2. Партійні та виборчі системи

Суспільство не може існувати без певної структуризації. Головне лише в тому, щоб наявні в ньому соціальні й політичні структури органічно випливали з потреб його ефективного розвитку, пов’язаного із забезпеченням потреб та інтересів людини.

Оскільки політичні партії займають чільне місце в політичній системі суспільства, воно структурується також і за ознакою якості партійної роботи та кількістю партій. Розглянемо спочатку суспільство під кутом зору кількості партій, які формують його як певну систему людської життєдіяльності.

Однопартійна система суспільства. Виглядає дещо парадоксально й суперечливо. Адже партія – це завжди частина об’єднаних спільними ідеями й завданнями громадян. Проте все ж таки існує така класифікація, яка, щоправда, породжує авторитарно-деспотичні й тоталітарні політичні режими. Сама партія, усвідомлюючи вказане протиріччя, заявляє у своїй ідеології про необхідність здійснення нею тісного союзу з усіма верствами населення, але при цьому вимушена проводити політику соціальної стандартизації й уніфікації духовного життя.

З особливою силою це проявилось в колишньому СРСР з того часу, коли КПРС, маючи повну монополію на владу, заборонила діяльність будь-яких політичних партій. Натомість всі громадські організації підпорядкувала своєму впливу й контролю, під час проведення всіх виборчих кампаній проголошуючи гасло: „За тісний союз із безпартійними!”. Не випадково, що основу комуністичної політичної ідеології складали ідеї відмирання держави і створення соціально однорідного суспільства. Цим цілям мала відповідати нова історична спільність – радянська людина як носій такої ідеології.

Двопартійна система. У чистому вигляді вона, звичайно, не існує, тому що завжди в країнах, де існують конкуруючі політичні сили, поруч із головними, що змінюють одна іншу при владі, діє декілька дрібних політичних партій. Вони можуть створюватись навіть штучно з метою демонстрації демократичності наявного в країні політичного режиму. Так, у деяких колишніх країнах соціалістичного табору (з часом перейменованого у соціалістичну співдружність) існувала де-юре дво- і багатопартійність, хоча монопольно правила одна або дві ідеологічно споріднені партії. Двопартійна система існує також у Великій Британії, хоча деякі партії в останні десятиліття здатні суттєво впливати на політичні процеси в суспільстві. Так, у ФРН впливовими є дві політичні партії – соціал-демократична та ХДС/ХСС. Одначе впродовж багатьох десятиліть до владної партії належать також Вільна демократична партія та партія союз 90 Зелені, представники яких традиційно обіймають посаду міністра закордонних справ. Це дозволяє забезпечити мир і злагоду в суспільстві, оскільки кожна з двох потужних партій не може сформувати абсолютну більшість у бундестазі.

На користь наведених міркувань і той факт, що за умови, коли партія організована на демократичних засадах, завжди будуть досить реальні можливості для виходу з її лав певних впливових людей, здатних організувати ідеологічно споріднені, але в чомусь і відмінні партії з претензіями на впливовість у прийнятті державних рішень. Навіть у США, де впродовж майже двох століть конкурують між собою дві партії, існують також інші партії.

На загал двопартійна партійна система за умови, що партії дотримуються правових норм ведення політичної конкуренції та у своєму внутріпартійному житті також діють демократично, є ефективною формою організації політичної системи суспільства.

Багатопартійна система. Такою можна вважати систему, в якій активно впливають на політичне життя суспільства і на центральному, і на регіональному рівнях десь більше 5-6 –ти партій. До таких країн належить Італія, Франція, Іспанія, багато країн постсоціалістичного простору, серед яких і Україна. Хоча насправді політичних партій набагато більше, все ж головних є декілька. Значна кількість (кілька десятків і навіть більше сотні) зумовлена не стільки ідеологічними відмінностями, скільки амбіціями партійних лідерів, які досить часто дрібні розбіжності у межах однієї партії видають за принципові. Тому країни з такою кількістю політичних партій не можна вважати країнами високої політичної культури. Про це свідчить перманентна нестабільність, властива державам з подібною багатопартійною системою. У тому числі Італії, Іспанії, не кажучи про інші країни.

Суспільство з політичної точки зору структурується також за змістом партійної ідеології та якістю ідеологічно-просвітницької роботи. Якщо політична ідеологія носить гуманістично-правовий характер, то відповідною є також якість політичної діяльності в суспільстві політичних партій, які є її носіями. Так, епоха Просвітництва оцінюється з позитивної точки зору, адже в її основі намагання просвітити свідомість широкого народного загалу ідеями свободи, справедливості, солідарності, рівності, братерства. Тобто, ідеологією лібералізму та соціал-демократії. Якщо ж політична ідеологія дозволяє собі обґрунтовувати революційні методи досягнення партійних цілей, до того ж класових, групових як нібито єдино адекватних так званому історичному прогресивному поступу людства, суспільство вражається негативними настроями, які неважко і нескладно перевести у практику так званої революційної доцільності, коли певні категорії людей оголошуються ворогами прогресу і по відношенню до них не обов’язково застосовувати правові методи впливу. До таких партійних систем схильні релігійно-фанатичні, комуністичні, націоналістичні, расистські політичні сили. Так, тільки у мирний час у ХХ ст. партії такого типу, які монопольно правили у відповідних країнах, знищили понад 100 млн. мешканців своїх країн.

Щодо якості проведення політичної ідеологічно-просвітницької роботи, то тут потрібно зважати на те, що суттєві зміни у свідомості людини, особливо ж тій її частині, яка відповідає за мотивацію, не можна реалізувати революційними методами. Ми вже відзначали, що духовним фундаментом суспільства є в першу чергу громадська думка, а не ті чи інші ідеологічні конструкції. Тому завдання політичних партій полягає у створенні максимально можливих умов для просвітлення суспільної свідомості, починаючи з якісної організації системи народної освіти з раннього дитячого віку. Саме так формується політико-правова свідомість, наприклад, у США, завдячуючи якій демократичною є також і партійна виборча система.

Відносно останньої варто зауважити наступні міркування. Головне полягає в тому, наскільки політичні партії, представлені у вищому законодавчому органі, є носіями високої політико-правової культури, сутність якої в максимально об’єктивному проведенні загальнонародного волевиявлення. Адже завжди потрібно намагатись обрати таку виборчу систему, яка б адекватно відображала інтереси й потреби всіх верств суспільства у найвищому представницькому органі влади, яким є парламент.

Політична наука виділяє три основні виборчі системи.

Мажоритарна. В разі об’єктивного волевиявлення народу, прозорої та чесної організації передвиборчої кампанії, відповідно до законодавства проведених виборів і підрахунку голосів є найбільш демократичною системою в умовах представницької форми влади. Ця система походить від французького слова majeur – більший, majoritaire – більшість. Тут, по-перше, кожна людина може реалізувати своє конституційне право не лише обирати, але й бути обраною; по-друге, виборець має можливість обирати серед багатьох претендентів; по-третє, відбувається реальна боротьба претендентів за прихильність виборців, що, по-четверте, змушує їх суттєво працювати над політико-правовими та економічно-управлінськими засадами законодавчої роботи, по-п’яте, знімаються суб’єктивні моменти при виборі, пов’язані з приналежністю кандидата до певної партії, оскільки за таких конкурентних умов вона не має вирішального чи суттєвого значення.

Звичайно, за такої системи існують і недоліки та негативні моменти. До них можна віднести наступні. По-перше, остаточно не знімається суб’єктивний момент, зумовлений, наприклад, партійною приналежністю, місцем у діючій владній вертикалі, фінансовими можливостями претендентів тощо; по-друге, за значної кількості претендентів складно вести чесну конкурентну боротьбу, тому завжди такі вибори супроводжують так звані „чорні” технології; по-третє, держава несе значні фінансові розходи, зумовлені необхідністю забезпечити рівні умови великій кількості претендентів – друк агітаційних матеріалів, виступи на телебаченні, радіо, пресі тощо; по-четверте, суспільство на період передвиборчої кампанії перебуває в досить напруженому емоційно-психологічному стані, небезпечному для збереження його стабільності; по-п’яте, складно завершити виборчу кампанію, адже завжди тривають судові процеси за поданням тих, хто програв, але вважає свій програш результатом фальсифікацій чи брутальних порушень законодавства з боку переможців; по-шосте, в разі визначеного законодавством другого туру виборчий процес стає перманентним і нескінченним.

Змішана пропорційно-мажоритарна система. За неї частина, частіше половина, місць в органах представницької влади обирається за партійними списками, інша за мажоритарною схемою. До позитивних моментів можна віднести наступні. По-перше, якоюсь мірою знімаються недоліки виключно мажоритарної системи виборів; по-друге, підвищується рівень політичної культури виборців, оскільки все ж таки відбувається певна конкуренція політичних ідеологій; по-третє, можуть заявити суспільству про свої політичні програми, цілі, ідеологію дрібні й невпливові політичні партії; по-четверте, суспільство під час такої виборчої системи перебуває в стані пошуково-екзистенціальної духовної напруги, формуючи в суспільній свідомості так необхідне для ефективного функціонування політичної системи країни почуття політичної відповідальності, як і почуття суверенної волі, яка належить народові.

Щодо недоліків такої системи виборів, то ними можна вважати вже наведені нами відносно мажоритарної. Крім них, ще й наступні. По-перше, відбувається певний хаос програм, цілей, ідеологій, до впорядкування якого не завжди готова громадська думка; по-друге, виборець часто обирає не стільки за ідеологічними програмними положеннями політичних партій, а за симпатіями до їх лідерів; по-третє, список політичних партій переважно невідомий виборцю; по-четверте, відповідальність обраних парламентарів перед виборцями суттєво знижується, адже партійні представники більш відповідальні перед партійним керівництвом, ніж перед ними; по-п’яте, досить складно після обрання парламентарів створити необхідну для формування керівництва парламенту й уряду більшість. Якщо вона створюється, то не завжди вона стійка.

Пропорційна система. За неї законодавчий орган держави повністю формують політичні партії. Тобто, вибори проводяться за партійними списками. У певний історичний період у певних країнах ця система виправдала себе. Особливо в тому випадку, коли в кожному виборчому окрузі голосування йде за окремого партійця, а не за весь загальнонаціональний список. Саме так діє виборча система США. Якщо брати Україну, то в ній партійні списки, так би мовити, закриті і виборець обирає партію більшою мірою за харизмою її лідера. Тобто, є безумовні позитиви, коли суспільна свідомість набуває якісного політико-ідеологічного рівня, тим паче, якщо кількість впливових політичних партій дорівнює кількості основних політичних ідеологій.

Але є також і негативні моменти. Про них ми вже вели мову, характеризуючи попередню систему. Тут слід відмітити, що за пропорційної партійної системи виборець, який не є членом будь-якої партії, фактично позбавлений конституційного права бути обраним. Звичайно, він може бути включеним у партійні списки, але це вже порушення основоположного принципу системи. Крім того, вибір за такою системою штучно партизує свідомість виборця, що неприпустимо, адже маємо посягання на право кожного вільно обирати світоглядні й політичні погляди. Такий вибір передбачає можливість не обирати з числа наявних жодної ідеології та її партійного носія. Що не означає відмову від участі у виборах, адже це вже прояв політичної пасивності та інертності людини. Не беручи участь у них, людина приречена на те, що нею будуть управляти ті партійно-політичні сили, які штучно ізолюють певну частину громадян від політичного життя суспільства. Адже партійна ідеологія не обов’язково може носити політичний сенс.

Так, ідеологічна платформа КПРС передбачала відмирання держави як нібито паразитичного утворення на здоровому тілі суспільного організму. В цьому проявилось нерозуміння держави як органу збалансованого управління всією сукупністю потреб та інтересів людей, що є громадянами країни. Чим це закінчилось – всім відомо. За такої виборчої системи партія, будучи виразником інтересів і потреб певних суспільних верств населення, вимушена лукавити, видаючи своє розуміння засобів їх задоволення за такі, що відповідають інтересам всього суспільства. Про те, що це не так, свідчать мільйони жертв політичних репресій такого роду партій, коли вони „завойовують” владу.

Ми навели основні типи партійних виборчих систем. Суспільство, якщо воно розвивається як демократично-правовий політичний організм, знаходить засоби „лікування” недоліків від кожної з них. Головне, щоб вони не приймались навічно. Хоча й змінювати систему від виборів до виборів, як це маємо в Україні, також не варто. Слід зважати на те, що зі становленням громадянського суспільства і правової держави як його управлінського інструмента роль політичних партій та суто партійних ідеологій слабне. Натомість зростає політична свідомість, основу якої складає система права. За рівня її високоякісної розвиненості в недалекому майбутньому в деяких цивілізованих країнах можна впровадити систему обрання за об’єктивними науково виваженими критеріями. А саме: за управлінським талантом, виявленим за системою тестових відповідей претендентів на запитання, розроблені й сформульовані висококласними фахівцями. Тоді зніметься головний недолік безпосередніх виборів – суб’єктивність виборця і суб’єктивізм претендента.