі (республіці) найбільшою мірою йде від наявності непримиренних партій. Їх складно схилити до злагоди: держава не може витримати подвійного натиску внутрішніх і зовнішніх ворогів. Природа людини схильна до того, аби приставати до тієї чи іншої думки. „Якщо країною управляє республіка, то немає кращого засобу розбестити своїх громадян і внести між них розбрат, як управляти містом, розділеним на партії, кожна з яких, прагнучи заслужити прихильність, використовує всі джерела розбещення, щоб купити собі друзів; із цього випливають дві великі незручності: перша – з того, що ніколи не можна стати другом народу, тому що ніколи не можна добре управляти ним, якщо управління безперестанно міняється, зважаючи на те, яка з партій бере гору; друга ж полягає в тому, що намір підтримувати розрізненість неодмінно розділяє також і саму республіку”.

Причини помилок у розвитку держав і республік повною мірою грунтуються на особливостях свідомості правителів, а не народу. Найкраще для держави, для управління нею, якщо достойники подолають у собі заздрість, оскільки вона є найбільшим злом, яке деморалізує людину. Заздрісники – це люди, що „звикли жити при поганому уряді, де виховання не прищепило їм ніякої доброчесності і ніяка обставина не може навернути їх до кращих почуттів; щоб досягти здійснення своїх бажань і втішити злочинні устремління своєї душі, вони із задоволенням дивились би на загибель своєї вітчизни”. Коли і народ, і правителі просякнуті заздрістю, то гине держава, вірніше, вона просто не може існувати.

Виховання має вирішальне значення в долі держав і республік, тому що завжди доводиться або обирати, або призначати на високі державні посади людей. які були б гідні їх. Народ оцінює претендентів за такими ознаками: відомі пращури, які зобов’язують спадкоємців дотримуватись їх слави; коло спілкування: якщо воно доброчесне, таким же є і виходець із нього; найефективніший засіб – наявність суспільно вагомого і відомого позитивного вчинку.

б) Концепція держави у вченні Т.Гоббса (1588-1679 рр.)

Виходив з того, що у відносинах між людьми панує природне право на життя. Закон, обмежуючи їх природні схильності, прагнення й устремління, є фактичним запереченням свободи. Отже, для них він є протиприродним обов’язком, оскільки забороняє і заперечує властиву їм свободу. Виходячи з цього, природним станом сумісного життя людей є стан війни всіх проти всіх. „Там, де немає влади, здатної утримувати всіх у своїй волі, люди не мають жодного задоволення... від життя в суспільстві... Таким чином, ми знаходимо в природі людини три основні причини війни: по-перше, суперництво, по-друге, недовіру, по-третє, жагу слави”.

Цілком очевидно, що сумісно-просторовий спосіб життя людей не дозволяє їм мати задоволення від самого життя. Потрібно перейти до суспільно-духовного способу життя. який би, з одного боку, обмежував право на свободу волі, з іншого – забезпечував необхідну якість життя, яка б давала задоволення від нього. Такий спосіб існування забезпечує держава, яку створює інстинкт самозбереження.

Держава, таким чином, позбавляє людину постійного страху за власне життя і зобов’язує до чіткого виконання встановлених заради неї обмежень на прояви самих лише природних бажань і дотримання природних законів. Такі з них, як справедливість, безпристрасність, милосердя, ставлення до інших, як до себе самих, суперечать природним порухам, серед яких погордливість, заздрість, жага помсти за приниження тощо.

Загальна і спільна для всіх влада „може бути поставлена тільки одним шляхом, а саме: зосередженням всієї влади і сили в одній людині або в зібранні людей, яке більшістю голосів могло б звести всі волі громадян в єдину волю”. Для цього необхідно: а) призначити одну людину або декілька представників від певної народної спільноти; б) щоб ці особи були відповідальними за належне виконання вимог єдиної і загальної волі; в) мали сильну волю для того, щоб примушувати інших реалізувати вимоги єдиної волі в цілях збереження загального миру.

Суспільство як цілісний організм ефективно функціонує в тому випадку, коли його надійно скріплює державна форма управління як результат своєрідного договору між людьми про виконання ними необхідних умов її існування. „Це реальна єдність, втілена в одній особі через договір, скріплений кожною людиною з кожною іншою таким чином, немовби кожен сказав кожному: я уповноважую цю людину або це зібрання осіб і передаю йому моє право управляти собою за тієї умови, що ти подібним чином також передаєш йому своє право і санкціонуєш усі його дії. Якщо це здійснилось, то людська спільнота, з’єднана таким чином в одній особі, називається державою, латиною – civitas. Таким є народження того великого Левіафану, того смертного бога, якому ми під володарюванням безсмертного бога зобов’язані своїм миром і своїм захистом”.

Підкреслимо, що смертний бог, або Левіафан, це витвір людської фантазії. Проте він має підстави для існування доти, доки люди не позбудуться страху від дії природного закону боротьби за виживання й не перейдуть до суспільного способу життя як життя у формі держави. Останню Т.Гоббс визначає таким чином: „Держава – це єдина особа, відповідальною за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою людська громада для того, щоб ця особа могла використати її силу і засоби так, як вона вважає необхідним задля їх миру і спільного захисту. Той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, і про нього говорять, що він володіє верховною владою, а будь-хто інший є його підданим”.

Наведений зміст не означає, що йдеться про монархічну форму правління в державі. Вона – це в першу чергу моністичний принцип організації суспільного життя як політичного за своєю суттю. Кожен, хто делегує свої права чи то одній особі, чи то одній представницькій установі, бере на себе, натомість, обов’язок бути свідомим того, заради якого блага він трансформував природне право на свободу волі (свавільної, афективної, примхливої) на обов’язок дотримуватись громадянських (суспільних) законів, обов’язок бути громадянином, суб’єктом (творцем) державної форми організації і управління суспільними процесами та відносинами.

Це принципове положення у вченні Гоббса. Верховна влада – це основа побудови держави, а не якісь люди, наділені владою і владними повноваженнями. Люди мінливі у своїх поглядах, фізично смертні і замінимі на певних державних посадах. Але принцип верховної влади має бути вічним. Якщо його зректися, то зникне не лише держава, але й люди: без держави вони, як це зазначав Аристотель, морально нерозвинені істоти – тварини. Договірні зобов’язання можуть пов’язувати і з’єднувати лише людей, тобто щось єдиносутнісне й однорідне. Верховна влада і є монархічна влада як влада єдиної народної волі, влада волі народу до створення політичного типу суспільства. Єдина воля народу і є те, що називається державою. Що не означає, ніби емпіричні люди уособлюють собою як народ, так і державу. Державний народ той, для якого вона асоціюється з принципом верховенства/суверенності його волі. Ті представники населення, для яких це само собою зрозуміло, і є народом як носієм державної свідомості й самосвідомості.

Звідси його розрізнення народу-натовпу, який може протестувати проти держави як політичного інституту, і народу-суверена, який і є самою державою. Тобто – може виступати як договірна сторона у своїх відносинах з інституалізованими структурами держави. Поспішати з проголошенням для народу-натовпу політичних свобод, коли засобами, якими він їх домагається, є продуктом властивої йому стихії природної свавільної вдачі, необачно. Ось чому держави хворіють на нестабільність і суверен як суб’єкт створення держави має право обрати будь-які засоби для її збереження в якості необхідного інституту політичної влади. „Відношення між природним і громадянським станом, тобто свободою і підлеглістю, те ж саме, що й між схильністю і розумом, тваринністю й людяністю”. Людина в натовпі, а революційні (стихійно-афективні) вимоги висуває натовп, не може бути суб’єктом цивільного й цивілізованого права як основи ефективного існування держави.

в) Політична філософія Д.Локка (1632-1704 рр.)

Серед трьох гілок влади головною вважав законодавчу, оскільки вона визначає існуючу в державі форму правління. Під державою розумів „не демократію або якусь іншу форму правління, а будь-яке незалежне співтовариство, яке латиняни визначили словом civitas”. Як бачимо, йдеться не стільки про владний інститут, скільки про громадянський стан суспільства, суб’єктами якого є властиві йому соціальні структури, об’єднані на правовій основі.

Суспільство як політичний організм створюється заради можливості мирно і безпечно користуватися своєю власністю на основі певного законодавства. Тому „першим і основним позитивним законом всіх держав є встановлення законодавчої влади; відповідно, першим і основним природним законом, якому має підпорядковуватись сама законодавча влада, є збереження суспільства і кожного члена суспільства. Ця законодавча влада і є не тільки верховною владою в державі, але й священною й незмінною в руках тих, кому співтовариство одного разу її довірило”.

У той же час Д.Локк наводить декілька застережень до верховної законодавчої влади. Основні з них такі.

1. Влада не повинна бути абсолютно деспотичною відносно народу, який делегував власні управлінські повноваження чи то одній особі, чи законодавчому зібранню. Вона повинна забезпечити його благополуччя і діяти відповідно до законів природи, в основі яких – Божа воля.

2. Влада не повинна діяти на основі свавільної волі і деспотичних указів. Її обов’язок – вершити правосуддя і незмінність законів.

3. Оскільки держава й саме суспільство створюються заради збереження власності її членів, влада і законодавство не можуть суперечити і деспотично втручатись у майнові стосунки чи конфіскувати якусь частку власності. Для цього склад законодавчого органу має мінятись, а колишні законодавці не повинні мати жодних пільг перед законом.

4. Законодавчий орган як орган представницький не може передоручати функцію створення законів будь-кому іншому, хто не отримав від народу відповідних повноважень. Законодавці зобов’язані творити закони, а не законодавців за спадкоємністю.

Забезпечувати дієвість законодавства має виконавча влада, тому й потрібно у переважній більшості випадків відділити її від законодавчої, розподіливши повноваження. Але для цього керівники виконавчої влади повинні мати філософський рівень свідомості, щоб використовувати закони на суспільну користь. Коли ж відповідних законів немає, подібна якість свідомості дасть можливість „діяти відповідно до власного розуміння заради суспільного блага, не спираючись на вказівки закону, а іноді й всупереч йому; це є те, що зветься прерогативою”. Розум завжди попереду будь-яких законів, для яких він є родовим началом; тому і верховною владою є він, йому й належить прерогатива, хоча здійснює її, звичайно, емпірична особа, що має власне розуміння, застережене від суб’єктивності метою і цілеспрямуванням на суспільне благо.

Виходячи з „економічної основи держави”, Д.Локк дає й відповідні до неї визначення права. „Право полягає в тому, що ми маємо можливість вільно розпоряджатися будь-якою річчю, тоді як закон є те, що повеліває або ж забороняє нам щось робити”. Тобто, право є прояв свободи волі людини, прояв органічної для неї схильності, життєвого прагнення. Ось чому невідчужуваною від людини власністю є її власна особистість. Щоб бути нею, слід стати на шлях самопізнання, перебувати в процесі постійного пошуку самоідентичності. Тільки вона формує в людині почуття власності, яким ніхто інший заволодіти не може. Звідси спрямування права на світ майнової власності. Її обгрунтування філософ вбачає в тому, що до загальної природної власності кожен долучає свою специфічну форму праці, що і дає можливість вважати створену річ своєю власністю, а не власністю і правом когось іншого.

Зважаючи на ці природні права, якраз і має розвиватись держава в єдності й розподіленості своїх владних інституцій: законодавчої як верховної, виконавчої та судової.

г) Вчення про розподіл влад Ш.Монтеск’є (1689-1755 рр.)

Як і англійські просвітителі, Монтеск’є пов’язує суспільне благо в державі з рівнем освіченості народу, вважаючи невігластво причиною багатьох негараздів. Він переконаний у тому, що „забобони, властиві органам управління, були спочатку забобонами народу. Забобонами я називаю не те, що заважає нам пізнавати ті або інші речі, а те, що заважає нам пізнавати самих себе”.

Людина дуже суперечлива істота. Від природи вона отримала справедливий устрій у вигляді колективного способу життя. Звідси й можливість створювати закони, покликані увіковічнити справедливість. Проте виявляється, що жити за створеними ними законами вони не можуть, оскільки схильні до порушень законності як прояву природної об’єктивності. Суспільство додає людям впевненості у своїх силах і можливостях, але вони починають використовувати їх для порушення рівності та провокування війни, задля припинення якої воно якраз і створювалось.

У природному стані люди ворогують між собою. Але, створюючи суспільство і державу для убезпечення їх від війни як способу взаємовідносин, вони, навпаки, піднімають війну на якісно новий рівень, незрівнянний за наслідками з природними сутичками. Воюють не тільки народи й держави, але й окремі люди між собою. „Поява цих двох видів війни спонукає встановити закони між людьми. Як мешканці планети, розміри якої роблять можливим існування в ній багатьох різних народів, люди мають закони, що визначають стосунки між цими народами: це міжнародне право. Як істоти, що живуть у суспільстві, існування якого потребує охорони, вони мають закони, що визначають відносини між правителями і підлеглими: це право політичне. Ще в них є закони, якими визначаються відносини всіх громадян між собою: це право громадянське”.

Закон управляє суспільством через свою дію у вигляді об’єктивних тенденцій розвитку людства як органічної складової природного Універсуму, тому що закони, якими управляються окремі країни, народи, держави, не можуть не відображати їх специфічні особливості. Навпаки, вони зобов’язані відображати їх, інакше управління не буде розумним. Саме тому „лише в надзвичайно рідкісних випадках закони одного народу можуть виявитись придатними і для іншого народу”. Історія свідчить про те, що цього, на жаль, не дотримуються правителі, створюючи імперії. Тільки репресіями їм вдається на певний час утримувати різні народи в покорі. Але дія специфічного розуму кожного народу виявляється сильнішою, через що імперії неминуче розпадаються.

Монтеск’є виділяє три способи управління як головні. Це: „Республіканське правління – за ним верховна влада знаходиться в руках або всього народу, або його частини; монархічне – за яким управляє одна людина, але засобами встановлених незмінних законів; у деспотичному все поза будь-яких законів і правил рухається волею і свавіллям однієї особи. ...як для республіки потрібна доброчесність, а для монархії честь, так для деспотичного уряду потрібен страх. Доброчесності він не потребує, а честь була б для нього небезпечна”.

Через складність для всього народу бути доброчесним, республіканська форма політичного устрою держави не є тривалою та ефективною. В дійсності чистого типу правління не буває – завжди є складові усіх трьох зазначених. Тому уряд перебуває у тяжкому стані, зумовленому різновекторністю мотиваційних спонукань, властивих різним верствам суспільства.

Люди, обираючи суспільний і державний спосіб життя, поступаються певною мірою свободи, яка йде від притаманних їм бажань. Тому політична „свобода є право робити все, що дозволено законами”. У протилежному випадку вони втрачають навіть наявні у них природні свободи, адже вийти у природний стан вже неможливо і вкрай небезпечно через розбещеність вдачі, підсилену суспільним хаосом та аморалізмом.

д) Теорія суспільного договору Ж.Ж.Руссо (1712-1778 рр.)

Мислитель виходить із того, що суспільство з розвитком наук не прогресує, а деградує. У природному стані більше рівності, свободи і справедливості, ніж у суспільному. „Люди зіпсовані, але вони були б ще гіршими, коли б мали нещастя народжуватись вченими. ...Людина народжується вільною, а між тим вона всюди в ланцюгах”. Ці два положення визначають його підхід до пояснення сутності держави як політичного організму суспільства. Основною причиною моральної деградації людини від природного стану до сучасної цивілізації є зародження та утвердження ідеї приватної власності як абсолютно протиприродної.

Звичайно, Руссо визнає необхідність утвердження приватної власності, яка стимулює продуктивність праці й обмін надлишками виробленої продукції. З іншого боку, природна рівність між людьми зникає назавжди, оскільки суспільство не може встановити таку систему законодавства, яка б давала людям задоволення від соціальної рівності та справедливості. Багатство і бідність непримиренні, а породжені вони цивілізацією, а не природним станом. „Конкуренція і суперництво, з одного боку, з другого – протилежність інтересів і приховане бажання збагатитись за рахунок іншого – такі найближчі наслідки виникнення власності, такі невід’ємні супутники народжуваної нерівності”.

Для збереження миру і спокою між людьми в їх суспільно-сумісній життєдіяльності потрібно якимось чином улагоджувати суперечності й конфлікти. Так з’являються закони, що підтримують приватну власність, магістрати як форми управління, нарешті – створюється політичний інститут, що замінює природно-звичаєві права на фактичне свавілля. Отже, цивілізацію Руссо розглядає як узаконення відмінностей між багатими й бідними, сильними і слабкими, власниками і рабами. „Це – остання сходинка нерівності, та межа, до якої приводять всі інші, якщо тільки нові перевороти цілковито не знищать управління або наблизять його до правомірного облаштування”.

Законність влади лише тоді правомірна, коли закони є наслідком угод між людьми, а не проявом сили і свавілля. В основі законів права має бути свобода волі людини. „Відмовитись від своєї природи – означає відмовитись від своєї людської гідності, від права людини, навіть від її обов’язків. Немає такої винагороди, яка могла б компенсувати відмову від усього цього. Така відмова несумісна з людською природою; відняти всяку свободу у своєї волі рівнозначно відняттю всяких моральних мотивів у своїх вчинків. Нарешті, угода, в якій, з одного боку, забрана абсолютна влада, а з іншого – безмежна підлеглість, пуста й суперечлива угода”.

Суспільна угода про створення політичного організму має бути такою: „Кожен із нас віддає свою особистість і всю свою енергію під верховне керівництво загальної волі і ми разом сприймаємо кожного члена як невід’ємну частину цілого”.

Суспільство, з’єднане суспільним договором (угодою), це вже не просто громадянська община, а республіка як політичне тіло, що отримує назву держава. Якщо це тіло активне, тоді це суверен, а не формальна держава. Активність йде від того, що люди на референдумі своєю загальною волею утворюють цей політико-правовий договірний суспільний організм. „Відносно учасників вони колективно беруть ім’я народу, а в окремішності називаються громадянами – як учасники суверенної влади, і підданими – як підпорядковані законам держави”.

Суверенітет народу не може бути відчуженим від нього. „Він полягає виключно у спільній волі, а воля не може бути представлена: це – або та ж сама воля, або інша; середини тут немає. Народні депутати не сутнісне начало і не можуть бути представниками народу, вони тільки його комісари; вони нічого не можуть постановляти остаточно; всякий закон, який народ не ратифікував особисто, недійсний; це навіть не закон”. Навпаки, закон, який не примушує, – не репресивний, а благодійний. Статус такого закону – проголошення загальної волі, або ж проголошена загальна воля. Саме через це „у своїй законодавчій владі народ не може бути представленим, але він може і повинен бути представленим у своїй виконавчій владі, яка є лише силою, застосованою згідно закону”.

Зазначене означає, що сам народ зобов’язує себе до виконання закону – загальної, спільної, колективної волі. Такою для нього є воля первинного колективу, від якої не можна абстрагуватись ані в теорії, ані в суспільній практиці. Державу для народу презентують не представницькі законодавчі органи, не виконавча влада у вигляді магістратів та їх службовців, а, насамперед, спільний інтерес, який, власне, і єднає, тримає, держить, скріплює індивідів у родову народну, а отже, й політико-правову державну цілісність. Важливу роль у формуванні спільної волі відіграє релігія, але не як сукупність церковних догматів, а як освячення морального обов’язку любити свого ближнього.

Якщо є спільна воля, тоді є право і правове громадянське суспільство, є держава як реальність спільної волі, яка діє як виконавча влада, що її здійснює суверен. Якщо ж цього немає, влада діє у вигляді певних виконавчих структур і законодавчих органів. Щоб не було зловживань, люди повинні любити громадський обов’язок, любити суспільство, оскільки без цього людям гірше, ніж за природного стану. А щоб любити щось метафізичне, потрібно бути мислячою істотою, любити знання більше, ніж об’єкти чуттєвого сприйняття. Неймовірно, але факт...