Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

План

1. Політологія як наука

2. Політологія в структурі соціально-гуманітарних дисциплін

3. Основні функції політології

1. Політологія як наука

Приступаючи до вивчення політології, потрібно виходити з того, що вона є головною суспільно-гуманітарною наукою як у практичному, так і навчально-освітньому та виховному плані. Це зумовлено об’єктом її пізнавально-практичного інтересу – людиною. Отже, політологія – вчення про людину як істоту, діяльність якої спрямована на вдосконалення форм організації суспільного способу існування.

Для розуміння основної проблематики, якою переймається політологічна наука, потрібно чітко знати зміст, яким мотивує свою поведінку людина, перебуваючи в суспільному оточенні. Тобто, слід виходити з того, що вона є водночас природно-біологічною, психофізіологічною та соціальною істотою.

Як біологічна істота, людина підпорядкована дії об’єктивних законів світобудови, включно до тих, що визначають і мотивують її поведінку у безпосередньому природному довкіллі. Це в першу чергу закони етології як науки про поведінку особин у стаді. Тут важливо зазначити, що стадо є прообразом суспільства, що дозволяє говорити про певною мірою вроджену людині політичну сутність у вигляді дії тих відносин, які складаються між біологічними особинами, завдяки яким воно функціонує як природно-біологічна протополітична суспільна цілісність, що веде сумісний спосіб життя.

В органічній природі, особливо у тваринному світі, діє закон боротьби за виживання. Виживає та біологічна структура, функціональні дії якої здатні захистити її цілісність. Це досягається гармонійною взаємодією всіх елементів структури, її здатністю динамічно реагувати на життєві виклики, змінювати середовище і змінюватись самій на основі тих незмінних властивостей, які виявляються в процесі такої боротьби необхідними для продовження життя. Якщо застосувати до біологічної еволюції видів термінологію суспільних наук, можемо вести мову про „політичне” життя вищих тварин, оскільки наявна міжвидова боротьба нагадує боротьбу різних країн, народів, держав, цивілізацій між собою за право визначати напрямки розвитку. Причому, ефективність такої боротьби залежить від внутрішньої впорядкованості окремих видів, від типу устрою, форми владного примусу до незаперечного підпорядкування, від здатності самопожертви індивідів заради збереження родо-видової цілісності.

Звичайно, людське суспільство не може діяти виключно об’єктивно, тобто інстинктивно, оскільки об’єктивний розум у тваринному світі проявляється як інстинкт. Але варто відзначити, що біологічне стадо приматів, вищих ссавців здатне, згідно еволюційної теорії Ч.Дарвіна, до пристосування, отже, до змін безумовних інстинктів/рефлексів на умовні. Що вкрай важливо для людини, яка має об’єктивне підґрунтя для еволюції власної свідомості у напрямку динамічному, пошуково-пізнавальному, дослідницькому – зі збереженням пам’яті про природний і набутий досвід життя. Тому не можна, визначаючи сутність політології як науки, оминути: а) фактор мови як чинник формування суспільного організму із організму біологічного, б) фактор трансформації засвоєного життєвого пристосувально-мінливого досвіду виживання у свідомо впроваджуваний досвід суспільно-політичного життя, в) фактор формування людини як політичної істоти.

Видатний мислитель Аристотель, що у праці „Політика” всебічно проаналізував людину як політичну істоту, підкреслив суспільствотворчий статус мови для існування людини як суспільно-громадської істоти. Справа в тому, що мова органічно з’єднує людей у первинні спільноти змістом, загальним, спільним і єдиним для всіх її членів без того, щоб його якимось чином пояснювати кожному з них. Тому вона виконує державотворчу функцію без будь-якого владно-інституціонального примусу. Адже лише людина серед усіх живих створінь наділена мовою, отже, має здатність „виражати і те, що справедливо і що несправедливо. Ця властивість відрізняє їх від решти живих істот: тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т.п. А сукупність усього цього і створює основу сім’ї і держави. Первинною за природою є держава, порівняно з сім’єю і кожним із нас, адже необхідно, щоб ціле передувало частині. ...Отож очевидно, держава існує за природою і за природою передує кожній людині”.

Наведене означає, що політологія як вчення про суспільну сутність людини кладе в його основу фактор мови як чинник державотворення. Причому, цілком природний, об’єктивний.

Що стосується інших двох факторів, то вони похідні від першого. Так, розмірковуючи про добро і зло, справедливість і несправедливість, люди здійснюють не просто безпосереднє спілкування, але й творять суспільство як історично мінливу, проте зі збереженням позитивних надбань, політичну свідомість як духовно-практичний фундамент державності. Адже з ускладненням форм організації суспільств ускладнюються й відносини між ними, як і між окремими членами всередині кожного з них. Для цього потрібні знання про сутнісні визначення людини як суспільної істоти та уміння залагоджувати відносини між ними вже не тільки на основі суто мовного спілкування, але й владно-управлінські, включно до примусових.

Зазначене означає, що політологію слід розглядати як науку життя, яка вчить нащадків вивчати досвід попередніх поколінь, брати з нього уроки. Тобто, це не наука на зразок природознавства, а саме наука життя, вчення про життєві процеси, які здійснює людина, людство в цілому в ході свого розвитку. Природознавча наука тяжіє до знаходження однозначних і лінійних за напрямком законів існування природних об’єктів, які можна визначити кількісно – математично. Політологія – це система вчень, які не тільки і не стільки відображають історичний досвід організації суспільного буття людей як буття політичного, скільки сферу пошуку можливих варіантів розвитку суспільства в напрямку, йдучи яким, людство вже розвивається не за рахунок принесення в жертву окремих індивідів, пам’ятаючи, що кожна людина – це духовно-соціальний Універсум. Принести його в жертву означає вбити певний проект життя, не дати можливості здійснитись, реалізуватись, конституювати себе як унікальну цілісність і в чомусь неповторність.

Будь-яке наукове вчення не може обійтись без того, щоб розвиватись на шляху чіткого визначення свого об’єкта і предмета дослідження.

Об’єктом політології є людина як суспільно-громадська істота; оскільки ж людина є суспільною істотою, об’єктом політології є також суспільство як об’єктивно сформований спосіб її існування.

Предметом політології є пошук основних тенденцій і закономірностей, дія яких формує людину як суспільно-громадську, отже – політичну істоту, здатну до інституціонально-управлінського й самоуправлінського способу організації життя суспільства.

Зважаючи на наведені міркування, політологія як певна сукупність суспільно-гуманітарних знань оформилась саме в такому статусі порівняно недавно – в добу Нової історії та епоху Просвітництва. Маємо на увазі, що саме в цей період активно розроблялись різні політологічні вчення, а також відбувався процес їх втілення не лише в свідомість широкого кола людей, але й у практику побудови суспільства як політичного організму. Достатньо послатись на вчення Ж.Ж.Руссо, яке для чільних діячів Великої Французької революції стало ідеологічною основою їх діяльності.

Звичайно, що політичні вчення в історії суспільно-гуманітарної думки виникли набагато раніше. Власне кажучи, разом із зародженням держави як політичного інституту здійснення владно-управлінської функції. Про це йтиметься в наступних розділах. Зараз же відмітимо, що політологічна наука вирізняє три головні етапи свого становлення. Це: 1) від вчень доби стародавнього Китаю та греко-римської цивілізації до Нового часу, які більшою мірою відносились до загально-філософського знання, оскільки розглядали субстанційні основи буття людини і суспільства. Можливо, що саме через це вони виконували підготовчу рекомендаційну функцію, але не були обов’язковими для впровадження; 2) доба Нової історії – середина ХІХ ст., коли політичні вчення поступово набували ідеологічного змісту, підпорядкованого потребам його втілення в практику суспільно-політичного життя, для якого вже стало характерним залучення широких народних мас до участі в управлінні державою; 3) друга половина ХІХ ст. – середина ХХ ст., коли різноманітні політичні вчення були об’єднані в певні політичні ідеології, у більшості країн використовувані в якості своєрідної науково-ідеологічної основи для функціонування певного типу держав і, відповідно, суспільств.

Основна проблематика політології значною мірою визначається тим, що саме береться в якості її об’єкта і предмета. Ми навели найбільш загальне визначення цих обов’язкових категорій системи політичного знання, що не дозволяє, з одного боку, випустити з поля зору людину як головного і єдиного суб’єкта політики, з іншого, розглядати її як самодостатню політичну істоту, для якої істотним є суспільний спосіб життя як такий, що забезпечує їй гідний розвиток в якості вільної індивідуальності – суб’єкта саморозвитку.

Оскільки йдеться про політологію не стільки як науку, скільки як навчальний предмет, ми не будемо наводити різні погляди на її об’єкт і предмет. Навчальний предмет передбачає формування у людини, в даному разі студента, стійкого й чіткого розуміння своєї власної сутності як сутності політичної, завдячуючи якому у неї з’являється бажання до її духовно-практичного розумно-вольового здійснення. Будь-яка навчальна дисципліна покликана своїм змістом сформувати уміння перевести отримані знання у суспільно-практичну площину.

Розкриваючи навчальний предмет, потрібно реалізувати загально-філософські принципи побудови системно-цілісного знання. А саме: а) єдності начала і принципу; б) сходження від абстрактного до конкретного; в) єдності логічного й історичного. Ми думаємо, що таким постійним началом і водночас принципом побудови політології як науки у варіанті навчальної дисципліни якраз і є людина як суб’єкт саморозвитку в якості суспільно-політичної істоти. Звідси й структурна побудова політології як навчального предмета: історія суспільно-політичної думки в контексті соціально-філософського знання, яка формує певні щаблі його сходження від спочатку суто термінологічного позначення якихось зародків політичного життя людини в суспільстві до їх розгортання в чітку логіку становлення громадянського суспільства як умову формування людини в якості автономного суб’єкта його створення через власну активну участь в управлінні й вирішенні всіх його проблем.

Навчальний предмет має навчити дисципліні мислення, яка полягає в тому, щоб об’єкт освітнього впливу через засвоєння відповідного змісту переродив себе в суб’єкт свідомої дії, узгодженої з цим змістом. Не випадково, що дисципліна означає не тільки вчення, але й дотримання його змісту. Тому завдання політології як навчальної дисципліни полягає в тому, щоб подолати мимовільну та свавільну мотивацію поведінки людини в суспільстві на осмислену, довільну, цілераціональну й цілеспрямовану. Більш того – нею визначати не лише зміст знань про політичне життя суспільства, але й зміст політичної діяльності в якості громадянина.